Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Ціни як об'єкт та інструмент ДРЕ. Система органів і правова основа державного регулювання цін

Державне регулювання цін полягає у виливі держави за допомогою правових, адміністративних та кредитно-фінансових заходів на ціни з метою (це загальна, стратегічна мета) сприяння стабільному соціально-економічному розвитку країни за рахунок (це тактичні цілі цінового регулювання):

- недопущення інфляції;

- сприяння нормальній конкуренції;

- підтримання прожиткового мінімуму;

- забезпечення нормальної рентабельності стратегічно важливих і соціально значущих видів діяльності (енергетики, сільського господарства, ЖКГ тощо).

Світова практика доводить, що державне регулювання цін за­стосовується в усіх країнах. Ступінь і форми державного втручання у процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни, питомої ваги державного сектора, рівня монополізації і конкуренції, інтенсивності інформаційних процесів та інших факторів. Так, на етапі формування ринкових відносин або під час кризових ситуацій держава безпосередньо втручається в самий механізм ціноутворення, компенсуючи нездатність ринку утворювати рівноважні ціни. В умовах розвиненого ринку при стабільній грошово-фінансовій системі державне втручання в ціни обмежується лише відповідним впливом на передумови й побічні наслідки вільного ціноутворення. При цьому уряди розвинених країн можуть здійснювати регулювання цін на певні товари й послуги, що мають особливе соціальне значення для населення (електроенергія, водопостачання, поштові послуги та ін.). У різних країнах питома вага регулювання цін коливається в межах 5—20 %, зокрема в США прямо чи опосередковано регулюється до 10 % цін і тарифів.

Державне цінове регулювання в Україні регламентується спеціальним законодавством: Законами України «Про ціни і ціноутворення», «Про місцеве самоврядування», «Про захист економічної конкуренції» та ін.. Закони в галузі ціноутворення встановлюють основні правила формування і застосування цін в країні, порядок контролю за цінами, відповідальність за їх порушення, права та обов'язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Зазначені закони доповнюються і конкретизуються спеціальними рішеннями Верховної Ради, указами Президента чи постановами КМ.

З метою здійснення цінової політики держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні, регіональні й відомчі установи. До першої групи належать Кабінет Міністрів України, Міністерство економіки, до другої — Управління з питань цінової політики Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій.

До повноважень Кабінету Міністрів України у сфері ціноутворення належать: здійснення у країні державної політики цін; визначення переліку продукції, товарів і послуг, державні фіксовані й регульовані ціни і тарифи на які затверджуються відповідними органами державного управління; визначення повноважень органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також щодо контролю за цінами й тарифами.

Поряд цим Кабінет Міністрів України своїми постановами затверджує мінімальні ціни на цукрові буряки та цукор, мінімальні ціни на вітчизняні й імпортні горілку і лікеро-горілчані вироби, склад витрат підприємств житлового господарства, що входять до квартирної плати, тощо.

Діяльність Мінекономіки у сфері ціноутворення спрямована на реалізацію цінової політики в країні, аналіз і прогнозування динаміки цін і тарифів, розроблення відповідних пропозицій щодо регулювання цін і стримання інфляції.

Основні повноваження у сфері ціноутворення надані місцевим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно, з урахуванням місцевих особливостей проводити в життя цінову політику держави. їхні управління з питань цінової політики регулюють: ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, газ скраплений, торф паливний та ін.), що відпускаються населенню для побутових потреб; граничні рівні рентабельності й торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні й комунальні заклади охорони здоров'я; граничні рівні торговельних надбавок на окремі вітчизняні та імпортні лікарські засоби і вироби медичного призначення, а також встановлюють тарифи на перевезення пасажирів і вартість проїзних квитків у міському пасажирському транспорті (метрополітені, автобусі, трамваї, тролейбусі); тарифи на виробництво теплової енергії, на послуги водопостачання та водовідведення, за погодженням з Мінекономіки — тарифи на послуги кабельного телебачення тощо.

Певну роботу в галузі ціноутворення проводять відомчі органи, до яких належать міністерства і відомства. При встановленні цін вони, як правило, погоджують свої рішення з Міністерством економіки і з питань європейської інтеграції України та деякими іншими державними організаціями (Пенсійним фондом, Національним банком України). Так, Міністерство транспорту і зв'язку України за погодженням з Мінекономіки встановлює тарифи на перевезення вантажів і пасажирів залізничним транспортом, Державний комітет зв'язку та інформатизації України — тарифи на основні послуги електро- і по­штового зв'язку, Національна комісія регулювання енергетики регулює тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових потреб, встановлює граничний рівень оптових і роздрібних цін на природний газ, тарифи на трансформування магістральними трубопроводами газу, нафти та нафтопродуктів; Мінфін за погодженням з Мінекономіки та НБУ затверджує ціни на дорогоцінні метали у виробах і брухті та дорогоцінне каміння, що скуповуються у населення, і т. ін. У цілому перелік продукції, ціни на яку підлягають державному регулюванню, постійно скорочується, що свідчить про відповідну дерегуляцію цієї сфери економіки.

Втручання держави у процес ціноутворення здійснюється у трьох основних формах: обмеження рівня ціни; введення податкових платежів, що ведуть до вилучення доходів у виробників і споживачів; державна підтримка цін через дотації.

Різноманітні методи державного регулювання цін можна об'єднати у дві групи: прямі методи та непрямі (опосередковані).

Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення ринку, коли його регулювальні здібності ще недостатньо розвинуті, або в разі виникнення кризової ситуації в економіці. До прямих методів належать: установлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги; застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення; декларування зміни цін, заморожування (блокування) цін на пев­ний строк; уведення граничних рівнів посередницько-збутових націнок і торговельних надбавок; дотування виробників деяких товарів; укладання договорів про ціни між підприємствами і державою тощо.

Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого ринку і в нормальних умовах розвитку економіки, коли регулювальний потенціал ринкового механізму реалізується на повну силу. За допомогою цих методів держава регулює поведінку об'єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення, але не диктує самий порядок, способи визначення цін та їхній рівень. Непряме регулювання досягається в основному за допомогою зміни рівня та диференціації ставок товарних податків (ПДВ, акцизний збір, мито), пільгового оподаткування і кредитування, граничних нормативів рентабельності тощо.

Окремої уваги заслуговує такий специфічний метод цінового регулювання, як спостереження за цінами з метою виявлення зростання вартості життя для визначення індексу щорічного мінімального підвищення заробітної плати і соціальних виплат; впливу зростання цін на витрати виробництва та конкурентоспроможність продукції тощо.

Здійснення державної цінової політики передбачає контроль за дотриманням дисципліни цін, якийзабезпечується головним чином системою спеціальних органів, до складу якої входять Державна інспекція з контролю за цінами Мінекономіки України і підпорядковані їй державні інспекції Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. Головними завданнями інспекцій є: здійснен­ня державного контролю за дотриманням встановленого порядку затвердження і застосування цін, захист законних інтересів громадян; викорінення фактів зловживань суб'єктами підприємництва з метою одержання незаконних доходів за рахунок підвищення цін; експертиза економічного обґрунтування цін і тарифів, встановлених підприємствами й організаціями незалежно від форм власності та господарювання.

Крім державних інспекцій право контролю за дотриманням порядку застосування цін і тарифів мають також інші державні й недержавні установи, зокрема податкові, фінансові й антимонопольні служби, комітет захисту прав споживачів. Права вказаних органів порівняно з інспекціями дещо обмежені. Якщо державні інспекції цін мають право самостійно приймати рішення щодо застосування фінансових санкцій і стягнення штрафів через податкові органи, то інші служби в разі виявлення порушень можуть тільки надавати органам контролю за цінами матеріали й акти перевірок для їх подальшого розгляду.