Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Спільна власність

Часто виникають ситуації, за яких одна й та сама річ може бути власністю кількох осіб, наприклад у випадках, коли річ переходить у спадщину до двох або кількох. У таких випадках одна й та сама річ є власністю кількох осіб.

Кожному із власників належить ідеальна частка речі, яку можна уявити подумки, а не фізично. Отже, не може бути кількох прав власності на одну й ту саму річ, однак одне право власності на одну і ту саму річ може нале­жати кільком особам, і тоді наявне право спільної власності. Виходячи з характеристики відносин власності кожний із власників має частку права власності на всю річ у цілому, тобто кожний з них має право не на частину речі, а на частку в праві на річ. Таке ро­зуміння права спільної власності означає: якщо річ буде зруйновано, зіпсовано або якимось іншим чином її вартість зменшиться чи просто річ впаде в ціні, кожний із власників зберігає свою частку права на частку, котра залишилася, або на уцінену річ. Наприклад, будинок, що належав за правом спільної власності двом співвласникам, згорів, від нього зали­шилося всього кілька балок, вони належать двом співвласни­кам відповідно до їхніх часток права.

Проте не слід змішувати частку права на річ в цілому з реальною до­лею права користування, що належить кільком співвласни­кам. Наприклад, п'ятикімнатний будинок належить двом співвласникам у рівних частках права — по 1/2 кожному. Ідеальна частка кожного становитиме 1/2 будинку. Кожному з них належить 1/2 права на будинок в цілому. При цьому ре­альна частка користування може бути іншою: одному — дві кімнати, другому — три. Отже, у цьому разі реальні та іде­альні частки не збігаються.

Відносини спільної власності підпорядковуються певним правилам.

Оскільки річ у цілому і в усіх своїх частках належить всім власникам разом, то звідси випливає вимога — розпоряджен­ня, володіння і користування річчю може здійснюватися тіль­ки за згодою всіх співвласників. При цьому не має значення, кому і яка частка права належить. Усі спів­власники рівні в своєму праві здійснювати право власності. Якщо хоча б один із них не згоден з прийнятим рішенням, во­но не могло здійснюватися. Однак кожний із співвласників має право на власний роз­суд розпоряджатися своєю часткою права спільної власності. Він може її продати, обміняти, передати в спадщину, подару­вати і взагалі здійснити все, що не заборонено законом.

Проте переважне право на придбання відчужуваної частки права у спільній власності належить іншим співвласникам. Тільки при відмові їх від придбання зазначеної частки спів­власник, який бажає вчинити відчуження своєї частки, має право продати її будь-якій іншій особі.

Кожний із співвласників має право вимагати розділу спіль­ної власності в будь-який час.

Факти, з настанням яких виникає право власності у конкретної особи, діста­ли назву способи набуття права власності, а юридичні фак­ти, які є правовою основою виникнення права власності, — титули набуття.

Римське право всі способи набуття права власності поділяло на первісні й похідні.

4. Первісні способи набуття права власності полягають у то­му, що право власності виникає вперше. Наприклад, земля, яка нікому не належала, стала власністю того, хто перший її став обробляти.

Похідні способи набуття права власності ґрунтуються на праві попереднього власника.

До первісних способів набуття права власності належать:

1) захоплення нічийних речей (заволодіння).

2) Цінності, невідомо ким і коли захо­вані. Наприклад, скарб вважався нічиїм, оскільки не був відомий його власник, і переходив у власність того, хто його знахо­див. Однак, якщо скарб було знайдено на землі іншого воло­дільця, то половина належала власнику земельного наділу, а половина — тому, хто знайшов. Якщо скарб було знайдено за допомогою чаклунства, то він переходив у прибуток держави.

3) Переробка речей — спосіб виготовлення, створення, вироблення нової речі з якого-небудь матеріалу. Річ, зроблена майстром зі свого матеріалу, безперечно, нале­жала майстру. Якщо ж була зроблена з чужого матеріалу і якщо но­ву річ можна знову перетворити в матеріал, з якого її зроб­лено, то власником буде власник матеріалу, якщо ж ні — право власності на неї належатиме її творцеві — майстру.

4) Набуття права власності за давністю володін­ня. Строк давності встановлювався протя­гом 1 року для рухомих речей і 2 років для нерухо­мих. При компіляції Юс­тиніана було встановлено строки набувальної давності: три роки для рухомого майна і десять — для нерухомого.

5) Приєднання речей мало місце у разі, якщо од­ну річ поглинала інша так, що не можна було їх розділити. Наприклад, під час будівництва будинку використано колоду іншого власника. При цьому власність на приєднану річ пере­ходила до власника основної речі, який зобов'язаний був від­шкодувати власнику приєднаної речі (колоди) її подвійну вартість.

6) Змішування речей — це таке їх з'єднання, за якого не­можливо встановити, яка з речей поглинула іншу. Через змі­шування однорідних речей виникала спільна власність для двох або кількох власників.

Для набуття права власності за давністю мали бути такі умови:

а) наявність правової основи володіння (купівля-продаж, дарування);

б) добросовісність володільця, котрий не знав про відсутність у нього права;

в) безперервність володіння протягом встановленого строку;

г) сплив встановленого строку (три роки для рухомого майна і десять — для нерухомого). Крадені речі не могли переходити у власність за давністю володіння.

Основними способами похідного набуття були:

1) договір між відчужувачем і набувачем речі;

2) перехід майна у спадщину.

Для перенесення права власності від відчужувача до набувача вимагалась фак­тична передача самої речі.

Правовими формами похідного набуття права власності були:

1) Манципація — символічний акт, за яким у присутності п'яти свідків проходила фактична пере­дача речі відчужувачем набувачеві.

2) Поступка правом. На­бувач вимагав річ, яку набув, стверджуючи, що вона нале­жить йому. Відчужувач визнавав вимогу позивача.

3) Проста передача полягала у передачі фактичного володіння річчю відчужувачем набува­чеві. Це міг бути або окремий речевий договір. Для перенесення права власності за договорами зобов'язального права підставою була взаємна воля.

Припинялося право власності за різними підставами: заги­беллю речі, дерелікцією (відмовою власника від речі), відчу­женням речі, вилученням речей з обігу, втратою права влас­ності проти волі власника (наприклад, при конфіскації, рек­візиції) тощо.