Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Кафедра права

Право власності — це абсолютне право, яке означає, що власник здійснює над річчю повне, необмежене і неподільне панування, тобто користується всіма правоможностями, якими його наділяє закон. Всі, хто його оточують, повинні не пору­шувати права власника, поважати їх. Власник — суб'єкт пра­ва власності, а всі, хто його оточує, — зобов'язані суб'єкти. Порушення права власності надає право власнику вимага­ти від оточуючих відповідної поведінки. Це вимога не тільки власника, а й суспільства в цілому, втілена в законі.

Захист права власності має різноманітні способи, методи, форми. Наприклад, речево-правові засоби цього захис­ту, які римське право розробило досить ґрунтовно. Це три спеціальних позови: віндикаційний, негаторний і прогібітор-ний.

1) Віндикаційний позов. Віндикація — витребування своєї речі власником, що не володіє, від невласника, що володіє.

Сутність найдавнішого позову шляхом присяги полягала в тому, що претендент на спірну річ мав внести суму присяги на доведення достовірності своїх позовних вимог. У цьому позові сторони виступали одночасно як позивачі та відпові­дачі, оскільки обидва претендують на річ. Наявність одних і тих самих претензій на одну і ту саму річ, безперечно, зумов­лює той факт, що одна із сторін не є власником.

Згодом замість нього з'явився віндикаційний позов у фор­мі преюдиціальної спонсії, який є одним з етапів у розвитку захисту приватної власності. В цій формі процесу ролі сторін позивача і відповідача чітко визначено. Претендент, який не володів річчю, пропонував володільцю укласти з ним вербальне зобов'язання. Гай розкриває його зміст так: «Якщо раб, про якого йде спір, є моїм за правом квіритів, то чи обі­цяєш 25 сестерцій? Потім пропонуємо формулу з інтенцією, що обіцяна сума нам має бути надана. За цією формулою ми тільки тоді виграємо процес, коли доведемо, що річ наша» (Гай. 1.4.93). Відмова від спонсії загрожувала відповідачеві

програшем процесу.

У класичний період віндикаційний позов здійснювався че­рез петиторну формулу, Позивач мотивував вимогу своїм правом на річ. Отже, рішення суду залежало від здатності позивача довести своє право власності. Саме ця форма вінди­кації стверджується як головний речевий позов захисту пра­ва власності, основні положення якого збереглися до наших днів. Перед тим, як заявити віндикаційний позов, позивач пови­нен був встановити тотожність належної йому речі та речі, яку він збирався віндикувати. Цей засіб інколи міг бути до­статнім для припинення процесу взагалі, якщо у відповідача не було шансів утримати спірну річ. Тому, перш ніж заявити віндикацію, позивач міг зажадати від володільця речі надати її для огляду шляхом пред'явлення спеціального позову.

Відповідачем за віндикаційним позовом завжди був фак­тичний володілець речі. Позивачем виступав тільки власник речі, володіння якою він втратив. Отже, віндикаційний позов застосовувався для понов­лення втраченого власником володіння річчю. При цьому власник, втративши в будь-який спосіб таке володіння, не втрачав права власності на річ, що і було підставою для віндикаційного позову.

Якщо відповідач вступав у процес, то він мав оспорювати докази, що їх наводив позивач. Якщо позивач придбав річ за договором, відповідач міг оспорювати підстави і способи придбання права власності позивачем. Зазначений процес доведення права власності міг бути обмежений строками на-бувальної давності.

Отже, відповідачем за цим позовом був усякий, хто володів спірною річчю

Відповідальність відповідача за віндикаційним позовом полягала в покладенні на нього обов'язку повернути річ з усіма її прирощеннями. Щодо прирощень, то їх повернення зумовлювалось характером володіння відповідача. Добросо­вісний відповідач зобов'язаний був повернути прирощення лише за період, коли він дізнався, що володіє чужою річчю. Недобросовісний мав повернути прирощення у повному об­сязі за весь той час, що річ перебувала у нього.

Володіння в багатьох випадках вимагало певних витрат (наприклад, їжа для рабів), без яких річ не могла існувати. В такому разі відповідач за позовом мав право вимагати від позивача відшкодування понесених витрат. Останні поділялись на три види: а) необхідні, без яких річ не могла існувати; б) корисні, які поліпшували річ, але без яких вона могла існувати (наприклад, при ремонті да­ху будинку (необхідні витрати) покрівля була замінена на більш цінну, якісну); в) витрати розкоші, які тільки прикра­шали річ. Добросовісний відповідач за позовом мав право на відшкодування необхідних і корисних витрат. Витрати розко­ші він міг забрати собі, якщо їх можна було відокремити від речі, не пошкодивши її.

Недобросовісний відповідач мав право тільки на необхідні витрати за весь час володіння. Петиторний характер формули при формулярному проце­сі в окремих випадках дозволяв присудити відповідача за вказаним позовом замість видачі спірної речі сплатити певну грошову суму. Тому намагалися з оцінки предмета спору зробити засіб примусити відповідача до повернення речі. По­зивач давав оцінку спірної речі під присягою.

2) Негаторний позов — позов про запе­речення. Він застосовувався для усунення перешкод, що за­важали власнику здійснювати правоможність користування річчю.

Позивачем виступав власник речі, якому хтось перешко­джав у якийсь спосіб здійснювати право власності (наприк­лад, ходіння або проїзд по земельній ділянці без правової на те підстави). Відповідачем за негаторним позовом міг бути і той, хто в будь-який спосіб заважав власнику здій­снювати своє право. Відповідальність за цим позовом зводилась до обов'язку порушника припинити неправомірні дії.

3) Прогібіторний позов можна також назвати «позовом про заборону на майбутнє». Він був подіб­ний до негаторного позову, однак відрізнявся від нього тим, що міг бути пред'явлений, якщо порушення права власності ще не відбулося, але відбудеться в майбутньому (Д. 39.1).

4) До речевих позовів належав також позов практично був подібний до вінди-каційного, але стосувався конкретних юридичних казусів. Зокрема, служив для захисту інтересів так званих бонітарних власників і посесорів, яким річ було передано на законних підставах, якщо у набувача не виникло права на цивільний позов (Д. 6.2.1—15). Він був запроваджений претором для за­хисту преторської (бонітарної) власності у І ст. до н. є. За своєю сутністю це був петиторний позов.

Цей позов створений був не для того, щоб відняти річ у власника, і доказом цього є ексцепція: «якщо ця річ не нале­жить володільцю», а для того, щоб добросовісний покупець, який одержав цю річ на даній підставі у володіння, краще зберігав за собою річ. (Д. 6.2.17).

Список використаної літератури:

1. Дождев Д. В. Основание защити владения в римском праве. — М., 1996.

2. Дождев Д. В. Римское архаическое наследственное право. — М., 1993.

3. Иоффе О. С, Му син В. А. Основи римского гражданского пра­ва. — Л., 1974.

4. Косарев А. И. Римское право. — М., 1986.

5. Підопригора А.О., Харитонов Є.О. Римське право: Підручник. – К.: Юринком Інтер, 2007.

Кафедра права