Читайте также:
|
Рівень політичного насильства, радикалізму й екстремізму всередині польського суспільства у 1920-1930 рр. був значно вищим, ніж насильство та екстремізм у польсько-українських відносинах. Головною причиною політичного насильства та екстремізму в міжвоєнній Польщі була боротьба за владу в польській державі, в якій майже не брала участі українська національна меншина. Більш насиченим і кривавим був і польсько-єврейський конфлікт. На відміну від українців, євреї масово проживали майже на всій території Польщі, і польсько-єврейські суперечності, на відміну від польсько-українських, мали для поляків загальнонаціональний і загальнодержавний характер.
У 1920-1930 рр. насильство і терор були поширеним інструментом політичної боротьби державної влади Польщі й польських політичних партій. У нього було залучено кілька десятків тисяч осіб. Саме вони були головним джерелом політичного насильства і терору, зокрема на українських землях. В українських легальних партіях, на відміну від польських, не було збройних загонів партійних бойовиків. Бойові підрозділи в українському русі мали тільки нелегальні Українська військова організації (УВО) в 1920-1929 роках і Організація українських націоналістів у 1929-1939 оках. При цьому з 1,5-4 тисяч українських підпільників терористичною діяльністю на постійній основі займалися від кількох десятків до однієї сотні осіб. Ще кілька сотень людей спорадично могли залучатися до силових акцій, побиття неугодних тощо. Водночас тільки в однієї Польської соціалістичної партії в бойовому підрозділі «Соціалістична акція» було 3000 бойовиків при загальній чисельності партії до 50 тисяч осіб. Насильство УВО і ОУН-УВО для польського суспільства не виділялося нічим істотним на тлі насильства під час політичної боротьби політичних сил, що борються за владу в державі. Українські терористи серйозно заявили про себе на загальнодержавному рівні, тільки вбивши 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.
Ситуація у польсько-українських відносинах у ІІ Речі Посполитій була значно спокійнішою, ніж всередині польського суспільства. Наприклад, якщо в середньому у Польщі один поліцейський припадав на 774 мешканців, то у Львівському воєводстві на 885, на 882 – у Тернопільському та 969 жителів – у Станиславівському. На українських землях польська влада жодного разу не вдавалася до використання кулеметних залог для охорони правопорядку, як це було у Варшаві в грудні 1922 р. У 1920-1939 роках між українцями і поляками у Польщі не було бойових дій. Натомість основні політичні сили Польщі в 1920-ті роки розв'язали між собою дві короткострокові громадянські війни з численними жертвами.
У 1923 р. відбулося так зване Краківське повстання, коли Польська соціалістична партія (ППС) за підтримки прихильників Юзефа Пілсудського спробувала організувати державний переворот. У Кракові частина військових віддала зброю членам ППС. Внаслідок вуличних боїв загинуло 14 солдатів, вірних уряду військ, 18 їхніх супротивників і 130 осіб були поранені.
Під час державного перевороту та громадянської війни у Варшаві між путчистами Юзефа Пілсудського і вірними уряду військами 12-15 травня 1926 р. з обох сторін загинуло 215 офіцерів і солдатів. Ще 606 військовослужбовців було поранено.
Серед озброєних цивільних добровольців з обох боків і випадкових жертв серед мирного населення загинуло 164 людини і поранено 314. У бойових діях використовували кулемети, артилерію, бронетехніку і авіацію. Про запеклість бойових дій свідчить те, що за кілька днів боїв обидві сторони втратили понад 10% убитими і пораненими.
Дата добавления: 2014-11-24; просмотров: 76 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |