Читайте также:
|
Диспозиція – центральний елемент норми права, в якому у вигляді владного припису закріплено правило поведінки, змістом якого виступають суб’єктивні права та юридичні обов’язки.
● Види диспозицій:
1.За ступенем визначеності:
● Визначені – закріплюють однозначне правило поведінки, тобто учасники відносин позбавлені можливості для вибору іншої поведінки;
● Не повністю визначені – вказують лише на загальні ознаки поведінки, в рамках яких суб’єкти уточнюють свої права та обов’язки самостійно;
● Відносно визначені – вказують на права і обов’язки суб’єктів, але надають можливості для їх уточнення залежно від конкретних обставин;
● Альтернативні – вказують на настання декількох правових наслідків, але передбачають настання лише одного з них.
2.За способом викладення:
● Проста – правило поведінки визначається у загальному вигляді без деталізації його ознак;
● Описова – правило поведінки закріплюється повно, з деталізацією його ознак; чітко визначаються права і обов’язки учасників відносин;
● Бланкетна – закріплюється лише загальні ознаки правила поведінки, а для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до норм іншого нормативного акта іншої галузі права;
● Відсильна – аналогічна бланкетній з тією різницею, що для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до інших частин даної норми або до інших норм цієї ж галузі права.
3.За складом:
● Прості – містять одне правило поведінки;
● Складні – містять два або більше обов’язкових правил поведінки;
● Альтернативні – містять декілька правил поведінки, суб’єкт може виконувати будь-яке з них.
Гіпотеза – структурний елемент норми права, який вказує на умови, за наявності або відсутності яких вступає в дію правило поведінки. Гіпотеза – невід’ємний елемент норми; її точність і визначеність є умовою реалізації норми. Відсутність такої визначеності ускладнює використання передбачених нормою можливостей її адресатами – громадянами, та їх об’єднаннями. Якщо ж норма закріплює повноваження державного органу, то невизначеність перерахованих в її гіпотезі умов надає йому право діяти на власний розсуд.
● Види гіпотез:
1.За ступенем визначеності:
● Визначена – вичерпно визначає ті умови, при наявності яких набуває чинності правило поведінки, що міститься у диспозиції норми права;
● Відносно визначена – обмежує умови застосування норми права певним колом формальних ознак.
2.За формою вираження:
● Абстрактні – умови застосування норми визначаються загальними родовими ознаками, що надає можливість охопити та врегулювати значну кількість однорідних випадків;
● Казуальні – визначаються умови дії норми, використовуючи більш вузькі, спеціальні родові ознаки, тому норма права поширюється на обмеженіше коло випадків.
3.За складом:
● Прості – містять одну обставину, необхідну для дії правової норми;
● Складні – містять дві або більше обов’язкових обставин, за якими пов’язується дія правової норми;
● Альтернативні – чинність норми права визначається залежно від однієї або кількох фактичних обставин (умов) і для настання правових наслідків досить наявності однієї з цих обставин.
Санкція – це частина норми права, яка містить вказівки щодо юридичних наслідків порушення правила, зафіксованого в диспозиції. Мета санкції – створення тих чи інших несприятливих наслідків для правопорушника або заохочувальних наслідків для суб’єктів, що виконують владний припис.
● Види санкцій:
1.За ступенем визначеності:
● Абсолютно визначені – чітко визначають вид та міру юридичної відповідальності;
● Відносно визначені – межі юридичної відповідальності визначаються від мінімальної до максимальної або тільки до максимальної;
2.За кількістю несприятливих наслідків:
● Прості - передбачають один невигідний наслідок.
● Складні -передбачають одночасне застосування декількох невигідних наслідків.
● Альтернативні – вказують на декілька можливих засобів впливу на правопорушника, а доцільність застосування конкретного засобу визначається правозастосовчим органом, виходячи з особливості конкретної справи;
3.За характером наслідків:
● каральні (штрафні); правовідновлювальні (компенсаційні); заохочувальні.""
4.За галузями права:
● кримінально-правові; адміністративно-правові; цивільно-правові; дисциплінарні.
5. Поняття закону та прийняття законів. Підзаконні нормативні акти. Дія законів у часі, просторі та за колом осіб
Зако́н (англ. law, англ. act, нім. Gesetz n) — нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов'язкових правил (норм); прийнятий в особливому порядку законодавчим органом (наприклад, парламентом), або безпосередньо народом.
Відповідно до усталеної світової практики закони (як і інші нормативно-правові акти) в Україні приймаються на підставі Конституції України і повинні відповідати їй.
Створення закону має пройти певну процедуру,особливий порядок прийняття закону є також однією з його ознак. Процедуру розроблення та прийняття законів називають законодавчим процесом, який має складатися з певних етапів,порядок прийняття законів України визначає Конституція України та Закон України "Про Регламент Верховної Ради України".
Основні стадії законодавчого процесу - це законодавча ініціатива,обговорення законопроекту у ВР України,прийняття законопроекту у кількох читаннях, підписання законопроекту Президентом України.
Президент протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону повинен підписати його,беручи до виконання та офіційно оприлюднити або ж повертає закон зі своїми пропозиціями до Верховної Ради для повторного його перегляду. Якщо ж у встановлений строк Президент України не повернув закон,його вважають схваленим,має бути підписаним та оприлюдненим.
Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим нормативним актом,але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.
Підзаконні нормативно-правові акти — результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб) та уповноважених на те державою громадських об'єднань. Такі акти зазвичай розвивають чи деталізують окремі положення законів.
Розрізняють такі види підзаконних нормативно-правових актів залежно від суб'єктів, що їх видали:
● нормативні акти Президента України
● нормативні акти Кабінету Міністрів України
● нормативні акти Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим
● нормативні акти міністерств, державних комітетів, інших органів центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом
● нормативні акти місцевих державних адміністрацій
● нормативні акти органів місцевого самоврядування
● нормативні акти відділів та управлінь відповідних центральних органів на місцях
● нормативні акти керівників державних підприємств, установ, організацій на місцях
● інші підзаконні нормативні акти.
Підзаконні нормативно-правові акти аналогічно до законних діють у трьох вимірах – простору, часу та за колом осіб.
За часом акти публічної влади вступають в силу: з моменту прийняття чи опублікування; з моменту, вказаного в самому акті чи іншому, що його затверджує.
Адміністративно-правові акти втрачають дію: після закінчення строку, на який були ухвалені; у разі змін обставин, на які вони були розраховані; у разі прямого скасування (призупинення) цього акта іншим актом: наприклад, постанова Кабінету Міністрів, дія якої зупинена Указом Президента, може бути Конституційним судом визначена такою, що не відповідає Конституції (є неконституційною), та втрачає чинність з дня ухвалення такого рішення; у разі фактичного скасування, коли ухвалено адміністративний акт з того самого питання, а старий формально не скасовано.
У просторі акти публічної влади діють на всій території України (Постанова Кабінету Міністрів України) або лише на частині її території (локальні акти) – наприклад, розпорядження голови місцевого державної адміністрації діє на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
За колом осіб акти розповсюджуються на всіх фізичних і юридичних осіб або тільки на їх частину, зокрема лише на громадян України; іноземців та осіб без громадянства; посадових осіб; суб’єктів корупційних діянь, суб’єктів господарювання; органів виконавчої влади; органів місцевого самоврядування.
При цьому треба пам’ятати два основні моменти:
1) існують засадничі вимоги ст. 19 Конституції України про те, що «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України»;
2) вступ нормативного акту в дію відбувається за трьома принципами:
«негайної дії», коли дія акта поширюється на всі випадки лише “вперед”;
«зворотної дії», коли дія акта поширюється на всі випадки і «вперед», і «назад». Прийнято, що нормативно-правовий акт зворотної сили не має за винятком, якщо він скасовує або пом’якшує відповідальність;
«переживання акта», коли акт, що втратив юридичну чинність, за спеціальною вказівкою нового акта продовжує діяти. Наприклад, після проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. ВРУ ухвалила постанову про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР, якщо відповідні питання не врегульовані законодавством України, за умови, що ці загальносоюзні акти не суперечать Конституції та законам України
6. Конституційне право України, його джерела. Основні положення Конституції України
Конституційне право України — провідна галузь національного права, являє собою сукупність правових норм, перш за все принципів і норм конституції, які закріплюють основи політичної та економічної організації суспільства, форму держави, порядок і принципи формування та компетенцію органів державної влади, основи правового статусу людини і громадянина.
Джерелами конституційного права України є:
● Конституція України і Конституція Автономної Республіки Крим;
● Закони України, що приймаються Верховною Радою України;
● нормативні укази Президента України, що містять конституційно-нормативні норми;
● нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, що містять конституційно-правові норми;
● рішення Конституційного Суду України, в яких встановлюється конституційність законів та інших правових актів;
● міжнародні договори;
● акти органів місцевого самоврядування та інше.
Конституція складається з 15 розділів, які об’єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті Прикінцевих положень, та 14 пунктів Перехідних положень.
Розділ І “Загальні положення” включає 20 статей (ст.ст. 1-20).
Розділ ІІ “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” складається із 48 статей (ст.ст. 21-68).
Розділ ІІІ “Вибори. Референдум” включає 6 статей (ст.ст. 69-74).
Розділ ІV “Верховна рада України” (ст.ст. 75-101).
Розділ V “Президент України” (ст.ст. 102-112).
Розділ VІ “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади” (ст.ст. 113-120).
Розділ VII “Прокуратура” (ст.ст. 121-123)
Розділ VIII “Правосуддя” (ст.ст. 124-131).
Розділ ІХ “Територіальний устрій України” (ст.ст. 132, 133).
Розділ Х “Автономна Республіка Крим” (ст.ст. 134-139).
Розділ ХІ “Місцеве самоврядування” (ст.ст. 140-146).
Розділ ХІІ “Конституційний Суд України” (ст.ст. 147-153).
Розділ ХІІІ “Внесення змін до Конституції України” (ст. 154-159).
Розділ ХІV “Прикінцеві положення” (ст.ст. 160, 161).
Розділ ХV “Перехідні положення” (пп. 1-14).
Таким чином, структура конституції – досить чітка, логічно зумовлена система взаємопов’язаних і взаємозумовлених структурних елементів.
7. Конституційно - правовий статус людини і громадянина України
Правовий статус особистості - це дійсне, юридично оформлене положення людини в його взаємовідносинах із державою та іншими суб'єктами. Правовий статус особистості - явище неоднорідне. Воно поділяється на: а) загальний конституційний статус громадянина; б) спеціальний статус певних категорій громадян; в) індивідуальний статус; г) статус фізичних та юридичних осіб; д) статус іноземців, осіб без громадянства, біженців та ін.
Загальний правовий статус – це статус особистості як громадянина держави. Він визначається Конституцією держави і є єдиним для всіх. Спеціальний статус відображає особливості положення певних категорій громадян (наприклад, студентів, пенсіонерів та ін). Індивідуальний статус фіксує конкретику окремої особистості (стать, вік, сімейний стан та ін.) Зміст загального правового статусу особистості визначають:
- громадянство;
- правосуб'єктність (тобто спроможність особи бути учасником правовідносин);
- принципи правового регулювання статусу людини;
- права, свободи, обов'язки, із якими пов'язане юридично значиме поводження людей;
- гарантії прав і свобод людини.
2. Інститут прав і свобод не розділяється окремо на “права людини” і “свободи людини”. Термін “права” вживається в тих випадках, коли мова йде про право громадян одержати від товариства і держави ті або інші матеріальні, культурні або духовні блага. Термін “свобода” використовують тоді, коли мова йде про свободу здійснити той або інший учинок.
Основні права людини - це визначені можливості людини, що необхідні для її існування і розвитки в конкретно-історичних умовах. Вони визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і закріпляються як міжнародні стандарти.
Класифікація основних прав людини (види):
1) особисті права – це права безпосередньо пов’язані із самою сутністю людини як фізичної особи, вони надають можливість задовільнити біологічні і матеріальні потреб людини (ст.23, 27 – 35);
2) культурні права - це можливості зберігання і розвитку національної самобутності, доступу до духовних надбань людства, їхній засвоєння і використання (ст.53 - 54);
3) соціально-економічні права - це можливості людини, приймаючи участь у виробництві матеріальних і інших благ, реалізувати свої спроможності і добувати засоби для існування, (ст.41 - 52;
4) політичні права - це можливості людини брати участь у державному і громадському житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, а також суспільних об'єднань (ст.36 – 40);
5) екологічні права - це можливості людини жити в безпечному навколишньому середовищі, брати участь у розробці і здійсненні мір у відношенні її охорони, раціонального і комплексного використання природних ресурсів (ст.50).
Гарантії прав людини (тобто засоби і умови, що забезпечують дотримання, реалізацію й охорону прав людини). Вони поділяються на зовнішні та внутрішні. До перших гарантій відносяться
1. Міжнародні правові акти:
- Загальна декларація прав людини 1948 р.;
- Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.;
- Міжнародний пакт про цивільні і політичні права 1966 р.;
- Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р.;
2. Міжнародні органи по спостереженню і контролю за дотриманням прав людини:
- Комісія з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН;
- Комітет ООН по правах людини;
- Європейський суд по правах людини.
Внутрішньодержавними юридичними засобами захисту людини є:
- судові,
- парламентські, - адвокатські,
- адміністративні, - контрольно-наглядові.
Новим інститутом у системі захисту прав людини є інститут Уповноваженого Верховної Ради України по правах людини (ст. 55 Конституції України). Його правовий статус визначається Законом України “Про Уповноваженого Верховної Ради по правах людини” від 23.12.97 р.
8. Громадянство в Україні
Під громадянством варто розуміти постійний правовий зв'язок особистості і держави, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках. Такий зв'язок виникає, як правило, із народженням людини і зберігається протягом усього його життя. Держава гарантує своїм громадянам забезпечення прав і свобод. У свою чергу громадяни, знаходячись під захистом держави, приймають на себе визначені обов'язки.
Формування інституту громадянства в незалежної Україні почалося з Декларації про державний суверенітет, що містила окремий розділ про громадянство. Питання, пов'язані з громадянством України, вирішують на базі Конституції України, Закону України “Про громадянство України” 18 січня 2001 року, міжнародними договорами та Указом Президента від 31.03.92 р. “Про порядок розгляду питань, пов'язаних із громадянством України”.
Складовими частинами інституту громадянства є:
- принципи громадянства України;
- придбання громадянства України;
- припинення громадянства;
- громадянство дітей при зміні громадянства батьків і при усиновленні;
- повноваження органів, що приймають участь у рішенні питань громадянства України;
. документи, що підтверджують громадянство України.
Громадянство України грунтується на принципах: 1) єдиного громадянства; 2) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав набуття ними громадянства; 3) неприпустимості позбавлення громадянина громадянства України; 4) зберігання громадянства за особою, що мешкає за межами України; 5) відхилення автоматичної зміни громадянства при укладенні або розірванні шлюбу громадянином України, а також при зміні громадянства чоловіком або дружиною; 6) захисту громадян України, що знаходяться за її межами; 7) запобігання виникненню випадків безгромадянства; 8) визнання права громадянина України на зміну громадянства.
Підстави придбання громадянства України:
- 1) народження;
- 2) територіальне походження;
- 3) прийняття до громадянства;
- 4) поновлення у громадянстві;
- 5) підстави, передбачені міжнародними договорами, ратифікованими Україною та ін.
Припинення громадянства означає втрату постійного зв'язку особи з українською державою. У цьому випадку особа набуває інший правовий статус: на нього не поширюється в повному обсязі юрисдикція держави і воно не користується заступництвом із боку держави.
Громадянство України припиняється: унаслідок виходу з громадянства України; унаслідок утрати громадянства України; з інших підстав, передбачених міжнародними договорами України. Вихід з громадянства України здійснюється за клопотанням громадянина України. Вихід з громадянства допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави, або отримала документ про те, що громадянин України набуде громадянство іншої держави, якщо вийде з громадянства України. Вихід не допускається, якщо громадянина України притягнуто як обвинуваченого у кримінальній справі, або стосовно його в Україні набрав чинності обвинувальний вирок суду. Громадянство України втрачається: 1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянства іншої держави; 2) якщо іноземець набув громадянства України і скористався правами, або виконав обов’язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство; 3) якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ у державні органи влади України про припинення іноземного громадянства; 4) якщо особа набула громадянство України внаслідок подання фальшивих документів, або неправдивих відомостей; 5) якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на державну службу іншої держави.
Зміни в громадянстві батьків можуть відбитися на громадянстві дітей. У цих випадках враховується їхній вік. По загальних правилах зміна в громадянстві дітей до 15-літнього віку не пов'язана з їхньою згодою; у віці від 15 до 18 років - тільки за згодою дітей.
Документами, що підтверджують громадянство України, є паспорт громадянина України, для військових - військовий квиток; для осіб до 16 років - свідоцтво про народження та ін.
У систему органів, що приймають участь у рішенні питань громадянства, входять: а) Президент України; б) Комісія з питань громадянства при Президенті України; в) Міністерство внутрішніх справ і підвідомчі йому органи; г) Міністерство закордонних справ, дипломатичні представництва і консульства.
Президент України, як глава держави, уповноважений офіційно вирішувати питання про прийняття в громадянство України і припиненні його, про надання захистку в Україні (ст.106, п.26 Конституції України).
Правове положення іноземців в Україні регулює закон України “Про правовий статус іноземців” від 4.02.94 року. Іноземцями називаються громадяни - особи, що належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, а також особи без громадянства - особи, що не належать до громадянства якоїсь держави (ст.1 Закону України “Про правовий статус іноземців”). Конституція України закріплює, що іноземним громадянам і особам без громадянства гарантуються передбачені законом права і свободи, у тому числі право на обертання в суд і в інші державні органи для захисту приналежних їм особистих, майнових, сімейних і інших прав. Ці особи користуються в Україні такими ж правами і свободами і несуть такі ж обов'язки, як і громадяни України, за винятками, установленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України (ст.35 Конституції).
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 35 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |