|
Читайте также: |
Література кінця ХХ – початку ХХІ сторіччя вже стала культурно-історичним, філософським окремим простором, яка розвиває нові течії в культурі, безпосередньо в літературі, ХХІ століття.
На початку нового тисячоліття художня система характеризується новизною тенденцій. Відлунням філософії позитивізму, екзистенціалізму, фройдизму, деструкціоналізму позначений тепер чи не кожен твір. Рух від аналізу до синтезу, звернення до міфологізму як категорії поетики, історична зміна в ставленні до психологізму і персонажа проявляються в найрізноманітніших художніх системах: необароко, неоромантизм, неокласицизм, постмодернізм. Одним з найколоритніших постатей української літератури кінця ХХ – поч. ХХІ ст. був Юрій Андрухович, івано-франківський письменник, який, впевнено вступаючи у ритм сучасної прози світу, тонко й глибоко відтворив і національну автентичність, будуючи карнавальні образи, застосовуючи прозахідні риси, звільняючись від минулих штампів.
Ю. Андрухович є один з засновників «станіславського феномену», який сформувався в українській культурі наприкінці 80-х років і активно почав розвиватися саме в літературі в 90-і роки. Саме цей феномен дав новий вектор розвитку українській сучасній літературі європейського ґатунку і утвердив нові естетичні, стильові перспективи української літератури, генетично пов’язані з постмодернізмом та постколоніалізмом.
Ю. Андрухович, як письменник «станіславського феномену» має великий творчий доробок, який вміщується від есеїв до романів. Але головна риса, що виокремлює Ю. Андруховича, як письменника ХХІ століття, є залучення Європи у свої твори.
Перше обговорення західництва відбулося у 1996 році на українській міжнародній конференції, де було визначено, що Україна не може розвиватися зовсім самостійно, так як вона молода незалежна держава, тому для розвитку їй потрібна Європа, а отже, її течії.
Саме Ю. Андрухович найхарактерніше виявив у свїх есеях риси західництва. Спочатку, автор виокремлює одне місто – Станиславів, через яке зображуються інші міста. Саме Станиславів, на думку автора, є обжитим, окультурненим, що зберігає свою історію завдяки мешканцям, що є характерним для західництва. Внаслідок чого, Ю. Андрухович позбавляє Україну геграфічних кордонів, що надає їй приналежності до багатьох культур але при цьому не втрачає своєї індивідуальності. Наприкладі, автор показує Львів, який відображає як культурний центр України, який не має географічних кордонів, тому що це ознака обмеженості, а автор, намагаєься передати увесь світ через Львів. З цього випливає гетерогенність України, яка надає їй більш обширний розвиток та спрямування.
У середині 90-х років Галичина стає переломною ланкою для Ю. Андрухович, який прощається з ілюзіями центральноєвропейської ідеї і констатує цивілізаційну відділенність України від Заходу. Від думки, яка вела Андруховича впродовж першої половини 90-х років, що Європа є важилем який сприяє розвитку української культури без зазіхання на її ідентичність, нічого не залишилось, крім того, що історію, яка б вона не була, потрібно поважати.
Галичина, стає уявним кордоном, що відмежовує Україну від решти світу і це стає головною рисою в есеях Ю. Андруховича середини 90-х років. Можна сказати, що Андруховичева Європа стає дедалі менш центральною та більш українською. Зникають з неї ті елементи, які свідчать про центральноєвропейськість – зачарування культурною мозаїкою, заглиблення в багатонаціональній історії, багатовимірність ідентичності, поступаючись поволі перед страхом втратити культурну ідентичність.
Отже, відокремлення Галичини, прагнення повернутися до Європи, але при цьму зберігаючи власну індивідуальність, плекання пам’яті про історичну відмінність – належність до нового етапу творчості Ю. Андруховича, який є в його творчості й донині.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 151 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |
|