|
Читайте также: |
Раціоналізм - напрям у філософії, що визнає розум єдиним джерелом і достовірною основою пізнання й поведінки людини. Найвідоміші представники раціоналізму: Рене Декарт, Бенедикт Спіноза.
Рене Декорт (1596-1650) - родоначальник нової філософії у Франції, автор теорії дуалізму.
Основні твори: "Міркування про метод", "Основи філософії"".
Народився Р. Декарт (латинізоване ім'я Ренатус Картезіус) у дворянській родині на півдні Франції, в невеликому містечку Лає, навчався в єзуїтській школі. Схоластичне шкільне викладання на все життя викликало в Декарті огиду до цієї філософії. Натомість він захопився математикою, після закінчення школи вивчав медицину та інші науки, служив в армії баварського короля. У 1628 р. Р. Декарт вирушив до Голландії, де прожив два найплідніші десятиліття. Там він написав свої головні філософські та природничонаукові праці.
Першою його філософською працею був методологічний тракт "Міркування про метод". Цей твір став своєрідною програмою для нової науки, підґрунтям усього європейського раціоналізму. Філософ обстоював думку про безмежні можливості людського розуму.
Метод Р. Декарт докорінно відрізнявся від наукового методу Ф. Бекона. Останній виходив із того, що лише чуттєвий досвід, експеримент може бути джерелом достовірного знання. На думку ж Декарта, джерелом достеменне знання може бути тільки людський розум, інтелект.
На відміну від Р. Бекона, для якого уособленням наукового методу була індукція. Р. Декарт послуговувався методом логічної дедукції. Він одним із перших почав розрізняти інтелектуальну інтуїцію, тобто безпосереднє "бачення" розумом, і чуттєву.
Важливою ознакою раціоналізму є уявлення про те, що розум людини не порожній. Він із самого початку містить у собі вічні й необхідні істини. Як і Ф. Бекон, Р. Декарт критикував схоластику, прагнув філософськи обґрунтувати новий тип наукового знання і розробити відповідний йому метод. Проте погляди на сутність цього методу в них були різні. Ф. Бекон пішов шляхом емпіризму, Р. Декарт створив систему раціоналізму. Перший сповідував матеріалізм, другий - філософський дуалізм.
Бенедикт Спіноза (1632 - 1677 ) - видатний голландський філософ, учень і критик Р. Декарта
Основні твори: "Богословсько-політичний трактат", "Етика".
Бенедикт Спіноза народився в Амстердамі в єврейській родині, освіту здобув у семикласній єврейській школі, вивчав латинську й давньогрецьку мови, що дало йому змогу ознайомитись із християнською теологією та схоластикою. Він висловив сумніви в істинності Талмуда, відверто виступив проти релігійних фантазій. Конфлікт із керівниками релігійної общини завершився відлученням від неї. Покинувши єврейську общину, Б. Спіноза не перейшов і до християнської церкви, понад усе цінуючи свободу й незалежність. Він почав виготовляти скло, а у вільний час вивчав філософію.
Головний твір Б. Спінози в якому він систематично виклав свої філософські погляди, - "Етика". У "Богословсько-політичному трактаті" філософ започаткував наукову критику Біблії. Філософ зазнав гоніння як ворог релігії та атеїст. Б. Спіноза критикував Декарта за те, що той протиставив дух і матерію, перетворивши їх на самостійні субстанції. На противагу Декартові, Б. Спіноза створив моністичну систему. В основу цієї системи він поклав учення про єдину субстанцію і дав визначення цієї субстанції: "Під субстанцією я розумію те, що існує саме по собі й уявляється саме через себе, тобто те, уявлення про що не потребує уявлення про іншу річ". Субстанція -самостійне, ні від чого не залежне буття. Воно є причиною самої себе. Іншими словами, субстанція не має зовнішньої причини, вона детермінована лише власною природою. Такою субстанцією є Бог, який ототожнюється з природою.
Людську стику Б. Спіноза прагнув будувати як об'єктивну науку. Замість осуду людських вад він прагнув наукового аналізу. Не плакати, не сміятися, але розуміти - ось суть його моральної філософії.
Готфрід Лейбніц (1646 – 1716) – німецький філософ, учений, енциклопедист.
Основні твори: «Міркування про метафізику», «Теодицей», «Монадологія».
Г. Лейбніц народився у Лейпцигу в родині професора моралі. Коли юнакові виповнилось 15 років, він вступив до Лейпцизького університету захопився логікою і філософією. Після закінчення навчання Лейбніц захистив дисертацію. Починаючи з 1676 р., протягом 40 років він перебував на службі герцогів Ганновера як бібліотекар, історіограф, політичний радник.
Як і для попередників Лейбніца, головною проблемою його філософії була проблема субстанції. Він заперечував картезіанський субстанцій - дуалізм душі й тіла. На противагу Спінозі, Лейбніц вважав, що кожна річ має бути субстанцією. У світі стільки окремих субстанцій, скільки і відмінних речей. Ученню Спінози про єдину субстанцію він протиставив учення про індивідуальні субстанції - монади. Отже, філософ перебував позиції субстанційного плюралізму.
Субстанція та її атрибут - сила необхідно пов'язані з діяльністю активною дією. Не може бути субстанції без діяльності. Звідси діяльність - головний принцип метафізики Лейбніца, який тісно пов'язаний з іншим принципом - індивідуальності. Для Лейбніца всі істоти, всі сутності, лише різні види діяльності. Сама ж діяльність - основа індивідуалізації предмету чи явищ. Субстанція завжди одинична, індивідуалізована, а кожне одиничне буття - субстанційне.
Принцип індивідуальності, яким характеризується субстанція, Лейбніц пов'язує з логічним законом відмінності. Згідно з цим законом, усі речі відрізняються одна від одної. У світі немає двох безумовно однакових речей. Оскільки монади не матеріальні, а ідеальні начала речей, то філософію Лейбніца можна визначити як систему об'єктивного ідеалізму.
Французький матеріалізм і Процвітництво другої пол XVIII ст.
Просвітництво — найважливіший феномен духовного життя європейських країн XVІІІ ст. За своєю назвою це сукупність антифеодальних ідей, які були формою самосвідомості нового суспільного класу — буржуазії. Просвітництво — ідеологія так званого третього стану, який об'єднував селянство, буржуа, ремісників і який постав проти панівних прошарків феодального суспільства, духівництва і дворянства. Неоднорідність соціальної бази Просвітництва зумовила строкатість течій та ідеологічних учень, які у різних країнах Європи мали свої специфічні особливості. Найбільш радикальної форми Просвітництво набуло у Франції, ставши ідеологічним підґрунтям революції.
Французький матеріалізм XVIII ст. має багато спільного з філософією Просвітництва, але йому властиві й відмінні риси. Насамперед його відрізняє одностайна матеріалістична спрямованість в поглядах на природу. Матерія існує об’єктивно, пов’язана з рухом, вказував Ж. Ламетрі (1709-1751 pp.). Природа являє собою сукупність різних форм руху матеріальних часточок. Згідно з Гольбахом (1723-1789 pp.) існує рух матеріальних мас (атомів), а також енергетичний рух; матерія існує в просторі і часі. Треба звернути увагу на те, що матерія тлумачиться в суто механічному плані, тобто як сукупність часточок речовини (атомів). Разом з тим філософи заперечують будь-яку роль Бога в існуванні і русі матерії.
Французькі матеріалісти робили спробу розв’язати питання про походження свідомості, спираючись на принцип загальної чуттєвості матерії (гілозоїзму). Ж. Ламетрі намагався показати процес поступового переходу від тварин до людини, показати їх схожість і відмінність. У трактаті «Людина-машина» Ламетрі розкриває погляд на людину як своєрідний механізм, машину, що подібна до годинникового механізму. Людину відрізняє від тварин, вважав він, лише більша кількість потреб і, зрештою, більша кількість розуму.
П. Гольбах у своїй праці «Система природи» послідовно розвинув основні ідеї матеріалізму того часу. Він рішуче заперечує ідеї богослов’я, виступає проти ідеалізму. В природі, яка зводиться до роду атомів, діють механічні закони, що мають характер необхідності, отже, немає нічого випадкового. Така позиція дістала назву механічного детермінізму, оскільки закони руху і сам рух ототожнюються тільки з однією його формою — рухом механічним.
Отже, механіцизм неминуче призводить до метафізичних позицій, оскільки все багатство руху зводиться до переміщення часточок речовини. Це — спрощена, вузька картина світу. Але серед французьких матеріалістів Д. Дідро (1713-1784 рр.) дещо виходить за межі метафізичних позицій і стверджує елементи діалектики. У його поглядах помітна схильність розглядати все як таке, що розвивається. Світ безперервно зароджується і вмирає, він ніколи не стоїть на місці.
Французькі матеріалісти висунули ряд цінних положень щодо суспільства, зокрема підкреслили роль людських потреб як могутнього джерела розвитку. Загальні інтереси обумовлюють зв’язки між людьми. К. Гельвецій (1715-1771 pp.) вказував на єдність особистих і громадських інтересів. Людина — продукт, але разом з тим і суб’єкт суспільних відносин, який несе за них відповідальність.
Вони також наголошували на тому, що за допомогою розуму можна змінити людину. Мислителі стверджували, що не існує такого способу правління, який можна було б визнати ідеальним: концентрація влади веде до деспотії, безмежна свобода — до анархії, розподіл влади послаблює її. Єдиний можливий засіб поліпшення суспільства, і особливо моралі, — просвітництво, виховання.
Френсіс Бекон:філософські погляди в медицині.
Велику гідність науки Бекон вважав майже само імовірним та висловив її у своєму відомому афоризмі «Знання – це сила» (від латин. Scientia potentia est). На науку здійснювалося безліч нападів, і проаналізувавши їх – Бекон прийшов до висновку про те, що Бог не забороняв пізнання природи. Бог дав людині розум, який постійно прагне пізнання Всесвіту. Люди ж повинні зрозуміти, що існують два види пізнання: 1) пізнання добра та зла; 2) пізнання речей, які створені Богом.
Пізнання добра та зла людям заборонено. Його Бог дає їм через Біблію. Але створені речі людина може пізнавати при допомозі розуму. Наука повинна займати гідне місце у «царстві людини». Призначення науки – примножувати силу та могутність людей, забезпечувати їм гідне багате життя.
Бекон стверджував, що досі відкриття ділились випадково, але не методично. Їх було б значно більше, якщо б дослідники озброїлись правильним методом. Метод – це головний засіб наукового дослідження. Досліджуваний метод, що був розроблений Беконом, і цей метод є раннім попередником наукового методу. Відомо, що цей метод був запропонований у філософській праці «Новий органон», був призначений для заміни методів, які запропонував у своїй праці «Органон» античний філософ Арістотель (майже 2000 років тому назад).
Як стверджує Бекон, в основі наукового пізнання повинні знаходитись індукція та експеримент. Він розділяє індукцію на повну та неповну. Повною індукцією він вважає таку, що означає регулярне повторення та невичерпність будь – якої властивості предмета на досліді, що розглядається. Індуктивні узагальнення виходять із пропозиції, що саме так буде йти справа в усіх подібних випадках. Неповна ж індукція включає в себе узагальнення, що було зроблено на основі дослідження не усіх випадків (висновки згідно аналогії), як правило число усіх випадків практично неоглядне, але теоретично доказати їхню чисельність неможливо. А тому, намагаючись створити «істинну індукцію», Френсіс Бекон шукав не лише факти, які підтверджують визначений висновок, але й факти, які спростовують цей висновок.
Таким чином мислитель озброїв природознавство двома засобами дослідження: перерахунком та винятком. Саме головне значення має виняток. З допомогою свого методу Бекон встановив, що формою теплоти є рух дрібних частинок тіла.
У своїй теорії пізнання Бекон приходить до думки, що істинне знання випливає із досвіду. І така філософська позиція Бекона отримала назву «емпіризм». Засновником та послідовником емпіризму вважають Френсіса Бекона.
Згідно теорії Бекона, стосуючись теорії пізнання цього геніального філософа, який робить висновок, що будь – який метод, який отриманий дослідно –індуктивним шляхом є одночасно як дослідним так і індуктивним. Мислитель розділяє джерела людських помилок, які стоять на перешкоді до пізнання, ділить їх на чотири групи, які він назвав «ідолами»:
1) Ідоли роду – витікають із самої людської природи, не залежать ні від культури, ні від індивідуальної людини.
2) Ідоли печери – це індивідуальні помилки людського сприйняття, можуть бути вродженими та набутими.
3) Ідоли площі або ринку – як наслідок суспільної природи людини, спілкування, і використання у спілкуванні мови.
4) Ідоли театру – засвоєні людиною від інших людей неправдиві уявлення про устрій дійсності.
Послідовниками тієї течії у філософії Нового часу стали: Т.Гобс, Дж.Локк, Джордж Берклі, Д. Юм – в Англії, а також Е. Кондільяк, К. Гельвенцій, П.Гольбах, Д. Дідро – у Франції.
Проповідником емпіризму Френсіса Бекона став словацький філософ Ян Байєр.
Література:
1. Анализ статей зарубежной художиственой и научной литературы – Л., 1985
2. Андреев Л.Г., Козлова Н.П., Косиков Г.К. История француской литературы – М., 1987
3. Артамонов С.Д., Гражданская З.Т. История зарубежной литературы ХVII – XVIIIвв.: Учеб. для студ.пед.ин-тов – М.: Просвищение, 1988
4. http://www.kazedu.kz/referat/158537
5. http://tureligious.com.ua/filosofski-pohlyady-frensisa-bekona/
6. http://www.osvita-plaza.in.ua/publ/francuzkij_materializm_xviii_st/111-1-0-5105
7. http://studopedia.net/5_53688_filosofiya-prava-novogo-chasu-ta-epohi-prosvitnitstva.html
Вступительная часть
С измерением частоты и интервалов времени связано решение многих научных и технических проблем. Частотой f называется число идентичных событий, происходящих в единицу времени. Единица циклической частоты f — герц (Гц) — соответствует одному событию за 1 с. Стоит отметить, что исторически в радиоэлектронике высокие частоты принято обозначать буквой f, а низкие — F. Гармонические сигналы характеризуют также угловой (круговой) частотой ω = 2πf, выражаемой в рад/с и равной изменению фазы сигнала φ (t) в единицу времени. Угловая частота записывается для высоких и низких частот соответственно как ω = 2πf и Ω = 2πF. Для гармонических сигналов (в том числе и искаженных) частота определяется числом переходов через ось времени (т.е. через нуль) за единицу времени.
При непостоянстве частоты используется понятие мгновенной угловой частоты ω(t) = dφ(t)/dt = 2πf(t). где f(t) — мгновенная циклическая частота. В настоящей лекции при описании методов измерения частоты имеется в виду ее среднее значение за время измерения. Различают также долговременную и кратковременную нестабильности частоты, связанные соответственно с постоянным изменением частоты за длительный и короткий интервалы времени и с ее флуктуационными изменениями. Граница между этими нестабильностями условна и задается путем указания времени измерения.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 38 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |