Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Оліфіренко В. В. Дума і пісня. Джерела літературного краєзнавства // Донбас. – 1993. – №5. – С. 22 – 27. , с. 23].

К.Ушинський обґрунтував необхідність включення місцевого матеріалу у викладання навчальних предметів, пов’язував із викладанням „батьківщинознавства” розвиток мовлення дітей, вивчення рідної мови, підкреслював важливість вироблення в учнів „інстинкту місцевості” [Література рідного краю: Навчально-методичний посібник / Марченко Н., Розвоєчикта П. та ін. – Біла Церква, 1997. – 44с, с. 35]. Важливість вивчення рідного краю, використання місцевого матеріалу в навчанні і вихованні підкреслювали в своїх працях Я.Каменський, Ж.Руссо, Р.Песталоцци. Ідеї К.Ушинського про створення підручників краєзнавчого характеру і використання їх у навчанні підтримував Л.Толстой. Великого письменника займала і головна проблема краєзнавства – співвідношення того, що вивчається в школі і навколишньої дійсності. У статті „Об общественной деятельности на поприще народного образования” Л. Толстой стверджував: „Школа забувала те, що якби життя не готувало до неї учнів, не давала б її учням такого матеріалу, який перероблятиме школа, сама школа була б безсила і безплідна”. Життя несвідомим шляхом дає поняття, а школа свідомим шляхом приводить їх у гармонію і систему.

У другій половині ХІХ століття велося не тільки теоретичне дослідження проблем краєзнавства, але зроблено і практичні кроки щодо впровадження краєзнавчого підходу у навчанні. Так у Василеостровській жіночій гімназії А.Карпової була складена програма батьківщинознавства. У деяких навчальних закладах Іркутської, Вологодської губерній ввели твори краєзнавчого характеру. Початком бурхливого розвитку краєзнавства вважаються 20-і роки ХХ століття. У цей період ще більш посилилося захоплення краєзнавчими екскурсіями, що розглядалися як засіб організації активного ставлення школярів до навколишньої дійсності, формування в учнів життєвого досвіду. На думку Я.Ротковича, літературні екскурсії 20-х років „давали матеріал для цікавих зіставлень художнього образу і реального життя, створювали у учнів потрібну емоційну настроєність” [Література рідного краю: Навчально-методичний посібник / Марченко Н., Розвоєчикта П. та ін. – Біла Церква, 1997. – 44с,с. 40].

На початку ХХ століття методична спадщина творчо розвивалася П.Афанасьєвим, В.Голубковим, М.Рибниковою та ін. Учені-методисти розглядали літературу як скарбницю духовних надбань людства, порушували питання про необхідність керування домашнім читанням школярів, вважали за потрібне координувати зусилля сім’ї та школи з метою розвитку читацьких інтересів учнів. Цінні для нас поради М.Рибникової стосовно методів і прийомів роботи з художнім твором. Основним завданням літератури дослідниця вважала підготовку учнів до життя. Але ця підготовка може бути здійснена лише тоді, коли словесник розвиватиме в учнів уміння бачити життєві явища, природу, людину в праці, вміння роздумувати над побаченим і прочитаним, а потім передати його в живому точному слові. Дослідниця вчила йти від життєвих вражень до книжки, художнього образу і потім, будучи збагаченим образами і почуттями письменника, знову звертатися до життя, бачити його повніше і глибше. Відомий методист віддала дань і захопленню літературними екскурсіями, але її привертали перш за все подорожі в природу, особливо під час вивчення пейзажної лірики. У програмах шкіл I і II ступеню в 1926 і 1930 роках краєзнавство визначали як основу викладання [Наукові основи методики літератури / [навч.-метод. посібник / ред. доктор пед. наук, професор, члена-кореспондент АПН України Н.Й. Волошина]. – К.: Ленвіт, 2002. – 344 с., с. 123].

У 20-і роки ХХ століття, названі „золотим десятиліттям” краєзнавства, порушено і розроблено багато краєзнавчих питань, випробувано різні форми залучення місцевого матеріалу як у навчальній, так і позакласній роботі. Але оцінити свій внесок у науку і шкільну практику краєзнавці не встигли. Дещо пожвавилася краєзнавча робота в 40-і роки цього періоду в зв’язку з посиленням патріотичного виховання.

До використання літературного краєзнавства в навчальному процесі звернулися у 80-90-х роках. У цей час освіта не може розумітися як процес, що обмежується вузькими рамками школи. Події в суспільному житті, величезні зрушення в культурі сучасності, розпад ідеалів привели до зміни педагогічних парадигм.

Отже,сучасні філософи вважають, що у наш час „освічена людина – це не стільки „людина, що знає”, скільки пристосована до життя, така, що орієнтується в складних проблемах сучасної культури, здатна осмислити своє місце в світі”. Для того, щоб підготувати таку людину, сучасна школа пробує вводити нові, інтеграційні шкільні дисципліни, серед яких учені називають краєзнавство, більше уваги приділяє гуманітарним дисциплінам, особливо літературі. Тому доречним є введення краєзнавчих для літератури спецкурсів і факультативів із опорою на знання регіону.