Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Душа, дух, духовний світ

Читайте также:
  1. Душа, познание, вера, разум
  2. Сущность, душа, из категорий мистических переходит в категорию явлений эволюции живой материи. Душа — материальна, как и наше тело, как материальны и мысли.
  3. Тема 14. Функціональні концепції людини: духовний вимір
  4. ТЕМА 8. ДУХОВНИЙ ВИМІР ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ
  5. Учение о душе. Дух, душа, духовность.
Помощь в написании учебных работ
1500+ квалифицированных специалистов готовы вам помочь

В практиці банкрутства використовується поняття мирової угоди. Під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.

Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.

Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймається комітетом кредиторів більшістю голосів кредиторів, членів комітету, та вважається прийнятим за умови, що всі кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника, висловили письмову згоду на укладання мирової угоди.

Рішення про укладання мирової угоди приймається від імені боржника керівником боржника чи керуючим майном боржника (керуючим санацією, ліквідатором), які виконують повноваження органів управління та керівника боржника і підписують її.

Доведення до банкрутства, тобто умисне, з корисливих мотивів, іншої особистої зацікавленості або в інтересах третіх осіб вчинення власником або посадовою особою суб’єкта підприємницької діяльності дій, що призвели до стійкої фінансової неспроможності суб’єкта підприємницької діяльності, якщо це завдало істотної шкоди державним чи громадським інтересам правам та інтересам кредиторів, що охороняються законом, – карається штрафом від п’ятисот до восьмисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до 5 років.

Ті ж дії, якщо вони завдали великої матеріальної шкоди, караються позбавленням волі на строк до 5 років з конфіскацією майна.

 

Лекція з філософії

1. Поняття „онтологія", „буття". Основні виміри буття (буття речей, природи, людини, духовного і соціального).

2. Єдність матерії, руху, простору, часу. Людська діяльність як особливий спосіб саморуху об'єктивної і суб'єктивної реальності.

3. Свідомість людини як діалектичне співвідношення об'єктивної та суб'єктивної реальності, як духовний спосіб орієнтації людини в реальності буття, що розвивається.

4. Проблематика походження, розвитку і сутності свідомості. Свідомість і мова. Структура та функції свідомості.

5. Суспільна свідомість. Форми суспільної свідомості: політична, правова, моральна, естетична, релігійна, філософська та ін.

 

Поняття „онтологія", „буття". Фундаментальне значення проблеми буття в філософії. Основні виміри буття (буття речей, природи, людини, духовного і соціального). Світ як всеохоплююча реальність. Єдність природи, суспільства і людини, матеріального буття і людського духу.

Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і досліджень. З XVIII ст. розділ філософського знання, пов'язаний із дослідженням буття, отримав назву "онтологія" (від давньогрецького "онтос" - буття, суще).

Онтологія (грец. ontos - єство, logos - вчення) - філософське вчення, яке досліджує сутність буття світу, глибинну основу (субстанцію) всього сущого - постійні (атрибути) і змінні (модуси) властивості світу речей: матерія, рух, розвиток, простір, час, зв'язки, взаємодії, структури тощо.

Проблема буття - це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого.

Проблема буття - це проблема сущого, того, що присутнє в світі, існує як безпосередня дійсність. Категорія буття у філософії характеризує граничні, найзагальніші ознаки всього наявного.

Буття належить до числа тих системотворчих понять,які покладені в основи філософії багатьмамислителями як минулого, так і сучасного. Суть проблеми полягає в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінного буття окремих речей, станів, людських та інших істот.

Теорія буття прагне пізнати сутність того, що існує, з'ясувати внутрішні істотні властивості предметів.

Філософські категорії у своїй сукупності відображають найсуттєвіші, найзагальніші якості і властивості буття як реальності (наявного). Реальність світу багатогранна. Вона охоплює світ природи і світ культури - того, що створено, породжено людиною.

Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світо-орієнтування, а буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир.

Умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям. Але в реальному життєвому досвіді ми ніде й ніколи безпосередньо не стикаємося із небуттям як таким. Коли зникають певні матеріальні речі, змінюються природні явища, умирають живі істоти, ми розуміємо, що все це ще не є переходом у небуття, адже при цьому немає повного зникнення, а є лише перетворення певних форм та вимірів того, що існує, в інші форми та виміри.

Існуючи в єдності, що утворює цілісний світ явищ, процесів, предметів, речей, буття є диференційованим, структурованим, істотно різноманітним. Серед основних вимірів буття виділяють:

а) буття речей (тіл), процесів (стан природи), вироблених людиною культурних цінностей;

б) буття людини, що поділяється на власне людське (справжнє) існування і перебування людини у світі речей (несправжнє), функціональне існування;

в) буття духовного (ідеального), яке існує на індивідуальному і позаіндивідуальному рівнях;

г) буття соціального, яке має індивідуальний (окремішність) і суспільний (колективний) виміри.

Онтологічна характеристика світу (буття) речей уможливлена поняттям їх матеріальної природи.

 

2. Практичні витоки людського поділу реальності на об'єктивну та суб'єктивну. Реальність буття та небуття. Єдність матерії, руху, простору, часу. Людська діяльність як особливий спосіб саморуху об'єктивної і суб'єктивної реальності.

Усе розмаїття форм буття звично зводять до двох його аспектів: буття матеріального і буття ідеального. Виходячи з цього,сутність матеріального буття розкривається через поняття матерії та форм її існування.

Категорія матерії є фундаментальним філософським поняттям,яке розвивалось,уточнювалосьупродовж всієї історії філософії. Матеріалісти античності ототожнювали її з першоосновою буття всіх речей, останнім неподільним елементом — «дном», за межами якого нічого не існує. Зрештою в межах діалектичного матеріалізму сформувалось таке поняття матерії, яке не ототожнювалось із жодною з фізичних форм і видів, а включало лише дві вимоги — бути об’єктивною реальністю і відображуватись у людській свідомості та відчуттях, існуючи незалежно від них.

Зберігаючись у будь-яких змінах і перетвореннях речей, властивість бути об’єктивною реальністю свідчить про нестворюваність і незнищуваність матерії, про її вічне і нескінченне існування. Матерія наділена і рядом інших властивостей: вона скінченна і нескінченна, перервна і неперервна, структурна, перебуває у стані руху, існує в просторі і часі. У неї є і така фундаментальна властивість, як можливість відображення, з якої в ході тривалої еволюції на базі суспільної практики виникласвідомість.

Нині відомі кілька видів матерії — речовина, антиречовина, поле, фізичний вакуум. Розрізняють також ряд структурних рівнів її організації: мікросвіт, макросвіт і мегасвіт. Ці структурні рівні диференційовані згідно з масштабами людини, її світосприйняттям та світовідчуженням. Існують концепції структурування матерії на засадах її складності: системи неживої природи (елементарні частки, молекули, мікроскопічні тіла , космічні системи різних рівнів тощо) і біологічні системи (вся біосфера від мікроорганізмів до людини), соціально організовані системи (людина, сім’я, різні форми колективності, об’єднання і організації, класи, партії, нації, держава, суспільство, людство в цілому).

Невід’ємним атрибутом матерії є рух. З точки зору філософії,рух—це не просто пересування,переміна місць, а будь-яка зміна предмета взагалі. Кожному структурному рівню матерії, цілісності наявних на даному рівні систем відповідають свої форми руху. Звичайно виділяють дві групи форм руху матерії: 1) ті форми, які проявляються на всіх відомих просторових масштабах і структурних рівнях матерії (механічний рух атомів, молекул, мікроскопічних і космічних тіл; поширення електромагнітних і гравітаційних хвиль; рух елементарних часток ); 2) форми, які проявляються лише на певних структурних рівнях в неорганічній природі, живій природі, суспільстві (галактики, мегагалактики, біосфера, ноосфера, техносфера, екологічні системи тощо).

Як правило, нижчі форми руху органічно входять до складу вищих, але кожна більш висока за своєю організацією форма руху матерії не зводиться до простої суми нижчих її форм.

Рух є внутрішньою необхідністю існування матерії. В цьому аспекті говорять про існування двох типів руху матерії. Перший з них пов’язаний з процесом збереження якостей предмета, другий — зізміною якісного його стану. Ці два типи руху відображають дві внутрішні тенденції в матеріальних процесах — тенденцію до сталості і тенденцію до мінливості. Завдяки наявності цих протилежних тенденцій відбувається рух, саморозвиток об’єктів реальності. Якісні зміни матеріальних об’єктів поділяються також на два різновиди. Перший з них — це процеси якісних перетворень, що не виходять за межі даного виду матерії, певного рівня її організації. Другий —процеси переходу від одного виду матерії, від одного її структурного рівня до іншого. Важливою і невід’ємною формою існування матерії є простір і час. Категорія простору виражає властивості об’єктів бути протяжними,займати фіксованемісце серед інших, межувати з іншими об’єктами в структурній організації матеріального світу. Поняття простору має смисл тоді, коли воно пов’язане з існуючою матерією, яка є диференційована, структуризована. Якби світ не мав своєї складної структури, не розчленовувався на окремі предмети, а ці предмети не членувались би на ще більш дрібні елементи, пов’язані між собою, то тоді поняття простору не мало б сенсу.

Як зазначалось, об’єкти матеріального світу постійно перебувають у русі і розвитку. Вони являють собою процеси, які розгортаються по певних етапах. У них можна виявити деякі якісні етапи, певні стадії, які змінюють одна одну. Зміна цих стадій має характеризуватися певною повторюваністю. Такі особливості процесів характеризуються поняттям тривалості. Порівняння різних тривалостей є основою для кількісних вимірів, таких як швидкість, ритм, темп та ін. Абстрагування цих характеристик від самих процесів дає нам уявлення про таку форму існування матерії, як час. Простір є тривимірним, він має довжину, ширину і висоту; час — є одновимірним,бо він характеризується тривалістю.У фізиці ці виміри в певних випадкахпоєднуються, створюючи характеристику чотиривимірного простору — часу. В математиці є поняття помірного простору, в якому багатовимірність має умовний характер і використовується для структурного виразу властивостей об’єктів, що розглядаються.

Поняття багатовимірності використовується і в суспільних науках, коли йдеться про оцінку сутності людини, структуру суспільства, рівень його розвитку тощо.

Практикою, наукою, в тому числі і філософією, доведено, що простір, час, рух і матерія нерозривно поєднані і взаємопов’язані. Але існує й метафізична точка зору на простір, час і матерію. Ньютон, наприклад, вважав, що коли з світу послідовно вилучати всі матеріальні тіла, то все, що залишиться, й буде простір і час. Тобто він виступав за існування абсолютно «чистого» простору і часу, розглядаючи їх як звичайний склад, де розміщуються матеріальні тіла. Насправді ж, якщо вдалося б вилучити зі світу всі матеріальні тіла, то не залишилось би нічого, а для цього не потрібно ні простору, ні часу. На це звернув увагу А. Ейнштейн, який створив загальну і часткову теорію відносності, де довів органічний зв’язок геометрії простору і часу з характером поля тяжіння (взаємним розташуванням мас, що тяжіють одна до одної), а також внутрішній зв’язок самого простору і часу, зміни їхньої метрики залежно від швидкості руху системи. У цьому полягає один з аспектів доказу єдності матеріального світу.

Інший аспект єдності світу перевіряється через призму вирішення основного питання філософії.Мовайде про те , на якому принципі ми будуємо філософсько-світоглядну систему — на основі принципу монізму чи дуалізму і плюралізму.

Людська діяльність — це специфічно людська форма активного ставлення до світу, спосіб буття людини. Тварина теж активна, але змістом її поведінки є пристосування до природних умов життя, її дії визначені успадкованими біологічними особливостями й видовими ознаками. Поведінка тварини регулюється перемо інстинктами, а також набутими умовними рефлексами.

Людина не тільки й не просто пристосовується до природи, а й пристосовує природу до себе, перетворює її предмети так, щоб вони служили людським потребам; вона "олюднює" природу. І робить це в таких формах, такими способами, які створюються в процесі самої діяльності, розвиваються історично. Людина діє, спираючись на свої знання про предмети та явища, їхні властивості, причинні зв'язки, закономірності тощо; а самі ці знання вона здобуває, розширює, поглиблює завдяки діяльності.

Діяльність — залежно від того, що є її предметом, якого роду цінності нею створюються, — поділяється на матеріальну й духовну. Жорсткого характеру цей поділ не має; йдеться про те, що саме є провідним у цьому виді діяльності.

Отже, людська діяльність має свідомий, осмислений, цілеспрямований характер. Форми її різноманітні, вони залежать не тільки від властивостей самої людини, але й також — від властивостей тих предметів, з якими вона має справу. Форми і способи діяльності закріплюються в колективному досвіді. За своєю сутністю діяльність є соціальною. Люди виконують її або спільно, або так, що діяльність окремої людини є певною частиною, ланкою діяльності суспільства.

 

Дух, душа, духовне, духовність, свідомість, ідеальне — поняття. вживані в різних значеннях і смислах в міфології, релігії, філософії.

Міфологія ототожнює дух із дією сил природи: вітру, переміщення повітря, грому, блискавки тощо, а також життєвого подиху, початку нижчого і вищого життя.

Релігія терміном "дух" визначає душі людей, які мають розум, волю, могутність, надприродні сили Бога.

Філософський зміст поняття "дух" по-різному тлумачиться філософами, зокрема, як притаманна людині здатність мислити, відчувати, виявляти вольові зусилля, цілепокладати та творчо діяти. Часто термін дух вживають для характеристики суспільних явищ: дух народу, нації, дух солідарності тощо.

Гегель у праці "Філософія духу" зауважує, що "пізнання духу є найбільш конкретним і тому найбільш високим і складним". Він грунтовно аналізує суб'єктивний, об'єктивний і абсолютний дух. До форм існування абсолютного духу Гегель відносить мистецтво, релігію і філософію.

Продовжуючи думку Гегеля, марксизм доповнює вказані форми духу політикою, правом, мораллю, називаючи їх формами суспільної свідомості, які відображають стан суспільного буття. Буття суспільної свідомості неможливе без її носіїв — конкретно-історичних особистостей, індивідуальностей, які недзеркально відображають дійсність, а перетворюють її на зміст власного духовного світу, свідомості.

Дух — це дивовижний світ, який ще називають внутрішнім світом людини. Носієм свідомості є конкретний індивід, людина, особистість, з притаманними їй психологічними особливостями. Як ми зазначали, завдяки взаємодії людини і світу відбувається процес відображення всього, що оточує людину в її свідомості. Свідомість — це здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його в образи і поняття.

Свідомість опосередковує людське ставлення до навколишнього світу. Дослідники розрізняють: індивідуальну (належить окремій людині, індивіду), групову та суспільну свідомість.

Осмислення кожного структурного елемента свідомості створює можливість виявлення тих його сторін, на які не часто звертають увагу, — оцінити зміст свідомості кожної людини. Щоб з'ясувати, наскільки гармонійно розвинуті всі елементи свідомості як інструмента пізнання і перетворення світу, треба засвоїти основні функції свідомості: пізнавальну, комунікативну, орієнтаційну, цілепокладання, управління.

Дослідники духовного життя суспільства особливу вагу приділяють поняттям "духовне виробництво", "духовна культура" і "суспільна свідомість". Вони вказують на залежність, зв'язок суспільної свідомості і суспільного буття.

Свідомість стає суспільною завдяки узагальненню соціально-особистісного ставлення людей до цілей і результатів суспільного виробництва. Носіями суспільної свідомості є суб'єкти суспільної діяльності. Суспільна свідомість — це усвідомлене суспільне буття.

Світ, у якому ми живемо і частиною якого ми є, — це матеріальний світ. Він містить у собі предмети та процеси, які перетворюються, виникають і зникають, відображаються в нашій свідомості та існують незалежно від неї. Жоден із цих предметів, взятий сам по собі, не може ототожнюватися з матерією, але вся їхня багатоманітність разом з їхніми зв'язками складає матеріальну дійсність. Усі ці характеристики знаходять конкретне вираження у формуванні та розвитку поняття про матерію.

Єдність матерії руху, простору, часу

Початкове поняття "матерія" ототожнювалось із конкретним матеріалом, з якого складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина тощо). Подібне розуміння матерії зустрічаємо у філософії стародавнього світу, наприклад, у представників давньоіндійської школи локаяти або давньокитайських матеріалістів.

Перші філософські визначення матерії даються, власне, через узагальнення її побутового розуміння. Представники давньогрецької філософії в більшості випадків під матерією розуміли найдрібніші частинки — атоми, або корпускули, з яких складаються тіла і які є першоосновами буття.

 

Душа, дух, духовний світ

 

Внутрішній світ людини є безпосереднім творенням себе самого самотворенням. У такому живому акті немає заслону між суб'єктом і об'єктом, і тому він не змістовний, а формальний. Формальна (гранична) структура буття людини охоплює душу, дух і духовність.

Власне формальна структура і є духовністю як такою. Проте спочатку про дух і душу.

Дух — це потенціал творчої активності людини, творче обернення до себе в межах сутності людини, джерело самовизначення себе як особистості. Дух — сила, міць діяння, він всюдисущий, проте виступає у двох формах: суб'єктивній і об'єктивній, що вимагає розглядати дух як субстанцію і дух як акциденцію.

 

Дух як субстанція представлений у світогляді спіритуалістів. Спіритуалізм, від лат. «spiritus» — «дух», розглядає дух першоосновою дійсності і розуміє його безтілесною субстанцією, що не залежить від матерії. Дух як субстанція визнає лише трансцендентне Я, вбачає істинне буття людини у недоторканому Я і на місце живого Я ставить надлюдську особистість. Спіритуалісти переносять всезагальний досвід (сферу Іншого) на себе, культивують особистість і, пропонуючи домінанту власного Я, об'єктивно позбавляють внутрішньої сили інших людей. Дух як субстанція відособлений, осмислений буквально. Це фантом чи явище, що не має раціонального пояснення. Сказане наводить на розмисли, що думки творяться людською психікою (астральною енергією), а дух галюцинує вираженням самотворення. Спіритуалісти намагаються подолати звичне (природне) в людині і підживлюють силу власного духу незвичним (надприродним). Плутаючи одиничне життя з єдиним, дух як субстанція опредметнює дух, переміщує (підміняє) внутрішній світ на зовнішній і, пристосовуючи Інше собі, прагне до самореалізації усамітненим, церемонним чином.

Дух як акциденція представлений у феноменології духу. Термін феноменологія походить від сполучення грецьких слів «феномен» та «логос», що перекладаються як «те, що з'являється» та «вчення», «слово», «думка», і позначає розмисли про явлення. Феноменологія духу пов'язана з працею Гегеля «Феноменологія духу», у якій простежується розвиток свідомості від «чуттєвої вірогідності» до «абсолютного знання».

Якщо спіритуалісти говорять про дух в собі і пропонують людині непростий (складний) шлях самовизначення себе як особистості, то феноменологія говорить про дух при іншому і знову пропонує складний, можна сказати, складений шлях самотворення, через те, що дух є структурною складовою, логічною абстракцією самотворення. Якщо дух як субстанція виключає (відштовхує) інших і є, так би мовити, нечутливим творенням себе і світу, то дух як акциденція, намагаючись все робити заради Іншого, зупиняється на власному Я. Вбачаючи в безумовному серію явищ, об'єднаних зовнішнім порядком часу, дух у суб'єктивній формі, деталізуючи переживання власного Я, має «невдячну манеру», адже насправді відкидає (покидає) джерело свого буття, сходить з підстави та зневажає реальну індивідуальність. Через це завжди виявляється як залежна, статична сфера, що потребує носія і є нав'язливою.

І дух як субстанція, і дух як акциденція самі себе позбавляють істинної підстави і у пошуку належного зводять надчуттєве до чуттє-вого, що супроводжується впаданням в дурну безкінечність. Дух як такий втілюється в момент нашого творення (руху) в межах буття.

Дух рухається не односторонньо. Не від чуттєвого до надчуттєвого або від надчуттєвого до чуттєвого, а в усіх напрямках одночасно. І хоч наша творчість ззовні здається причиною духу, насправді він сам себе втілює через нашу внутрішню діяльність. Аристотель казав, що перше «по природі» є найпізнішим для нас. Виникаючи внаслідок, дух є причиною самого себе, а наша творчість — необхідність чистого Я. Отже, дух являє себе там, де є зусилля людської думки і саме зусилля нашої думки свідчить про причетність людини до духу. Дух — не відкидання людиною своїх предметних виявів і не зацикленість не собі — недоторканному, не деталізація своїх предметних переживань і не культивування абсолютного, а сміливий, рішучий поворот погляду від предметного до абсолютного. Дух - не зневажливе ставлення до природного, а не зважання на нього (винесення поза себе) через зосередженість на духовному.

Душа — індивідуальна своєрідність внутрішнього світу людини. Це вглядування людиною в належне, її стурбованість духовним. Душа походить від лат. «anima», що позначає особливе нематеріальне начало, незалежне від тіла. Грецький переклад «психе» позначає сутність, що здатна до оживотворення і пізнання.

Якщо дух прагне до безумовного і тому безкінечно рухається власне переживанням за абсолютне, то душа спрямована до іманентного, ближнього і є «спалахливою». Дух як реальна (невблаганна) всеєдність не збігається з душею, яка серединна, поблажлива і схильна до розладу і суперечностей. Геракліт вважав, що «межі душі не знайти, навіть спираючись на всі шляхи — настільки глибока є її основа». Це свідчить не про відсутність межі душі, а про її суперечливу і водночас пристрасну границю, яка провокує розмежування і вибір. Якщо дух вільний, неможливий і в цьому сенсі «гарантійний», то душа привільна, можлива. Душа не вказує людині міру пізнання себе і світу, а скоріше розмиває її. Вона є «центром», «місточком» і намагається з'єднати те, що в принципі є неподільним. Не слід думати, що душа негативна структура буття людини. Душа слабка і тому викликає збої у внутрішньому світі людини. Проте сила людини в її слабкості. Душа імпульсивна і водночас пульсація душі народжує бажання пізнати себе і світ, виділяє людину із загалу і залучає її до належного. Душа - свідок вміння людини обирати добро, прекрасне, благо і боротися проти зла.

Часто в філософській традиції «осередком» душі вважали серце. Це наводить на думку, що вічні причини духовності слід шукати «всередині» людини, а не над людиною. Відомою є філософія серця, представлена в український традиції, зокрема в творчості П. Юркевича. Аристотель вважав, що душа — внутрішня оформленість живої істоти. Для представників Відродження душа — «орган» спасіння людини. Екзистенціалісти замінюють душу поняттям «екзистенція». Психологічне знання розуміє душу як «психіку». Всі спроби замінити душу іншим поняттям чи то акти збереження унікального сенсу душі роблять її особливим моментом людського буття, бажанням людини реалізувати ідеально покладене через критичне усвідомлення. Душа — це привітність зустрічі, втілення духу засобами мови, реакція на абсолютно спонтанне і критерій того, що люди не однакові і порізному пізнають себе. Коли душа радіє — це відчуття внутрішнього світу, що дух поряд, коли душа болить, тоді безпосереднє переживання пройшло, пішло геть, ставши причиною жалю. І дух, і душа невід'ємні складові духовного світу людини.

Духовність — це підстава людини і світу, єдине, провідник, що відзначає здібність людини до творення себе і світу. Духовність можна назвати «нічийним місцем», адже вона не задана як предмет, а виходить десь у буття. Відсутність її місця умовна, бо духовність є особливим (постійним) переходом з «Ніщо» у «Все» і з «Все» у «Ніщо», відкрита завжди і кожному без винятку. У такому сенсі духовність є і тому не піддається локалізації. Духовність сумірна з собою і втілюється відразу і скрізь, де є підстави її символічного явлення. Як точка збігу (межа) духу і душі духовність виявляє повноту потрапляння, остаточне ставання людини особистістю. Необхідність духовності не демонструє вищого рангу внутрішнього світу людини, а прояснює належність себе, обов'язковість для людини бути пройнятою собою. Будучи символічною структурою, духовність є проходженням крізь людину живого почуття вічності і несе через себе момент не здолання безумовного.

В духовності людина самоочищується, самовідновлюється, творить і живе з почуттям необхідності і відповідності внутрішнього світу до закону буття. Укріплюючи в собі цілковиту зміну, самозречення, духовність сприяє перегляду свого Я і несподівано наповнює людину невразливим, граничним. Духовність відкриває невідчужену людину, вільну в своєму устремлінні до буття і досконалу у своєму відношенні до іншого. Розставляючи все за місцями, духовність визначає перевагу, завершеність положення людини постійно (з будь-якого моменту) переживати неможливе, тобто починати творення світу з себе не «замахуючись», а спираючись на більше в собі і так творити себе. Це не схематичне, а послідовне самовизначення людини як моральної істоти.

Отже, духовність стверджує самобуттєву, самодостатню людину, тобто людину — особистість. Саме духовність є збігом духу і душі, балансуванням на межі абсолютного — відносного (Сартр), свободою людини, реалізацією належного досвіду слушності людського запитування про божественне і божественного запитування про людське (Бердяєв).

Свідомість

Кожна епоха формує власне уявлення про свідомість, зміст якого значною мірою залежить від домінуючого світогляду.

Так, в архаїчному суспільстві, коли світ ще не знав поділу на матеріальний і духовний, а характеризувався як видимий і невидимий, свідомість (те, що ми сьогодні так називаємо) зводилася до сфери невидимого, на яке впливали матеріально-практичними діями. Люди вірили, що душу можна нагодувати звичайною їжею.

В античному світі, де визначальним був космоцентричний світогляд, вже не існувало таких уявлень про духовне, але воно мислилось як особливий витвір зовнішнього буття (матерії), тобто витоки свідомості перебували за межами людини. Демокріт вважав, що ми бачимо речі (навколишній світ) завдяки своєрідному «витіканню» з кожної речі найтонших атомів. Платон пояснював буття речей через існування до них ідей, а відтак те, що ми сприймаємо у мисленні, є не що інше, як добуття.

У середньовічну епоху, коли домінувало геоцентричне світобачення, свідомість тлумачили як щось середнє між вищим рівнем — нерефлективним блаженством, або неусвідомленим життям нашого «Я» в Бозі, та нижчим рівнем — мовчазним життям нашого тіла. Починаючи з Платона, Августина, свідомість розглядається як щось вторинне, а тому ненайкраще, несправжнє, невисоке, що є в духовному досвіді людини. Вторинність пояснювалася кількома чинниками:

— тим, що завдяки свідомості людина розуміє, що вона покарана, а тому не може тривалий час перебувати у стані «Божої благодаті» (нашого життя у Бозі), і це змушує її страждати, у свідомості «Я» живе подвійним життям («життям у тілі» та «життям у Бозі»);

— завдяки свідомості людина усвідомлює свою кінечністпь, вічність відходить від неї, акт свідомості вже знає час, а час — це плинність, смерть, яка присутня скрізь і постійно нагадує людині про себе. Звідси — трагізм і печаль свідомості через незворотність часу;

— свідомість нагадує людині, що вона не лише природна, а й духовна істота. Порівнюючи у свідомості стан екстазу свого буття в Бозі зі станом тілесних потреб, людина починає соромитися своїх природно-тілесних властивостей і захоплень, а сором — свідчення відлучення людини від вічності і Бога, свідчення свідомості.

І тільки у Новий час з його антропоцентричним світоглядом, коли людина вивільнилася з-під опіки і влади надприродного й була проголошена початком і причиною всього, що відбувається з нею у світі, свідомість перестає бути другорядним поняттям і набуває нового якісного виміру. Вперше було вжито Р. Декартом і термін «свідомість» як особлива здатність душі. Він вважав, що свідомість — це інтелектуальна діяльність суб'єкта, який проектує світ. Вона відкрита тільки сама собі, тобто самосвідомості.

Свідомість Декарт подав у формі «я мислю», тобто фактично звів її до мислення, або до когнітивних актів. Ця традиція, яка зводила свідомість до мислення і в кінцевому підсумку до розуму, в формі раціоналізму запанувала в усій класичній філософії. Так, у Гегеля свідомість людини — це суб'єктивна форма існування духу, культури, яку він звів до знання. Різні форми культури (мистецтво, релігія, наука) постають у нього лише як форми вияву істини, тобто фактично зводяться до знання. Отже, він не вийшов за рамки когнітивної інтерпретації свідомості.

Філософи-матеріалісти акцентували на вирішальній ролі матеріальних факторів у формуванні й функціонуванні свідомості. Згідно з їхнім вченням свідомість виникла природним шляхом: матерія, розвиваючись від нижчих до вищих форм, витворила живі істоти, а з ними і психіку, на основі якої пізніше сформувалася свідомість людини. Французькі матеріалісти, зокрема, трактували свідомість як відображення людиною навколишньої дійсності. Окремі матеріалісти розглядали свідомість як щось подібне до речовини, яку виділяє мозок. Вони вважали, що коли існує тільки матерія, то все суще повинно мати матеріальний характер. Звідси випливав висновок, що наші поняття, ідеї також матеріальні, тобто займають (в мозку) певний простір, мають причинні зв'язки та ін. Така позиція має назву «вульгарний матеріалізм». Насправді наші поняття позбавлені ознак матеріальних речей. Так, властивості атома залежать від його місця серед інших атомів, його можна розщепити за допомогою сили; а поняття «атом» не має місця, і змінити його за допомогою матеріальної сили неможливо. Поняття мають не матеріальну, а ідеальну природу. Між ними існують не матеріальні, а змістові та логічні зв'язки.

Нове слово в матеріалізмі сказав марксизм, який поєднав у цьому питанні попередній матеріалізм і гегелівську концепцію. Для Маркса свідомість людини — це засвоєна нею культура суспільства, яка створена працею поколінь. Він наголошував на суспільному та історичному характері свідомості. Людина, за Марксом, не «відображає» дзеркально світ у свідомості (як це спрощено трактував Ленін, повертаючись до французького матеріалізму), а сприймає його у формах, витворених культурою. Тубілець Африки і європеєць по-різному сприймають світ тому, що свідомість (засвоєна культура) у них різна. Таким чином, взагалі не існує свідомості, яка «копіює світ». Є свідомість людини конкретної культури, що відтворює світ у формах цієї культури.

Однак марксистське розуміння свідомості має суттєві недоліки: 1) Маркс схилявся до когнітивної традиції; 2) підкреслюючи суспільно-історичний характер свідомості, він фактично не брав до уваги специфіку свідомості конкретного індивіда. Тобто у свідомості індивіда Маркс вбачав тільки вияв суспільної свідомості.

Вирішальний крок у подоланні когнітивної інтерпретації свідомості зробив Ніцше. Декартівське «я мислю» він замінив на «я хочу (волію)». Хоча філософ спеціально не досліджував проблему свідомості, однак він вплинув на інших мислителів, що займалися нею. В руслі філософії життя оригінальну концепцію з креном у біологізм створив 3. Фрейд. В ній він розглянув механізм взаємодії свідомого і несвідомого. Найбільш плідно у XX ст. досліджував проблему свідомості Е. Гуссерль. Він схилявся до когнітивної інтерпретації свідомості, але піддав аналізу всі її акти, в тому числі й не когнітивні.

Концепції свідомості, що існували в історії філософії, умовно можна поділити на два типи: індивідуалістські та колективістські.

Індивідуалістські розглядали як вихідне (абсолютне) свідомість окремого індивіда, а суспільні форми свідомості (форми культури) — мораль, релігію, мистецтво, право — як похідне, таке, що створене індивідуальною свідомістю.

Колективістські концепції, навпаки, вихідним вважали суспільні форми свідомості, наявну культуру, а індивідуальну свідомість розглядали як щось похідне. До індивідуалістичних концепцій схилялися філософи Нового часу (як емпірики, так і раціоналісти), а також І. Кант, позитивісти, представники філософії життя, феноменології. Колективістська традиція яскраво представлена у Гегеля і Маркса.

Щодо ідеологічної орієнтації колективістська традиція тяжіла до тоталітаризму (підпорядкування особи загалу), а індивідуалістська — до лібералізму, коли загальне розуміють як суму інтересів індивідів.

Виходячи з історико-філософських учень, філософської антропології та психології, розглянемо найважливіші моменти філософського вчення про свідомість. Передусім слід зазначити, що свідомість виявляє, репрезентує себе двома способами: зовнішньо — у вчинках і словах людей та внутрішньо — через безпосереднє спостереження за власними актами свідомості, у рефлексії.

Зовнішньо (об'єктивно) свідомість виявляється в особливому, відмінному від тваринного, відношенні людини до світу і до інших людей.

 

1. Тлумачення понять: «свідомість», «відображення»
СВІДОМІСТЬ [1] - традиційно - одне з фундаментальних понять філософії, психології, соціології, яке протистоїть - в контексті суб'єкт-об'єктної опозиції (див. Бінарізм) поняттю Буття як суб'єктивне - об'єктивного. У рамках матеріалістичної традиції (див. Віддзеркалення) поняття «Свідомість» характеризуєнайважливіший системний компонент людської психіки. Функціонування свідомості забезпечує людині можливість виробляти узагальнені знання про зв'язки, стосунки, закономірності об'єктивного світу, ставити цілі і розробляти плани, що передують його діяльність у природному та соціальному середовищі, регулювати і контролювати емоційні, раціональні і предметно-практичні відносини з дійсністю, визначати ціннісні орієнтири свого буття і творчо перетворювати умови свого існування. Свідомість представляє собою внутрішній світ почуттів, думок, ідей та інших духовних феноменів, які безпосередньо не сприймаються органами почуттів і принципово не можуть стати об'єктами предметно-практичної діяльності ні самого усвідомлює суб'єкта, ні інших людей. У цьому онтологічному аспекті буття, існування свідомості виражається поняттями "суб'єктивна реальність", "ідеальне". У аксіологічному аспекті категоріяідеального висловлює ціннісне ставлення до дійсності. У праксеологічною ракурсі ця категорія позначає духовну активність, творчу інтенцію, цілепокладання і цілеспрямованість, волю і саморефлексівность свідомості. Ідеальне характеризує суттєвий зміст свідомості як суб'єктивної реальності. Визначення свідомості в психології пов'язується зі здатністю суб'єкта виділяти себе з навколишнього світу, зі здатністю до самозвіт і самоспостереженню, з існуванням його не тільки в індивідуальній, а й надіндівідуальной формі («Я» і «Над-Я»). Соціологія вивчає свідомість як сферу духовного життя суспільства, в якій осмислюються, обгрунтовуються, ідейно оформляються і реалізуються інтереси і представлення різних соціальних груп, класів, націй і суспільства в цілому. Соціологіярозкриває роль свідомості в організації суспільного буття людини, в історичній динаміці його цивілізаційного та культурного розвитку. В історії філософії можна виділити різні традиції аналізу свідомості. Класична традиція, витоки якої йдуть в античність, направляла теоретичний пошук на виявлення єдиних, надчуттєвих принципів і засад буття, макрокосму (універсуму) і мікрокосму (людини). Таким початком у давньогрецькій філософії виступав логос (слово, закон, сутність всіх речей), в стародавній філософії дао (шлях, закон), у давньоіндійській філософії - брахман (безособове духовне начало). Цінність людського розуму, свідомість визначалася ступенем прилучення його до цього єдиним принципом і початку світопорядку. При цьому на перших етапах розвитку філософської думки домінувало синкретично уявлення про душу і тіло, психічному і фізичному, почуттях і розумі. Душа розглядалась як безособове начало, позбавлене неповторності та індивідуальності людської особистості. Властивості душі зв'язувалися з властивостями космосу: власна активність людської душі відкрита ще не була. Вперше проблема диференціації надчуттєвого і природного, душі і тіла намічається в навчаннях софістів і Сократа, потім отримує розвиток у філософіїПлатона. У діалогах Платона розкривається співвідношення між надчуттєвий і природним, умосяжним космосом і космосом зримим, ідеєю, або ейдосом (безтілесним) і тілом. Структура, трикомпонентну, за Платоном, будова людської душі (бажання, запал, розсудливість) відповідає структурі душі космосу, зображували у вигляді досконалого живої істоти. Визнається можливість саморуху душі, її переселення і безсмертя. Придбання істинного знання пов'язується зпроцесом пригадування людською душею свого перебування в умопостигаемом світі. Арістотель вперше формулює ідею розвитку стосовно до душі, трактуючи її як організуючий принцип життя. Середньовічна філософія, дотримуючись субстанциального підходу, розглядає свідомість як прояв в людині іскри надмірового божественного розуму, який існує до природи і творить її з нічого. Філософія християнства звертає при цьому увагу на внутрішню напруженість і суперечливість духовного життя людини. Поряд із свідомістю у структурі душі відкривається шар, який знаходиться за межами знання і не підвладний знання. Зізнається спонтанна активність душі, що виявляється як у самопізнанні, досвіді самозаглиблення та спілкування з Всевишнім розумом, так і в актах свавілля, прямування пристрастям. У філософії Нового часу формується уявлення про свідомість як замкнутому у собі внутрішньому світі. Свідомість постає як самосвідомість, саморефлексія. Для Декарта свідомість - субстанція особливого роду. Лейбніц визнає психічно діяльними субстанціями монади - неподільні першоелементи буття. Він вводить у філософію поняття апперцепції, яке означає акт переходу несвідомих психічних станів і сприйнять у чітко усвідомлювані подання, в розуміння, що вони знаходяться у свідомості індивіда. Поряд з субстанціальним підходом у філософії Нового часу формується також натуралістично-функціональний підхід до пояснення свідомості. Воно починає розглядатися (Ламетрі, Кабаніс, Гольбах і ін) відповідно до досягнень фізіології і медицини як особливої ​​функції мозку. Відмінність свідомості від інших функцій мозку бачиться в тому, що завдяки йому людина здатна набувати знання про природу і самому собі. Проте в натуралістично-функціональному підході як різновиду метафізичної традиції не розкривалася соціальна детермінованість свідомості, його зв'язок з розвитком і функціонуванням культури. Складна багаторівнева природа свідомості, значущість спілкування та формування вищих психічних потреб у формуванні самосвідомості, волі, цінностей як феноменів індивідуальної свідомості були розкриті німецької трансцендентальної-критичної філософією. Була виявлена ​​органічна взаємозв'язок індивідуальної, особистісної та надіндівідуальной форм свідомості (Кант, Гегель). Діалектико-матеріалістична традиція аналізу свідомості не визнавала його субстанційності і розглядала свідомість як функцію мозку, як відображення об'єктивного світу, необхідний компонент предметно-практичної діяльності людини. Передумовами становлення свідомості в марксизмі виступають: еволюція властивості відображення, властивого матерії,розвиток зародкового інтелекту тварин; перехід особливої ​​гілки гомінід від гарматної діяльності до предметно-практичного освоєння світу за допомогою штучних знарядь праці, розвиток в процесі становлення праці потреби в знаковій комунікації і передачі з покоління в покоління набутого досвіду, який закріплюється в семіотичних системах, що поклали початок формуванню культури як особливого світу людини. Феноменологічна традиція в сучасній західній філософії розглядає свідомість і суб'єктивність як специфічний вид буття, який неможливо виразити в традиційно-гносеологічному ракурсі суб'єкт-об'єктних відносин, оскільки «Я» не може спостерігати саме себе з боку. Свідомість у феноменології описується як щось невіддільне від безпосередньої життєвої реальності. Здійснюється вичленення деякого дорефлексивного рівня свідомості та опис останнього в його сутнісної "чистоті" та феноменальній виразності (Гуссерль, Сартр). Фіксування життя свідомості здійснюється також через шар несвідомого і через мовні структури (психоаналіз, структуралізм, герменевтика). Питання про існування позаземних форм свідомості, розуму, про можливість залучення свідомості людини до семантиці космічних полів філософія в даний час залишає відкритим.

2. Особливість філософського аналізу свідомості полягає у розкритті її буттєвих коренів, найважливіших ознак, властивостей та функцій.Всі ці проблеми досить часто ставляться в залежність від історичного аналізу свідомості, а останній передбачає визнання того, що свідомість колись виникає та зазнає певних змін в процесі розвитку суспільства. Тому до філософських проблем свідомості належить насамперед проблема її походження; це повинно бути зрозумілим у загальному плані хоча б тому, що ми досить часто, намагаючись дещо зрозуміти, шукаємо його коренів, тобто звертаємося до питання про його походження.

Сучасна філософія (і наука) не може дати остаточного і безсумнівного розв’язання цієї проблеми, але наявні на сьогодні авторитетні концепції походження свідомості допомагають цю проблему висвітлити і багато чого зрозуміти в її розв’язанні. До таких концепцій можна віднести: теологічну(релігійну), дуалістичну, еволюційну, трудову, теорію єдиного інформаційного поля та субстанційну. Розглянемо їх основні тези, зазначаючи водночас переваги та недоліки кожної концепції.

4. Сучасні концепції походження свідомості

5.•Релігійна: свідомість с проявом «іскри Божої», вкладеної у людину Богом при творенні світу

6.•Дуалістична: в основі всіх світових процесів лежать два начала: матеріальне та духовне. Свідомість є виявленням духовного начала буття

7.•Концепція походження людини та свідомості внаслідок розвитку праці: людина і свідомість формуються по мірі розвитку суспільної праці

8.Релігійна концепція стверджує, що свідомість людини є божим даром: створюючи людину. Бог «вдихнув у неї дух живий», наділивши, таким чином, людину часткою божественного світла. Власне людська свідомість із властивостями постає вже наслідком відомого із Святого Письма гріхопадіння: саме внаслідок нього людина почала розрізняти добро та зло а, отже, почала сприймати дійсність не цілісно, а частково, фрагментарно. Проте наявність в глибинах свідомості частки божественного зумовлює людське прагнення до вищого, здатність пізнавати істину і т. ін.

9. Дуалістична концепція наголошує на моментах радикальної відмінності між свідомістю та матеріально-чуттєвою реальністю, що відкрита людині, і робить звідси висновок про існування в світі двох родів явищ (або двох субстанцій) — матеріальних та ідеальних. Вони існують у тісному переплетінні між собою, а всі явища дійсності постають лише різними мірами їх єдності.

10.Концепція єдиного інформаційного поля наголошує на тезі, яка не викликає серйозних заперечень: усі процеси світу супроводжуються обміном інформацією. Тому логічно припустити, міркують її прихильники, що існує єдине поле інформації в усіх світових процесів та явищ. Людська свідомість — один із проявів інформаційних процесів, можливо, найяскравіший. Як буде показано далі, людську свідомість

Концепцію еволюції можна представити в різних варіантах. Наприклад, так звана «теорія панспермії» стверджує, що насіння життя («сперма») розвіяне по всьому Всесвіту. За наявності сприятливих умов воно дає результат: розквіт форм життя і його свідомих проявів.

12.Трудову концепцію або концепцію походження свідомості внаслідок розвитку праці враховують археологія та антропологія, і вона нібито має з їх боку численні підтвердження. Але багато чого при цьому все одно залишається незрозумілим.Наприклад, найдавніші кам’яні знаряддя праці відстоять від нас у часі на 2,5 млн. років. Але справді помітні прояви людської свідомості, пов’язані із спеціальними похованнями людей, на скельними малюнками та ін., з’являються в інтервалі 100 — 35 тис. років тому.

 

 

Структура та функції свідомості

 

Свідомість як внутрішній світ людини має складну структуру, котру традиційно досліджували філософія та психологія. У XX ст. структуру свідомості вивчали такі філософські школи, як феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, структуралізм, герменевтика, когнітивна психологія та ін. Враховуючи результати останніх досягнень, слід зауважити, що складність фіксації структурних одиниць свідомості полягає у необхідності розмежувати її функціональні властивості, які в дійсному процесі свідомого життя людини перебувають у нерозривній єдності. Наприклад, пам'ять - це і здатність актуалізувати минуле (функція свідомості), і, водночас, наявність у свідомості певних образів, понять та переживань (структурні одиниці чи форми свідомості).

 

Отже, можна стверджувати, що структура свідомості є не чим іншим, як єдністю її властивостей та похідних від них (чи результативних) форм прояву.

 

Враховуючи це, структуру свідомості можна унаочнити в таких її складових: за рівнями свідомість функціонує в єдності самосвідомості, свідомого, підсвідомого та надсвідомого, за складовими власне свідомість складається із мислення, емоцій і почуттів та волі.

 

Розглядаючи структуру свідомості, ми повинні розуміти певну умовність та відносність будь-яких її внутрішніх поділів: якщо свідомість передбачає ідеацію, то вона початково ( і принципово) постає у характеристиках цілісного явища. Звідси випливає, що в людській свідомості не існує чіткої та однозначної межі між мисленням та волею. Тому ми здатні радіти інтелектуальним винаходам, прозрінням відкривати нові горизонти для мислення; волю, наприклад, можна вважати свідомістю в її дійовому спрямуванні, а сама воля неможлива без свідомого людського самоконтролю. Через це в сучасній філософії інколи вживаються дещо несподівані характеристики свідомості: свідомість це є можливість більшої свідомості.

 

Така структура свідомості засвідчує, що свідомість не тотожна психіці. Поняття "психіка людини" ширше порівняно з поняттям свідомості. Психіка людини вбирає у себе як свідоме, так і несвідоме та підсвідоме. Тобто значна частина людських реакцій, дій і т.п. відбувається на інстинктивному, або автоматичному рівні, не стає предметом усвідомлення, не освітлена променями розуму. Свідоме і несвідоме перебувають у постійній взаємодії. Психічні процеси стають предметом свідомого становлення людини, що їх вона контролює і спрямовує. У свою чергу, значна кількість усвідомлених дій людини внаслідок багаторазового повторення набуває значення автоматизму, звички, що не потребує втручання свідомості. Такі дії забезпечує несвідоме чи підсвідоме функціонування психіки.

Вищим рівнем свідомості є самосвідомість. Самосвідомість — це здатність людини робити об'єктом розгляду свою власну свідомість. На рівні самосвідомості людина (на основі ідеальних еталонів) здійснює само-

оцінку та самоконтроль, проводить аналіз своїх знань, думок, ідеалів, мотивів, вчинків та ін. Самосвідомість є обов'язковим елементом свідомості; без неї людина не змогла б зрозуміти себе, визначити своє місце у світі та вдосконалюватись. Іншими словами, самосвідомість — це діяльність душі людини, її спрямованість на свою внутрішню сутність, діалог "Я" з самим собою. В основі самосвідомості лежить рефлексія — специфічний спосіб мислення, що його можна назвати "подвійним баченням", тобто це розуміння самого розуміння, мислення самого мислення, сприйняття своїх внутрішніх станів, знань, уявлень, цінностей і, відповідно, умова конструктивної діяльності свідомості.

 

 

Виходячи з цієї схеми та вдаючись до значного спрощення, весь цілісний світ . людського духу можна уявити у вигляді трьох великих сфер: мислення, емоцій та почуттів, волі. Ядро свідомості становить мислення — оперування предметним змістом, який свідомість має у вигляді знання. Предметний зміст свідомості означає, що ми завжди бачимо в речах значно більше, ніж те, що дають нам відчуття. Наприклад, скульптор бачить у дереві майбутню скульптуру, різьбяр - майбутній виріб, хоча чуттєво їм надано лише дерево.

Усі складники людської свідомості предметно насичені. У зв'язку з цим, коли ми дивимося на картину, то відчуваємо емоції не з приводу барв або кольорових плям, а з приводу тих сюжетів із життя, що їх можемо угледіти в зображеному. Формою представлення предметного змісту дійсності в свідомості людини є знання, бо саме в знанні дійсність постає перед людиною як сукупність буттєвих одиниць. Внаслідок сказаного стає зрозуміло, що взаємодію свідомості людини з дійсністю можна виразити так: свідомість - знання - дійсність.

Без знання свідомості не існує, бо саме у знанні виявляється ідеальний статус її буття. У певному сенсі свідомість і знання є те ж саме, проте поняття свідомості дещо ширше, бо воно включає в себе не лише рефлексію на дійсність (знання, "відання "), а й рефлексію на результати першої рефлексії, тобто певні дії Ь знанням, певне їх використання. Специфіка мислення полягає в оперуванні предметним змістом свідомості, тобто мислення - це знання в дії; провідною формою мислення постають загальні поняття. Найпростіші поняття (наприклад "будинок ") фіксують необхідні та суттєві властивості певного класу речей.

Сфера емоцій людини - це процес переживання життєвої значущості явищ і ситуацій, внутрішній стан, що виявляє ставлення особи до зовнішніх подій. Так, позитивні емоції (радість, задоволення), як результат корисних чи приємних впливів, спрямовані на їх досягнення чи збереження, а негативні (ненависть, жах) - стимулюють активність на втечу від відповідних впливів або послаблення їх дії. Вищим рівнем емоцій є духовні почуття (наприклад, почуття любові), які формуються внаслідок усвідомлення зв'язків особи з найсуттєвішими соціальними та екзистенціальними цінностями Почуття характеризуються предметним змістом, постійністю, значною незалежністю від наявної ситуації. Емоційна сфера здійснює значний вплив на всі прояви свідомості людини, виконує функцію засади діяльності.

Ще однією важливою складовою частиною духовного світу людини є воля. Вона виявляється у здатності людини мобілізувати і сконцентрувати всі духовні та фізичні сили на виконанні мети, яка не має безпосереднь

ого біологічного значення (бо в останньому випадку можуть спрацьовувати інстинкти). Ознакою вольовитості виступає уміння приглушити в собі безпосередні життєві імпульси, хоча вольові акти можуть стимулюватись не лише розумом, знанням, а й емоціями, ціннісними установками У будь-якому разі людська воля пов'язана з людською предметністю, зміст якої доступний лише свідомості.

людською предметністю, зміст якої доступний лише свідомості.

Дійові можливості свідомості виявляються в її функціях, єдність яких урешті-решт і забезпечує людині особливий спосіб буття. У скороченому, проте сфокусованому варіанті виділяють три основні функції свідомості: пізнавальну, самосвідомості та творчу. І дійсно, в них знаходять своє виявлення всі основні можливості свідомості. Докладніше вони розкриваються так: інформативна, пізнавальна, творча, оціночна, цілепокладання, прогнозування, організаційно-вольова, контрольно-регулятивна, соціально-адаптивна . їх зміст фактично вже висвітлений у попередньому розгляді проблем свідомості і проблем людського буття. До вищих функцій свідомості відносять функції сенсотворча, вироблення ідеалів та переконань, самовиховна; їх зміст ми також вже розглядали.

Доверь свою работу кандидату наук!
1500+ квалифицированных специалистов готовы вам помочь



Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 210 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2022 год. (0.03 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав