Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Раздел 1. История в системе социально-гуманитарных наук. Основы методологии исторической науки. Исследователь и исторический источник

Проблема захисту прав національних меншин існує як на універсальному, так і регіональному рівнях, що зумовлює наяність відповідних механізмів захисту в різних регіонах Земної кулі. Активну діяльність у сфері захисту прав національних меншин ведуть сьогодні регіональні міжнародні ор­ганізації Європи. У загальноєвропейському процесі ос­новними регіональними інституціями, що беруть участь у врегулюванні проблем національних меншин, є: Ор­ганізація з безпеки і співробітництва в Європі, Євро­пейський Союз і Рада Європи. Якщо перші дві вирішу­ють це питання за допомогою політичних, економічних га дипломатичних засобів, то остання створює умови для переговорів та прийняття юридично обов'язкових доку­ментів для її членів.

Новітній етап у правовому вирішенні питань забезпе­чення захисту прав національних меншин на регіональ­ному рівні наприкінці XX ст. був започаткований саме цією політичною міжурядовою організацією – Радою Європи, головною сферою діяльності якої від моменту виникнення є захист прав та основних свобод людини. Вона діє на засадах свого Статуту від 3 серпня 1949 р., у преамбулі якого проголошується: духовні й моральні цінності, які є спільною спадщиною народів Європи, ста­новлять першооснову принципів особистої й політичної свободи та верховенства права, на яких ґрунтується справжня демократія. Як засвідчує тривала практика, держави, що вступають до цієї міжнародної організації, повинні визнавати і дотримуватися трьох основних прин­ципів: принципу верховенства права, принципу демокра­тичного плюралізму та принципу захисту прав та основ­них свобод людини. Для виконання цих умов державам необхідно, щонайменше, ратифікувати декілька осново­положних міжнародно-правових документів, ухвалених у межах Ради Європи. Одним з таких документів є затвер­джена Комітетом міністрів Ради Європи 10 листопада 1994 р., відкрита для підписання 1 лютого 1995 р. і чин­на з 1 лютого 1998 р. Страсбурзька Рамкова конвенція про захист національних меншин. Ця Конвенція є пер­шим чинним, спеціальним, багатостороннім, ефективно діючим міжнародно-правовим документом, присвяченим захистові прав національних меншин у цілому, в якому наголошується, що такий захист становить невід'ємну складову міжнародного захисту прав людини. Метою Конвенції є визначення європейських стан­дартів, правових принципів, що їх зобов'язувалися б пова­жати держави для забезпечення захисту національних мен­шин. Рамковою Конвенція названа саме тому, що містить переважно не конкретні норми, а програмні положення, із визначенням цілей яких сторони зобов'язуються досягти. Держави-учасниці юридично зобов'язані привести у відповідність до них своє національне законодавство та практику його застосування. Але самі ці настанови не застосовуються на національному рівні безпосередньо, державам надається певна можливість діяти на власний розсуд щодо виконання прийнятих зобов'язань і в такий спосіб враховувати різні національні обставини.

Слід зауважити, що, як і попередні міжнародно-пра­вові документи стосовно прав меншин, Конвенція не дає визначення поняття «національна меншина», але цей термін є провідним у її тексті. Сторони вирішили застосувати прагматичний підхід, оскільки, як було визнано, на даному етапі неможливо знайти визначення, яке дістало б загальну підтримку всіх держав-учасниць Ради Європи. Конвенція розвиває принципи, затверджені в Декла­рації глав держав та урядів-членів Ради Європи, прийня­тій у Відні 9 жовтня 1993 р., Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. та у протоколах до неї, конвенціях і деклараціях ООН, документах Наради з безпеки та співробітництва в Європі. Рамкова конвенція, як і документи інших згаданих міжнародних організацій, не передбачає визнання колективних прав національних меншин.

Учасники Конвенції вважають, що справжнє демокра­тичне суспільство має не тільки поважати етнічну, куль­турну, мовну та релігійну самобутність кожної особи, яка належить до національної меншини, а й створювати відповідні умови для виявлення, збереження та розвитку цієї самобутності. Вони зобов'язалися здійснювати прин­ципи, визначені в цій Рамковій конвенції, за допомогою національного законодавства та відповідної державної політики.

Рамкова конвенція складається з преамбули, 5-ти розділів та 32-х статей. Зі змісту преамбули випливає, що учасниками Конвенції можуть бути як держави-члени Ради Європи, так і інші держави, котрі її ратифікують:

Розділ І (ст. 1-3) визначає загальні питання правово­го статусу національних меншин та осіб, які до них нале­жать. Захист національних меншин та прав і свобод осіб, які належать до цих меншин, є невід'ємною частиною міжнародного захисту прав людини і, власне, одним з на­прямів міжнародного співробітництва. Настанови Рамкової конвенції мають застосовуватися сумлінно, в атмосфері взаєморозуміння, терпимості і, згідно з прин­ципами добросусідства, дружніх відносин та співробіт­ництва між державами. Стаття 3 визначає: «1. Кожна особа, яка належить до національної менши­ни, має право вільно вирішувати, вважатися їй чи не вважатися такою, і таке рішення або здійснення прав у зв'язку з цим не повинно зашкоджувати такій особі. 2. Особи, які належать до національних меншин, можуть здійснювати права і свободи, що випливають із принципів, про­голошених у цій Рамковій конвенції, одноосібно та разом з іншими». Стаття 3 цього розділу гарантує кожній особі, яка належить до національної меншини, свободу вирішувати, чи бажає вона належати до національної меншини та отримувати захист, що випливає із принципів Рамкової конвенції. Пункт 2 цієї статті передбачає захист прав і свобод тільки тих осіб, які належать до національних меншин, а також можливість здійснення таких прав і свобод одноосібно або разом з іншими. Останнє положення потребує роз'яснення. Пояснювальна доповідь до Рамкової конвенції тлумачить його таким чином: цей пункт «визнає мож­ливість спільного здійснення таких прав і свобод, що відрізняється від поняття колективних прав». Термін «з іншими» слід розуміти в найширшому значенні, і він схоплює осіб, які належать до тієї ж самої національної меншини, до іншої національної меншини або до більшості населення. Із цього тлумачення випливає, що про колективні права національних меншин не йдеться. Сторони, однак, визнають, що захист усієї національної меншини може бути досягнутий шляхом захисту прав ок­ремих осіб, які належать до такої меншини.

Розділ II (ст. 4-19) містить перелік зобов'язань сторін Конвенції щодо осіб, які належать до національних меншин. Настанови зазначених статей Конвенції перед­бачають, що її учасники зобов'язуються гарантувати рівність перед законом та право на рівний правовий захист особам, які належать до національних меншин, а також зобов'язуються вжити, у разі необхідності, належ­них заходів із метою досягнення в усіх сферах еко­номічного, соціального, політичного та культурного жит­тя повної та справжньої рівності між особами, які нале­жать до національної меншини, та особами, які належать до більшості населення. У Конвенції міститься та­кож зобов'язання держав-учасниць створювати такі умо­ви, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, зберігати основні елементи своєї самобутності – релігію, мову, традиції та культурну спадщину. Без шко­ди для заходів, що вживаються згідно з їхньою загальною політикою інтеґрації, сторони мають утримуватись від політики та практики асиміляції осіб, які належать до національних меншин, проти їхньої волі і захищати цих осіб від будь-яких дій, спрямованих на таку асиміляцію.

Стаття 6 Конвенції передбачає, що сторони мають створювати атмосферу терпимості та міжкультурного діалогу і вживати ефективних заходів для поглиблення взаємної поваги, взаєморозуміння та співпраці між усіма особами, які проживають у межах їхньої території, неза­лежно від їх етнічної, культурної, мовної або релігійної самобутності, зокрема, в галузях освіти, культури та за­собів масової інформації, та зобов'язуються вживати на­лежних заходів для захисту осіб, які можуть стати об'єктами погроз або актів дискримінації, ворожого став­лення чи насильства на підставі їхньої етнічної, культур­ної, мовної або релігійної самобутності. Конвенція захи­щає право кожної особи, яка належить до національної меншини, на свободу асоціацій, свободу виявлення по­глядів і свободу думки, совісті та релігії, право сповідувати свою релігію або переконання і створювати релігійні установи, організації та асоціації.

Відповідно до положень Рамкової конвенції держави-учасниці мають визнавати право на свободу виявлення поглядів кожної особи, яка належить до національної меншини, включно зі свободою дотримуватися своїх поглядів та одержувати і поширювати інформацію та ідеї мовою своєї національної меншини без втручання держа­ви і незалежно від кордонів. Сторони забезпечують таке становище в рамках своїх правових систем, аби особи, котрі належать до національної меншини, не дис­кримінувалися у їхньому доступі до засобів масової інформації. Ця вимога обґрунтовується у ст. 9, де також ідеться про те, що сторони не перешкоджатимуть особам, які належать до національної меншини, створювати та використовувати друковані засоби масової інформації. У межах законодавства, яким регулюються питання функціонування радіомовлення та телебачення, вони, по можливості, забезпечуватимуть особам, які належать до національної меншини, можливість створення та викори­стання своїх власних засобів масової інформації. У межах своїх правових систем сторони зобов'язалися вживати на­лежних заходів для полегшення доступу осіб, які нале­жать до національної меншини, до засобів масової інфор­мації з метою сприяння поглибленню терпимості та роз­витку культурного плюралізму. Положення Конвенції, які стосуються права на вільне й безперешкодне використання мови своєї меншини, на­голошують також на праві спілкування цією мовою як між собою, так і з адміністративною владою у місцевос­тях її традиційного розселення. Стаття 10 висвітлює це право так: «1. Сторони зобов'язуються визнавати за кож­ною особою, яка належить до національної меншини, право на вільне і безперешкодне використання мови своєї меншини приватно та публічно, в усній і письмовій формі. 2. У місцевостях, де традиційно проживають осо­би, які належать до національних меншин, або де вони становлять значну частину населення, на прохання таких осіб і якщо таке прохання відповідає реальним потребам, сторони прагнутимуть забезпечити, по можливості, умо­ви для використання мови відповідної меншини у спілку­ванні цих осіб між собою та з адміністративною владою. 3. Сторони зобов'язуються гарантувати кожній особі, яка належить до національної меншини, право бути негайно поінформованою зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту, про характер та причини будь-якого звинува­чення проти неї та право захищати себе цією мовою, у разі необхідності, із використанням безкоштовних послуг перекладача».

Важливими є положення ст. 11 про обов'язок сторін визнавати за кожною особою, яка належить до націо­нальної меншини, права використовувати своє прізвище (яке за законодавством більшості країн дається дитині з моменту народження за прізвищем батька) та ім'я мовою меншини, оприлюднювати інформацію приватного ха­рактеру мовою своєї національної меншини. У місцевос­тях, де національні меншини традиційно проживають або становлять значну частину населення, сторони мають намір використовувати традиційні місцеві назви, назви вулиць та інші топографічні покажчики, призначені для громадського користування, також і мовою відповідної меншини, якщо у цьому є достатня необхідність.

Значне місце в Рамковій конвенції відведено визначенню культури, історії, мови, релігії національних меншин та більшості населення, розвиткові освітянських систем, навчанню в освітніх закладах мовою відповідної менши­ни (із застереженням - без шкоди для вивчення офіцій­ної мови). Низка статей Рамкової конвенції фіксує відповідні настанови: ст. 12 установлює вимогу до сторін у разі необхідності вживати заходів у галузях освіти та на­укових досліджень із метою сприяння вивченню культу­ри, історії, мови та релігії своїх національних меншин і більшості населення, зобов'язання створити особам, які належать до національних меншин, рівні можливості для доступу до освіти всіх рівнів. Відповідно до вимог ст. 13 у межах своїх освітніх систем сторони без будь-яких фінансових зобов'язань визнають за особами, які нале­жать до національних меншин, право створювати власні приватні освітні та навчальні заклади і керувати ними. Інша стаття передбачає право кожної особи, яка належить до національної меншини, вивчати мову своєї меншини. А в місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національних меншин, або де вони становлять значну частину населення, у випадку достатньої необхідності сторони, без шкоди для вивчення офіційної мови або викладання цією мовою, намагатимуться забез­печити, по можливості та в рамках своїх освітніх систем, належні умови для викладання мови відповідної менши­ни або для навчання цією мовою. Відповідно до вимог Конвенції сторони створюють необхідні умови для ефективної участі осіб, які належать до національних меншин, у культурному, соціальному та економічному житті та в державних справах, зокрема тих, що їх безпосередньо стосуються.

Держава має утримуватися від проведення або заохо­чення політики, що зумовлює зміну пропорції або асиміляцію населення регіону, де мешкають національні меншини. Стаття 16 попереджає, що сторони мають ут­римуватись від застосування заходів, які змінюють про­порційний склад населення в місцевостях, де прожива­ють особи, котрі належать до національних меншин, і які спрямовані на обмеження прав і свобод, що випливають із принципів, проголошених у цій Рамковій конвенції. Конвенція передбачає право осіб, які належать до національних меншин, на вільне спілкування із земляка­ми за кордоном, як з історичної батьківщини, так і інших країн. Підтверджено також право таких осіб на участь у діяльності неурядових організацій як на національному, так і міжнародному рівнях. Настанови Конвенції заохочують сторони до міжнародного співробітництва, укладання, у разі необхідності, двосторонніх та багатосто­ронніх угод з іншими країнами, зокрема сусідніми, з метою захисту осіб, які належать до відповідних національних меншин. Сторони також зобов'язу­ються поважати та здійснювати принципи, проголошені в цій Рамковій конвенції, вдаючись за необхідності до обмежень чи відступів від зобов'язань, тільки якщо такі обмеження чи відступи передбачені міжнародними правовими документами, зокрема Конвенцією про захист прав людини та основних свобод.

Розділ III (ст. 20-23) регулює питання співвідношен­ня даної Конвенції з національним законодавством сторін, основними принципами міжнародного права і положеннями Конвенції про захист прав людини та основ­них свобод 1950 р. і протоколів до неї. Так, у ст. 20 Кон­венції наголошується, що особи, які належать до націо­нальної меншини, мають діяти в межах національного законодавства держави перебування, з урахуванням прав більшості населення та прав представників інших національних меншин. Рамкова конвенція як невід'ємна частина чинного по­зитивного міжнародного публічного права забороняє будь-які дії, що суперечать основним принципам міжна­родного права, зокрема, принципам суверенної рівності, територіальної цілісності та політичної незалежності дер­жав. Стаття 22 фіксує відомий принцип, мета якого поля­гає в тому, щоб забезпечити особам, які належать до національних меншин, можливість застосовувати ті відповідні національні чи міжнародні акти з прав люди­ни, які є найсприятливішими для них. Вона наголошує: «Ніщо в цій Рамковій конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує або порушує будь-які права й основні свободи людини, які можуть гарантуватися законами будь-якої Договірної Сторони або будь-якою іншою уго­дою, в якій вона бере участь».

Розділ IV (ст. 24-26) висвітлює питання ефективного механізму контролю за дотриманням країнами-учасницями настанов цієї Конвенції, зокрема передбачає створен­ня Комітетом міністрів Ради Європи Консультативного комітету як спеціального, спостережного, контрольного та дорадчого механізму виконання положень Конвенції. Комітет міністрів Ради Європи здійснює нагляд за вико­нанням договірними сторонами Рамкової конвенції. Упродовж одного року після набрання Рамковою конвенцією чинності для договірної сторони остання надсилає Генеральному секретареві Ради Європи повну інформацію про законодавчі та інші заходи, вжиті для здійснення принципів, проголошених у Рамковій кон­венції, яку він надсилає Комітету міністрів. В оцінці адекватності заходів, вжитих сторонами для здійснення принципів, проголошених у цій Рамковій конвенції, Комітетові міністрів надає допомогу Консультативний комітет, члени якого мають визнаний авторитет у галузі захисту національних меншин.

Розділ V (ст. 27-32) стосується питань, пов'язаних із механізмом підписання Конвенції та набрання нею чин­ності; визначення сторонами території, на якій буде за­стосовуватися Конвенція; денонсування Конвенції; обов'язків депозитарію, заключних положень.

Виходячи зі змісту найважливіших положень Рамкової конвенції про захист національних меншин, можна стверджувати, що вони юридично зобов'язують держави-учасниці діяти відповідно до них як на міжнародному, так і на національному правових рівнях.

Іншим важливим міжнародно-правовим актом у сфері прав меншин, який містить стандарти та принципи спеціального характеру, є ухвалена в рамках Ради Європи 5 листопада 1992 р. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, яка набрала чинності 1 березня 1998 р. Учасницею Хартії може бути й держава, яка не є членом Ради Європи. Хартія складається з чотирьох частин та 23 статей.

Частина І містить загальні положення та визначає термін «регіональні мови або мови меншин» як такі, що тра­диційно використовуються в межах певної території дер­жави громадянами цієї держави, які складають групу, меншу за своєю чисельністю, ніж решта населення цієї держави, та відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави. Діалекти офіційної мови держави або мови мігрантів до зазначених мов не належать. Ст. 1 визначає термін «нетериторіальні мови» як мови, якими користуються громадяни держави і які відрізняються від мови (мов), що використовується рештою населення держави, але які, незважаючи на їхнє традиційне використання на території держави, не можуть вважатися найбільш поширени­ми в межах конкретної місцевості цієї держави.

У частині II цього документа вказано цілі та принци­пи, яких необхідно дотримуватися при формуванні політики, законодавства та практики держав-учасниць щодо регіональних мов або мов меншин на територіях, де такі мови застосовуються. Найважливішими з цих прин­ципів і цілей є: визнання регіональних мов або мов меншин носіями культурного багатства; збереження географічного району кожної регіональної мови або мови меншини, аби адміністративно-територіальний поділ не створював перешкод у розвитку таких мов; сприяння і за­охочення застосування регіональних мов або мов меншин в усній і письмовій формі, у суспільному й особистому житті; забезпечення належних форм і засобів для викла­дання й вивчення таких мов; усунення будь-яких неви­правданих винятків, обмежень або преференцій щодо використання регіональної мови або мови меншин, що мають на меті стримати або поставити під загрозу їх збереження або розвиток.

Частина III Хартії визначає низку спеціальних заходів, спрямованих на заохочення використання регіональних мов або мов меншин у суспільному житті. Ці заходи охоп­люють такі галузі: освіта, судова влада, адміністративні органи та публічні послуги, засо­би масової інформації, культурна діяльність та за­соби її здійснення, економічне і соціальне життя, транскордонні обміни. Відповідно до п. 2 статті 2 кожна сторона зобов'язується застосовувати щонай­менше тридцять п'ять пунктів або підпунктів з тих поло­жень, що наведені в частині III Хартії.

Частина IV («Застосування хартії») передбачає механізм контролю за виконанням її положень. Сторони подають Генеральному секретареві Ради Європи на періодичній основі доповідь про політику, яку вони здійснюють відповідно до частини II Хартії, і про заходи, вжиті ними на виконання тих положень частини, які вони прийняли. Доповіді, подані Генеральному секретареві Ради Європи, розглядаються Комітетом експертів. На підставі доповідей Комітет експертів складає доповідь Комітетові міністрів, яка містить, зокрема, пропозиції Комітету експертів стосовно підготовки Комітетом міністрів необхідних рекомендацій сторонам. До складу Комітету експертів входить по одному члену від кожної сторони. Член Комітету призначається Комітетом міністрів зі спи­ску кандидатів, які висуваються відповідною стороною і які повинні вирізнятися високою сумлінністю та мати визнаний авторитет у питаннях, які розглядаються у Хартії.

Головна мета реалізації цього багатостороннього міжнародно-правового документа Ради Європи полягає у збереженні й захисті регіональних мов та мов меншин у Європі як невід'ємної складової європейської культурної спадщини. Діяльність провідних регіональних міжнародних між­урядових організацій – Організації з безпеки і спів­робітництва в Європі, Європейського Союзу і Ради Євро­пи, розроблені в їхніх межах загальновизнані політичні стандарти і чинні правові документи становлять основу сучасної системи захисту національних меншин у Європі.

Контрольні питання і завдання

1. Назвіть міжнародні стандарти прав і свобод людини.

2. Які Вам відомі процедури універсальної системи міжнародного захисту прав людини і основних свобод.

3. Які процедури застосовуються в процесі розробки норм в галузі прав людини?

4. Охарактеризуйте механізм контролю за виконанням прав і основних свобод людини.

5. Розкрийте етапи провадження справ у Європейському суді з прав людини.

6. Які нормативні акти складають систему захисту прав національних меншин Європейського Союзу?

7. Які стандарти та принципи містить Європейська хартія регіональних мов або мов меншин?

Раздел 1. История в системе социально-гуманитарных наук. Основы методологии исторической науки. Исследователь и исторический источник

1. Воспитательная функция истории состоит в

б) воспитании нравственных и гражданских качеств

2. Познавательная функция истории состоит в

в) изучении исторического прошлого, познании всех его сторон, явлений, событий

3. Хронологический метод в истории предполагает

а) изложение исторических событий в строгом временном, последовательном порядке

4. Метод периодизации истории заключается в

а) сопоставлении исторических событий в пространстве и во времени

5. Статистический метод в истории позволяет

а) проследить количественные параметры исторических явлений, процессов

6. Изучение событий, происходящих в разных регионах на протяжении одного и того же периода времени, предполагает

а) метод синхронизации

7. Установление взаимосвязи между явлениями и процессами, протекающими в один и тот же период времени в разных регионах, предполагает

а) системно-структурный метод

8. Совокупность научных принципов и приемов исследования называется

г) методологией

9. Использование всей полноты информации и учет событий при рассмотрении исторических явлений предполагает принцип

а) объективности

10. Историю как процесс существования самобытных, региональных культур рассматривает

г) теология

11. Исторический процесс как результат проявления божественной воли рассматривает теологический подход.

12. Исторический процесс как смену общественно-экономических формаций рассматривает формационный(марксистский) подход.

13. Из перечисленных ученых не занимался разработкой теории цивилизационного развития общества

г) Маркс К.

14. Автором капитального труда «История Российская с самых древнейших времен», написанного в XVIII в., был

в) Татищев В. Н.

15. Автором многотомного труда «История государства Российского» был

а) Карамзин Н. М.

16. Особое значение природному фактору в развитии государства придавал историк, автор «Истории России с древнейших времен»

б) Соловьев С. М.

17. Русский историк, отошедший от периодизации исторических событий по царствованиям монархов, автор «Курса русской истории»

г) Ключевский В. О.

18. Выдающимся российским историком XX в. является

г) Милюков П. Н.