Читайте также:
|
Суб'єкти договірних відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином. До виконання господ. договорів застосовуються відповідні положення ГК та ЦК з урахуванням особливостей, ними передбачених. Кожна сторона повинна прийняти всі заходи, необхідні для належного виконання нею зобов'язань, враховуючи інтереси іншої сторони задля забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для вжиття господарських санкцій.
Загальні засади відповідальності за порушення цивільно-правових зобов'язань містяться у гл. 51 ЦК України. Розділом V ГК України встановлені особливості відповідальності за правопорушення у сфері господарювання; відповідно, відповідальність за такі правопорушення вважається господарсько-правовою.
Згідно зі ст. 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених законодавством та договором. Господарськими санкціями, у свою чергу, визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки.
Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Господарсько-правова відповідальність поділяється на договірну та позадоговірну.
Договірна відповідальність – це вид відповідальності, яка передбачена за порушення зобов'язань, які виникли з договору. Такий вид відповідальності визначається відповідно до закону і умов укладеного між сторонами договору.
Договірні правопорушення поділяються на:
– правопорушення на стадії виникнення договорів (порушення термінів укладення договорів; процедури врегулювання розбіжностей, які виникають при їх укладенні; укладення договорів, які суперечать вимогам закону, цілям діяльності юридичної особи, або укладення договорів з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства);
– порушення термінів виконання договірних та інших господарських зобов'язань щодо поставки продукції і товарів, перевезення вантажів, виконання робіт тощо (прострочення виконання зобов'язання в цілому тягне за собою сплату боржником визначеною законом або договором неустойки, штрафу, пені);
– порушення господарських зобов'язань щодо якості поставленої продукції (товарів), виконаних робіт, наданих послуг;
– порушення державної дисципліни цін, пов'язані з виконанням договорів;
– порушення у сфері кредитних і розрахункових відносин, пов'язані з виконанням господарських договорів;
– порушення господарських зобов'язань щодо перевезення вантажів: зобов'язань по планах перевезень; простій транспортних засобів під вантаженням і розвантаженням понад встановлені терміни; втрата, недолік, пошкодження вантажу; прострочення доставки вантажу тощо.
Суб’єкт господарювання відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
Обставини непереборної сили і форс-мажорні обставини за законодавством є випадками звільнення сторін від господарсько-правової відповідальності. На практиці ці поняття частково ототожнюються. За змістом ст. 218 ГК України непереборною силою є надзвичайні і невідворотні обставини за даних умов здійснення господарської діяльності. Виникнення цих явищ не залежить від волі, свідомості і бажання як конкретного суб'єкта, так й інших людей. Враховуючи це, в літературі висловлюється думка, що непереборною силою можуть бути лише стихійні природні явища.
Згідно з ч. 2 ст. 217 ГК України у сфері господарювання за ініціативою учасників господарських відносин застосовуються такі види господарських санкцій:
1) відшкодування збитків;
2) штрафні санкції;
3) оперативно-господарські санкції.
1) Відшкодування збитків
Відповідно до ч. 2 ст. 224 ГК України під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються (ст. 225 ГК):
– вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;
– додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;
– неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;
– матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов'язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, – на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків. Виходячи з конкретних обставин, суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ціни на день винесення рішення суду.
ГК України дозволяє сторонам господарського зобов'язання за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами. Не допускається погодження між сторонами зобов'язання щодо обмеження їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов'язань визначений законом.
Сторона, яка порушила своє зобов'язання або напевно знає, що порушить його при настанні строку виконання, повинна невідкладно повідомити про це другу сторону. У протилежному випадку ця сторона позбавляється права посилатися на невжиття другою стороною заходів щодо запобігання збиткам та вимагати відповідного зменшення розміру збитків. Відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання, не звільняє зобов'язану сторону від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, зазначених у ч. 3 ст. 193 ГК України.
2) Штрафні санкції
Згідно зі ст. 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:
– за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі 20% вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);
– за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1% вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад 30 днів додатково стягується штраф у розмірі 7% вказаної вартості.
У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором:
– у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання;
– у певній, визначеній грошовій сумі;
– у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання;
– у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Неустойка – це грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Згідно ЦК різновидами неустойки є штраф і пеня. Штраф – це неустойка, що обчислюється у відсотках від суми не виконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.
Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
До вимог про стягнення неустойки застосовується спеціальна позовна давність в один рік (п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК). Строк позовної давності за вимогами про стягнення пені обчислюється окремо щодо кожної вимоги за кожен день.
3) Оперативно-господарські санкції
Згідно зі ст. 235 ГК України оперативно-господарськими санкціями є заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку. При цьому до суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором. Тобто для можливості застосування оперативно-господарських санкцій необхідне їх пряме передбачення у договорі.
У господарських договорах сторони можуть передбачати використання, зокрема, таких видів оперативно-господарських санкцій:
1) одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це – у разі порушення зобов'язання другою стороною:
– відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;
– відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;
2) відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);
3) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;
4) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов'язання.
Наведений перелік оперативно-господарських санкцій, встановлений у ч. 1 с. 236 ГК, не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції.
Відповідно до ст. 237 ГК України підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобов'язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред'явлення претензії порушнику зобов'язання.
Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається договором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції заінтересована сторона може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її застосуванням. Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.
План
3.1. Виробництво як суспільний процес, його сутність та структура.
 |
Загальні ознаки виробництва: 1. Наявність суспільного поділу праці.2. Економічне відокремлення виробників. 3. розподіл праці; 4. непрямі зв’язки.
Праця – свідома і цілеспрямована діяльність людини з перетворення предметів праці за допомогою засобів праці у життєві блага для задоволення своїх потреб. У процесі праці споживається робоча сила людини.
Робоча сила – у економічній теорії — здатність людини до праці, сукупність фізичних і духовних здібностей, що людина використовує у своїй діяльності
Предмети праці – речі, на які спрямована праця і засоби праці з метою створення життєвих благ, тобто йдеться про речовину природи, сировину, напівфабрикати.
Засоби праці – речі або їх комплекс, за допомогою яких людина виробляє життєві блага, тобто це інструменти і обладнання, машини і устаткування, земля і дороги, виробничі будівлі і споруди тощо.
До засобів праці належать знаряддя. Засоби праці, за винятком малоцінних та швидкозношуваних предметів, називають основними засобами.
Засоби праці і предмети праці разом утворюють засоби виробництва.
3.1. Основні фактори суспільного виробництва та їх взаємозв’язок
Фактори виробництва – це всі необхідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ.
Рис. 3.3. Фактори суспільного виробництва
Людський капітал – Виробничі знання, уміння і професійна підготовка, якими володіє окрема людина. Мається на увазі вартість, яка створюється в результаті затрат на навчання, освіту, зміцнення здоров'я
Капітал один із факторів виробництва, усе те, що використовується для виробництва, але безпосередньо не споживається в ньому (за винятком повільної амортизації). На відміну від іншого фактора виробництва, землі й природних ресурсів, капітал складається з раніше виробленого продукту.
Терміном капітал стали називати у період становлення капіталізму гроші, що їх підприємці вкладали в розвиток свого виробництва з метою отримання прибутку
Земля це третя від Сонця планета Сонячної системи, єдина планета, на якій відоме життя, домівка людства.
Наука – форма інтелектуальної діяльності людей, скерована на отримання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення), на відкриття об'єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку.
Інформація абстрактне поняття, що має різні значення залежно від контексту. Походить від латинського слова «informatio», яке має декілька значень:
Екологія це наука, що займається вивченням взаємозв'язків у природному середовищі.
Підприємницькі здібності - це особливі здібності окремих людей свідомо йти на ризик, мобілізацію ресурсів, їх організацію у виробничому процесі
Попри ускладнення і розвиток факторів суспільного віробництва найважливішими серед них, загальними для всіх етапів розвитку суспільства, залишаються трудові здатності людини, земля і засоби виробництва (капітал).
Виробнича функція – це взаємозв’язок між максимальним обсягом продукції, яку можна виробити, і витратами факторів виробництва, потрібних для цього обсягу. Також вона залежить від рівня технічних знань.
Виробнича функція з двома факторами виробництва (працею і капіталом) записується такою формулою:
Q=f(L,K),
де Q - обсяг виробництва; K - обсяг капіталу; L - обсяг праці
Зауважимо,що:
- виробнича функція залежить не тільки від кількості та якості виробничих факторів, але й від варіанта їх комбінації;
- фактори виробництва можуть заміщувати один одного, що веде до зміни структури продуктивних сил. Наприклад, заміщення новими засобами праці людської праці є загальним законом розвитку продуктивних сил.
3.3. Ефективність суспільного виробництва та її показники.
Ефективність охоплює проблему “витрати - випуск”.
Рис. 3.4. Види ефективності виробництва
Рівень ефективності суспільного виробництва визначається за допомогою системи показників.
Показники економічної ефективності:
Продуктивність праці полягає в обчисленні витрат праці, затрачених на одиницю продукції. Показник, що обчислюється таким чином, характеризується трудомісткістю робіт і є оберненою величиною натурального показника. показник ефективності використання робочої сили, зайнятої в промисловості:
Трудомісткість це витрати робочого часу на виробництво одиниці продукції чи роботи.
tp=Tзм\N
Фондовіддача = обернений до фондовіддачі показник, який характеризує вартість основних виробничих фондів, що припадає на одиницю вартості виробленої продукції.
Фондомісткість (ФМпрt) характеризує потребу в основних виробничих засобах для виробництва одиниці продукції промисловості. Визначається як показник, обернений фондовіддачі:
Матеріаломісткість може визначатися на одиницю валової продукції промисловості або валового внутрішнього продукту галузі:
де ММпрt — матеріаломісткість промислової продукції в році t, визначена за валовою продукцією (ВП) або валовим внутрішнім продуктом (ВВП); ПСпрt — вартість прямих матеріальних витрат, або проміжне споживання промисловості в році t; ВПпрt — валова продукція промисловості в році t; ВВПпрt — валовий внутрішній продукт промисловості в році t; ФЗпрt — вартість фонда заміщення або всіх матеріальних витрат промисловості в році t; Апрt — величина амортизації в промисловості в році t.
Капіталомісткість = це відношення сукупного капіталу до щорічного ВНП.
Енергомісткість характеризує витрати первинних паливно-енергетичних ресурсів у натуральному виразі (тоннах умовного палива) на одиницю валового продукту або валового внутрішнього продукту:
де ЕМпрt — енергомісткість промислової продукції в році t, визначена за валовим продуктом (ВП) або валовим внутрішнім продуктом (ВВП); ЕРпрt — витрати паливно-енергетичних ресурсів у промисловості в році t в натуральному виразі.
Показники соціальної ефективності:
Рівень життя - визначається на основі оцінки кількості і якості спожитих життєвих благ (матеріальних і духовних). Він оцінюється як забезпеченістю населення життєвими благами, так і ступенем задоволення потреб людей у певних благах.
Індекси розвитку людини На сьогодні існує методіка розрахунку індексу людського потенціалу (ІЛП), яка поєднує наступні три показники [1]:
1) валовий внутрішній продукт на душу населення;
2) грамотність населення;
3) очікувана тривалість життя.
Ефективність виробництва та ступінь задоволення економічних потреб свідчать про якість вирішення основних економічних проблем суспільства. Так, збільшення кількості товарів і послуг, які виробляє економіка окремої країни, означає підвищення якості використання ресурсів, і навпаки.
Ефективне використання ресурсів в межах країни передбачає їх повну зайнятість, що в свою чергу забезпечує повний або потенційний обсяг віробництва. Якщо у виробництві задіяні всі наявні суспільні ресурси, то економіка перебуває на межі виробничих можливостей.
Рис. 3.5. Крива виробничих можливостей
3.4. Благо як системоутворююча категорія господарювання. Товар та його
властивості
Блага – це засоби задоволення людських потреб, наприклад, плоди природи, продукти праці, послуги, будь-які явища, що задовольняють певні потреби людини, відповідають її інтересам, цілям та прагненням.
 |
Рис. 3.6. Класифікація благ
Носіями економічних благ виступають найрізноманітніші товари та послуги. Розрізняють:
- споживчі блага вид економічного блага, здатність товару або послуги задовольняти потребу.
- виробничі блага виникають і розвиваються в процесі життєдіяльності людини. Вони виступають як усвідомлене прагнення людини до досягнення об'єктивно необхідних умов життя, що забезпечують повний добробут і всебічний розвиток особистості.
- матеріальні блага категорія економічної теорії. Благами називаються засоби, придатні для задоволення людських потреб. Матеріальні блага, які людина використовує в процесі своєї життєдіяльності.
- нематеріальні блага - життя, здоров'я, честь і достоїнство людини, його воля і безпека, недоторканість особи, почесні звання й ін
- теперішні блага Підприємець, наймаючи робітника, дає останньому «теперішнє благо» у вигляді заробітної плати
- майбутні блага За Бем-Баверком, праця — це «благо майбутнього», бо вона створює продукт тільки через певний час, а внаслідок цього робітник стає власником «майбутнього часу
Економічне благо в умовах товарного виробництва набуває форми товару.
Основні властивості товару:
· споживча вартість
· мінова вартість
Чинники впливу на величину вартості товару:
· інтенсивність праці
· суспільно необхідний робочий час
Величина суспільної вартості товару визначається суспільно необхідним часом, який потрібний для його виробництва. Вона змінюється прямо пропорційно кількості і обернено пропорційно продуктивності суспільної праці.
3.5. Гроші як основоположна економічна категорія розвинутих товарних відносин. Теоретичні концепції виникнення грошей.
Гроші мають давню історію. Це складний і найважливіший елемент ринкової економіки. Існують дві основні концепції, що пояснюють причини виникнення грошей: раціоналістична й еволюційна.
Рис. 3.7. Основні концепції виникнення грошей
Сутність грошей виявляється в єдності трьох їхніх властивостей:
Рис.3.8 Основні властивості грошей
Рис.3.9. Теорії грошей
3.6. Функції грошей та їх еволюція.
Функції грошей - це дії, які вони здійснюють у ринковій економіці.
Засіб обігу - це функція, в якій гроші виступають як посередник в обміні товарів і заабезпечеють їх обіг
Засіб утворення скарбів - Функція грошей, пов'язана з наявністю повноцінних грошей поза сферою обігу
Засіб платежу це функція, в якій гроші обслуговують погашення різноманітних боргових зобов¢язань між суб¢єктами економічних відносин.
Світові гроші - це функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами
З розвитком ринкових відносин та процесу демонетизації
золота деякі функції грошей еволюціонували. Одночасно з еволюцією функцій грошей відбувається і процес еволюції видів грошей:
Рис. 3.11. Еволюція видів грошей
Товарні гроші це особливий товар, що має властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є загальним
Металеві гроші використовувались і на території Київської Русі. В IX – XI ст. в обігу були переважно срібні й частково золоті монети, що витіснили хутро куниць, білки та інших тварин, які виконували до цього роль обмінного еквівалента. Однією з перших карбованих монет Київської Русі були гривні – срібні злитки масою в півфунта.
Паперові гроші -Паперові гроші є знаками, представниками повноцінних грошей. Історично паперові гроші виникли з металевого обігу срібних або золотих монет. Об'єктивна можливість обігу замісників дійсних грошей виникла з особливостей функцій грошей як засобу обігу, де гроші є посередником в обміні.
Кредитні гроші виникають з розвитком товарного виробництва, коли купівля-продаж здійснюється з розстрочкою платежу (в кредит). Їх поява пов'язана з функцією грошей як засобу платежу, де гроші виступають зобов'язаннями продавця, які повинні бути погашені у заздалегідь встановлений термін. Першочергове економічне значення цих грошей – зробити грошовий обіг еластичним, здатним відображати потреби товарообігу в готівкових грошах, економити повноцінні гроші, сприяти розвитку безготівкового обігу.
Електронні гроші мають ряд особливостей в порівнянні з готівкою:
по-перше, готівку у вигляді електронних грошей, як правило, не можна витратити, якщо ці гроші викрадені або втрачені;
по-друге, після втрати, викрадення або знищення, одразу попередивши про це кредитну установу, можна отримати нові електронні гроші з відновленням первісного балансу;
по-третє, електронні гроші можуть мати обмежений обсяг.
Процес еволюції функцій грошей та їхніх форм триває й дотепер, породжуючи нові форми і якісні особливості їхнього прояву.
Джерела екологічного права
Під джерелами екологічного права розуміють нормативно-правові акти, що містять еколого-правові норми, призначені для регулювання екологічних правовідносин. В Україні основними джерелами є законодавчі і підзаконні нормативні акти.
Ці акти мають передбачену законом форму, вони становлять відповідну розгалужену систему, об'єднану загальною метою еколого-правового регулювання. Вони не є однорідними, виконують різні функції та посідають відповідне місце у структурі екологічного права. Ці фактори є основою для наукової класифікації джерел екологічного права. Можна виділити такі групи джерел екологічного права:
— за юридичною силою — закони і підзаконні акти. Закони посідають провідне місце в ієрархічній структурі законодавства; всі інші нормативно-правові акти видаються на основі, на розвиток і на виконання законів. До цих актів, зокрема, належать укази Президента і постанови Кабінету Міністрів України, накази та інструкції міністерств і відомств, рішення місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування;
—за характером правового регулювання — загальні та спеціальні. До загальних відносять нормативно-правові акти, предметом регулювання яких є як екологічні, так і інші суспільні відносини (Конституція України, Закон України «Про основи національної безпеки України»). Спеціальні акти стосуються виключно екологічних питань (наприклад, Закон «Про охорону навколишнього природного середовища»);
— за предметом правового регулювання — комплексні (Закон «Про охорону навколишнього природного середовища») і природоресурсні (Земельний, Водний та Лісовий кодекси, Закон України «Про тваринний світ» тощо) або ті, якими регулюються окремі питания екологічної діяльності (закони України «Про екологічну експертизу» (1995), «Про екологічний аудит» (2004) та ін.);
—за способом правового регулювання — матеріальні та процесуальні. Нормами матеріальних актів визначаються права й обов'язки, а також юридична відповідальність учасників еколого-правових відносин. Процесуальні акти регулюють процедуру реалізації норм матеріального права. До них, зокрема, належать затверджений Постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
— за ступенем систематизації — кодифіковані й усі інші. До кодифікованих належить насамперед Закон «Про охорону навколишнього природного середовища», який є стрижнем комплексної галузі екологічного права і законодавства. До категорії кодифікованих належать також Земельний, Водний і Лісовий кодекси, Кодекс України про надра, закони України «Про тваринний світ» та «Про охорону атмосферного повітря».
Джерела екологічного права є багатогранними, що випливає з їх призначення у регулюванні як загальних, так і численних конкретних питань охорони навколишнього природного середовища з використанням різноманітних правових засобів впливу на всіх рівнях. Акти екологічного права мають різну юридичну силу, але діють за принципом піраміди, вершиною якої є Конституція України.
Судова практика, не будучи джерелом екологічного права, водночас відіграє позитивну роль у правильному його застосуванні й зміцненні законності у сфері екологічних відносин. Особливе значения тут має передбачене Законом України «Про судоустрій» (2001) право Пленуму Верховного Суду України і Пленуму Вищого господарського суду України надавати судам роз'яснення з питань застосування законодавства при розгляді відповідних справ на основі узагальнення судової практики. Пленуми Верховного Суду України та Вищого господарського суду України за роки незалежності неодноразово приймали постанови про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення екологічного, земельного, лісового законодавства тощо. Ці постанови не містять нових правових норм, а надають тлумачення чинних законів і підзаконних актів. Вони орієнтують суди на одноманітне застосування законів судами України. Певною мірою це компенсує застосування судового прецеденту, властивого для англосаксонської системи права.
Конституція України є Основним законом і виступає началом будь-якої нормотворчості, в тому числі й еколого-правової. Саме в Конституції України закладені загальновизнані принципи, на яких базується і розвивається екологічне законодавство. Так, ст. 13 Конституції України проголошує, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності українського народу. Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону. Разом з тим, кожен зобов’язаний не заподіювати шкоди природі, відшкодовувати збитки (ст. 66 Конституції України).
У зв’язку з численними законодавчими актами, які регулюють екологічні відносини, а також залежно від видів відносин, урегульованих нормами екологічного права, законодавчі акти можна поділити на кілька груп:
1. Законодавчі акти, що переважно регулюють природоресурсні відносини: Земельний кодекс України від 25.10.01; Кодекс України «Про надра» від 27.07.94; Лісовий кодекс України від 21.01.94; Водний кодекс України від 06.06.95; Закон України «Про тваринний світ» від 13.12.01; Закон України «Про природно-заповідний фонд» від 16.06.92; Гірничий Закон України від 06.10.99; Закон України «Про виключну (морську) економічну зону» від 16.05.95; Закон України «Про рослинний світ» від 09.04.99; Закон України «Про бджільництво» від 22.02.00; Закон України «Про видобування і переробку уранових руд» від 19.11.97; Закон України «Про меліорацію» від 14.01.00; Закон України «Про мисливське господарство та полювання» від 22.02.00 року; Закон України «Про концесії» 16.07.99 та ін.
2. Законодавчі акти, що переважно регулюють природоохоронні відносини: Закон України «Про охорону атмосферного повітря» від 21.06.01; Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.91; Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 08.02.95; Закон України «Про поводження з радіоактивними відходами» від 30.06.95; Закон України «Про відходи» від 05.03.98; Закон України «Про перевезення небезпечних вантажів» від 06.04.00 та ін.
3. Законодавчі акти, що переважно регулюють екологічні відносини, пов’язані із здійсненням природоохоронних функцій уповноважених державних органів: Закон України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13.07.00; Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16.03.00; Закон України «Про екологічну експертизу» від 09.02.95; Закон України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» від 08.06.00; Закон України «Про аварійно-рятувальні служби» від 14.12.99; Закон України «Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання» від 14.01.98 та ін.
Особливого значення набувають розроблені і схвалені уповноваженими державними органами базові документи, що являють собою концептуальні засади екологічної політики держави. Зокрема, тут треба згадати: Концепція збереження біологічного різноманіття України, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.97 спрямована на збереження, поліпшення стану та відновлення природних і порушених екосистем, середовищ існування окремих видів і компонентів ландшафтів; сприяння переходу до збалансованого використання природних ресурсів; підвищення рівня інформованості населення з питань біологічного різноманіття, а також активізація участі громадян у діяльності щодо його збереження; посилення відповідальності за збереження біологічного різноманіття підприємств, організацій та установ, діяльність яких пов’язана з використанням природних ресурсів або впливає на стан довкілля.
До підзаконних нормативних актів належать Укази і розпорядження Президента України. Зокрема, це — розпорядження Президента України «Про заходи щодо організації роботи по поліпшенню екологічного стану річки Дніпро та якості питної води» від 03.07.92; Указ Президента України від 29.05.00, яким затверджено Положення «Про Міністерство екології та природних ресурсів України»; Указ Президента України «Про оголошення територій у межах населених пунктів Болеславчик, Мічуріне, Підгір’я, Чаусове-1, Чаусове-2 Первомайського району Миколаївської області зоною надзвичайної екологічної ситуації» від 31.08.00 та ін.
Також до цієї категорії належать постанови уряду, відомчі нормативні акти міністерств і відомств, акти органів місцевого самоврядування.
Постановами Кабінету Міністрів України затверджуються і вводяться в дію підзаконні акти органів виконавчої влади. Наприклад, Положення «Про державний моніторинг навколишнього природного середовища» затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 23.09.93, яке визначає порядок створення та функціонування системи спостережень, збирання, обробки, передавання, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища; постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про контроль за транскордонними перевезеннями небезпечних відходів та їх утилізацією/видаленням і Жовтого та Зеленого переліків відходів» від 13.07.00; постанова Кабінету Міністрів України «Про Державний технологічний центр охорони родючості ґрунтів» від 04.08.00; постанова Кабінету Міністрів України від 04.08.00, якою затверджено Порядок проведення моніторингу національних і міжнародних проектів у сфері ядерної та радіаційної безпеки і радіоекології та ін.
Базу природоохоронних нормативно-правових актів доповнюють накази, інструкції, положення, правила, методики, які видаються на відомчому рівні галузевими міністерствами і відомствами, і затверджуються відповідними їх наказами. Так, наказом Мінекобезпеки України (в даний час Міністерство екології та природних ресурсів України) від 27.02.96 затверджено Положення Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки «Про державне управління екологічної безпеки в областях, містах Києві та Севастополі». Згідно з цим Положенням завданням вказаного державного органу є здійснення функцій управління у галузі охорони навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної та радіаційної безпеки на території областей, міст Києва та Севастополя; наказ Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 08.09.99, яким затверджено Положення про екологічний контроль у пунктах пропуску через державний кордон та в зоні діяльності регіональних митниць і митниць; наказ Міністерства екології та природних ресурсів України від 14.12.00, яким затверджені Правила забезпечення збереження ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання; наказ Міністерства екології та природних ресурсів України від 14.03.02, яким затверджено Перелік речовин, які входять до «твердих речовин» та «вуглеводнів» і за викиди з яких справляється збір тощо.
Слід зазначити, що особливе місце серед нормативно-правових актів у галузі екології є акти місцевого рівня — рішення місцевих референдумів, акти органів місцевого самоврядування, місцевих органів управління в галузі екології стосовно відповідних питань місцевого значення[1].
Крім нормативно-правових актів національного права України, джерелами екологічного права є міжнародні договори за участю України. Наприклад, Договір між Урядом України та Урядом Республіки Польща «Про оперативне сповіщення про ядерні аварії, обмін інформацією та співробітництво у галузі ядерної безпеки і радіаційного захисту», що підписано в Києві 24.05.93 з урахуванням Конвенції про оперативне сповіщення про ядерну аварію» від 26.09.86 (Конвенція МАГАТЕ); Угода між Міністерством охорони навколишнього природного середовища України та Міністерством охорони навколишнього середовища, природних ресурсів і лісового господарства Республіки Польщі про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища, яка підписана у Варшаві 18.05.92; Європейська Угода про міжнародне дорожнє перевезення небезпечних вантажів, до якої приєдналась Україна у 2000 р.; Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин, до якої приєдналась Україна відповідно до Закону України від 19.03.99; Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі від 19.09.79, до якої приєдналась Україна на підставі Закону України від 29.10.96; Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовища існування водоплавних птахів, від 02.02.71, (із поправками згідно з Паризьким протоколом від 03.12.82 і Ріджинськими поправками від 28.05.87), до якої приєдналась Україна на підставі Закону України від 29.10.96; Меморандум про взаєморозуміння між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки в галузі попередження та ліквідації надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру від 05.06.00 та ін.
2. Конституція України як джерело екологічного права.
На конституційному рівні екологічні проблеми найбільшою мірою знайшли своє закріплення у чинній Конституції України 1996 р. [1]. Насамперед це стосується закріплення на конституційному рівні права людини на безпечне для життя і здоров’я довкілля, права власності українського народу на землю, надра та інші природні ресурси, обов’язків людини і держави в екологічній сфері, системи і повноважень державних органів влади та місцевого самоврядування щодо забезпечення екологічної безпеки та охорони довкілля.
До цього широке коло питань охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів уперше було закріплено в Конституції СРСР 1978 р. і Конституції УРСР від 20 квітня 1978 р. [2]. Проте в нових умовах після розпаду СРСР і утворення суверенних держав виникла необхідність прийняття на конституційному рівні самостійних вимог екологічного характеру
Як відомо, в новій Конституції України 1996 р. вперше за час конституційного розвитку України було закріплено положення про визнання людини, її життя і здоров’я, честі та гідності, недоторканності й безпеки в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України). Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини визнане головним обов’язком держави.
Найважливіше положення стосовно екологічних прав людини знайшло своє закріплення у ст. 50 Конституції України, яка передбачає, що кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.
Серед прав людини, які стосуються екологічної сфери, можна назвати також право на охорону здоров’я (ст. 49 Конституції України), яке забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм, а також право на забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення. Крім того, кожна людина має право на належні, безпечні та здорові умови праці на виробництві (ст. 43 Конституції України).
До найважливіших прав людини, які знайшли закріплення в Конституції України, належить право власності на природні ресурси. Конституцією України передбачається, що земля, її надра, атмосферне повітря, вода та інші природні ресурси, які знаходяться у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу (ст. 13 Конституції України). Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Кожен громадянин також має право користуватися природними об’єктами права власності народу.
Конституцією визначається (ст. 41), що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цієї власності. Водночас використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Особлива увага в Конституції України відводиться землі та праву власності на землю. Вона визнається основним національним багатством і знаходиться під особливою охороною держави (ст. 14). Право власності на землю отримується і реалізується громадянами, юридичними особами і державою виключно відповідно до закону.
Окрім прав людини, громадянина, юридичних осіб, держави і народу в екологічній сфері, Конституція України передбачає відповідні обов’язки зазначення суб’єктів, передбачає для них конституційні повноваження і конституційні гарантії забезпечення екологічних прав та інших екологічних вимог.
Так, у ст. 16 Конституції України встановлено, що обов’язком держави є забезпечення екологічної безпеки і підтримка екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської аварії — катастрофи планетарного масштабу і збереження генофонду Українського народу. До обов’язків держави можна також віднести забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення (ст. 49 Конституції України).
Конституційний обов’язок кожної людини — не заподіювати шкоди природі та відшкодовувати заподіяні нею збитки (ст. 66 Конституції).
Широке коло повноважень у Конституції України передбачається фактично для всіх органів державної влади і місцевого самоврядування.
Насамперед це стосується діяльності Верховної Ради України, яка є єдиним органом законодавчої влади в Україні та ухвалює закони й інші рішення з екологічних питань. Так, до повноважень Верховної Ради України Конституцією України (ст. 85) віднесено ухвалення законів, затвердження впродовж двох днів з моменту видання Президентом України указів про введення військового або надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації (п. 31 ст. 85) і ряд інших.
Конституцією України також передбачено, що виключно законами України, які приймає лише Верховна Рада України, визначаються: права, свободи й обов’язки людини і громадянина, а також гарантії дотримання прав і свобод (п. 1 ст. 92), включаючи й екологічні права; основи користування природними ресурсами, виключної (морської) економічної зони, континентальним шельфом, а також правового режиму надзвичайного положення, зон надзвичайної екологічної ситуації України (п. 5 ст. 92); основи охорони здоров’я й екологічної безпеки (п. 6 ст. 92); правовий режим власності (п. 7 ст. 92), включаючи і власність на природні ресурси; основи національної безпеки (п. 18 ст. 92), включаючи й екологічну; правовий режим військового і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації (п. 19 ст. 92); основи цивільно-правової відповідальності, а також дій, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями і відповідальності за них (п. 22 ст. 92), що стосується й екологічної сфери, тощо.
Встановлюючи статус і повноваження Президента України, Конституція України передбачає положення, які стосуються екологічної сфери та екологічних прав людини. Найважливіші з них такі: забезпечення національної безпеки і правонаступництва держави (п. 1 ст. 106); прийняття у разі потреби рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення у разі потреби окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації з подальшим затвердженням цих рішень Верховною Радою України (п. 21 ст. 106) і ряд інших.
До повноважень Кабінету Міністрів України Конституцією України віднесено забезпечення проведення політики у сферах охорони природи, екологічної безпеки і природокористування (п. 3 ст. 116). Виконання державних програм охорони довкілля Конституцією України віднесено до компетенції місцевих державних адміністрацій (п. 3 ст. 119).
Правові основи організації та діяльності місцевого самоврядування визначено в ХІ розділі Конституції України, які повною мірою стосуються й екологічної сфери. Окремі повноваження в екологічній сфері Конституцією України надані АР Крим (розділ Х, статті 137-138). Це, зокрема, передбачене в ст. 137 Конституції України повноваження здійснювати нормативне регулювання з питань: сільського господарства і лісів (п. 1); меліорації та кар’єрів (п. 2); історико-культурних заповідників (п. 6); мисливства і рибальства (п. 8); санітарної та лікарняної служб (п. 9). АР Крим можуть бути делеговані відповідно до законів України також інші повноваження в екологічних сфері.
Значна кількість конституційних вимог в екологічній сфері в АР Крим знайшла своє закріплення в Конституції Автономної Республіки Крим, прийнятій 21 жовтня 1998 р. і затвердженій Законом України від 23 грудня 1998 р. [4]. Це, зокрема, положення про забезпечення безпечних і здорових умов життя населення АР Крим (ст. 16), охорона навколишнього природного середовища (ст. 17), повноваження АР Крим (ст. 18), її органів влади (статті 26, 35) і ряд інших.
Конституцією України також передбачена вимога про необхідність урахування поряд з економічними, історичними та іншими чинниками екологічних особливостей регіонів при визначенні територіального устрою України (ст. 132).
Зазначені положення Конституції України становлять конституційні основи екологічного права, екологічної політики української держави й екологічної правової системи в цілому. Вони визначають найважливіші вимоги і напрями для формування екологічного законодавства і здійснення діяльності щодо використання природних ресурсів, охорони довкілля і забезпечення екологічної безпеки, які детальніше регулюються чинним екологічним законодавством.
3. Закони України в системі джерел екологічного права. Закон України „Про охорону навколишнього природного середовища“ як джерело екологічного права. Занудство смертельне
Фундамент екологічного законодавства складають закони. Вони виступають основним джерелом екологічного права. Серед законів, що регулюють екологічні відносини, особливе місце належить Конституції України (теор. 2)
Законодавчі акти - це нормативно-правові акти, що регулюють найбільш важливі суспільні відносини і тому приймаються колегіальним представницьким органом державної влади (парламентом) або всенародним голосуванням (референдумом) т.е. ВРУ. Закони в ієрархічній структурі законодавства посідають центральне місце, а решта еколого-правових нормативних актів видаються на основі і в розвиток на виконання вимог законів, а тому і називаються підзаконними актами.
На наступну, після Конституції України, сходинку в ієрархії законів як джерел екологічного права можна поставити поресурсові кодекси — Земельний, Водний, Лісовий, Кодекс про надра, а також поресурсові закони: «Про охорону атмосферного повітря», «Про тваринний світ» та «Про рослинний світ». Особливістю поресурсових кодексів є те, що вони покликані стати інтегруючою основою для розвитку відповідної галузі екологічного законодавства. Так, у ст. 1 Земельного кодексу України прямо зазначено, що земельні відносини в Україні регулюються цим Кодексом та іншими актами законодавства України та Автономної Республіки Крим, що видаються відповідно до нього. Необхідність надання поресурсовим кодексам та законам більш високої юридичної сили визнається доктриною екологічного права України. Однак у цілому законодавство України та практика його реалізації, на жаль, не надають поресурсовим кодексам більш високого правового статусу, порівняно з тим, що мають інші закони, які є джерелами екологічного права.
За своєю структурою поресурсові кодекси багато в чому подібні один до одного. Наявність багатьох спільних рис у предметі і об'єкті правового регулювання передбачає багато спільного і в структурі цих нормативних актів та їх змісті. Поресурсові кодекси починаються з преамбули і загальних положень, а закінчуються розділами, присвяченими відповідальності за порушення відповідного законодавства та міжнародним договорам. У загальних положеннях визначаються завдання відповідного поресурсового законодавства, коло регульованих ним екологічних відносин тощо. Кожний кодекс регламентує порядок державного управління в галузі використання й охорони того чи іншого природного ресурсу, зокрема, містить комплекс норм, присвячених обліку, плануванню, контролю у сфері регулювання відповідних екологічних відносин, розв'язанню спорів тощо. Багато спільного мають і правові інститути, що опосередковують використання і охорону земельних, водних, лісових й гірничих ресурсів.
Нажаль галузевим екологічним кодексам і законам притаманні й однакові недоліки. По-перше, у поресурсових кодексах і законах наявна значна питома вага відсилочних норм, які ускладнюють їх застосування й істотно знижують ефективність їх регулюючої сили. По-друге, у зазначених нормативно-правових актах є багато нечітких, безадресних формулювань й декларативних положень, які практично не впливають на розвиток відповідних екологічних відносин. По-третє, деякі позиції поресурсових кодексів і законів не «працюють», бо не мають відповідного механізму реалізації. По-четверте, окремі їх норми фактично не відповідають вимогам регулювання екологічних відносин в умовах розвитку ринкової економіки та обумовленої її процесами малоконтрольованої антропогенної діяльності, а також нерідко не відрізняються належною науковою обґрунтованістю.
Для поресурсових кодексів і законів характерні й відмінності, які обумовлені специфікою природного ресурсу й екологічних відносин, що виникають з приводу його використання й охорони. Нарешті, слід зазначити, що особливістю кожного з поресурсових кодексів є й те, що вони характеризуються різною повнотою регламентації однотипних екологічних відносин. Аналогічні статті, що містяться в кодексах, часто суттєво відрізняються одна від одної не лише за структурою, а й за своїм змістом.
З прийняттям у 70-90-х роках поресурсових кодексів були закладені основи чинного екологічного законодавства України, які в подальшому розвивалися, деталізувалися й доповнювалися іншими га-л>зєвими екологічними нормативно-правовими актами. Однак досвід поресурсового регулювання екологічних відносин з допомогою галузевого екологічного законодавства — земельного, водного, лісового, гірничого, водного тощо — виявив істотні недоліки такого підходу. Вони полягають у тому, що при поресурсовому підході до регулювання екологічних відносин враховуються особливості використання й охорони кожного окремого природного ресурсу: землі, вод, лісів, надр і т. д. Однак при цьому не враховуються ті особливості екологічних відносин, які випливають з цілісності навколишнього природного середовища, у якому окремі природні об'єкти є взаємопов'язаними, взаємозалежними та функціонують як єдине ціле. Саме тому виникла потреба в прийнятті нормативно-правових актів, які регулювали б ті екологічні відносини, об'єктом яких виступають не окремі природні ресурси, а навколишнє природне середовище в цілому.
!!! До числа нормативно-правових актів, що регулюють суспільні екологічні відносини, інтегрованим об'єктом яких є природа, належить Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища». Будучи одним з найважливіших джерел екологічного права України, цей Закон визначає правові, економічні й соціальні основи організації охорони навколишнього природного середовища як єдиного, інтегрованого об'єкта екологічних правовідносин. Крім цього, він по суті складає правову основу для розвитку галузевого екологічного законодавства та для вдосконалення поресурсових галузевих нормативно-правових актів, прийнятих до появи Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». У статті 2 Закону зазначено, що відносини в галузі охорони навколишнього середовища в Україні регулюються цим Законом, а також розроблюваними відповідно до нього земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону й використання рослинного й тваринного світу та іншим спеціальним законодавством.
Хоча завданням Закону «Про охорону навколишнього природно-ю середовища» є регулювання суспільних екологічних відносин не лише у галузі охорони навколишнього природного середовища, а й у галузі використання і відновлювання природних ресурсів, він виконує головним чином «охоронну» функцію. Питома вага його правових приписів, що регулюють відносини по використанню і відтворенню природних ресурсів, невелика.
ОТЖЕ
Системоутворюючим актом комплексної галузі екологічного права і законодавства є Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”. Це Закон найбільш загального характеру в системі екологічного законодавства. Визначає правові, економічні, та соціальні засади організації охорони довкілля. Він складає правову основу для розвитку галузевого екологічного законодавства.
Важливим джерелом екологічного права України є Закон України «Про природно-заповідний фонд», який визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об'єктів. У Законі визначений режим територій і об'єктів природно-заповідного фонду (природних і біосферних заповідників, регіональних ландшафтних парків, заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків — пам'яток садово-паркового мистецтва), а також їх охоронних зон. У ньому знайшли відображення питання економічного забезпечення організації й функціонування природно-заповідного фонду, закріплено порядок створення й відтворення територій й об'єктів природно-заповідного фонду, передбачено охорону територій та об'єктів природно-заповідного фонду, контроль за дотриманням їх режиму, вирішено, інші питання.
Особливого значення набувають розроблені і схвалені уповноваженими державними органами базові документи, що являють собою концептуальні засади екологічної політики держави. Зокрема, тут треба згадати: Концепція збереження біологічного різноманіття України, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.97 спрямована на збереження, поліпшення стану та відновлення природних і порушених екосистем, середовищ існування окремих видів і компонентів ландшафтів; сприяння переходу до збалансованого використання природних ресурсів; підвищення рівня інформованості населення з питань біологічного різноманіття, а також активізація участі громадян у діяльності щодо його збереження; посилення відповідальності за збереження біологічного різноманіття підприємств, організацій та установ, діяльність яких пов’язана з використанням природних ресурсів або впливає на стан довкілля.
Слід зазначити, що до джерел екологічного права України належать і нормативно-правові акти колишнього СРСР, якщо, по-перше, в Україні відсутні відповідні правові приписи з конкретного питання і, по-друге, якщо ці акти не суперечать Конституції і законам України. Разом з тим з розвитком екологічного законодавства України кількість нормативно-правових актів колишнього СРСР, що застосовуються при регулюванні екологічних відносин у нашій країні, неухильно зменшується, і з часом вони перестануть бути джерелом екологічного права України.
Частково екологічні взаємини регламентуються й такими нормативними актами, як Закони «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про місцеве самоврядування» та деякими іншими. Непоганий список НПА є в плані семінару J
ЩОДО КЛАСИФІКАЦІЇ ТАКИХ ЗАКОНІВ
У зв’язку з численними законодавчими актами, які регулюють екологічні відносини, а також залежно від видів відносин, урегульованих нормами екологічного права, законодавчі акти можна поділити на кілька груп:
1. Законодавчі акти, що переважно регулюють природоресурсні відносини: Земельний кодекс України від 25.10.01; Кодекс України «Про надра» від 27.07.94; Лісовий кодекс України від 21.01.94; Водний кодекс України від 06.06.95; Закон України «Про тваринний світ» від 13.12.01; Закон України «Про природно-заповідний фонд» від 16.06.92; Гірничий Закон України від 06.10.99; Закон України «Про виключну (морську) економічну зону» від 16.05.95; Закон України «Про рослинний світ» від 09.04.99; Закон України «Про бджільництво» від 22.02.00; Закон України «Про видобування і переробку уранових руд» від 19.11.97; Закон України «Про меліорацію» від 14.01.00; Закон України «Про мисливське господарство та полювання» від 22.02.00 року; Закон України «Про концесії» 16.07.99 та ін.
2. Законодавчі акти, що переважно регулюють природоохоронні відносини: Закон України «Про охорону атмосферного повітря» від 21.06.01; Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.91; Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 08.02.95; Закон України «Про поводження з радіоактивними відходами» від 30.06.95; Закон України «Про відходи» від 05.03.98; Закон України «Про перевезення небезпечних вантажів» від 06.04.00 та ін.
Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 121 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |