Читайте также:
|
Першими повернення проблематики вiд пiзнання природи (космосу) в напрямi людини (мікрокосмоса) та реалiй її буття здiйснили софiстu - платнi вчuтелi мудростi. Нагромаджене у фiлософiї знання вони пустили у практику, почавши вчити риториці, мистецтву аргументації та доведення виправданостi власної позицiї. Їх бiльше цiкавило саме це, а не пошук iстини, але вони сприяли поширенню знань i поглибленню людських уявлень про суспiльство, державу, людську доброчеснiсть. Теза Протагора (481 - 411рр. до Р.Х.) "людина є мiрою уcix речей" вважається яскравим виявленням суб'єктивiзму та релятивiзму (принцип "все є вiдносним") у позицiї софiстiв.
Саме проти цих принципiв виступив Сократ (469-399 рр. до Р.Х.) який вважав, що людина повинна гpунтувати свою поведiнку на надiйних знаннях, а останні повиннi бути остаточними, незмiнними та завершеними; мiнливi ж уявлення нашої душi слiд вважати гадкою, але саме через їх мiнливiсть вони не можуть бути пiдставою для виправданого життевого вибору та поведiнки людини. Справжні знання, за Сократом, слiд шукати в собi ("Пiзнай себе!"), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло "космiчнuх nеревтiлень", потенцiйно знає усе. Це й робив Сократ у своїх нескiнченних бесiдах iз сучасниками ("сокраmuчнi бесiдu"), бо вважав, що людина, яка через власнi мiркування зайшла в суперечнiсть iз самою собою, буде змушена вiдчувати внутрiшню напруженiсть, прагнути розв'язати цю суперечнiсть.
Сократа вважають уособленням фiлософiї, і не лише тому, що він був виразником невпокореного духу, i також не тiльки тому, що він шукав неочевидного, глибинного, початкового. Сократ жив так, як фiлософствував, а фiлософствував так, як жив. Його непохитне служiння вищим принципам, демонстрацiя спiввiтчизникам несправжностi їх знань призвели до того, що за хибним звинуваченням він був засуджений до страти. У в'язницi Сократ вів свої останні бесіди з учнями.
Платон (427-347 рр. до Р.Х.), кращий учень Сократа, подiляючи вихiднi думки останнього, вважав, що вимогам Сократа щодо справжнiх знань можуть вiдповiдати ідеї незмiннi сутнісні основи буття усього сущого. Речi течуть i змiнюються, міркував Платон, але світ не зникає; отже, в основі речей лежать деякi iдеальнi незмiннi cymнocmi. Їх неможна побачити, але можна осягнути розумом, адже, розумiючи сутнiсть речей, ми можемо впiзнати їх у змiнних образах та з'явленнях. Ідеї постають як умови переходу від сприйняття речей до їх осмислення.
Вiдповiдно до тeopії ідей Платон розглядав людину (тiло – в'язниця для душi), суспiльство, мистецтво i т.ін.. Платона вважають одним iз фундаторiв утопiчного мислення, бо він розробив проект "iдеальної" (а тому - i неможливої) держави, в якiй, поряд iз культом вишої мудростi (правити державою повиннi фiлософи, бо вони здатнi споглядати iдеї), він уводив певнi елементи казарменно-тоталiтарного правлiння (наприклад, кращою музикою вважались вiйськовi маршi, воїни та службовцi жили в загальних примiщеннях та iн.). В усякому разi можна стверджувати, що саме Платон вiдкрив світ умоглядного (теоретичного) бачення реальностi, багато зробив для розумiння пiзнання та людськоi дiяльностi.
Основні принципи ідеалістичного підходу Платона:
1) усі речі виникають за допомогою взаємодії ідеї і матерії;
2) ідеї - безтілесні сутності, що відіграють у такому синтезі первісну роль, тобто вони реалізуються в матерії і знаходяться поза матеріальним світом;
3) ідея - виступає взірцем, еталоном, нормою, ідеалом для матеріальних речей;
4 ) матерія виступає без’якісним, пасивним початком речей;
5) оскільки ідеї знаходяться поза матеріальним світом люди змушені все життя бачити лише їх проекції, тіні;
6) він пропонує ієрархізацію ідей. Понад все він ставить ідею краси та добра - удосконалену, незамінну, вічну;
7) пізнання або навіть пізнавальні зусилля відносно ідей виступають вершиною пізнавального процесу і свідоцтвом повноцінного життя.
8) душа людини може розуміти ідеї в їх первинній чистоті лише у мить переселення душі з одного матеріального тіла в інше. У «світі речей» їй залишається анамнез - пригадування того, що вона побачила у «світі ідей».
9) люди живуть наче у печері, вони мають справу лише з блідими відбитками того, що є насправді;
10) насправді існує ще один світ, який можна умовно назвати «світом ідей»;
Ідеї - це ідеальні прообрази великої кількості схожих між собою за суттєвими ознаками матеріальних речей, наприклад, усі чаші походять від ідеї « чашності ».
Арiстотель (384 - 322 рр. до Р.Х.) провiв в Академії Платона близько 20 років і мав славу одного з найкращих його учнiв. Але, прийнявши цiлу низку думок учителя, Арiстотель неприйняв його теорії iдей.
Арiстотель проголосив, що iдея та рiч це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея - у нашому пізнанні позначає передусімне єдине, а загальне в рiзних речах. Якщо iдея iріч тотожні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрiшньої будови речей та їх причин i ідiй. За своею будовою речi складаються з матерії i форми.Матерiя є пасивним матерiалом; поза формою вона лише чиста можливiсть; разом iз формою матерiя постає у визначеностi матеріалу для певної форми. Отже, дiйснiсть речей бiльше пов'язана з формами, що їх продукує "форма всiх форм ", або свiтовий розум, який, мислячи себе самого, й утворює yci можливi форми. Буття ж конкретних речей зумовлене дiєю чотирьох причин: причина матерiальна, формальна, причина дiйова i фiнальна, або цільова причина.
Ототожнивши рiч та iдею, Арiстотель справедливо вважав, що ми можемо здобувати певнi знання про реальнiсть, оперуючи лише iдеями i не звертаючись до речей. Biн створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логiкою.
В основу логiки покладено вчення про три форми (поняття, судження та умовиводи) та про три законu мuслення (закон тотожностi предмета думці, неприпущення суперечностi та вuключеного третього). Kpiм того, Арiстотель розробляв етuку, полiтiю, поетику, вчення про душу. У ЗЗ5 р. до Р.Х. вiн вiдкрив в Афiнах свою вuщу школу пiд назвою Лiцей.
Основні принципи філософських поглядів Аристотеля:
1) основою буття є перша матерія (вогонь, повітря, вода, земля), які є пасивним матеріалом буття у створенні речей;
2) усі матеріальні похідні можуть існувати тільки «оформленими», тобто тільки вступаючи в контакт з формою, усі реальні речі - церезультат взаємодії матерії та форми, при чому форма має головну роль;
3) він виділяє два типи чеснот:
а) діаноетичні, пов’язані з розумовою частиною душі - мудрістю, практичністю, винахідництвом (мужність, правдивість, помірність);
б) етичні, які будуються на волевій складовій душі та протистоять добро чинностям (мужність - боягузтво)
4) заклав теоретичні основи логіки як науки (йому належіть формування закону протиріччя).
Платон i Арiстотель - неперевершенi мислителi античної філософії, їхні думки багато в чому визначили i визначають духовну атмосферу Європи, а їх учення окреслюють гранично вiдмiннi орiєнтири Європейського мисленлення: Платон розробив екзистенцiально - мiстичний тип мислення, багато в чому образний, символiчний, Арiстотель - стиль рацiонально-логiчний, чiткiший та детально продуманий.
Багатогранна творчiсть Платона i Арiстотеля завершує собою класичний перiод у давньогрецькiй фiлософії. Це був час найбiльш інтенсивної, різнобічної i продуктивної творчостi у сферi фiлософського духу.
Основні ідеї античної «етики»:
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 109 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |