Читайте также:
|
У сучасних історичних дослідженнях все більшої ваги набуває герменевтичний метод. Герменевтика (від грецького – hermeneia - тлумачення) визначається як “мистецтво розуміння”, сукупність правил і техніка інтерпретації давніх текстів через їх співвідношення з досвідом сучасності. Авторитетний дослідник історії педагогіки О. Сухомлинська зауважує, що герменевтичний аналіз – це “вживання” в атмосферу епохи, життя автора, аналіз його способу мислення, реконструкція смислових систем “для відтворення найбільш поширених і сталих смислів педагогічної реальності досліджуваної епохи”[2, с.45]. Отже, герменевтика дає змогу не тільки дізнатися про певні факти й процеси, а й дослідити їх оцінку автором, розкрити ціннісні орієнтири тогочасного суспільства.
Для приклада візьмемо текст “Духовного заповіту”, складений в 1577р. брацлавським каштеляном Василем Загоровським [цит.:1,с.67-94]. Відомо, що автор був визначним військовим начальником (каштелян – від іспанського castilio – комендант фортеції), у 1576р., в ході оборони Речі Посполитої від набігів кримських татар, потрапив у полон, де помер у 1580р.[4]. Незадовго до смерті склав заповіт, в якому детально розписав виховання своїх малолітніх дітей, їх підготовку до самостійного життя. Сучасному досліднику цей документ цікавий ще й тим, що Загоровський був православним шляхтичем на службі Корони Польської, дітям заповідав зберігати “батьківську віру й давні традиції народу свого”. В умовах насильницької полонізації та католизації українців “Заповіт” демонструє відданість автора принципу “діалогу культур”, що визначалося подвійною самоідентифікацією українців кінця XVI ст.: “Gente Ruthenus, natione Polonus - руського роду польської нації”.
Не один В. Загоровський слідував культурним традиціям України-Руси. Таким був князь Костянтин Вишневецький, котрий відмовився визнавати Люблінську унію 1569р. та утворення Речі Посполитої. Таким був і гетьман Григорій Ходкевич, який у своєму маєтку в Заблудові дав захист і притулок першодрукареві І. Федорову й грошима підтримав його видавничу справу. Великі заслуги для національної освіти мав князь Василь Острозький – київській воєвода, споріднений з видатними польськими родами. Українська шляхта поступово перетворювалася на маргінальну субеліту, існуючи в двох світах одночасно. Саме ця ідея червоною смужкою пронизує “Духовний заповіт” Василя Загоровського, що містить ступеневу модель освіти в тогочасній Україні.
Першим ступенм була початкова освіта, до якої віддавали дітей з семи-восьми років. Загоровський так і писав: “Коли дітям моїм милостивий Бог дасть віку семи років, має її милість пані дядина моя закликати добре вченого та цнотливого дяка, дати йому навчати в домі моїм або в церкві святого Іллі … руської науки та письма святого.” Потім, “коли їм милосердний Бог дасть дасть у руській мові та Святому Письмі досконалої науки”, необхідно знайти “бакаляра статечного, який би їх міг навчити науки латинського письма”. Порівнюючи текст “Заповіту” з іншими літописними та мемуарними джерелами, дійдемо висновку, що початкова освіта в Україні мала всеохопний характер.
У кожному селі при церкві на кошт місцевої громади відкривалася школа, до якої віддавали хлопців семи-дванадцяти років. Навчальний рік починався після Покрови, тобто пізньої осени. “Дидаскалем” запрошувався дяк, нерідко мандрівний (без постійного місця служби), його обирала громада “за голос і освіченість”. Інші моральні або професійні чесноти не завжди визнавалися як значущі. Дяківські освітні послуги в приходській школі чи на дому в заможній родині обмежувалися навчанням дітей читанню й письму церковнослов’янською, а також лічбі. Дидактичній вимозі формування благочестивого християнина відповідали різноманітні “Азбуковники”, “Учительські слова” й “Повчання”, писані або друковані “руською” мовою. За виключенням заможних сімей ці книги більшості учнів були недоступні, тому вчитель переписував з них моральні настонови і роздавав учням. Це засвідчує й досліджуваний текст: В. Загоровський приписує дяку “щотижня по три зошити правильно, справедливо і нефальшиво списувати”. Вивчивши “Азбуковник” та засвоївши “Часослов”, підліток починав знайомство з церковним уставом, виконував певні обов’язки у храмі. На цьому наука “покірного посполита” закінчувалася, малолітні ж шляхтичи, передавалися у руки “бакаляра” для вивчення латини.
“Бакалярами” на українських землях називали тих, хто отримував чи вже отримав середню освіту за європейськими стандартами. У 1577р. на “кресах сходних” Речі Посполитої розвивалася мережа єзуїтських колегіумів, де навчальний процес базувався на критеріях європейській освіченості. Упродовж шестирічного навчання підлітки проходили послідовно через такі віхи шкільної премудрості: клас граматики з тривалість три роки, однорічний клас поетики й завершальний дворічний – риторики [3, с.40]. У випускному класі, за наявності відповідних професорів, могли викладатися початки філософії, цивільного права та базові для католицизму теологічні постулати. Навчання відбувалося виключно латинською мовою. Блиск ерудиції та манер викладачів, їх вишкіл однаково приваблювали юнаків як католиків, так і православних. Мабуть тому В. Загоровський з далекої татарської неволі заповідав знайти своїм дітям “бакаляра статечного” для оволодіння латиною – мовою міжнародного спілкування в Європі.
На цьому хатня наука молодих шляхтичів закінчувалася. Загоровський пише: “А коли вже у латині матимуть собі добрі початки, то віддати їх до науки єзуїтської у Вільні, бо там хвалять дітям добру науку, і там аби до дому не приїзжаючи… сім років або більше уставно й пильно навчались”. З джерел дізнаємось, що орден єзуїтів 1570р. відкрив у Вільні колегіум, а 1579р. – академію, котра стала вогнищем освіти для українсько-білоруської шляхти. “Ловці душ” – єзуїти розуміли, що вплив на майбутнє суспільства напряму залежить від виховання молодих представників місцевої еліти. І хоча М. Грушевський вкрай негативно оцінював роль єзуїтських шкіл на Україні, приклади видатних співвітчизників, чия “едукація” була напряму пов’язана з цими закладами (Б. Хмельницький, Л. Баранович, потім – І. Мазепа), переконують у позитивному впливі єзуїтів на соціокультурний поступ України-Руси. За півтора століття до того, як російський цар Петро І “в Європу вирубав вікно”, українське суспільство осягало надбання європейської культури завдяки єзуїтським, уніатським та православним братським школам. Саме про це свідчить герменвтичний аналіз одного з цікавих історичних документів - “Духовного заповіту” В. Загоровського.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 244 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |