Читайте также:
|
[...] Ось я беру концепцію влади, яку Ханна Арендт намагається старанно відрізняти від сили й насильства. Насильство не є зловживання владою, а влада, всупереч Максові Веберу, не є – або не є фундаментально – узаконене застосування насильства. Обидві ці концепції є навіть антитетичні та обернено пропорційні. Влада існує тільки там, де будь-яка спільна дія регулюється загальновизнаним інституційним зв'язком. Тут якраз накладається американський досвід: “Будь-яке урядування грунтується на громадській думці” (Медісон). У цьому розумінні первинною помилкою є пов'язування “влади” з “повеліванням/покорою”. Перед владою над буває влада-могутність у, серед. Potestas in populo, auctoritas in senatu (“Влада серед народу – влада в сенаті”), казали римляни; влада фундаментально випливає із здатності діяти спільно. З погляду цієї концепції, енергія міститься в індивідові, а сила – це просто доконана енергія. Я наполягаю на старанні концептуалізувати, розрізняючи знак філософського духу на духові політичному. Одначе ця робота концептуалізації можлива тільки тоді, коли достеменно ті сутності, що їх вона означує, беруть свою відносну сталість (я висловився б вищим стилем: “трансісторичність”) в їхній належності до царини дії, а сама та робота позначена задумом вічності.
Й навпаки: коли правда те, що політика – це те місце, де єднаються вічне й минуще, ми повинні віднайти в політиці сам принцип її минущості, ба навіть її зіпсуття. Оце щойно ми сказали: влада випливає із спільного діяння. А те спільне діяння триває, доки його підтримують діячі. Влада існує, доки люди діють спільно, й зникає, щойно люди розійдуться хто куди. Насильство й сама експлуатація цієї слабості таким чи таким інструментальним задумом обмежені коротким строком. Але ще до того перекручення, яке є брутальною інверсією, у щойно згаданому зв'язку між владою-потужністю, присутньою в народі, та владою-авторитетом, наявною в сенаті, вже міститься ще невловніше джерело тендітності-минущості. Влада-авторитет, за формулою, вводить у царину діяння відношення – звісно ж, не сили, й вже ж зовсім не насильства, а посередництва, що воно, уявлюване в ідеалі як делегування, автономізується в прямій інстанційності. В есе під заголовком “Що таке влада-авторитет?” Арендт переглядає історію від греків і до нашого часу з погляду цієї двозначної інстанційності, в якій кристалізується минущість політики.
Влада-авторитет насправді має ту парадоксальну рису, що їй вдається опосередкувати неподільну владу за допомоги інстанції урядування, відмінної від підданців, а отже, за допомоги ієрархічної інстанції, тільки тією мірою, якою ця влада-авторитет приходить звідкись з іншого місця, дальшого й вищого, ніж сама влада-потужність, – із платонівського світу ідей, з античного закладання міста у римлян, з екклезіастичної могутності, що страхає гнівом пекла: коли ж бо (й це перший рядок есе) “влада-авторитет із сучасного світу щезла”. Отут ми й заторкуємо звинувачення в ностальгії. Але я гадаю, що саме тут і криється помилка. Якщо правда, що грецьке місто-поліс править за постійний зразок для посилання, то це слушно тільки тією мірою, якою воно, разом з Ісократом та його принципом ізономії, містить у собі потенційні можливості виходу за межі неспроможності традиційних джерел влади-авторитету. Грецький поліс будувався не на засадах, що їх визначав для нього Платон, і не за римською моделлю ab Urbe conditia (“від заснування Міста”). Над чим тут варто поміркувати, так це саме над делегуванням влади-авторитету, починаючи від влади-потужності. Й саме це знаходить Ханна Арендт в американській революції та в пов'язаній з нею політичній думці – естафету сучасного досвіду, яка поновлюється разом з підприємництвом, що в нього врешті вироджується автоконституція міста – така, яку влада-авторитет бере від влади-потужності народу. То що ж, Ханна Арендт впадає в ностальгію? Коли вона береться зміряти все, що зникло, обвали всіх екстра- або супра-політичних кріплень, вона просто повертається до оголеності політики – політики, покладеної на лопатки. Завдяки яким іграм добровільно погоджених інституцій людське діяння уникає-таки марноти трудів (“рятувати людські дії від марноти, яка результує із забуття”)?
Реставрація якогось політичного простору? Та ж чи існував такий коли-небудь історично? Є така точка, де спогад стає одразу ж проекцією в майбутнє. Це ж не випадково, що тим останнім засобом, до якого повертаються всі ці статті американського періоду, є спілка між свободою в політичному розумінні, тобто добровільною згодою на цілий корпус інституцій, та свободою в традиції європейській чи то християнській, тобто можливістю розпочати щось у цьому світі.
Саме на цій “нескінченній неймовірності” (як висловлюється авторка у своєму есе “Що таке свобода?”), тобто на спроможності переривати фатальність, і грунтується те антитоталітарне парі, яким вона закінчує всі свої статті. Я тільки зацитую закінчення нарису “Що таке свобода?”:
“Саме люди творять чудеса, ці люди, що, успадкувавши подвійний дар свободи й дії, здатні установити таку дійсність, яка була б їхньою”.
Друкується за: Рікер П. Навколо політики. – К.: “Д.Л.”, 1995. – С.12-14.
Дата добавления: 2015-01-05; просмотров: 109 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |