Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Інтернаціоналізація та глобалізація світового господарства останньої третини 20-початку 21 ст та їх відображення в економічній думці

Складовою глобалізаційі-шх процесів, а також характерною ри­сою сучасного етапу розвитку світового господарства є сталий розвиток міжнародної торгівлі й розширення потоків капіталів. Сучасне виробництво, що ґрунтується на новітніх технологіях, наштовхнулося на вузькість національного ринку при реалізації своєї продукції, що стимулювало прагнення країн збільшувати експорт. Нарощування обсягів міжнародної торгівлі тепер відбува­ється не лише за рахунок розширення експортного виробництва в країні, а й експорту капіталу до інших країн для будівництва під­приємств, що вироблятимуть ці товари. Посилення спеціалізації виробництва зумовлює до перетворення великих сучасних компа­ній. Сучасні компанії перетворюються на транснаціональні корпорації (ТНК). Інвестування набуває форм прямих капіталовкладень. Сьогодні рівень міжнародної торгівлі набагато вищий, ніж будь-коли. У пій задіяний значно ширший набір товарів та по­слуг. Але найголовніша відмінність полягає в інтенсивності фі­нансових потоків та рух капіталів. Сучасна світова економіка, прив'язана до «електронних грошей», які існують лише у вигляді цифр на моніторі комп'ютера, не має аналогів у минулому.Проникнення ТНК до інших країн супроводжується привне­сенням до цих країн нових знань, нової технології виробництва і

нових виробничих відносин. За підтримки національних урядів руйнуються соціальні структури традиційних суспільств, адже міжнародні корпорації перетворюють їх відповідно до «міжнарод­них стандартів». Побут, культурні цінності, економіка в різних регіонах світу стають дедалі схожими. Цій уніфікації суспільств та економік сприяють потужні потоки капіталу між країнами, що вимагають єдиних правил гри. На противагу попереднім підходам, що характеризува­лися порівняно високим рівнем незалежності національних еко­номік і більшою свободою прийняття рішень, у новій глобалізо-вапій міжнародній економіці залишається дедалі менше можли­востей для національних автономій. Це, звісно, призводить до втрати керівництва національних економік контролю в управлін­ні господарським розвитком країни і, зокрема, в таких ключових сферах, як «рівень державних витрат». Глобалізація економіки практично внеможливлює регулювання ринку і системи вироб­ництва в країні на національному рівні.

Глобалізація набуває різного сенсу залежно від того, чи йдеть­ся про окрему компанію, галузь, країну, або про світове вироб­ництво загалом. Глобалізація фінансового капіталу випробувала концепції рів-' новажного розвитку ринкової економіки на основі ліберальної економічної політики. Класична і неокласична економічні теорії спиралися на раціональну основу пізнання, на досконалість знань. Але вже Хайєк стверджує, що абсолютне знання на основі сучасної інформації не існує і неможливе, а отже, рівноважного стану не можна досягти і в умовах централізованої економічної системи, і тому тільки ринок може з найменшими витратами уникнути втрат від асиметрій, що виникають. Хоча Пригожий (брюссельська школа) стверджує, що саме хаос породжує поря­док. Але це означає, що теорія «економіки раціональних очіку­вань» повинна стати надбанням історії економічних ученьГі

Глобалізація,, збільшивши простір і глибину фінансових рин­ків, нестабільність не ліквідувала, а породила умови її безупинної нестійкості. У кредитних відносинах також відбулися серйозні зміни. Суб'­єктивна оцінка у зв'язці «кредит—застава» — реальність. Цін­ність застави залежить від того, яку суму готовий позичити банк його власнику. Особливо це характерно у відносинах центру і пе­риферії на постсоціалістичному просторі, де кредитні ризики ду­же великі. А кредитний ризик веде до збільшення ставки процен­та. Тут відносини «дикого капіталізму», а Дж. Сорос називає його «бандитським капіталізмом».Для сучасного періоду розвитку світового господарства хара­ктерним також с посилення ідеології інтернаціоналізації та кон­солідації. Цьому сприяв розвиток продуктивних сил, що дедалі більше вимагав активного обміну між багатьма країнами та уні­фікованих правил гри на міжнародному ринку. Від переговорів на двосторонній основі, що створювало різні умови для експорту чи імпорту одного товару, країни перейшли до міжнародних угод.Стосовно посилення ідеології інтернаціоналізації та консолі­дації у світовому господарстві необхідно зазначити, що нині на авансцену світового економічного життя виходять нові учасники,

які, поряд із традиційними, стають головними законодавцями моди у світогосподарських процесах.Так, сьогодні виокремлюють вісім нових основних суб'єктів, що справляють вирішальний вплив на світогосподарські процеси. Це:-міжнародні організації — Міжнародний валютний фонд
(МВФ), Світовий банк, Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Продовольча і сільськогосподарська організаціяОб'єднаних Націй (ФАО), Міжнародна організація праці (МОП),
Світова організація торгівлі (СОТ);

країни «Великої сімки» — С7 (чи вісімки, С8, разом із Росією);регіональні організації, яких налічується близько 60;2)багатонаціональні корпорації (понад 60 тисяч);3)інституціональні інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди,страхові компанії); 4)неурядові організації; 5)великі міста; 6)окремі видатні особистості (науковці -— лауреати Нобелів­ської премії, університетські професори, відомі фінансисти, під­приємці та ін.) Таким чином, глобалізація стала постійним чинником внутріш­ньої та міжнародного економічного життя.

Економічні зміни в провідних країнах світу у 1970-х рр та їх відображення в посткейсіанстві.

Новими економічними явищами, що характеризували функці­онування світового господарства у 70-х на початку 80-х рр. XX ст., були: подальше розгортання НТР, посилення інтелектуа­лізації й віртуалізації економічних відносин; вступ виробництва на основі переходу до наукомістких і ресурсозбережувальних технологій у фазу глобальної технологічної модернізації; вичерп­ність традиційних екстенсивних факторів економічного зростан­ня; загострення проблеми дефіцитності енергетичних ресурсів у вигляді глобальної енергетичної (нафто-газової) кризи розвине­них країн. Також у цей період посилювалася роль екологічної складової економічного прогресу перед загрозою тотального руйнування навколишнього природного середовища. Зростання інтернаціоналізації господарських зв язків та панування транс­національних корпорацій надавали кризовим явищам характеру. глобальності. Характерним було також поєднання глобальних проблем із поглибленням економічних суперечностей та виявів макроекономічної нестабільності економік провідних країн Заходу. Світові економіч­ні кризи 1974—1975 та 1980—1982 рр. Надзвичайної гостроти їм надавало поєднання циклічних спадів із низкою структурних криз —- енергетичною, валютно-фінансовою, екологічною, що зу­мовило небачені раніше за глибиною й раптовістю шоки пропози­ції. Стрімке зростання світових цін на нафту спричинило подоро­жчання паливно-сировинних ресурсів. Ціни на сировину та паливо впродовж 1972—1973 рр. перевищили зростання їх за період від кіпця Другої світової війни до 1972 року, що завдало нищівного удару по пропозиції; зумовило спад у країнах із розвиненою рин­ковою економікою за одночасного зростання цін. Суттєвою відмінністю від попередніх циклічних спадів стало та­ке нове економічне явище, як стагфляція — одночасний спад зі зростанням безробіття, та інфляція. Необхідність пошуку шляхів виходу з кризи кейнсіанського напряму призвела до посилення критики кейнсіанської ортодоксії з боку' представників неортодоксального кейнсіанства. Вихід із кризи вбачали в необхідності модернізації та модифікації мето­дологічних засад кейнсіанства. Посилення розмежування в сере­довищі кейнсіанства наприкінці 60-х — на початку 70-х рр. XX ст., що було пов'язане з переоцінкою вагомості ортодоксальної теорії кейнсіанства з боку самих кейнсіапців, призвело до формування двох основних тенденцій подальшого розвитку цього напряму: по-перше — традиційні кейисіанці, представники старого поко­ління кейнсіанців (П. Семюелсоп, Дж. Тобін, Г. Екклі, Л. Клейн, Ф. Модільяні), які за умов теоретичної кризи цього напряму за­лишилися на непохитних позиціях кейнсіанської ортодоксії, і, по-друге — поеткейнсіанці, що являли собою молоду генерацію на-уковців-иоваторів (Р. Клауер, А. Лейонхуфвуд, П. Девідсон, С. Вайнтрауб, X. Мінскі), які виступили з різкою критикою ортодо­ксальної кейнсіанської теорії. Утворилось 2 течії.Отже, виходячи зі сказаного вище, можна вирізнити дві основ­ні течії у структурі посткейнсіанства:

американська течія посткейнсіанства, або монетарне посткєйнсіанство — Р. Клауер, А. Лсйонхуфвуд, П. Девідсон, С. Вайптрауб, X. Мінскі;2)англійська течія посткейнсіанства, або калецькіансько-нео-рікардіанське посткейнсіанство — Дж. Робінсон, Н. Калдор,П. Сраффа, Л. Пазінетті, Я. Крсгель, Дж. Ітуелл.Отже, у 1970-х рр. посткейнсіапство як нове теоретичне відгалу­ження кейпсіанського напряму зробило спробу оновлення макроеко-номічпоїтеорії з урахуванням змін у тогочасній ринковій економіці.

До ідейно-теоретичних ідей посткейнсіанства можна віднести:

1) власне теорію Дж. М. Кейнса, яка лежала в основі обох на­прямів посткейпсіанства;

2критичне й творче використання ідей монетаризму та нео­класичної мікроекономічної теорії американськими посткейнсіанцями;3)відродження рікардіанства, і передусім методологічних за­
сад його теорії вартості представниками англійського посткейн­сіанства (П. Сраффа);4)використання англійськими посткейнсіанцями здобутків інституціонального напряму економічної теорії, враховуючи у влас­них дослідженнях існування і взаємодію соціальноекономічних та політичних інституцій; 5)використання наукових ідей макроекономічної теорії й тео­рії розподілу національного доходу, економіко-математичні ме­тоди дослідження польського економіста Міхала Калецького; 6)визнання деякими представниками англійського посткейнсі­анства (Дж. В. Робінсон) доцільності використання елементів марк­систського аналізу, особливо макроекономічних, загальнорівноважних аспектів теорії суспільного відтворення.

Посткейнсіанські течії об'єднують спільні цілі, якими є:1)теоретичне протистояння неокласичній системі; 2)необхідність завершення кейнсіанської революції; 3)створення нового синтезу макро- та мікроекономіки.Але поряд з цим американське та англійське посткейнсіанство мають певні відмінності та особливості.

112. Особливості роз-ку гос-ва Великобританії та США та їх відображення в англійському та американському посткейнсіанстві.

Методологічними засадами американського (монетарного) пост­кейнсіанства с:

• макроаналіз монетарної сфери, врахування грошового чин­ника в макроекономіці;

• включення неокласичної мікроекономіки як теоретичного підґрунтя макроекономічного аналізу;

• урахування ролі недостатньої інформації на фінансових рин­ках;

• широке впровадження економіко-математичних методів.
Методологічними засадами англійського посткеішсіанства були:

• заперечення методології маржипалізму (теорії граничної ко­рисності та граничної продуктивності;

• відродження традиції класичної школи у вигляді неорікардіанства (теорії цінності, прибутку, розподілу);

• включення дослідження інституцій та іиституціонального принципу «кумулятивної всебічної причинності»;

• спроби використання аналізу процесу суспільного відтво­рення К. Маркса.

Проблеми функціонування господарської сис-ми та загальна характеристика нового кейсіанства у 80-ті рр.ХХ ст.

У 1980-х рр відокремлення прибічників американського монетарного посткейнсіанства у вигляді нового кегаїсіанства, яке суттєво відрізняється як від неокейнсіанства так і від постскейнсіанства.Важливу роль у розроб­ленні ідей нового кейнсіанства у цей час відіграють американські економісти Брюс Грінвальд, Джозеф Стігліц (Степфордський університет), Джордж Акерлоф та Жанет Йєллсн (університет Берклі), ОлІв'є Бланшар та Джуліо Ротсмберг (Массачусетський технологічний інститут), Грегорі Манків (Гарвард) та ін.

Прихильники цієї течії, подібно до посткейпсіапців, виходять з того, що в капіталістичному господарстві існують серйозні причини, здатні викликати болісні відхилення від стабільного

економічного зростання та повного використання ресурсів, при­звести до макроекономічної нестабільності ринкової економіки, тому необхідним є активне втручання держави в економіку.

Нові кейнсіанці, на відміну від своїх попередників, удо­сконалюють методологію економічних досліджень шляхом залу­чення як неокласичних ідей, так і відповідного категоріального апарату, використовують формальио-математичний апарат загальної рівноваги. Вони досліджують функціонування ринків капіталу, праці, товарів та раціональної поведінки господарських агентів за умов макроекономічної невизначеності та неповноти економічної інформації. Нові кейнсіанці аналізують проблеми грошей та ціноутворен­ня. Найбільшу увагу їх привертає концепція ціноутворення за умов недосконалої конкуренції., Нові кейнсіанці вважають, що кейнсіанська тео­рія сьогодні — це теорія малозмінних цін і заробітної плати, які й потребують дослідження під час аналізу стійкої інфляції. Прихильни­ки кейнсіанства мусили визнати небезпечність невпинного й без­застережного зростання державних видатків й дефіцитів держав­ного бюджету. Це повною мірою позначилося на їхній економічній політиці, де традиційно в основі регулювання попи­ту перебувала бюджетна політика, або, точніше — політика бю­джетного дефіциту. У кредитно-грошовому регулюванні акцент робиться на посиленні гнучкості всієї кредитно-грошової систе­ми. В центрі уваги опиняється політика доходів, якій приділяють особливого значення. Саме в ній сучасні кейисіапці вбачають можливість одночасного розв'язання проблеми зайнятості та ін­фляції. Власне, пропозиції нових кейнсіанців зводяться до обґрун­тування нової макро економічної стратегії, яка полягає в тому, що за умов сучасної договірної економіки уряд мас перебрати на себе контроль за цінами й доходами за допомогою оподаткуван­ня, коли відбувається регулювання процесів монополізації. Вста­новлення заробітної плати мас відповідати співвідношенню по­питу та пропозиції в кожному секторі економіки.

Вплив інформаційно-технологічної революції 60-х рр.ХХ-ХХІ ст.на роз-к гос-ва провідних країн світу.

До інформа­ційних технологій зазвичай відносять сукупність технологій у мікроелектроніці, створенні обчислювальної техніки (машин та програмного забезпеч є) шя), телекомунікації!мовлення та оптико-електронної промисловості.Останні два десятиліття XX ст. виникаєсузір'я великих технологічних про­ривів у сфері нових матеріалів, джерел енергії, в медицині, у ви­робничій техніці, зокрема в транспортній технології. Сучасний процес технологічної трансформації розширюється по експоненті. Сьо­годні ми живемо у світі, який вже давно називають цифровим, або елетронно-цифровим. Нові інформаційні технології — це не просто ін­струменти, якими необхідно користуватися, а процеси, які не­обхідно розробляти.

Є суттєві відкриття у сфері інформаційних технологій;

1) поява мікропроцесора як ключового пристрою в поширенні мікроелектропіки (1971 р.);

2) винайдення мікрокомп'юшера в 1975 р. (перший успішний комерційний варіант з'явився у квітні 1977 р.);

3) виробництво операційних систем для мікрокомп 'ютерів компанією Microsoft (середина 1970-х рр.);

4) промислове виробництво оптичних волокон компанією Corning Glass па початку 1970-х рр.;

5) промислове виробництво відеомагнітофонів компанією
8опу у середині 1970-х рр. на основі відкриттів, зроблених у
1960-х роках в Америці та Англії;

в)створення в 1969 році компанією Advanced Research Project Aganscy (АRРА) Міністерства оборони США нової, революційної електронної комунікаційної мережі', яка згодом перетворилася на сучасний Іптернет.

Усі ці відкриття мають спільні характеристики: грунтуючись головним чином на наявних знаннях і розвиваючись як продов­ження ключових технологій, вони завдяки доступності й падінню ціни за зростання якості являють собою кардинальний прорив у масовому поширенні технології у сфері комерційного та суспіль­ного використання.Під час третьої хвилі НТП розпочалося й господарське освоєння навколоземного космічного простору, були синтезовані матеріали, яких раніше не існувало в природі, створено промислові роботи, здатні практично повністю замінити людину на виробництві, а пер­сональний комп'ютер перетворив і примножив потоки інформації.Досягнення науки і техніки у поєднанні з високим рівнем по­літичних, економічних та соціальних інститутів уможливили ви­хід країн Заходу на небачений раніше рівень економічного розвит­ку - - рівень задоволення різноманітних, у тому числі зовсім нових потреб переважної частини свого населення.

Усе це дало підстави для висновку про завершення індустріаль­ного періоду в розвитку західних країн: США, Великої Британії, Франції, ФРН, Японії, Швеції, Норвегії, Швейцарії, Голландії, Бельгії, Австрії, Ізраїлю та іп.

Утім скороченню кількості та частки зайнятих у промислово­сті цих країн сприяло також перенесення виробничих потужно­стей, особливо «екологічно сумнівних», до таких країн із середнім рівнем економічного розвитку і відносно дешевою робочою си­лою, як Туреччина, Південна Корея, Індонезія, Бразилія, Мекси­ка, Таїланд. Перенесення технологій і цілих виробництв до цих та інших країн, поряд із негативними ефектами, мало наслідком їх індустріалізацію, перетворення на нові індустріальні країни, або нові індустріальні економіки.

У цей період країни Латинської Америки, Східної Європи та колишнього Радянського Союзу перебувають на етапі переходу не лише від планово-директишюї до ринкової економіки, а й до постіндустріальної структури виробництва та зайнятості. Та попри те, що нова технологічна структура і нова постінду­стріальна, сервісно-інформаційнаекономіка відіграють дедалі біль­шу роль у світовому співтоваристві, говорити про остаточне і глобальне завершення доби іпдустріалізму зарано. Про це свід­чить принаймні, що такі країни, як Китай та Індія, зі своїм вели­чезним економічним потенціалом, зовсім нещодавно вступили у стадііо зрілого індустріалізму, а більшість країн Африки його ще навіть не досягли.

Роз-к світової економіки в останній третині ХХ-ХХІ ст. „Рейганоміка” та „Тетчеризм”.

Війна, що її США вели у В'єтнамі, призвела до загострення со­ціальних суперечностей і, також — до повороту до політики реалі­зму, перегляду політичного курсу відповідно до міжнародних умов, що змінилися, та економічних можливостей країни. До початку 1990-х років у США здійснюється перехід до кон­сервативної моделі економічного зростання. У 1970-і роках стала очевидною дисфункціональпість механі­змів державно-монополістичного регулювання, що склалися ще у 1930-х роках, у період «нового курсу» Ф. Д. Рузвельта. Підтвер­дженням цього є низка економічних криз структурного порядку, що завдали удару по капіталістичній економіці. Кризи 1974—-1975 та 1980-—1982 років негативним чином вплинули й на корінні інтереси монополістичної буржуазії, що стало одним із найважливіших чинників, що зумовили різкий зсув управо в еко­номічній теорії та політиці розвинених капіталістичних країн. Діяльність неоконсерватшших урядів 70—-80-х рр. XX ст. («рейганоміка» у США, «тетчеризм» у Великій Британії, відроджене «соціальне ринкове господарство» у ФРН) була спрямована передусім на забезпечення монопольно високих при­бутків, стимулювання підприємницької ініціативи.

Структурна перебудо­ва капіталістичного відтворення, здійснювана у 1960—1970 роки під впливом НТР та складних умов економічного зростання, була досить болісною і супроводжувалася певним зниженням темпів росту продуктивності праці, ефективності капіталістичної еконо­міки загалом.Усе це спричинилося до необхідності суттєвої переорієнтації державної економічної політики, переоцінки ролі тогочасної ка­піталістичної держави в регулюванні капіталістичного виробниц­тва. У 1970-і рр. увиразнилася неефективність подальшого акцен­ту на кейпсіанські та неокейпсіанські механізми державно-монополістичиого регулювання господарських процесів.

Зовсім новий характер мали економічні труднощі та супереч­ності 1970-х --- початку 1980-х рр., коли проблемою стали самі виробничі потужності, а не попит, необхідність формування про­позиції. Таким чином, був потрібен демонтаж кейнсіанських форм та методів регулювання економіки, пов'язаних, на думку неоконсерваторів, із бюрократизацією державного апарату, неви­правданим зростанням бюджетних витрат, розширенням соціаль­них програм капіталістичної держави. Так звана «рейганоміка» була одним із варіантів неоконсервативної політики, що впродовж ї 980-х -— на початку 1990-х років застосовувалася в багатьох розвинених капіталістичних країнах (зокрема, у Великій Британії політика М. Тетчер — «тетчеризм»). Ця політика стала відповід­дю на погіршення умов капіталістичного відтворення. На перший план вийшли завдання раціоналізації виробництва, поліпшення його структури, технологічної перебудови, інтернаціоналізації капіталу. У 70-і рр. XX ст. в економі­ці США відбулися структурні зміни. Було проведено масову «чи­стку» неконкурентоспроможних галузей економіки, сотні під­приємств ліквідовано. Водночас з'явилися нові наукоємпі галузі, які й сьогодні визначають обличчя сучасного світу. У 1970-і роки ак­тивно втілювалась у життя концепція нового федералізму, яка пе­редбачала перенесення центру ваги у прийнятті громадських рі­шень на місцеві органи й активний розвиток самоврядування на місцях. У період президентства Р. Рейгана (1981—1988) економіка країни була охоплена кризою. Ще однією складовою економічної політики Р. Рейгана було скорочення податків.

У 1970-х роках у Великобританії уповільнилося зростання ви­робництва, почастішали циклічні кризи, подовжилася фаза де­пресії, темпи інфляції досягли на кінець 1970-х рр. 15 % на рік, що було небаченим до того часу в країні рівнем. Наприкінці 1970-х років критики економічної політики Великої Британії на­зивали її «хворою людиною Європи». Політика виходу британської економіки з кризи за допомогою впровадження неоконсервативної моделі державного регулюван­ня, реалізована урядом консерваторів на чолі із М. Теттчер (на­род, у 1925 році), увійшла в історію під назвою «тєтчєргізм». М. Тетчер відкинула жорстке державне регулювання економіки й запропонувала нову економічну програму, яка ґрунтувалася на концепції економічного лібералізму та його сучасній модифіка­ції— монетаризмі.

Проголошені в програмі денаціоналізація і приватизація, дерегулюванпя, дебюрократизація означали підтримку підприєм­ницької ініціативи, крайній індивідуалізм. Також уряд здійсню­вав політику скорочення витрат і оподаткування, відмови в суб­сидіях підприємствам, що збанкрутували, приборкання влади профспілок. Реформи заторкнули всі сфери господарського життя країни. Одним із перших кроків було прийняттязаконів, що обмежували безмежні права профспілок па оголошення страйків, а також за­конів, що дозволили уряду вистояти у боротьбі зі страйкарями.

У сфері грошового обігу, фінансів та банківської справи уряд М Тетчер керувався монетаристського концепцією, яка пропону­вала жорстке обмеження грошової маси в обігу. Уряд консерваторів здійснював політику переважного стиму­лювання приватного бізнесу та одночасного обмеження держав­ного підприємництва. Найважливі­шим напрямом реформ був курс на приватизацію державного сек­тору.

Приватизації були піддані багаті родовища нафти у Північно­му морі, заводи з виробництва радіоактивних ізотопів, національ­на компанія з перевезення вантажів, вугільні шахти тощо. Велика увага приділялася приватизації нафтової, сталеливарної, авіакос- мічної промисловості, повітряного транспорту. У результаті приватизації значно зменшилася питома вага капі­таловкладень в економіку з боку державних органів і націоналізо­ваних галузей господарства. Важливого значення уряд М. Тетчер приділяв приватизації житла. Уряд через парламент провів закон, що зобов'язував про­давати будинки за пільговими цінами мешканцям-орендаторам, унаслідок чого значно зросла частка громадян країни, які стали власниками свого житла.

Уряд Великої Британії ужив цілу низку заходів, що стимулю­вали розвиток приватного бізнесу, серед них — збільшення подат­кових пільг. Політика уряду дедалі більше спрямовувалася на розши­рення рівня свободи господарської діяльності підприємців.

Одним із найважливіших напрямів діяльності уряду М. Тетчер була боротьба з інфляцією. Суворо контролювалися темпи зростан­ня грошової маси в обігу, були скорочені позики, що надавалися державою приватному сектору, відмінено контроль над цінами та заробітною платою, підвищено ставки відсотка. Серед антиін-фляційних заходів досить суттєвим було обмеження державних витрат. Реформаторська діяльність уряду М. Тетчер дала плідні резуль­тати. Було не лише зупинено спад виробництва у промисловості, але вже у 1982 році було очевидне його зростання, а на середину 1980-х років Велика Британія мала середні темпи економічного зростання, характерні для розвинених країн. Різко скорочено рі­вень інфляції, зміцнено позиції Лондона як одного з фінансових центрів світу. Значно зріс ВВП, швидшими темпами почали роз­виватися не лише англійська промисловість, а й такі галузі, як тор­гівля, зв'язок, транспорт, поліпшилися показники фінансово-банківської сфери економіки.

Грошовий сектор економіки та економічна суть монетаризму. М. Фрідмен.

У США альтернативою кеннсіанству стала чиказька школа неолібералізму, що сповідувала ідеї мопетаризму. Очолював школу відомий американський економіст Мілтоп Фрідмен. Монетаризм центральна теорія неоконсерватизму. Монетаризм пов'я­заний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредит­ного обігу. На думку монетаристів, лише послідовна політика за­безпечення господарства грошима може створити впевненість економічних агентів у неіінфляційному розвитку економіки й сприяти рівномірному інвестуванню із мінімальним ризиком.У широкому сенсі монетарим — це всі економіч­ні доктрини, що надають грошам першочергового значення та пов'язані із розробленням грошово-кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Саме такі концепції реалізуються сьогодні в різних формах у господарській політиці США та інших розвинених країн. «Монетаристське відродження» не було випадковою відповід­дю на інфляційні процеси 1970-х років чи просто реакцією на кризу кейнсіанства. В основі сучасних монетаристських концеп­цій лежить кількісна теорія грошей, яка виникла ще XVI ст., згід­но з якою рівень товарних цін тим вищий, чим більше грошей в обігу. Висновок щодо вирішального впливу грошових факторів на загальноекономічні процеси був обгрунтований М. Фрідменом і А. Шварц у праці «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867—1960» І сформульований так: зміна кількості грошового запасу.тісно пов'язана зі змінами економічної активності, грошо­вого доходу й цін. М. Фрідмен у своїх працях, на відміну від кейнсіанських кон­цепцій, визначальну роль віддавав грошовому (монетарному) фак­тору в досягненні макроекономічної стабільності. На відміну від кейнсіаиства, природу та причини циклічності ринкової економіки М. Фрідмеп вбачає у порушенні монетарної стабільності, непередбачених зрушеннях грошової пропозиції, негативних наслідках невираженого втручання держави в еконо­міку, передусім його емісійної політики.М. Фрідмен та його прихильники вважали, що розширення капіталістичного відтворення в довгостроковому періоді мож­ливе лише за умови приросту грошової маси в обігу. М. Фрідмен визнавав за грошима монопольну роль у коливаннях національного доходу й висунув тезу: «Гроші ма­ють значення».

Теорії економіки пропозиції іраціональних очікувань та їх практичне використання.

Від 80-х років XX ст. у розвинених капіталістичних країнах нєоконсереатизм охоплює три основні напрями нової неокласики:

X)'монетаризм, або чиказька школа неолібералізму (М. Фрід-мен) — центральна теорія неоконсерватизму. Монетаризм пов'я­заний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредит­ного обігу. На думку монетаристів, лише послідовна політика за­безпечення господарства грошима може створити впевненість економічних агентів у неіінфляційному розвитку економіки й сприяти рівномірному інвестуванню із мінімальним ризиком;

2) теорія економіки пропозиції (А. Лаффер, Дж. Гілдер, 1 і. Робертс, Р. Манделла), згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування та призводить,
таким чином, до падіння виробництва й підриву фінансової бази оподаткування, а зниження податкових ставок є достатньою умо­вою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

3) нова класична м акр о економіка — теорія раціональних очі­кувань (Дж. Мут, Р. Лукас, Т. Сарджепт, Н. Воллес), згідно з якою економічні агенти в будь-якому разі не виправдовують надії
владних структур, бо заздалегідь враховують наміри влади й ней­тралізують своїми заходами (підвищенням чи зниженням цін)політику уряду.

Важливою складовою неоконсерватизму також є теорія еконо­міки пропозиції, або септш-сайд економіка (економісти Артур Лаффер, П. Робертс, Р. Манделла, журналісти Дж. Гілдер, Дж. Ван-ніскі, конгресмен Дж. Кемп), яка доповнювала монетарні форми та методи регулювання економіки й була створена після кризи 1974—1975 рр.; вона, по суті, стала теоретико-методологічним підґрунтям «рейганоміки». Ця теорія, подібно до монетаризму, ви­ходить із неокласичної рівноважної схеми, а критику кейнсіанства зосереджує на проблемі інвестиційної функції капіталу.

Основними елементами економічної політики держави згідно з теорією економіки пропозиції є: зорієнтованість економічної політики на виробництво, пропозицію; зниження податків, перед­усім з юридичних осіб, з метою вивільнення частини прибутків для інвестування; скорочення витрат, насамперед у соціальній сфері; регулювання пропозиції грошової маси.

Доповнюючи одне одного, представники теорії економіки пропозиції, на відміну від монетаристів (які основний акцент ро­били на регулюванні кількості грошей), особливого значення на­дають використанню податкових інструментів регулювання. Враз­ливість кейнсіанства прихильники цієї теорії бачать в абсо­лютизації проблеми ефективного попиту й недооцінюванні еко­номічних проблем формування структури пропозиції. Теоретичне обгрунтування стимулювання пропозиції шляхом скорочення по­даткової ставки з метою перерозподілу національного доходу на користь середніх і великих власників увійшло в економічну тео­рію як крива А. Лаффера.

Економіка пропозиції суттєво вплинули на економічну політику й ідеологію уряду Р. Рейгана, особливо що­до ефективності соціальних програм, значення ринку, характеру й меж втручання держави в економічні процеси. Результати реа­лізації цих теоретичних настанов наприкінці 1980-х років назагал мали позитивні наслідки: стабілізувався рівень безробіття, знизи­лися інфляція та відсоткові ставки, тривала структурна перебудо­ва американської економіки. У 1981-—-1986 роках було проведено податкову реформу з метою збільшення заощаджень та інвесту­вання верств населення із середніми та високими доходами а, от­же, підвищення національної норми нагромадження.

Третьою складовою теоретичної платформи неоконсерваторів є теорія раціональних очікувань, яка належить до нової класичної макроекономіки. її теоретичні засади були закладені ще в 50— 60-х роках XX ст. Р. Мутом, а подальша розробка здійснена у 1970-х рр. американськими вченими Р. Лукасом, Т. Сарджентом, Н. Воллесом. Роберт Лукас із Чиказького університету за розроб­лення теорії раціональних очікувань у 1995 році став лауреатом Нобелівської премії.

Найбільший вклад у розвиток макроекономіки, і передусім теорії раціональних очікувань, Р. Лукас зробив тим, що узагаль­нив, систематизував і класифікував багатоманіття обчислюваль­них, аналітичних, економічних, екопометричних та статистичних методик, інструментарію та механізмів, що здавалося багатьом нескінченним і пешюрядкованим, ніби броунівський рух, і на­близив до аналізу економіки, що динамічно розвивається. У своїх наукових розвідках Р. Лукас виходить не з того, що люди завжди роблять точні передбачення, а з того, що люди не роблять постійно хибних передбачень, що їх можуть використовувати політики. Крім того, ключові інститути, що приймають рішення — великі фірми, головні фінансові установи та профспіл­кові організації — наймають до штату економістів, які допома­гають передбачити результати нової державної політики. Отже, постійно обманювати основні інститути економіки, які прийма­ють рішення, стає неможливим.

Зміна ролі факторів економічного роз-ку та еволюція інституціоналізму у другій половині ХХ-Ххі ст.

Від 50—60-х років XX ст. у межах неокласичної течії формується новий нау­ковий напрям, представники якого працюють на межі економіч­ної теорії та інших суспільних наук — філософії, соціології, полі­тології, кримінології тощо. Якщо інституцІонально-соціологІч-ний напрям, що виник на початку XX ст., вважається «старим» інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Неоінституціоиалізм як особлива еконо­мічна теорія набула визнання у 80—-90-х рр. XX ст. Основними представниками неоіпституціоналізму є Рональд Коуз (1910 р. н.), Даглас Норт (1920 р. н.), — Нобелівські лауреа­ти, Олівер Вільямсон (1932 р. н.) та ін.

Стрижень сучасного інституціоналізму становлять два напря­ми — неоінетитуціоиальна економіка (пеоіпзіігип'опа! есопотісз) та нова інституціональиа економіка (пе\у тзгішгіопаі есопотісз). Незважаючи на те, що назви видаються ідентичними, ці два на­прями мають принципово різні підходи до аналізу інститутів (ін­ституцій). Обидва вони сформувалися або на основі неокласичної теорії, або під помітним впливом її. Так, перший напрям — нео-інституціононалізм — залишає незмінним жорстке ядро неокласи­ки. Другий напрям — нова інституціоиальна економіка — навпа­ки, відображає спробу створити нову теорію інститутів, не пов'язану з колишніми постулатами неокласики.

Структура сучасного Інституціоналізму та шляхи його ево­люції у другій половині XX — на початку XXI ст. вельми склад­ні. Поряд із вищезазначеними схемами класифікації умовно його можна розподілити ще на три основні школи, або «рукави»: «ін­дустріально-соціологічна школа», «школа суспільного вибору», «кон 'юнктурна школа». У більшості напрямів иеоінституціоналізму основну увагу приділено правовим аспектам економічного життя. Відповідно до контрактної (договірної) парадигми неоінституціоналізму, будь-які відносини між людьми розглядаються як взаємовигідний об­мін, що закріплюється певними зобов'язаннями сторін. Саме способи регламентації договірних відносин визнаються найваж­ливішою економічною інституцією.

Утім, єдиної класифікації інстнтуціональтіх теорій до цього ча­су так і не склалося, тому намагання врахувати наявність різноманіт­них підходів та взаємозв'язків між ними викликає певну складність під час висвітлення проблем і нститу ці опальної економічної теорії. Сьогодні неоінституціопалізм становить цілу сукупність підходів, об'єднаних кількома спільними базовими ідеями. Неоінституціональна теорія виходить із організаційно-контрактноїперспективи, де на перший план висува­ються витрати,що супроводжують взаємодію економічних агентів.Неоінституціоналізм має свої методологічні особливості, зумов­лені вихідними теоретичними джерелами: традиційним інститу­ціоналізмом та неокласикою. Зокрема, неоінституціоналізмом активно використовуються такі провід­ні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки як раціона­льний вибір та прагматизм, методологічний індивідуалізм, кон­цепція «економічноїлюдини», максимізація корисності. Засновником неоінституціопалізму із повним правом вважа­ється Ропальд Коуз. У його статтях «Природа фірми» (1937) та «Проблема соціальних витрат» (1960) було вперше сформульова­но дослідницьку програму неоінституціоиалізму, з якою пов'я­зані подальші зміни у захисній оболонці неокласичної теорії.

По-перше, розглядається ширший, ніж у неокласиці, спектр форм власності та контрактних форм, на основі яких здійснюєть­ся обмін. По-друге, в неокласичну модель вводиться поняття інформа­ційних витрат, тобто витрат, пов'язаних із пошуком і отриманням інформації про угоду і про ситуацію на ринку загалом. По-третє, поряд із виробничими, або трансформаційними ви­тратами неоінституціоиалісти припускають існування транзакцій-них витрат. Під цим терміном, центральним для теорії транзак-ційних витрат (Р. Коуз, О. Вільямсон), розуміються всі витрати, що виникають при здійсненні угод. У свою чергу, нова інституціональна економіка, як уже за­значалося, відображає спробу створити нову теорію інститу­тів, яка не пов 'язаиа з попередніми постулатами неокласики і представлена такими основними теоріями:

• теорія ігор (Дж. фон і їейман, О. Моргенштерн, Дж. Неш);

• теорія неповної раціональності Г. Саймона;

• економіка угод (Л. Тевено, О. Фавро, А. Орлеан, Р. Буайє).

У зв'язку з розвитком пової інституціональної економіки від­булися зміни в «жорсткому ядрі» неокласики. Так, теорія ігор завдала удару по моделі загальної рівноваги Вальраса — Ерроу — Дебре, Теорія ігор грунтується на припущенні, що може існувати кілька точок рівноваги, які не цілком збігаються з точками опти­муму за В. Парето, або що рівновага може не існувати взагалі.

. Центральними теоріями цього напряму інституціоналізму є; теорії індустріаль­ного та нового індустріального суспільства, теорія пості ндустріа-льного суспільства, теорія суспільства «третьої хвилі», теорія ін-новаційно-підприємі-шцької економіки, теорія суспільства знання, теорія інформаційного суспільства, теорія постекономіч-ного суспільства та інші.

Зміна галузевої структури вир-ва та становлення і роз-к теорії постіндустріального сус-ва.

Подальший розвиток системи ідей індустріального суспільст­ва зумовив становлення теорії постіндустріального суспільства. В основу концепції постіндустріального суспільства покладе­но теорію трьох хвиль цивілізації Е. Тоффлера —- розподіл усього суспільного розвитку натри етапи: доіндустріальний, індустріальний та суперіндустріальний. У до індустріальному суспільстві ви­значальною була (а в багатьох країнах країн залишається і сього­дні) сільськогосподарська сфера, з церквою та армією як голов­ними інститутами суспільства; в індустріальному — промисло­вість, із корпорацією та фірмою на чолі; у постіндустріаль-ному — сфера послуг та інформації, з університетом як головним місцем її вироблення та зосередження.Виникнення постіндустріального суспільства пов'язане пере­дусім із тими змінами, що відбуваються в економіці, професійній системі та соціальній структурі, і зумовлені новою роллю науки та техніки — відбувається докорінна зміна структури вироб­ництва (панування третинного та четвертинного за межами тре­тинного секторів) та структури зайнятості (значна частка зай­нятих, що має тенденцію до зростання, припадає на третинний та четвертинний сектори сервісно-інформаційної економіки).

На формування концепції постіндустріального суспільства суттєвий теоретичний вплив справили теорії індустріального су­спільства (особливо концепції Р. Арона та В. Ростоу). Теорію постіндустріального суспільства було розроблено американсь­ким соціологом Д. Беллом.

Д. Белл подав концепцію постіндустріального суспільства як теорію соціальних змін, що можуть статися в суспільстві най­ближчими десятиліттями перш за все внаслідок розгортання вже помітних тенденцій випереджувального зростання сфери послуг та інформації, здобуття наукою нової ролі та перебудови суспіль­ства, організованого за «економізованою» моделлю в напрямі моделі «соціологізованої».

Д. Белл розглядав становлення пост індустріального суспіль­ства як переважно еволюційний процес, у результаті якого інду­стріальний світ не руйнується, а радше збагачується додатковими рисами. Найголовніша праця Д. Белла — «Прийдешнє постіндустріаль-не суспільство» (1973) — це завершенне теоретичне дослідження, в якому проблема постіндустріалізму розглядається в усіх її ви­явах: від аналізу джерел концепції до вивчення політичних і культурних процесів, що супроводжують становлення нового су­спільства. Фундаментальними складовими теорії пост індустріаль­ного суспільства є такі: домінування підходу, що грунтується на періодизації історії не за принципом оцінки класової структури відповідних суспільств, а на підставі дослідження технологічних аспектів організації суспільного виробництва; принцип доміну­вання технологічних аспектів організації суспільного виробницт­ва над оцінкою класової структури поширено не лише на історич­ну періодизацію, а й на конкретний аналіз економічного роз­витку сучасних суспільств.

Головну роль у становленні пост індустріальної теорії відіграла інституціональна теорія (вебленівська традиція), яка полягала в тому, що абстрактна ідея протиставлення стадій технологічної еволюції (у межах історичної школи), за нових умов видозмінила­ся в структуризацію секторів суспільного виробництва і виявлення внутрішніх закономірностей господарського розвитку, котрі не за­лежали від соціальної та політичної системи тієї чи іншої країни.

Ще наприкінці 40-х років XX ст. у працях американського економіста К. Кларка «Економіка у 1960 році» та французького суспільствознавця Ж. Фурастьс «Велика надія XX століття» були сформульовані найваоїсливіий методологічні принципи теорії пост індустріального суспільства — розподіл усього суспільного виробництва на три сектори: первинний (сільське господарство та видобувна галузь), вторинний (промисловість та будівництво), третинний (сфера послуг).

Трансакційний сектор ек-ки, теорія прав власності та трансакційних витрат. Теорема Р.Коуза.

Трансакційні витрати — це витрати, що забезпечують пере­хід прав власності із одних рук до інших і охорону і$их прав. На відміну від трансформаційних витрат, трансакційиі витрати не пов'язані із самим процесом створення вартості. Вони забезпе­чують трапсакгі/ю.

Уперше поняттям «трансакційних витрат» скористався Ро-нальд Коуз. У своїй статті «Природа фірми» (1937) він визначив трансакційиі витрати як витрати функціонування ринку. У середині ХХ-го ст. трансакціпні витрати переважна біль­шість вчених розуміє інтегрально, як втрати функціонування си­стеми. Трапсакціпні витрати — це витрати, ідо виникають, коли індивіди обмінюють свої права власності за умов непов­ної інформації або підтверджують їх за тих самих умов.У зв'язку із виявленням трансакційних витрат можна вести мову і про трансакцій ний сектор економіки. Якщо донедавна основний економічний аналіз було спрямовано на вивчення еко­номіки в межах інституціошільної структури то у 1937 р. Р. Коузу вперше вдалося пору­шити і частково розв'язати питання, яке традиційна теорія навіть не ставилася: чому існує фірма, якщо є ринок. Ще однією фундаменталь­ною проблемою неоінституціональної економічної теорії є права власності. Під системою прав власності, згідно з поглядами А. Алчі­ана та Г. Демсетца, розуміють усю сукупність норм, що регулю­ють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть встановлю­ватися і захищатися не тільки державою, а й іншими соціальни­ми механізмами. Заснований Коузом напрям економічної науки діс­тав назву «проблеми соціальної вартості. Праця Р. Коуза була спрямована проти панування в економіч­ній теорії тенденції усюди, де тільки можна, шукати так звані «провали ринку» й закликати до державного втручання з метою подолання їх. У ній він також запропонував новий поворот дис­кусії про значення прямої взаємодії між фірмами та домашніми господарствами. Висновки, що підтверджують радикальніш вплив витрат із діловодства, — основний результат аналізу Р. Коуза, Якоюсь мі­рою парадоксально, але саме висновок про наслідки передбачення витрат з діловодства дістав назву «теореми Коуза», згідно з якою «якщо права власності, чітко визначені і траисакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура виробниц­тва) залишатиметься незмінною та ефективною незалежно від змін у розподілі прав власності». Нині теорема Коуза вважається одним із найяскравіших досягнень економічної думки повоєнного пе­ріоду.Із теореми Коуза випливає декілька важливих теоретичних і практичних висновків. По-перше, вона висвітлює економічний зміст прав власності. По-друге, теорема Коуза знімає з ринку звинувачення в «провалах». По-третє, теорема Коуза виявляє ключове значення трансакційних витрат. По-четверте, теорема Коуза доводить, що посилання на зовнішні ефекти —- недостатня підстава для держав­ного втручання. Йому вдалося досягти багато чого. Зокрема, Р. Коузу вдалося пояснити структуру й еволюцію інститутів, ви­ходячи із понятгя трапсакційних витрат. Саме у відсутності рин­кових інститутів, що забезпечують мінімізацію трансакційних витрат, Коуз вбачає головне лихо постсоціалістичних країн.

інтеграція Європи та особливості економічного роз-ку в її умовах.

Важливим чинником економічного розвитку є інтеграційні процеси, що відбу­ваються в різних формах, зокрема економічна інтеграція. «Міжнародна економічна інтеграція — це взаємопристосування національних економік, включення їх до єдиного відтворювально-го процесу в інтернаціональних масштабах».. Це не лише масш­таби міжнародної торгівлі - - економічної діяльності, а й охоплювані сфери, рівень і усталеність взаємодії національних економік.Сучасна теорія міжнародної економічної інтеграції розрізняє п'ять ступенів, або послідовних етапів розвитку інтеграційних процесів: 1) зона вільної торгівлі; 2) митний союз; 3) єдиний, або спільний ринок; 4) економічний союз: 5) економічніш та валют­ний {монетарний) союз, чи повніш економічніш союз. Сьогодні лише одна міжнародна інтеграційна група країн реаль­но пройшла перші чотири із зазначених етапів -— Європейський Союз. Саме прикладом міждероісавногд регіонального об'єднання як важливої частини міжнародної економічної системи є Європей­ське Економічне Співтовариство (ЄЕС). Якщо на початковому етапі до ЄЕС входило шість країн (ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідер­ланди та Люксембург), то від 1 січня 1995 р. їх було вже 15. У 1973 році до ЄЕС приєдналися Данія, Велика Британія та Ірлан­дія, у 1981 р. - - Греція, а в 1986 р. - - Іспанія та Португалія. Першого травня 2004 року до Європейського Союзу приєдналося ще 10 країн: Латвія, Литва, Естонія, Чехія, Угорщина, Польща, Словенія, Словаччина, Кіпр і Мальта, тож нині їх 25.

Створення єдиного ринку на четвертому етапі економічної ін­теграції має завершитися формуванням справді єдиного економіч­ного союзу(ЕС).В Європі єдиний ринок із вільним переміщенням капіталу, товарів, послуг та робочої си­ли було створено до початку 1993 року. Одразу було поставлено завдання створення Економічного і Валютного Союзу (ЕВС), причому за стислий термін, до початку 1999 року.У межах ЄЕС його учасникам до початку 1980-х років вдалося налагодити програмування розвитку економіки та спеціалізацію її за країнами. Як наслідок, Франція спеціалізується на експорті малолітражних автомобілів, жіночого одягу, взуття, білизни; ФРН — вантажних автомобілів, чоловічого одягу. Нині ЄС перетворився на один із голов­них центрів світового господарства. На ЄС припадає 1/3 сві­тового товарообігу країн з ринковою економікою. ЄС також пе­ревищив показники США за обсягом промислового виробництва і володіє половиною валютних резервів світу.