Читайте также:
|
«Холодная война» и новый раскол мира. Вторая мировая война во многом изменила сложившуюся на мировой арене ситуацию. Противостояние двух военно-политических блоков — НАТО и Варшавского Договора, во главе с США и СССР, сформировало двухполюсную структуру международных отношений. Конфликт между двумя блоками был отражением глобального идеологического, политического и военного противостояния противоположных общественных моделей.
Практическим воплощением этого конфликта стала «холодная война» между СССР и США — идеологическая борьба и геополитическое противостояние двух сверхдержав. Противоречия между союзниками по антигитлеровской коалиции — США и Великобританией, с одной стороны, и СССР — с другой начали расти уже к концу второй мировой войны, когда на повестку дня встали вопросы о послевоенном урегулировании. О полном разрыве между прежними союзниками и фактическом начале «холодной войны» впервые открыто объявил бывший премьер-министр Великобритании У.Черчилль. В своей речи в городе Фултон (США) 5 марта 1946 г. он призывал создать англо-американский военный союз для борьбы с СССР и планами экспорта коммунизма в капиталистические страны. Советский Союз, в свою очередь, рассматривал успехи в борьбе с нацизмом и укрепление позиций на международной арене как предпосылку для формирования мировой социалистической системы. Жесткое противостояние держав-победительниц спровоцировало в 1947-1949 гг. образование в оккупированной Германии двух государств — Федеративной Республики Германии (ФРГ) и Германской Демократической Республики (ГДР). Раскол мира приобрел реальные черты.
В последующие годы западные страны во главе с США осуществили целый комплекс мероприятий в русле политики «с позиции силы» в отношении Советского Союза. В их числе прежде всего следует назвать принятие доктрины Трумэна (1947), провозгласившей «крестовый поход против коммунизма» в мировых масштабах, реализацию плана Маршалла (1948—1952) -программы инвестиционной помощи европейским странам, превратившейся в своеобразный тест на лояльность к американской политической линии, создание атлантического военно-политического блока НАТО (1949), а также аналогичных блоков в Азии (СЕАТО, СЕНТО, АНЗЮС). Влияние мирового антикоммунизма базировалось прежде всего на мощи США, вышедших из войны самой могущественной в экономическом и военно-политическом отношении державой. Американские руководители с первых дней после окончания второй мировой войны предпринимали усилия по закреплению лидирующей роли США в мировом сообществе. Вплоть до 1949 г., когда СССР произвел испытание своей первой атомной бомбы, Америка являлась единственной обладательницей атомного оружия. Официальный Вашингтон занял господствующее положение в ряде международных организаций, таких как Организация американских государств (ОАГ), Всемирный банк и Международный валютный фонд, Генеральное соглашение по тарифам и торговле (ГАТТ), Организация экономического сотрудничества и развития (ОЭСР) и др. Неоднократно, особенно в конце 40-х — 50-е годы во время конфликтов на Корейском полуострове, Ближнем Востоке, в Конго, на Кипре, США удавалось использовать Генеральную Ассамблею ООН в своих имперских интересах. Поводом для этого служило их декларативное стремление «предотвратить прямое советское вмешательство». Именно в те годы известный газетный магнат Г.Льюс выступил с идеей о том, что окончание войны увеличит влияние США в такой степени, что наступит PaxAmericana, т.е. американский век. PaxAmericana стал символом американской политики на мировой арене во второй половине XX в.
Однако при всей своей беспрецедентной военной и политической мощи США не стали и не могли стать единоличным лидером послевоенного мира. На международном уровне США приходилось считаться с существованием другой сверхдержавы — СССР, столь же решительно борющейся с любым посторонним вмешательством в зоне своего влияния- Таким образом, PaxAmericana по меньшей мере разделял мировое пространство и глобальную власть с PaxSovietica, т.е. «советским веком».
Советский Союз вышел из войны могущественной военно-политической державой, претендующей» как и США, на роль сверхдержавы. Сыграв главную роль в разгроме гитлеровской Германии, Советский Союз добился беспрецедентного усиления своего веса и влияния в мире. В результате послевоенного урегулирования целая группа стран Восточной Европы (Болгария, Чехословакия, Румыния, Венгрия, Польша, Албания и Югославия) и Азии (Китай, Вьетнам, КНДР и др.) оказалась в сфере непосредственного влияния СССР. Тем самым сложились предпосылки для образования мировой социалистической системы, к которой в начале 60-х годов присоединилась также Куба. СССР и другие социалистические страны решительно поддержали национально-освободительное движение колониальных и зависимых стран и народов. В результате значительно возросли их роль и влияние в третьем мире, образовалась целая группа стран так называемой социалистической ориентации.
Завершив послевоенное восстановление разрушенной экономики, руководство Советского Союза все больше внимания уделяло укреплению своего военного могущества. Для преодоления ядерной монополии США СССР разработал и осуществил программу создания собственного ядерного оружия. В 1949 г. в Советском Союзе было проведено первое испытание атомной бомбы. В том же году европейские социалистические страны создали Совет Экономической Взаимопомощи (СЭВ), к которому позже присоединились Монголия, Куба и Вьетнам. Эта организация сыграла большую роль в оказании социалистическими странами друг другу экономической помощи, в координации планов экономического сотрудничества и осуществлении международного разделения труда. Для консолидации социалистического лагеря и блокирования военной угрозы НАТО важнейшее значение имело подписание в мае 1955 г. в Варшаве СССР и другими странами социалистического содружества Восточной Европы — Польшей, Чехословакией, Румынией, Болгарией, Венгрией, ГДР и Албанией (которая в 1968 г. односторонне денонсировала договор) договора о дружбе, сотрудничестве и взаимной помощи. Варшавский военно-политический пакт, созданный на основе этого договора, сыграл большую роль в укреплении баланса сил в мировом масштабе.
^ Характер международных отношений в эпоху «холодной войны». Итак, к началу 50-х годов в идейно-политическом и военно-политическом отношении мировое пространство оказалось разделенным на два противоборствующих лагеря. Причем каждая из двух систем именно себя считала выразительницей и защитницей чаяний и интересов народов и, соответственно, обосновывала неизбежность своей победы и обреченности противостоящей стороны. Разработав идеологическое обоснование своих позиций, США объявили себя защитниками свободного мира, а СССР, в свою очередь, — оплотом мира, демократии и социализма.
«Холодная война» характеризовалась усилением недоверия между великими державами, форсированием гонки вооружений, созданием военных блоков, использованием силы или угрозы применения военной силы в международных отношениях, отказом от урегулирования спорных вопросов путем переговоров и т.д. Конфронтационность в отношениях друг с другом составляла как для СССР, так и для США основу глобальной внешнеполитической стратегии. Такая позиция держала в постоянном напряжении весь мир, который был разделен на сферы «жизненных интересов» двух сверхдержав. Сформировалась двухполюсная иерархическая структура мирового сообщества, в которой две сверхдержавы занимали вершину пирамиды, за ними шли великие державы – постоянные члены Совета Безопасности ООН, далее — страны, менее значимые с точки зрения веса и влияния в решении международных проблем.
В этой игре геополитических интересов конфликты в любом регионе земного шара рассматривались как составная часть глобальной борьбы двух сторон друг против друга. В глазах обеих сторон каждая из этих войн (или конфликтов) имела значимость не только и не столько с точки зрения решения той или иной конкретной проблемы, сколько с точки зрения выигрыша или проигрыша Востока или Запада. При этом любой выигрыш одной из сторон в каком-либо регионе планеты или отдельно взятой стране рассматривался как проигрыш другой стороны, и наоборот. Характерно, что главными движущими факторами поведения обеих сверхдержав и их блоков были именно взаимный страх и озабоченность собственной безопасностью. Соответственно, в центре внимания с обеих сторон стояло стремление к наращиванию военной мощи. Развитие международных отношений оказалось связано с ускоряющейся гонкой вооружений, требовавшей все большего напряжения сил ведущих стран мира и создававшей все большую опасность для судеб человечества.
Однако при всем подавляющем господстве двух враждующих блоков весь послевоенный мир не мог поместиться в прокрустово ложе двухполюсности. Более того, анализ реального соотношения сил на мировой арене послевоенного периода показывает, что двухполюсность в чистом виде существовала лишь в течение сравнительно короткого периода. На протяжении всех послевоенных десятилетий, особенно с 60-х годов, ее постоянно нарушали многие факторы. Важнейшее значение с этой точки зрения имели развернувшиеся после второй мировой войны процессы распада колониальных империй и образования множества новых независимых государств разной идеологической и политической ориентации. Фактически мир оказался разделенным на три разных «мира»: первый — капиталистический, второй -социалистический и третий — развивающийся, принципиально отличающихся друг от друга по степени экономического развития, образу жизни, мировоззренческим основам.
Поняття та основні ознаки держави.
Термін “держава” ми зустрічаємо дуже часто в засобах масової інформації та побуті. Протягом тривалого історичного періоду не було наукового визначення цього поняття і його зміст часто мінявся. Наприклад, французький король Людовік XIV ототожнював державу із своєю верховною владою і говорив, що “держава — це я”. Він мав певну рацію, оскільки вся вища влада належала йому, але ототожнювати владу одного монарха з державою не можна. В колишньому СРСР вживався термін (лозунг): “Держава — це ми”. Державу ототожнювали з усім народом. Хоча народ і громадяни дуже тісно пов'язані з державою, але ототожнювати їх неправильно. В.І.Ленін ототожнював державу з машиною для придушення одного класу іншим. Для певних історичних періодів такі порівняння можливі, особливо коли існують авторитарні або диктаторські режими. В даних порівняннях виражається суть держави, а не її поняття і визначення.
Науковий підхід до визначення поняття держави, як і будь-якого іншого поняття, вимагає відмежувати одне поняття від іншого або від аналогічних соціальних явищ. Такими аналогічними або близькими соціальними явищами є родове і громадянське суспільство, політичні партії, релігійні і громадські організації, колонії, напівколонії, домініони, мафіозні організації.
Держава від усіх цих соціальних явищ відрізняється такими найбільш важливими ознаками: 1) особливим апаратом публічної влади; 2) територіальною ознакою; 3) суверенітетом публічної влади; 4) наявністю законів, які видає держава; 5) стягуванням податків, правом взяття кредитів і позик.
1. В родовому суспільстві не було особливого апарату публічної влади, оскільки управління здійснювалось всіма членами роду або Радою старійшин на громадських засадах. Влада в родовому суспільстві має соціальний характер, а з виникненням держави вона набуває політичного характеру. Апарат публічної влади відрізняється і від суб'єктів громадянського суспільства. Робота в державному апараті є основною, а в багатьох випадках і єдиною. Держава є ядром політичної системи суспільства і виступає від мені всього населення або панівного класу чи соціальної групи. Публічна влада має свою систему державних органів, які складаються історично і мають свої особливості. В своїй сукупності вони виступають як особлива політична організація народу, панівного класу або соціальної групи, яка використовує її для задоволення своїх потреб і інтересів або інтересів народу. Держава виступає і як суб'єкт міжнародних відносин від імені всього суспільства або народу. Апарат публічної влади складається із апарату управління і апарату примусу. До апарату управління відносяться законодавча і виконавча влада: парламент, Президент і його апарат, Кабінет Міністрів, міністерства і відомства, місцеві держадміністрації тощо. До апарату примусу відносяться армія, поліція (міліція), суди, прокуратура, виправно-трудові колонії тощо.
Наявність в суспільстві особливого апарату публічної влади є головною ознакою держави. Ця ознака дуже тісно пов’язана з іншими ознаками.
2. Другою ознакою держави є наявність території. Територія держави визначається її кордонами. В територію держави входить суша, внутрішні моря, озера, ріки, зовнішні моря в межах 12-мильнсй зони (20 км) — територіальні води, континентальний шельф, повітряний простір в межах кордонів, дипломатичні представництва, посольства і консульства, торгові, пасажирські та військові морські і повітряні судна, літаки і космічні апарати.
Держава закріплює своє населення за певними територіями, встановлює певний режим проживання і пересування в межах території, а також виїзд за кордон, в інші держави. Державна влада розповсюджується на всіх громадян і на всю територію держави Із цими двома ознаками пов'язаний інститут громадянства або підданства, залежно від форми правління. Громадянство — це політико-правова приналежність особи до певної держави.
Територія держави може мати постійний і відносно тимчасовий характер. Без цієї ознаки не може існувати держава, оскільки вся територія є власністю всієї держави, матеріальною базою розвитку суспільства. Без території держава не може бути суб'єктом міжнародних відносин.
3. Третьою ознакою держави є її суверенітет. Ця ознака також дуже тісно пов'язана з іншими ознаками. Суверенітет держави означає, що державна влада — єдина в межах своєї території, не залежить від інших політичних влад всередині країни і особливо від інших держав у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики. Суверенітет означає також, що державна влада (найвищі органи) може вільно приймати ті чи інші рішення в своїх інтересах або в інтересах інших держав. Порушення суверенітету веде до часткової або повної втрати незалежності держави. За цією ознакою держава відрізняється від колоній, напівколоній, домініонів тощо.
4. Держава і суспільство не можуть функціонувати і розвиватись, якщо немає законів. Тільки держава має право видавати закони, які є загальнообов'язковими для всіх громадян і посадових осіб на всій території. Закони направлені на регулювання і охорону економічних, політичних та інших соціальних відносин і соціальних цінностей суспільства. Державна влада є єдиним суб'єктом, який має таке право, оскільки вона виступає від імені всього суспільства, як ядро політичної системи. Таких законів не мають права видавати інші суб'єкти політичної системи і громадянського суспільства. Законодавство є складовою частиною механізму функціонування всієї держави і суспільства.
5. Держава на відміну від інших суб'єктів суспільних відносин і родового суспільства стягує податки зі своїх громадян, підприємств і організацій, що знаходяться на її території. Крім того, держава бере займи і кредити Податки і займи йдуть на утримання державного апарату, бюджетних організацій і розвиток загальнонародних соціально-економічних і політичних програм: будівництво електростанцій, доріг тощо.
Крім того, держава має свою фінансову систему та гроші, без яких не може нормально функціонувати держава і суспільство; державну мову; національну культуру; державні символи — герб, прапор, гімн.
Отже, держава — це особлива політична організація публічної влади, яка має свою територію, суверенітет, видає закони, стягує податки з метою нормального функціонування суспільства, виступає як суб'єкт міжнародних відносин і виражає інтереси всього народу чи панівного класу (соціальних груп).
Дата добавления: 2014-11-24; просмотров: 186 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |