Читайте также:
|
громадян України (травень – червень 2005 р.), %
| Опозиційний лідер | Опозиційна партія | ||
| Янукович В. | 56,4 % | Партія регіонів | 15,0 % |
| Вітренко Н. | 19,8 % | ПСПУ | 2,1 % |
| Медведчук В. | 14,1 % | СДПУ(о) | 7,9 % |
| Симоненко П. | 12.1 % | КПУ | 4,5 % |
| Шуфрич Н. | 10,0 % | СДПУ(о) | 7,9 % |
Джерело: Громадська думка про владу та опозицію. Дослідження проведене соціологічною службою Центру Разумкова з 27 травня до 2 червня 2005 року // http://uv.ukranews.com/cgi-bin/r6/print.pl
Наведені у таблиці дані свідчать, що більшість громадян залишаються схильними до персоніфікації опозиційності, адже всі лідери політичних партій, що до парламентських виборів 2006 р. претендували на роль опозиційних, за рівнем опозиційності значно випереджали партії, які вони очолюють. Оцінки громадянами дій опозиції як інституту, подібно до попередніх етапів її інституціалізації, залишаються доволі скептичними: тільки кожен п’ятий вважає, що постпомаранчева опозиція захищає інтереси громадян України (12,6 %) або національні інтереси (7,2 %). Зазнала трансляції й ідея, що в першу чергу опозиція захищає свої власні інтереси (37,2 %) або бізнесу, який її підтримує (13,7 %). На фоні значно вищого рівня підтримки нової влади (23,0 % вважають, що вона захищає інтереси громадян України), ймовірність підтримки протестних виступів опозиції на всеукраїнському рівні є мінімальною. Проте, на відміну від попереднього етапу, більш виразно формується можливість реалізації протестних сценаріїв політичної участі громадян на локальному рівні. Зокрема, в Східному (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська області) та Південному (АР Крим, Одеська, Херсонська, Миколаївська області) регіонах, відповідно, 36,3 % та 32,8 % громадян вважають, що влада, в першу чергу, захищає власні інтереси, тоді як твердження, що вона є захисником інтересів громадян України, поширене у цих регіонах, відповідно, серед 9,7 % та 14, 6 % населення.[lvi] Характерним є й те, що на цих локальних територіях арешт і відкриття кримінальних справ проти І.Різака й Б.Колесникова та інших посадових осіб, звільнення багатьох чиновників, які працювали за часів президентства Л.Кучми трактувалося швидше як прагнення придушити опозицію, а не як крок у дотриманні законності і відновленні справедливості.
Парламентські вибори 2006 р. не змінили загальної тенденції у формуванні опозиції та більшості, надаючи цьому процесу нових організаційних форм. Характер опозиційності БЮТ та НСНУ не дозволяє прогнозувати сприятливі умови для інкорпорації інституту опозиції до політичної системи і, відповідно, формування стабільної залежності між конструктивізмом системної опозиції та конвенційними формами політичного протесту громадян України. Дискурсивна практика політичної еліти транслює найгірші варіанти оцінки опозиції не як альтернативи існуючої влади, а як її непримиренного ворога, якого треба знищити.
Отже, цінність опозиції полягає в тому, що „через соціальну критику вона обмежує владу, яка прагне розширення, контролює її повсякденні кроки на предмет їх відповідності загальному благу та пропонує свої послуги – кращі, на її погляд, альтернативні рішення та проекти”[lvii], її основним завданням є здобуття влади, вплив на неї, агрегація протестного потенціалу громадян та втримання його у конвенційних межах тиску. Тому опозиція може повноцінно функціонувати лише на тлі представницької діяльності, чітко окреслюючи ідеологічні та політичні переваги. За цих умов у політичної меншості завжди є „шанс, діючи переконанням, з часом стати більшістю”.[lviii] Проте, ідеологічна розмитість влади в Україні призвела до втрати опозицією свого ідейного обличчя та політичної чіткості, оскільки політичні партії, що вважали себе опозиційними, змушені були займати межову позицію стосовно влади – вони підтримували одні її тенденції, намагаючись їх стимулювати, водночас виступаючи проти інших. Для влади її ідеологічна розмитість та прагматизм були безумовною перевагою, оскільки дозволяли привертати симпатії громадян різних, іноді протилежних політико-ідеологічних орієнтацій. Тоді як для опозиційних партій, що є продуктом ідеологізованої епохи модерну, настала криза політичної та ідеологічної ідентичності, наслідком якої є втрата опозицією сутнісних ознак. Опозиційність усіх політичних партій в Україні була тільки реакцією на дії влади, позбавленою самостійних альтернативних політико-ідеологічних програм, здатних активізувати громадян України на тривалий термін. Відсутність політичної автономності, як раніше, так і тепер, задовольняє більшість українських опозиціонерів, які свідомо обирають ці позиції, вважаючи їх найкоротшим шляхом до здобуття влади. Натомість і влада, і громадяни потребують функціонування реальної, дієвої опозиції, яка забезпечує та підтримує демократичність влади, фіксує у відкритому стані канали контролю громадян за нею, стимулює використання активних форм політичної участі. Сьогодні опозиція в Україні залишається подрібненою на сегменти, що в принципі не здатні об’єднатися, тому особливої ваги набувають питання законодавчого унормування як принципів її інституціалізації, так і норм функціонування. Проаналізовані вище тенденції розвитку українського соціуму засвідчують, що довіра до опозиції з боку громадян ніколи не була високою, за винятком періоду президентських виборів 2004 р., що спричинило формування протестної моделі політичної участі у форматі декларативного протесту.
[i].
[ii].
[iii].
[iv].
[v]
[vi].
[vii]
[viii].
[ix].
[x]
[xi].
[xii]
[xiii].
[xiv]
[xv].
[xvi].
[xvii].
[xviii]
[xix]
[xx]
[xxi]
[xxii]
[xxiii]
[xxiv].
[xxv]
[xxvi].
[xxvii].
[xxviii]
[xxix].
[xxx]
[xxxi].
[xxxii].
[xxxiii].
[xxxiv]
[xxxv]
[xxxvi]
[xxxvii]
[xxxviii]
[xxxix]
[xl]
[xli]
[xlii]
[xliii]
[xliv]
[xlv]
[xlvi]
[xlvii]
[xlviii]
[xlix]
[l]
[li]
[lii]
[liii]
[liv]
[lv]
[lvi]
[lvii]
[lviii]
Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 113 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |