Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Архітектура і живопис.

На початку XX ст. в українській архітектурі відбувається становлен­ня нового напряму - стилю модерн. Це було пов'язано зі спробою подола­ти «багатостильність» минулих років. Головною ознакою модерну стало застосування нових конструкцій з металу і залізобетону. Втім таке стано­вище існувало лише в ідеалі: цегла залишалася основним матеріалом ма­сового будівництва.

Городецький Владислав (1863-1930)

Архітектор. Народився в Києві в збіднілій польській дворянській родині. Закінчив Петербурзьку акаде­мію мистецтв (1890). Творчий діапазон майстра надзвичайно широкий - школи, палаци, господар­ські, транспортні, промислові і культові споруди. Серед споруд у Києві: в стилі неокласицизму - Му­зей старожитностей і мистецтва (тепер Національ­ний художній музей), у стилі модерн - власний бу­динок (т. зв. будинок з химерами по вул. Банковій, 10), у стилі неоготики - Миколаївський костел, у формах мавританської архітектури - караїмська кенаса (тепер Будинок актора). Проектував будин­ки в Умані (гімназія і міська школа), Євпаторії (власна вілла). Був членом Київського відділення Товариства полювання та правильного мисливства й мисливських товариств Ан­глії, Франції, Польщі. Організовував і брав участь у мисливських експедиціях в Се­редній Азії, Росії, Африці. Як майстер стрі­лецького спорту, здобув призи на міжна­родних змаганнях в Остленді, Ніцці. З 1920 р. - за кордоном.

На початку XX ст. в українській архітектурі розвивався неокласи­цизм. Важливу роль у його становленні відіграв видатний архітектор П. Альошин (1881-1961). За його проектом було споруджено Педагогіч­ний музей (нині Будинок вчителя у Києві), будинок Ольгінської жіночої гімназії (сучасне приміщення НАН України). До зразків неокласицизму належить корпус нинішньої Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського та бібліотеки Київського університету на вул. Володимирській (архітектор В. Осьмак). Неокласицизм відіграв важливу роль у забудові не лише Києва, а й інших міст України.

Початок XX ст. - один із яскравих періодів розвитку образотворчого мистецтва України, адже в ці самі роки відбулися розвиток реалізму та зародження найновіших мистецьких течій.

Значний вплив на творчість українських художників, які працювали в історичному жанрі, мала картина І. Рєпіна «Запорожці». На початку XX ст. український історичний жанр досяг значного розвитку і став харак­терним явищем національної культури. На історичну тематику створили картини Ф. Красицький («Гість із Запоріжжя»), М. Самокиш («Запорожці обідають»). Плідно працю­вав у цьому жанрі М. Івасюк («В'їзд Богдана Хмельницького в Київ», «Іван Богун під Бе­рестечком» та ін.).

5. Театр і музика.

Розвиток українського театру початку XX ст. засвідчує спільність з модерністськими тенденціями Європи. Перші спроби підготовки профе­сійних акторів пов'язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі М. Лисенка.

Творчою лабораторією став перший стаціонарний український театр на чолі з М. Садовським, заснований 1907 р. у Києві. М. Садовський роз­вивав кращі здобутки театру корифеїв у поєднанні з європейськими тра­диціями. У складі трупи працювали М. Заньковецька, М., М.Старицька, Г.Борисоглібська.Зіркою світового масштабу стала співачка С. Крушельницька.

Крушельницька Соломія (1872-1952)

Співачка. Народилася на Тернопільщині в сім'ї священика. Закінчила Львівську консерваторію. В 1893 р. вперше виступила на оперній сцені Львова в опері «Фаворитка» Г. Доніцетті. Протя­гом 1893-1896 рр. вдосконалювала вокальну майстерність у професора Ф. Креспі в Мілані (Іта­лія) та 1895 р. вивчала партії в операх Р. Вагнера у Відні. Мала виняткові природні вокальні дані, опа­нувала школу бельканто. З величезним успіхом співала на сценах провідних театрів світу. Вико­нала близько 60 партій в операх «Запорожець за Дунаєм» П. Гулака-Артемовського, «Аїда», «Труба­дур», «Отелло» Дж. Верді, «Тоска» Дж. Пуччіні, «Лоенгрін», «Тангейзер», «Загибель богів», «Зіг- фрід», «Трістан та Ізольда» В.-Р. Вагнера, «Сало- мея» Р. Штрауса, «Євгеній Онєгін», «Пікова дама» П. Чайковського. Вершиною вокальної майстер­ності С. Крушельницької стало виконання партії Мадам Баттерфляй в однойменній опері Дж. Пуччіні. Музичні критики світу на­зивали її «незабутньою Аїдою», «найчарівнішою Чіо-Чіо-сан» і «неперевершеною Саломеєю». Співачка була чудовою інтерпретаторкою українських народних пі­сень і все життя пропагувала твори вітчизняних композиторів (М. Лисенка, А. Вахнянина та ін.). Відомий італійський музикознавець Р. Картопассі зазначав, що у перші десятиріччя XX ст. на оперних сценах світу царювали чотири видатні співаки: Баттістіні, Карузо, Тітто Руффо, Шаляпін. Досягти їхніх ви­сот спромоглася лише українська співачка С. Крушельницька.

Музичне оформлення спектаклів здійснювали композитори М. Лисенко та К. Стеценко, художнє - В. Кричевський. Таким чином, створилися переду­мови розвитку українського театру-модерну.

З розвитком професійної української музики пов'язана народна пісенна твор­чість. Українська пісня звучить в усіх музичних тво­рах, стає основою фортепіанної музики та камерних вокальних творів.

Особливий внесок у розвиток національної му­зичної культури зробив М. Лисенко (1842-1912) - видатний композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоретик музики і педагог. Композитор збагатив майже всі жанри української музики. Він є основоположником інструменталь­них жанрів в українській музиці, створив численні фортепіанні твори. З ім'ям Лисенка пов'язаний розвиток національної музичної освіти. 1904 р. він відкрив у Києві музично-драматичну школу. Тут працювали О. Машуга, О. Муравйов, М. Старицька.

Учень М. Лисенка К. Стеценко продо­вжив кращі традиції свого вчителя, черпаючи наснагу з народної пісен­ної скарбниці. Він є автором українського православного релігійного гімну «Боже великий єдиний, нам Україну храни». З метою популяри­зації літературної спадщини Т. Шевченка, І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки К. Стеценко написав ряд вокальних творів на їхні вірші.

Розвитку професійної музичної освіти сприяло відкриття консер­ваторій у Києві, Одесі, Харкові. Почали діяти одеський Український музично-драматичний театр, Харківський театр опери та балету.

6. Релігія і церква. А.Шептицький.

Релігія і церква відігравали значну роль у суспільному житті Росій­ської та Австро-Угорської імперій.

Нові суспільні явища змушували Російську православну церкву (РПЦ) шукати шляхів до її реформування. 1904 р. датовані перші обі­цянки уряду ввести закон про віротерпимість. Це лякало православну церкву, яка єдина залишилася б під постійним контролем держави. Ке­рівництво РПЦ звернулося до уряду з пропозицією про реформування державно-церковних відносин. Вищий орган РПЦ - Священний Синод - у 1905 р. провів опитування священиків, які підтримали курс на рефор­ми. Однак у демократизації церкви був серйозний супротивник в особі царя, який не бажав втрачати роль глави РПЦ (імператор поєднував у одній особі світську і духовну владу).

1906 р. було скликано Передсоборне присутствіє, яке уклало рекомен­дації щодо відокремлення церкви від держави, повноважень духовенства і т. ін. Головною вимогою було скликання Помісного собору РПЦ, який би обрав патріарха і надав юридичної сили всім документам, що визна­чали новий етап відносин між церквою і державою. 1912 р. відкрилася Передсоборна нарада, матеріали якої опубліковано у 5 томах. Церков­ні діячі просили дозволу відкрити Собор у 1913 р., з нагоди 300-річчя царювання династії Романових. Однак цар зволікав, аж поки не по­чалася війна. Отже, реформи 1905-1907 рр., які суттєво вплинули на перебіг світського життя, практично оминули Російську православну церкву.

Видатне місце у національному відродженні на західноукраїнських землях належало Українській греко-католицькій церкві. Центральною фігурою не лише релігійного, а й національного руху в краї став митро­полит А. Шептицький. Він відстоював культурно-освітні та національні інтереси українців за різних політичних режимів. 1901 р. А. Шептицького призначили віце-маршалком галицького сейму, і він автоматично став депутатом сенату (вищої палати) віденського парламенту. Вище ду­ховенство на чолі з митрополитом використовувало всі політичні важе­лі, щоб вирівняти соціально-економічне й культурно-освітнє становище українців.

Шептицький Андрей (Роман-Марія-Олександр) (1865-1944)

Релігійний, громадський діяч, митрополит Галиць­кий і архієпископ Львівський. Нащадок старовин­ного шляхетського роду, граф. Здобув освіту в польському Ягеллонському університеті (юридич­ний факультет), мав звання доктора права, філо­софії та теології. Був засновником Наукового ін­ституту - єдиної на той час науково-богословської установи для греко-католиків, фундатором лікар­ні, школи та гімназії «Рідна школа», Українського національного музею у Львові. Великі кошти нада­вав на доброчинність. На його гроші українські бо­гослови навчалися у Римі. А. Шептицький фінансував діяльність просвітницьких і спортивних товариств «Просвіта» й «Пласт», заснував українське видавництво, фінансував українські друкарні. Митрополит витратив на наукові та культурні за­ходи в Галичині мільйони доларів. Очоливши Українську греко-католицьку церк­ву, що була цілком латинізована, він за короткий час зробив її українською. Гро­мадська і релігійна діяльність А. Шептицького була широко відома й в українських губерніях Російської імперії.

Коли російські війська увійшли в Галичину, главу церкви греко-католиків було за­арештовано й заслано в Суздальський монастир. Повернувся він звідти лише після Лютневої революції 1917 р. Керована А. Шептицьким церква і надалі зали­шилася надійним оплотом українства західного регіону.

Помер А. Шептицький 1 листопада 1944 р. Похований у соборі Св. Юра у Львові.

Після революції 1905-1907 рр. в Російській імперії почали поши­рюватися християнські протестантські церкви, частина з яких ви­йшла з підпілля з прийняттям маніфесту про віротерпимість, інші ж виникали внаслідок падіння авторитету ортодоксального правосла'я, (п'ятдесятництво, адвентизм, дещо пізніше - єговізм та ін.).