Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

УНР за часів Директорії.

Читайте также:
  1. За часів неоліту відбувається неолітична революція.
  2. Зародження освіти та наукових знань на українських землях за часів Київської Русі.
  3. Лекція 8 : Франція в період Великої Фран. Революції та Директорії.
  4. Міжнародні економічні відносини за часів аграрної цивілізації
  5. Наступ російського самодержавства на автономію України у XVIII ст. та її ліквідація за часів Катерини II.
  6. Особливості економічного розвитку країни за часів президентства Л.Кучми
  7. Портретне малярство часів козаччини.
  8. Розкажіть про особливості соціальної політики в Україні за часів перебування при владі Микити Хрущова.
  9. Розквіт Київської Русі за часів Ярослава Мудрого
  10. Руська правда» - видатний документ правової культури часів Київської Русі.

Після зречення 14 грудня 1918 р. влади гетьманом П. Скоропадським, війська Директорії, яка утворилася напередодні, 18 грудня вступили в Київ і в Україні відновилася УНР. Але першу УНР друга нагадувала лише назвою та деякими напрямами національної політики. В цілому ж суть була іншою - це була нова форма української державності новітнього часу. Творилася вона у вкрай несприятливих умовах боротьби за територію України більшовиків, білогвардійців та польських шовіністів. Проте, незважаючи на перешкоди, діячам другої УНР вдалося створити власну, оригінальну державно-правову систему. Нормативними актами того періоду були декларації, розпорядження, інструкції, універсали, закони.

Центральну державну владу (законодавчу, виконавчу, судову та військову) зосереджувала в своїх руках Директорія УНР у складі 5 директорів (С. Петлюра, В. Винниченко, П. Андрієвський, А. Макаренко, Ф. Швець). Щоправда жодного документа, який би визначав її правовий статус, так і не було прийнято. За сучасними критеріями Директорію можна назвати колегіальною хунтою, наділеною диктаторськими повноваженнями. Директорія призначала виконавчо-розпорядчу владу - Раду Народних Міністрів у складі 18 міністрів. Чіткого розмежування повноважень Ради з Директорією вже не було. Усвідомлюючи і декларуючи тимчасовий характер діяльності, Директорія намагалася створити постійно діючий парламент. Першою спробою був Конгрес трудового народу, обраний за принципом територіального представництва і скликаний 22-28 січня 1919 р. у Києві, який ухвалив Акт злуки із ЗУНР та прийняв "Закон про форму влади на Україні". За ним створювалася Президія Конгресу та комісії у складі Директорії. Проте більше скликати сесію Конгресу не вдалося. Законами 1920 р. передбачалося створення президентсько-парламентської республіки з Головою Держави (президентом) та Державною Народною Радою чи Сеймом (парламентом). Але вони залишилися нездійсненими.

Зречення гетьманським урядом до Києва Директори, парад повстанських військ у столиці України — все це поставило останню крапку в історії гетьманського режиму й знаменувало відновлення Української Народної Республіки. У грудні 1918 р. Директорія переживала момент тріумфу, свою найвищого злету. Але перед кожною політичною силою, яка в боротьбі за владу здобуває перемогу, неодмінно постає питання: що робити далі? Тривалість періоду її правління значною мірою залежить від внутрішніх і зовнішніх чинників, зокрема від того, наскільки правильно, суголосно з поточним моментом обрано форму державного ладу, закладено його соціально-економічні підвалини. Скрутно доводиться тим політичним силам, котрі стають за кермо держави лише внаслідок заперечення програм попереднього режиму. Яскравий приклад цього — історія УНР доби Директорії.
21—24 грудня у Києві відбувся губернський селянський з'їзд. 700 делегатів висловили щиру подяку Директорії і обіцяли їй підтримку «в боротьбі за Українську Трудову республіку», але лише в разі негайного виконання нею низки завдань державного й соціально-економічного характеру. Як з'ясувалося, ні в Директорії, ні у вищих українських політичних колах не було одностайності в поглядах на перспективи державно-національного будівництва. Єдине, що згуртовувало навколо Директорії політичні партії, які входили до Українського національного союзу, і повстанські селянські загони — це ідея боротьби з гетьманським режимом. В інших питаннях позиції розбігалися, часом у діаметрально протилежних напрямах, тому необхідно було шукати компромісів, а це, своєю чергою, призводило до безконечного з'ясування стосунків між різними політичними течіями і навіть окремими діячами.
Зазначена обставина далася взнаки вже під час державної наради у Вінниці 12—14 грудня, проведеної Директорією з представниками політичних партій та громадських організацій, що входили до УНС. її учасники поділилися на два табори, один з яких обстоював парламентарну систему влади, а інший — радянську.
Незважаючи на очевидні суперечності, Директорія намагалася попервах зберегти єдність українських політичних сил. 26 грудня вона призначила уряд УНР (очолив його соціал-демократ В.Чехівський), до складу якого увійшли представники всіх політичних партій, що об'єдналися в УНС. Того самого дня Директорія видала свою програмову декларацію, побудовану на засадах т. зв. трудового принципу. На думку його творців, він всотав у себе кращі риси радянської і парламентської систем. Досить швидко життя показало, що це був паліативний вихід із ситуації.
Конструктивна частина декларації містила надто багато загальників, бракувало їй чітких, конкретних планів. Директорія оголошувала себе тимчасовим, хоч і верховним органом революційного часу, який, отримавши владу від народу, народові й передасть її на конгресі трудового народу України, що «матиме верховні права і повновласть рішати всі питання соціального, економічного та політичного життя республіки». Влада в УНР, зазначалося в декларації, повинна належати лише «класам працюючим — робітництву і селянству». Саме їм належало обрати левову пайку делегатів на конгрес. Узявши за основу класовий метод поділу суспільства й оголосивши, що «класи нетрудові, експлуататорські, які живляться і розкошують з праці класів трудових, класи, які нищили край, руйнували господарство й означили своє правління жорстокостями та реакцією, не мають права голосу в порядкуванні державою». Директорія вважала, що окресленої мети можна досягти «без жорстоких, кривавих і непотрібних форм боротьби». Для цього нетрудовим класам слід чесно визнати «всю шкідливість і несправедливість їхнього бувшого панування» й примиритися з відлученням від політичного життя.

При першому ж ознайомленні з цією декларацією впадає в око наївність і короткозорість українських політиків. Не досить, що їм бракувало досвіду — УНР під час свого становлення потрапила у вкрай складне зовнішньополітичне становище. З підписанням Брестської мирної угоди Україна пов'язала себе з Четверним союзом, тож країни Антанти уявляли її ворожим сателітом, різновидом більшовизму. Вигравши війну, ці останні дали зрозуміти гетьманським дипломатам, що без особливого ентузіазму сприймають Україну як самостійну державу. Антанта з підозрою зустрілавідновлення УНР Директорією, бо дивилася на Україну лише як на південну Росію, керуючись принципом відновлення небільшовицької єдиної і неділимої Росії. Свої подальші плани вона пов'язувала із всебічною допомогою армії Денікіна, яка перебувала на Дону. Наприкінці листопада одеські газети від імені держав Антанти опублікували декларацію, де мовилося про якнайшвидший прихід в Україну збройних сил союзників у залежній від обставин кількості, щоб підтримувати тут порядок. 2 грудня в Одесі з'явився перший французький військовий корабель «Мірабо», а 15 числа розпочалася висадка 15-тисячного контингенту англо-французьких військ. 18 грудня білогвардійські загони при підтримці французьких військ вступили у бій з одеською українською залогою і примусили її залишити місто.
13 січня 1919 р. до Одеси прибув штаб французької десантної дивізії на чолі з генералом д'Ансельмом. Він зажадав від українських військ залишити район навколо Одеси й відійти на лінію Тираспіль — Бірзула — Вознесенськ — Миколаїв — Херсон. Одночасно вийшов його наказ, в якому зазначалося, що «Франція і союзники прийшли в Росію, аби дати змогу всім чинникам доброї волі й патріотизму відновити порядок у краю». Проіснування України навіть не згадувалося. В січні 1919 р. війська Антанти вступили до Миколаєва.
З інтервенцією військ Антанти на півдні України на північних і північно-східних кордонах УНР з'явилися війська радянської Росії. Під приводом надання допомоги робітникам і селянам, що повстали проти гетьмана, вони розгорнули наступ у двох напрямах: Ворожба — Суми — Харків і Гомель — Чернігів — Київ. Але й повалення влади гетьмана не зупинило подальшого просування більшовицьких військ. 24 грудня наркомат закордонних справ РСФРР повідомив у пресі, що у зв'язку з анулюванням РНК РСФРР Брестської мирної угоди від 3 березня радянська Росія більше не визнає Україну за суверенну державу й припиняє діяльність усіх її представницьких установ на своїй території. Однак оголосити про відкритий наступ військ на Україну більшовики не наважувались.
Вони діяли через створений у Курську наприкінці листопада 1918 р. маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. На ноту протесту уряду УНР урядові РСФРР стосовно вторгнення радянських військ на українську територію РНК цинічно заявила, що «ніякого війська Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки в Україні немає. Воєнна акція на українській території в цей момент проводиться поміж військом Директорії і військами Українського радянського уряду, який є цілком незалежним». Це була явна й нахабна брехня. Українська Народна Республіка, ще не ставши на ноги, опинилася між двома вогнями.
До зовнішньополітичних труднощів додалися і внутрішні. Селянство, що становило більшість населення республіки, не зробило належних висновків з подій 1917—1918 pp. у плані створення власної держави. В постановах різноманітних з'їздів воно начебто й підтримувало ідею української державності, коли ж виникала необхідність стати на її захист, виявило цілковиту індиферентність. Анархічний менталітет українського селянина, доброго землероба й політичного неука, брав гору над загальнонаціональними інтересами. Ця риса далася взнаки восени 1918 — взимку 1919 р. Створивши на хвилі боротьби з режимом гетьмана кількасоттисячну армію УНР, селяни-повстанці з поваленням гетьманського режиму почали розбігатися по домівках. Армія УНР виявилася абсолютно небоєздатною проти більшовицьких військ, легко піддавалася їхній агітації.
За умов, що склалися, Директорія і провідні політичні сили України мали вирішити, з ким їм бути: із західною демократією проти більшовиків чи з більшовиками проти Антанти. Самостійного шляху, вочевидь, не існувало. «Загальний стан війська, яке брало участь у протигетьманському повстанні, не давав ніяких підстав вірити в те, щоб Україна могла вдержатися власними силами без союзу з одною або другою із зовнішніх сил», — зазначав один із чільних діячів УНР — І. Мазепа. Парламентарна західна система з притаманними їй демократизмом, передовими досягненнями в організації суспільства насамперед імпонувала українській інтелігенції, яка вбачала в ній бажану мету своєї політичної діяльності, але вона погано узгоджувалася з політично нерозвиненою більшістю населення, котра, навпаки,, симпатизувала радянській формі влади. Однак ця влада внаслідок більшовицької диктатури, що лежала в її основі, заплямувала себе кров'ю. Обстоюючи радянську владу, лише окремі ліві українські політики наважувалися увійти в межі більшовизму. По суті, всі вони опинилися у становищі буриданового осла, який, не спромігшись зробити вибору, побоюючись втратити більше, аніж знайти, так і помер. Пошуки орієнтації розкололи українців на кілька таборів, і якщо в 1917 р. політичні уподобання цілком узгоджувалися з програмами окремих партій, то наприкінці 1918 р. й особливо на початку 1919-го проблема орієнтації остаточно розколола провідні українські партії.

Доля Директорiї вирішувалася насамперед на радянсько-українському фронті (друга війна радянської Росiї проти УНР – кінець 1918 р. і початок 1919 р.). Із січня 1919 р. війська Директорiї залишили Харкiв, який став столицею радянської України. Протягом трьох тижнів було розгромлено Лівобережне угруповання армій УНР. Воєнні дії перекинулися на Правобережжя. 5 лютого більшовики ввійшли у Київ. Із захопленням 19 березня 1919 р. Жмеринки Український фронт розділився на два фронти: Пiвденно-Захiдний та Пiвнiчно-Захiдний.

Провівши в армії реформу, позбувшись напівпартизанщини, С. Петлюрі вдалося дещо стабілізувати становище на фронтi й на початку червня 1919 р. закріпитися на лінії Старокостянтинiв – Проскурів – Кам’янець-Подільськ. Над рештою території України (крім західних областей) встановився радянський контроль.

Формування державних інститутів розпочалося зі створення Тимчасового робітничо-селянського уряду України, який пізніше було перейменовано в Раду народних комісарів (РНК) України. Очолив його авторитетний більшовик, професійний революціонер, болгарин за національністю Х. Раковський, присланий із Москви. Більшість членів уряду складали росіяни та євреї, українців серед вищих чиновників було дуже мало.

Радянська влада в Україні будувалася відповідно до зразків, що утвердилися в радянській Росії. 6 січня 1919 р. назва, якою радянська влада прикривалася в 1918 р. – Українська Народна Республіка, була скасована. Відтепер і до прийняття Конституції 1937 р. офіційною назвою держави стала Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР, після 1937 – УРСР). Вищим органом державної влади визнавався Всеукраїнський з’їзд Рад, у період між з’їздами – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). На місцях влада належала місцевим радам. 10 березня 1919 р. Третій з’їзд Рад ухвалив Конституцію УСРР і тим самим узаконив в Україні радянську владу.

 

ЗУНР

16 жовтня 1918 року австрійський імператор Карл оголосив у Відні про
перетворення Австро-Угорської імперії на федеративну державу. 18 жовтня
українські депутати австрійського парламенту і Галицького та Буковинського
сеймів сформували у Львові Українську Національну Раду. Наступного дня вона
заявила про створення української держави у складі Буковини, Закарпаття і
Галичини. Натомість у Кракові польські політики створили Польську ліквідаційну
комісію, яка мала 1 листопада перебрати у Львові владу в австрійського намісника
Галичини.

30 жовтня намісник відмовився передати владу Українській Національній Раді, і
наступного дня Рада та Український військовий комітет розпочали підготовку до
повстання. О четвертій годині ранку 1 листопада півтори тисячі вояків і 60
старшин під командуванням сотника Дмитра Вітовського зайняли у Львові ратушу,
вокзал, поштамт, банки і казарми, заарештували намісника та коменданта міста.
Говорить львівський історик Микола Литвин:

Повстання виявилося майже безкровним – був поранений один поліцейський. На
світанку вояки підняли над будівлями ратуші та намісництва українські прапори. О
сьомій годині ранку Вітовський здав представнику Української Національної Ради
Костю Левицькому рапорт про опанування Львовом. А 13 листопада був ухвалений
тимчасовий Основний закон, за яким нова держава стала називатися Західно-
Українською Народною Республікою.

Західноукраїнська Народна Республіка (скорочено — ЗУНР; до 13 листопада 1918
року — Українська Держава) — короткочасна держава, створена у Східній Галичині
після Першої світової війни в результаті розпаду Австро-Угорщини. Проголошена 19
жовтня 1918 року у Львові. 1 листопада, врезультаті Першолистопадового
повстання, взяла контроль над більшістю територій, на які претендувала. 22 січня
1919 року формально об'єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши
назву Західні області Української Народної Республіки (ЗОУНР), що, однак не мало
практичних наслідків.

Проголошення незалежності ЗУНР викликало крайнє невдоволення Польщі, яка також
претендувала на ці землі, що вилилося в польсько-українську війну 1918-19 років,
яка завершилася цілковитою поразкою українців і виїздом уряду ЗУНР в еміграцію.

Польсько-українська війна (пол. Wojna polsko-ukraińska, укр. Польсько-українська війна) - Збройний конфлікт між Польщею та Західно-Українською Народною Республікою на території Галичини, що вилився в широкомасштабні бойові дії з 1 листопада 1918 по 17 липня 1919. Війна велася в умовах нестабільності, викликаних розпадом Австро-Угорщини, розпадом Російської імперії та Громадянською війною в Росії.

Особливістю війни була її спонтанність. Збройні зіткнення почалися по всій території Галичини, і тільки до середини листопада виник постійний фронт. Також до середини листопада війна велася не професійними арміями, а добровольчими формуваннями українців і поляків. Після довгих позиційних боїв (зима 1918 - 1919 років) польська армія перейшла в наступ, вибивши українські війська в трикутник смерті. Останньою спробою українців закріпитися в Галичині було Чортківське наступ, що завершилося провалом. У підсумку Українська Галицька Армія покинула регіон, перейшовши в Українську Народну Республіку.

 

Семінарське заняття 6.

1. Особливості формування радянського підпілля та партизанських загонів у 1941-1942

Напад нацистської Німеччини на СРСР застало партійно-радянське керівництво в Москві непідготовленим до усвідомлення реалій міжнародного становища того часу, а збройні сили країни - у стані масштабної реорганізації і технічного переоснащення новими видами бойової техніки. В умовах відступу радянської армії на основних стратегічних напрямках у Кремлі після першого тижня запеклих боїв, нарешті усвідомили, що агресія Німеччини - це не широкомасштабна провокація, а справжня війна і на цьому етапі ворог виявився сильнішим ніж Радянський Союз. У таких умовах, як показував досвід, ефективним засобом стримування і виснаження сил агресора, є партизанська війна.

Директивою від 29 червня 1941 року та постановою ЦК ВКП (б) від 18 липня 1941р. ставилося завдання створення на окупованій території оперативних загонів і диверсійних груп для боротьби з частинами ворожої армії, для розгортання партизанської війни і створення нестерпних умов для агресора і його посібників та організацію Опору в тилу німецько-фашистських військ.

Як показали перші місяці війни, для організації широкомасштабного та ефективного руху народних месників ні партійно-державне керівництво СРСР, ні органи державної безпеки, ні військове командування виявилися фактично не готовими.Внаслідок невирішене енности питань про централізованому управлінні партизанською боротьбою на тимчасово окупованій території, організацією збройних загонів займалися паралельно, фактично незалежні один від одного партійні організації різних рівнів від ЦК національних компартій і місцевих райкомів партії до органів НКВД і політичних і розвідувальних відділів армії.

Перший період партизанського руху хронологічно охоплює час від початку війни і до кінця листопада 1942р., Ті оточення німців під Сталінградом. Цей період характеризується відсутністю стійких і узгоджених поглядів різних радянських інстанцій на основну мету і завдання партизанського руху, пошуком найбільш доцільних форм керівництва бойовими і диверсійними діями його учасників, створенням зі значним запізненням спеціальних штабів для централізованого управління силами партизанського руху і організації їх дій в інтересах Збройних Сил Армії. Тим не менш, перші дії партизанів у тилу фашистів мали місце вже в липні-серпні 1941р. на території Житомирської та Київської області, у зоні дислокації Південно-Західного фронту.

За деякими даними, на 1 жовтня 1941р. в областях України було сформовано 738 партизанських загонів (26572 бійця) і 191 диверсійна група (1374 особи). У Західній Україні перешкодою організації радянського партизанського руху стало ОУН С. Бандери, яка користувалася широкою підтримкою місцевого населення. На хід партизанської боротьби на Україну вплинула дуже швидка окупація її території військами німців та їх союзниками, що не дозволило радянської влади провести в життя низку заходів по розгортанню руху Опору. Крім того, учасникам руху Опору протистояв добре навчені і озброєний противник.

Після поразки німців під Москвою в грудні 1942р. намітилася активізація партизанського руху на Україні. Особливо відзначилися загони С. Ковпака, І. Копенкина, О. Сабурова, О. Федорова та інших командирів. За даними НКВС Україні, за період з серпня 1941 року по березень 1942 року українські партизани знищили тисячі шістсот п'ятьдесят-дві об'єкта військового призначення, у тому числі підірвали 27 ворожих ешелонів. Втрати ворога в боях і в ході диверсій оцінювалися більш ніж 12 тисяч солдатів і офіцерів, власні - майже 600 бійців.

Перший період партизанського руху, в тому числі і на Україну, був часом важких випробувань для партизанських загонів, гірких поразок і важких втрат. Учасники Опору, ризикуючи власним життям, виправляли помилки і прорахунки вищого керівництва щодо організації збройної боротьби на окупованій території, набували досвіду ведення партизанської війни, вдосконалювали тактику і форми бойової, диверсійної та розвідувальної діяльності.

 

2. Радянський партизанський рух у 1943-1944 р. (Керівниутво, форми й методи боротьби)

Зазначений період руху Опору був часом його найбільшого розвитку на території СРСР і, зокрема, на Україну. Цей період відзначений збільшенням кількості діючих партизанських формувань, зростанням їх чисельності та перетворення цього виду боротьби на чинник оперативно-стратегічного значення. У цей час були проведені широкі заходи щодо створення централізованого керівництва партизанським рухом, проведена підготовка кадрів, поліпшено їх матеріально-технічне забезпечення.

Основним змістом партизанської боротьби на Україні в другому періоді стала реалізація розроблених ЦК КП (б) У оперативних планів бойових дій на зимовий період 1942-1943 рр.., На весняно-літній 1943 р., зокрема плану захоплення й утримання переправ через річки Десна, Дніпро, Прип'ять і допомоги Червоній Армії по захопленню Києва.

У процесі виконання плану бойових дій партизанів України з 1 листопада 1942 по 1 квітня 1943р. чисельність особового складу бойових формувань збільшилося майже в три рази. У першій половині 1943 року в об'єднаннях і загонах, які мали зв'язок з радянським тилом, налічувалося до 30 тис. бійців. Вони воювали в основному в північних районах України, де були сприятливі природні умови - ліси й болота. Звідси вони здійснювали рейди на територію, яка не мала сприятливих умов для постійної дислокації.

Гучний резонанс серед населення окупованих територій мали рейди об'єднань С. Ковпака, Я. Мельника, М. Наумова, О. Сабурова, О. Федорова з Лівобережної України на правий берег Дніпра, у район українсько-білоруського Полісся. Так, наприклад, об'єднання М. Наумова за два місяці пройшло з боями територію семи областей.

Німецькі експерти констатували, що диверсійними діями партизанів заподіяні колосальні збитки з великою кількістю людських жертв.

Особливо відчутні втрати були нанесені фашистам у період з 1 квітня по 1 вересня 1943 року. На території України було підірвано 713 ешелонів, внаслідок чого пошкоджено 788 паровозів, 8030 платформ, цистерн, вагонів, зруйновано 108 залізничних і шосейних мостів, здійснено 8 нападів на залізничні станції. Під ударами партизанів у цей період перебувало 40 напрямів і ділянок залізниць загальною тривалістю близько 4 тис. км.

Під час Курської битви 26 серпня 1943, командувач військами оперативного тилового району групи армій генерал Фредеріче доповідав у Берлін про те, що постійно зростаюча кількість диверсій, які здійснюються на залізничних магістралях, призводить до надзвичайного стану всієї транспортної обстановки та катастрофічного становища з постачаннями військ.

Німецьке командування змушене було через нестачу каральних військ зосередити їх на охорону основних транспортнихмагістралей, які густо проходили територією України. Тому з під німецького впливу випадали величезні території, які уже в роки війни стали називати партизанськими зонами і краями. Начальник поліції безпеки і СД на Україну змушений був доповідати в Берлін: «Партизанський рух набув таких розмірів, що значна частина областей потрапляє під їхній контроль».

В останній декаді 1943 року Червона Армія підійшла до Дніпра і почалася операція по руйнуванню ворожих комунікацій, яка отримала назву «Концерт». У результаті партизани домоглися призупинення руху на довгий час поїздів, що ще більше погіршило становище німецьких військ. А всього в грудні 1943 року було знищено 2270 км одноколійного залізничного шляху.

 




Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 90 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.011 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав