Читайте также:
|
Етнокультурні ресурси України
Етнічна культура як об’єкт дослідження й туристичний ресурс.
Регіональні відмінності етнокультур
Культура є одним з найбільш складних наукових понять і в той же час одним з найуживаніших у повсякденній практиці термінів. Ще в середені XX ст. американські вчені нарахували майже сотню дефініцій культури, що свідчить про складність даної наукової категорії, яка відбиває всю множину відношень і станів суспільства у його взаємодії з людиною і природою. Значна кількість дефініцій саме свідчить про висвітлення певних аспектів цього складного феномену, назва якого - культура. Відповідно до декларації ЮНЕСКО (1982р.), культура визначається як комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе як різні мистецтва, так і спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань.
Одним з видів культури, який характеризується певною організацією духовної, соціальної та матеріальної життєдіяльності і світосприйняття, в основу якої покладено звичаї, традиції, норми та цінності, притаманні даному етносу, є етнічна культура. Культура як суттєва ознака кожного етносу, спосіб його буття, закладається в ході етногенезу або процесу адаптації певного етносу до умов довкілля, «яке його годує» (за висловом відомого історика і географа Л.М. Гумільова), а далі, весь час свого розвитку або етнічної історії, зазнає еволюційних змін та трансформацій. «Етнос, як соціальна система функціонує і розвивається за допомогою інформаційних зв'язків, котрі, з одного боку, мають між-поколінний характер, а з іншого - просторовий, вбираючи іншоетнічні елементи культури», - зазначає відомий український етнограф А. Пономарьов. Міжпоколінні зв'язки забезпечують етносу усталеність, стабільність і неповторність, а просторові - інноваційність розвитку, постійне оновлення. Таким чином, культура кожного етносу є багатошаровою, конгломеративною і водночас унікальною, в ній поєднуються і одночасно функціонують традиційні і сучасні компоненти.
Традиція в культурі є зв'язком минулого з сучасним, результатом акумуляції, селекції і просторово-часової передачі життєвого досвіду від минулих поколінь, яке закріплюється в певних стереотипах побутової поведінки і системах господарювання, тобто в навичках виготовлення та використання певних знарядь праці, домашнього начиння, в правилах поведінки, звичаях, ритуалах тощо. Так традиційна культура консолідує людські спільності і локалізує їх в певних ареалах. Традиційною культурою з її мовою, традиціями, вихованням, релігійними уявленнями та всією суспільною практикою формується образ світу, тип мислення, почуттів окремої людини, тобто формується ментальність як окремої людини, так і соціальної групи, і певного етносу (народу чи нації). Ментальність як домінуючий в суспільстві образ світу знаходить свій вираз в філософських, релігійних, політичних, естетичних доктринах, в духовному житті суспільства, визначаючи його сучасну культуру.
«Людство культурно дискретне», - зазначає відомий український філософ М. Попович і етнічна (національна) організація є однією із структур, що нагромаджують досвід і передають його новим поколінням. Етнічна диференціація людства і взаємодія етносів в процесі життєдіяльності формують етносферу - частину антропосфери, яка визначається мозаічністю та полілінійністю.
Таким чином, традиція в культурі консолідує націю (як вищий рівень саморозвитку етносу). Але культура кожного народу не є застиглою, а зазнає постійних змін, добровільних чи вимушених трансформацій. Дифузія культури або її змішування внаслідок контактів і запозичень між сусідами, поширення світових релігій (буддизму, християнства, ісламу), а в новітні часи - економічних та суспільно-політичних моделей є тими механізмами, які трансформують традиційну культуру в культуру сучасну, притаманну тому чи іншому етносу, оскільки вона все одно несе в собі риси неповторної етнічності. Але є ще й третя сила, яка впливає на трансформації етнічної культури і яка позначається тим більше, чим відкритішим і демократичнішим стає сучасне суспільство. Ця третя сила отримала назву глобалізації. Її дію можна визначити як вплив надетнічного культурного поля, яке формується внаслідок поширення сучасних високих технологій, «стиснення» світу за рахунок використання інформаційних мереж і надшвидкісного транспорту. Застосування сучасних технологій практично в усіх сферах життєдіяльності від виробництва до повсякденного побуту обумовлює інтенсивний інноваційний тип господарювання, інтернаціоналізацію праці, прискорює урбанізаційні процеси і проявляється врешті-решт у формуванні стереотипу життя (від елементів матеріальної культури до систем світосприйняття і поведінки), у функціонуванні певної масової культури, позбавленої будь-яких етнічних рис. Більше того, ці універсальні моделі спрямовані на нівелювання, розмивання етнічності. Тобто, вплив глобалізації на традиційну етнічну культуру подвійний: з одного боку, він є етнонівелюючим, а з іншого - етноконсолідуючим, оскільки формує геосвідомість, розуміння єдності і взаємозалежності світу (звідси і розуміння, і визначення глобальності проблем людства - ядерної загрози, екологічної кризи, боротьби з голодом, бідністю, тероризмом та інших). Безумовно, в сучасному світі людина дедалі менше залежна від етнічних коренів, але «життєвий успіх» кожної особистості залежить від того, наскільки глибоко вона засвоїла власні етнічні цінності, бо настільки ж вона відкрита для засвоєння світового культурного надбання. Можна стверджувати, що в сучасному світі складаються дві рушійні етноконсолідуючі сили: в першому випадку - це національна еліта, сформована етнічними і світовими цінностями; а в другому - це органічні носії етнічної культури, етнічних цінностей, сформованих в локальному етнокультурному середовищі. Звідси вимальовуються й дві моделі взаємодії традиційної і масової культури - на основі толерантності і нетерпимості.
Еволюція етнічних культур в умовах зростання глобалізаційного тиску надетнічного культурного поля об'єктивно формує ситуацію «культурних бар'єрів». Ці бар'єри різного порядку (наприклад, взаємодії сучасних цивілізацій на глобальному рівні) і різного характеру залежно від зрілості і, відповідно, відкритості того чи іншого етносу. Можна припустити, аналізуючи сучасні міжнародні і внутрішні конфлікти, що чим більш зрілим і консолідованим є етнос, чим більш виражені в ньому етнонаціональні тенденції (самосвідомість, використання рідної мови на всіх рівнях, підтримка освіти і просвітництва тощо), тим «прозорішим» є його «культурний бар'єр», який зберігає традиційну культуру і відтворюється у дотриманні більшістю населення ритуалів і обрядовості, традиційних свят, використанні ритуальної їжі і традиційного святкового вбрання та інших ознак своєї етнічної ідентифікації. В той же час, в силу різних природних чи історичних обставин, певна частина етносів в ході своєї етнічної історії не зазнавала і зараз не зазнає значного тиску надетнічного поля, знаходиться на периферії сучасних глобалізаційних процесів і ці «культурні бар'єри» також є достатньо прозорими, але не несуть етнозахисної функції сформованої нації і можуть бути легко зруйновані тиском надетнічного культурного поля. Збереження традиційної культури реліктових суспільств є одним із завдань збереження культурного надбання людства сучасним глобалізованим суспільством. Тому завдання збереження етнокультурного розмаїття людства є не менш актуальним, ніж збереження його біологічного розмаїття.
Таким чином, традиційна етнічна культура населення кожної країни є невичерпним ресурсом для розвитку туризму, і значення цього ресурсу зростає, набуваючи самостійної цінності.
Українська нація є достатньо консолідованою і традиційна українська культура має становити значну складову національного туристичного продукту на ринку міжнародного туризму.
Внаслідок складної історичної долі на теренах України об'єктивно закріпились внутрішні відміни в межах одного етносу, які знайшли своє відображення в діалектах та особливостях українські мови, традиційної архітектури, національного одягу, звичаях та обрядовості тощо. Перші спроби районування території України за цими ознаками відомі з робіт Г. Левасера де Боплана (XVII ст.), який виділив вісім регіонів: Волинь, Поділля, Покуття, Брацлавщину, Київщину, Сівещину, Чернігівщину, Угорську Русь. В подільшому відомі численні пропозиції науковців щодо районування України за пенвими внутрішніми ознаками. Так, варіативність діалектів і говірок дозволила запропонувати лінгвістичне районування, відміни в народній творчості - культурологічне, а комплексний підхід до дослідження традиційної національної культури, запропонований українськими етнологами, втілився в останні десятиріччя в численні пропозиції щодо схем етнокультурного районування України. На сьогодні ще немає усталеної і загальновизнаної схеми етнокультурного районування України, хоча запропоновані варіанти різняться переважно в деталях, що дало нам змогу запропонувати характеристику найбільш сталих етнокультурних регіонів України. Відміни в запропонованих схемах пояснюються тим, яким саме принципам і критеріям надає перевагу той чи інший автор. Крім того, деякі схеми містять тільки описи і не мають картографічного відображення, що ускладнює аналіз, хоча слід зауважити, що етно-культурні регіони країни не мають і не можуть мати чітких меж - існують перехідні смуги, що мають більш чи менш чіткий характер, але слід зазначити, що запропонована делімітація етнокультурних регіонів є досить умовною.
Середня Наддніпрянщина охоплює території, прилеглі до середньої течії Дніпра. З цією територією пов'язане зародження українства, його консолідація. Історично ця територія, заселена переважно полянами, виступала під назвою Руської землі. Традиційно-побутова культура населення регіону зберегла багато архаїчних рис, генетично пов'язаних, очевидно, з культурою полян. Особливо це стосується традиційних для даного району галузей господарства - землеробства і скотарства з їх винятково багатою агрикультурою і різноманітністю сільськогосподарських знарядь, домашніх промислів, ремесел. До XIX - початку XX ст. тут збереглися безколісний плуг, давні риси планування і будівництва житла та господарських споруд, зокрема характерний тип мазаної та побіленої хати; в одязі - багато вишита жіноча сорочка, плахта, запаска, свитка, тканий пояс, переважаюча світла колористика тощо. При наявності багатьох спільних рис у традиційній матеріальній і духовній культурі регіону помітно вирізняються його правобережна і лівобережна частини.
Запоріжжя охоплює територію нижньої течії Дніпра. На цій території в районі дніпровських порогів поблизу о. Хортиця ще з X ст. почали створюватись укріплені поселення і формуватися відносно самостійна земля. В період національно-визвольних змагань ця земля стала центром українського козацтва, яке поєднувало в собі риси військової і соціальної демократії, об'єднуючи волелюбних представників різних етносів, різних культур та вірувань. З 1650 р. ця земля отримала назву Гетьманщини, яка згодом поширилась на всю Лівобережну Україну і проіснувала до скасування Катериною II Запорізької Січі (1775 р.). Традиційно-побутова культура населення ще довго зберігала елементи козацького устрою, закріпилася зокрема в системі поселень, в топоніміці.
Після скасування Гетьманщини і ліквідації Запорізької Січі царський уряд Російської Імперії організовував і стимулював значною мірою колонізацію цих земель переселенцями з глибини Росії та населенням інших народностей. Залежно від цих історичних обставин, природних умов та контингенту населення виник своєрідний етнографічний характер. Для населення цього краю характерні давні культурно-побутові риси, пов'язані зі специфікою традиційного степового землеробства, відгінного тваринництва, будівництва, домашніх промислів тощо, а також ті, що принесені переселенцями, що приходили сюди з різних регіонів України і з-поза її меж у процесі заселення та масового заробітчансько-міграційного руху в цьому регіоні. Істотно позначилися активні етнокультурні зв'язки і взаємовпливи українського та іншоетнічного населення. Міжетнічна взаємодія простежується, наприклад, у поєднанні різнонаціональних елементів одягу, декору тощо.
Поділля займає територію між Південним Бугом та Дністром. Назва відома з часів Галицько-Волинського князівства і зафіксована в багатьох документах ХІІІ-ХІ\/ ст. Ця територія, незважаючи на постійні зміни, зберегла свою назву. На її незначному за площею «ядрі» між річками Коропець, Мурафа, верхів'ями Бугу та Серету з XVII ст. впродовж трьохсот років сформувалася своєрідна культура та стійка самосвідомість населення.
Поділля заселяли в давнину слов'янські племена тиверців і уличів, які ввійшли до Київського князівства. Після занепаду княжо-руської державності у другій половині XIV ст. Поділля захопила феодальна Литва. Згодом спочатку Західне, а після Люблінської унії (1569) і Східне Поділля потрапило під владу Польщі. Неодноразово різні частини південно-подністровського Поділля окуповували турецько-османські загарбники. Під час першого (1772) і другого (1793) поділів Польщі Західне Поділля зайняла Австрія, а східне разом з Правобережною Україною було приєднане до Російської імперії.
За етнографічними ознаками Поділля є, може, одним з найколо-ритніших і найсвоєрідніших регіонів України: вписані в рівнинно-горбистий рельєф мальовничі білохаті села у зелені садків, сповнені поезії своєрідні звичаї і обряди з багатьма елементами архаїки, чарівні пісні, самобутнє народне мистецтво тощо. Регіональні своєрідні риси традиційно-побутової культури українців Поділля походять певною мірою і від їх багатовікового спілкування з представниками інших народів, що в різний час поселялися тут, зокрема, з поляками, чехами, молдаванами.
Родючі чорноземи, теплий помірний клімат сприяли розвиткові хліборобства, яке здавна було основним заняттям жителів Поділля і надало своєрідного характеру їх традиційно-побутовій культурі. Притаманні для цього краю будівництво з використанням глино-солом'яних вальків, корінням сягає археологічної давнини, а також глино-солом'яні будівлі з кам'яними підмурівками, зокрема, у південних наддністрянських місцевостях. Своєрідності подільській хаті-мазанці надавали білизна стін з обробкою і підсинюванням заглиблених площин, виступаюча призьба, підведена червоною глиною, внутрішнє облаштування, оздоблення інтер'єру декоративними елементами, рушниками та ін.
Традиційне вбрання подолян відзначається різноманітністю локальних варіантів, багатим оздобленням вишивкою і мережкою. Особливо знамениті подільські жіночі сорочки з густо вишитими рукавами і кольоровою гамою. Характерним поясним жіночим вбранням є обгортка з незшитого шматка полотна - плахта. З верхнього жіночого і чоловічого вбрання побутували у різних місцевостях Поділля опанчі, кожухи, беке-ші, свити, куртки тощо.
Самобутністю відзначаються подільські ткацькі вироби, килимарство з рослинним і геометричним орнаментом, широкі асортименти традиційної продукції численних осередків подільської кераміки та ін.
Галичина простяглася на захід від Поділля вздовж верхньої течії Дністра від Карпат на південному заході до витоків Західного Бугу на північному сході. Ці землі були заселені східнослов'янськими племенами карпатських хорватів, тіверців та уличів, а пізніше, увібравши територію дулібів та волинян, тут було створене Галицько-Волинське князівство (ХІІст.), яке певною мірою спиралося на традиції політичних зв'язків та етнічної спорідненості південно-західних племен Русі. Могутнє Галицько-Волинське князівство вже у ХІІІст. почало занепадати, охоплене смутою, і потрапляє в залежність від Угорщини, а пізніше - Польщі. З того часу ця земля була відірвана від інших українських земель і розвивалась в складі інших держав: як «Руське воєводство» в Польщі, як «Східна Галичина» - в складі Австрії, потім знову (з 1914 по 1939рр.) - у складі Польщі. Українське населення цього краю впродовж багатьох століть зазнавало дискримінаційні утиски, а територія - посиленої колонізації та заснування тут польських, німецьких, чеських поселень тощо. Однак народ стійко оберігав, захищав свою етнокультурну самобутність, мову, релігію, культурно-побутові традиції, тому й досі цей край відзначається неповторною своєрідністю народних промислів, вишивки, виробів з дерева, різьби, фольклору, звичаїв (наприклад, давнього обходу на Яворівщині дворів на Великдень з обрядовим співом — «риндзюванням»).
Своєрідними рисами культури й побуту відзначається територія Карпат, яку деякі етнографи виділяють як окремий етнокультурний регіон, вирізняючи в його межах за етнокультурними ознаками Прикарпаття і Закарпаття.
Своєрідним етнографічним районом зони Прикарпаття є Покуття. Ця давня назва зустрічається вже у джерелах XIV ст. як визначення адміністративно-територіальної одиниці. На карті України Боплана з 1650 р. ця територія значиться як «частина України, яку народ називає Покуття». Походження назви має різне тлумачення. Найдостовірнішим є виведення її від слова кут - як найменування землі «в кутах», утворюваних крутими згинами рік (у даному випадку Дністра, Прута і Черемоша з притоками) - подібно до назв Поділля, Пониззя (від діл, низ), Полісся (від ліс).
Визначення території з цією назвою у різних джерелах і авторів неоднакове. Але завжди назва Покуття стосується південно-східної частини теперішньої Івано-Франківської області, його північною межею вважається Дністер, південно-східною - кордон з Буковиною.
В минулому Покутська земля входила до складу Київсько-Руської держави, Галицьке-Волинського князівства. Як окраїнна провінція вона зазнавала частих нападів різних завойовників, кілька разів була поневолена угорськими феодалами, а з 1387 р. - шляхетською Польщею, її жителі брали активну участь у національно-визвольній боротьбі українського народу, опришківському русі. Наприкінці XV ст. з Покуттям пов'язане велике народне повстання під проводом Мухи. У 1772-1918 рр. Покуття входило до Австрійської (з 1867 р. - Австро-Угорської) монархії.
Територіально порівняно невеликий покутський край вирізняєтся як своєрідний локальний етнографічний район України. Його етнографічна специфіка виражена передусім багатьма характерними елементами різних ділянок побуту і традиційної культури, що особливо примітні порівняно з етнографією суміжних Поділля (на півночі) і Гуцульщини (на південному заході), Буковини (на південному сході). Це самобутні етнокультурні реалії, які простежуються в традиційному покутському будівництві, народному одязі з особливо багатим розмаїттям головних жіночих уборів, орнаментиці і колориті вишивки, у багатьох звичаях, обрядах, словесному і музичному фольклорі, танцях, місцевих ремеслах і промислах. За багатьма показниками галицько-покутський етнографічний ареал продовжується на сході на суміжну Буковину. Ця спільність є і в народній мові (покутсько-буковинському говорі). Сама назва покутяни, вживана сусідами і самими жителями цього краю, не тільки похідна від історико-географічного чи адміністративного поняття, а й має етнографічний смисл, виступає як найменування одного з локальних етнографічних підрозділів українського народу.
Ще одним підрайоном Прикарпаття є Буковина. Цією назвою історично визначається південно-східна частина західно-української землі, що переважно просторово збігається з серединною частиною сучасної Чернівецької області. Тут, на стиках сусідніх етно-культурних територій, склалися культурно-побутові реалії перехідного характеру. Це простежується в різних ділянках матеріальної і духовної народної культури. Позначилися також і різноетнічні культурно-побутові впливи внаслідок спільного проживання й спілкування буковинських українців з молдаванами, румунами, циганами, німецькими і російськими поселенцями. У центральній і південно-східній частині української Буковини склалися певні особливості традиційної архітектури, народного вбрання, вишивки, фольклору.
Яскравою етнографічною своєрідністю відзначається населення Карпат, де виділяють такі історико-етнографічні райони як Гуцульщина, Бойківщина і Лемківщина. Назви районів походять від найменування етнографічних груп - гуцули, бойки, лемки - і введені у науковий обіг другої половини XIX - початку XX ст. для визначення території, яку заселяє кожна з цих етнографічних груп або субетносів.
Гуцульщина. Про цей край і його людей написано чи не найбільше з усіх етнографічних районів України. Яскраво відображений він у художній літературі, образотворчому мистецтві, кіно (повість «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського і фільм С. Параджанова за цим твором, вірші, оповідання і повісті Ю. Федьковича, І. Франка, Г. Хоткевича, О. Кобилянської, М. Стельмаха, польського письменника С. Вінценза, численні картини К. Устияновича, І. Труша, О. Кульчицької, Й. Бокшая, А. Монастирського, Й. Куриласа та ін.). Привабливістю відзначаються велична краса природи цього гірського краю, горда, волелюбна вдача його жителів, колоритний одяг, самобутнє народне мистецтво.
Поселення гуцулів займають східну частину Українських Карпат: теперішні Верховинський, Косівський (без північної смуги), південна частина Надвірнянського та Богородчанського районів Івано-Франківської, суміжні Путильський і південна частина Вижницького та Сторо-жинецький райони Чернівецької і Рахівський Закарпатської областей. До історико-етнографічної Гуцульщини належать у південно-східній частині північні місцевості Сигота і Вишіва, що тепер входять до території Румунії. Походження назви гуцули (гуцул) має різне тлумачення і досі залишається дискусійним. Одні автори пов'язують її з волоським словом готуль у значенні розбійник, інші виводять від слова кочувати - кочули, вважаючи гуцулів первісним кочовим племенем, ще інші - від назви тюркського племені узів, від котрих мали б начебто походити гуцули, і т. д. Заселення Гуцульщини і взагалі Українських Карпат відбувалося, як переконливо засвідчують джерела, з давнього часу і йшло здебільшого з півночі на південь шляхом поступового просування в гори по річкових долинах та господарського освоєння гірських схилів. Основним колонізаційним елементом було східнослов'янське населення, хоч цілком можливе і кочування та поселення тут решток давніх тюркських, східно-романських племен, сліди їх впливів позначилися, зокрема, і на традиційно-побутовій культурі гуцулів.
Залежно від природних умов, малої кількості придатної для рільництва землі, головну роль у господарському укладі й виробничому побуті гуцулів відігравало відгінне тваринництво з переважанням вівчарства в його структурі. На цій основі розвинулась культура полонинського господарювання зі своїми типами споруд, формами випасу, виробничих функцій, організації побуту, способами переробки молокопродуктів тощо.
З перевагою тваринницького характеру господарства гуцулів великою мірою пов'язаний і особливий тип їх поселень - для них властиве здебільшого розпорошене розміщення садиб («оседків») і не тільки в долинах, а й на схилах і верхах гір, тобто ближче до випасів і запасів кормів. На Гуцульщині зберігся давній тип двору із замкнутою за периметром системою будівель - гражда. Основним матеріалом для одягу гуцулів були домоткане вовняне сукно, овече хутро та саморобна шкіра. Але компоненти традиційного вбрання, зокрема святкового і обрядового, відзначалися багатою орнаментацією, прикрасами, вишивкою, аплікацією, тисненням на шкірі, металевими виробами. Особливі й різні додатки до одягу (топірець, шкіряна торба-тобівка, черес, нашийні жіночі прикраси тощо).
Значна питома вага у господарсько-виробничій діяльності гуцулів належала різним допоміжним заняттям: збиральництву (ягід, грибів, горіхів, лікувальних рослин), лісорубству, сплаву лісоматеріалів. З ремесел і домашніх промислів найпоширенішими і вагомими були обробка вовни, шкіри, ткацтво, гончарство, обробка дерева, лозо- й коренеплетіння. Відомі на Гуцульщині й такі давні види промислів, як солеваріння, виготовлення поташу, вугілля і смоли.
Своєрідні архаїчні риси стійко зберігалися в сімейному і громадському побуті з властивими йому патріархальними устоями, повагою до батьків і сільських старійшин, у різних галузях духовної культури: традиційних знаннях, віруваннях, звичаях, обрядах. У них простежуються відбитки духовного життя різних епох, починаючи від первісного ладу, поєднання давніх язичницьких і пізніших християнських елементів, фантастичних ірраціональних уявлень з практичним досвідом, набутим і перевіреним упродовж віків.
Гуцульський фольклор, зокрема обрядові пісні, казки, легенди, перекази відзначаються цікавими мотивами, сюжетами, образами, своєрідною мелодикою. З давнього часу Гуцульщина відома і оригінальним ужитково-декоративним мистецтвом: керамікою, різьбленням по дереву, писанками, ткацтвом, вишивкою, художньою обробкою металу, шкіри, прикрасами з бісеру, виробами з рогу тощо. Вироби гуцульських народних майстрів знаходяться у багатьох вітчизняних і зарубіжних музеях, збірках численних колекціонерів. А в Коломиї діє єдиний в своєму роді музей писанкарства.
Бойківщина - суміжний з Гуцульщиною на заході етнографічний район, що займає центральну частину Українських Карпат. Гуцульсько-бойківське пограниччя проходить приблизно по межиріччі Лімниці і Бистриці-Солотвинської на північних схилах Карпат і Тересви у Закарпатті, на заході межує з Лемківщиною у верхів'ях Сяну та Ужа. Північна межа проходить карпатським передгір'ям, а південною можна вважати Полонинський хребет у Закарпатті. Окреслена територія охоплює півден-но-західну частину Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більшу частину Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Великоберезівського, Воловець-кий і Міжгірський райони Закарпатської області. У верхів'ї Стривігору частина етнографічної Бойківщини належить тепер до території Польщі. Назва бойки зафіксована у джерелах XVII—XVIII ст., її походження має різне тлумачення. Найдостовірніша гіпотеза українського вченого І. Верхратського, який виводив її від уживаного в бойківських говірках діалектного слова бойє (боййе, боййечко) у значенні вигуку ага, їй-богу, прислівника справді. Сучасний дослідник М. Худаш вважає, що назва походить від антропоніма Бойко.
Бойківські села знаходяться у долинах рік і мають здебільшого скупчений характер. Тільки в більш висотній зоні вони частково розпорошені. Чимало поселень цього району мають давнє походження, згадуються в Галицько-Волинському літописі та в інших середньовічних джерелах. І. Франко небезпідставно обрав тереном своєї історичної повісті з XIII ст. «Захар Беркут» с. Тухлю і Тухольщину на Сколівщині.
Бойки здавна були землеробами. Під ріллю тут освоювалися не тільки долини, а й гірські схили, лісові масиви. Етнографи зафіксували на Бойківщині архаїчні способи вирубно-вогневого освоєння земляних ділянок: рубання лісу та чагарників з наступним їх випалюванням, викорчовуванням пнів, скопуванням мотикою і далі обробкою орними знаряддями. В умовах малородючих грунтів, кліматичних режимів різних висотних зон на Бойківщині склалися традиційний асортимент вирощуваних культур і своя агротехніка. У тваринництві переважала велика рогата худоба, зокрема воли - основна тяглова сила горян. Основні компоненти їжі горян - жито, овес, картопля і молокопродукти.
Розвивалися на Бойківщині різні ремесла і промисли. Одним з найпоширеніших було лісорубство, а також сплав деревини, теслярство, гончарство, бондарство. Місцеві майстри-деревники будували для себе і на продаж хати та господарські будівлі, зводили справжні шедеври дерев'яної архітектури, виробляли з дерева майже всі сільськогосподарські знаряддя, транспортні засоби, хатнє начиння, посуд та ін. Розвивалися також ткацтво і кушнірство.
Традиційний бойківський народний одяг до наших часів доніс давню простоту форм і крою. Одяг шили з домотканого полотна, вовняного сукна й овечого хутра. Колористика одягу, його прикраси й орнаментація були бідніші й простіші, ніж у гуцульському народному вбранні.
Регіональними особливостями характеризуються різні галузі традиційної духовної культури жителів бойківського краю. У календарних і сімейних звичаях та обрядах, віруваннях, міфології, народних знаннях, звичаєвому праві простежуються нашарування різних епох і уявлень, передусім тісний зв'язок з житейськими справами людини. Бойківська фольклорна традиція донесла до нашого часу цінні пам'ятки давніх верств усної поетичної творчості українського народу, зокрема колядки, весільні пісні-ладканки, пастуші обрядові пісні, народні балади, уснопоетичні твори, пов'язані змістом з місцевими історичними, побутовими подіями.
Має самобутній характер і традиційне декоративне мистецтво Бойківщини: вишивка, різьба по дереву, форми і способи прикрашання одягу, розпис писанок. Збережені на Бойківщині твори народного малярства XVI—XVIII ст. належать до комплексу унікальних пам'яток української загальнонаціональної художньої культури.
Цінні колекції бойківських етнографічних матеріалів зібрані у Музеї етнографії та художнього промислу АН України (Львів), зразки народного будівництва з цього краю - у Львівському музеї народної архітектури і побуту.
Лемківщина займає західну частину Карпат по обох схилах Низьких Бескидів. Карпатський вододільний хребет поділяє Лемківщину на південну (закарпатську) і північну (прикарпатську). Східною межею південної частини вважається р. Уж. Дехто цю межу пересуває далі на схід до р. Боржава - на тій підставі, що населення цієї території називають лемаками або лемками. Західною межею південної частини є р. Попрад. Північна частина простягається від Сяну на сході до Попраду з Дунайцем на заході. З усієї цієї території лише частина південно-східної етнографічної Лемківщини належить сьогодні до України (частина Великобере-занського і Перечинського районів Закарпатської області). Основна ж частина - вся північна Лемківщина - належить до Польщі, а південно-східна - Пряшівщина - до Словаччини.
Назва лемки зустрічається в джерелах з XVI ст. Як вважає частина дослідників, вона надана сусідами лемків від поширеної у народній мові останніх діалектної частки лем (у значенні тільки, лише,). Давніми предками лемків, як і бойків, вважається слов'янське плем'я білі хорвати, котре проживало в Карпатах і Прикарпатті. У княжі часи Лемківщина належала до Київської Русі, Галицького і Галицько-Волинського князівств (північна частина). Згодом цей край захоплювали і ділили між собою різні іноземні поневолювачі. Та найтрагічніше сталося після другої світової війни, коли корінне населення північної Лемківщини було вирване з рідної землі і насильно депортоване у північно-західні воєводства Польщі та в Радянську Україну.
Але при всій винятковій складності історичної долі, багатовікових асиміляційних процесів, лемки стійко захищали і захищають свою самобутність, поряд з етнографічною самоназвою неодмінно вживають етнонім русини, в новіший час - українці, яким підкреслюють історичну приналежність до східнослов'янської спільності й органічну етнокультурну єдність з українським народом. Основними опорами у збереженні себе як етнографічної групи українського народу були народна мова лемків - один із діалектних підрозділів української мови, традиційна побутова культура і релігія.
Територія розселення лемків сприятливіша, ніж у бойків, для хліборобства. Воно вважалося основним на Лемківщині і щодо структури, асортименту культур, традиційної агротехніки, знарядь тощо мало чимало спільного з бойківським рільництвом. У скотарстві також переважала велика рогата худоба, але лемки більшою мірою, ніж бойки, займалися випасом овець. Були поширені різні домашні промисли: обробка дерева, каменю, вовни, ткацтво, гончарство, виготовлення дерев'яного посуду тощо. Малоземеллям зумовлювалися в минулому виходи на заробітки і численна еміграція лемків за океан.
Для поселень лемків характерна скупченість у долинах рік і річок та здебільшого одновулична забудова. Традиційний селянський двір складався з довгої хати, яка одним дахом об'єднувала всі основні житлові й господарські приміщення (хата, сіни, комора, стайня, стодола - «боїще»). Рідше зустрічався селянський двір з декількох будинків. До середини XX ст. в архітектурі й інтер'єрі житла лемків збереглися архаїчні елементи: зрубне будівництво, замазування щілин між вінцями зрубу і забілювання їх, велика курна піч, гряди (балки-полиці попід стелею) у хаті, глинобитна долівка, чотирисхилий дах, покритий житніми сніпками («жупами»).
Народне вбрання відзначалося простотою і локальними своєріднос-тями в різних частинах і місцевостях Лемківщини. Спільним для нього є те, що воно виготовлялось здебільшого з матеріалів домашнього виробу. Характерні компоненти традиційного одягу лемків: коротка безуставко-ва жіноча сорочка («чахлик»), чоловіча з розрізом на плечах («опліча»), спідниці («фартухи») - для дівчат з кольорової тканини, для старших жінок - з чорної, запаски в дрібні зборки («збиранки»), вузькі чоловічі штани, синя камізелька («катанка»), сердаки з білої вовни («гуня»), коричнева сукняна куртка - «гунька», довга прямоспинна чуга («чуганя») з великим коміром, оздобленим довгими китицями («свічками»). Взуттям служили шкіряні постоли («кербці») або чоботи.
Своєрідні риси притаманні традиціям сімейного і громадського побуту лемків, їх звичаям, обрядам, повір'ям, багатому і мелодійному пісенному фольклору, легендам, переказам, народній музиці, ужитковому декоративному мистецтву тощо.
Немалою мірою ці своєрідності та локальні культурно-побутові відмінності позначені впливами дуже різних за походженням і національним характером культур сусідів лемків - поляків, словаків, угорців, чехів. Багатовікове спілкування з ними залишило помітний слід у традиційній матеріальній і духовній культурі лемків. Всі ці та інші моменти визначають своєрідну етнографічну ментальність найзахіднішої гілки українського народу.
Закарпаття або Підкарпатська Русь має самобутню історичну долю, яка позначилась в характері населення краю, його розселенні і культурі. Певна ізольованість цього краю від інших українських земель пояснюється не тільки географічним розташуванням за Карпатськими горами, а й політичними чинниками: Підкарпатська Русь з XII ст. і до 1940 р. перебувала під владою Угорщини. Але населення зберігало спільність свого походження і приналежність до східного слов'янства, про що свідчать численні русинські назви, які збереглися з XI—XII ст., коли на цих землях мешкали білі хорвати й тиверці. Населення краю завжди відзначалось строкатістю: поряд з українцями проживають етнічні групи сусідніх народів: угорців, румун, словаків, чехів, а також німецькі колоністи і цигани. Передгір'я і долини заселені гуцулами, бойками, лемками.
Багатовікове співжиття і взаємодія українців-закарпатців з іншими народами істотно позначилися у різних сферах традиційно-побутової матеріальної і духовної культури місцевого населення. В народному будівництві, господарських заняттях, одязі, промислах і ремеслах, харчуванні, звичаях, фольклорі, розмовній мові простежується поєднання різних взаємовпливів. Водночас у цьому складному комплексі культурних перехрещень, нашарувань і впливів чітко проглядає субстрат етнографічної єдності і спільності закарпатських українців (чи як вони називали себе ще в недавньому минулому - русинів) з усім українським народом.
Волинь охоплює басейн Західного Бугу, рр.Горинь та Случ. До етнографічної Волині прилягає на заході Холмщина, корінне населення якої з історичного, етногенетичного і етнокультурного поглядів однорідне з суміжними волинянами. Сьогодні Холмщина належить до Хелмського воєводства Польщі.
Етнографічна Волинь (є ще адміністративно-територіальні: Волинське воєводство - XVI—XVIII ст., 20—30-ті роки XX ст., Волинське намісництво - кінець XVIII ст., Волинська губернія - кінець XVIII - 1925 р„ Волинська область з 1939 р.) здебільшого територіально збігається з давньоруською історичною областю Волинська земля. Вважають, що назва походить від найменування неіснуючого сьогодні міста Волинь (Велинь), що згадується в давньоруському літописі під 1018 р. у зв'язку з міжусобною боротьбою за князівський престол на Волинській землі. Існують й інші версії походження цієї назви.
У давнину Волинь заселяли східнослов'янські племена дулібів, бужан, волинян. У Х-ХІ ст. на Волині виникли міста Луцьк, Червень, Белз, Володимир (Волинський), Кременець та ін. Ця земля була складовою Київської Русі, Володимир-Волинського і Галицько-Волинського князівств, згодом - тереном козацько-селянських воєн, активної боротьби українського народу проти чужоземного поневолення.
З давнини провідною галуззю господарства жителів Волині було землеробство, розвивалися, зокрема в містах, промисли і ремесла (обробка заліза, гончарство, ткацтво та ін.). Для народного будівництва у північній смузі Волині властиві риси, близькі до поліського типу: однокамерні хати, споруджені з дерева в зруб, але переважно з солом'яним дахом, у південній смузі - каркасні будівлі з дерев'яними стінами, а в суміжній з Поділлям зоні стіни робили з глиняно-солом'яних вальків. Примітними компонентами одягу були довгі та рясні опанчі, сіряки і кожухи. У вишивці переважали рослинні узори червоного або тільки білого кольору.
Збереження реліктових архаїчних рис простежується у волинських народних календарних та сімейних обрядах і звичаях, що багаті традиційною пісенністю. Особливо характерні весняні, купальські, жнивні й обжинкові, колядно-щедрівкові цикли та позначена своєрідним волинським колоритом весільна обрядовість. У народному пісенному репертуарі помітне місце посідала історична пісня.
Полісся. Ця назва як географічне визначення певного регіону в Східній Європі має давнє походження. Вона зустрічається вже у працях давньогрецького історика Геродота. У Галицьке-Волинському літописі під 1274 р. розповідається про князя Мстислава, який воював на Поліссі. Це поняття вживають польські історики ХУ-ХУІ ст. Щоправда територія, яку позначали різні автори, була більшою чи меншою, та й досі це питання остаточно не з'ясоване.
Назва Полісся споріднена зі словом ліс(лісиста місцевість, лісок, біля лісу). На основі даних порівняльного мовознавства звернено увагу на балтський аналог цієї назви («Раїа», «Реіеіа», «Реіуза»), що означає в литовській і латиській мовах характерний для Полісся болотистий ландшафт, багнистий ліс. Тому небезпідставною є думка про балтсько-слов'ян-ську спільність кореня назви Полісся.
Українське Полісся на півночі межує з Білоруссю і охоплює північні райони Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей (за іншою версією районування сюди включають північні райони Волинської та Рівненської областей). У західній частині до нього історично і на основі мовно-етнографічних даних належать південна смуга Брестської області (нині у складі території Білорусі) і Підляшшя (нині в складі Польщі).
Назва поліщуки стосовно населення Полісся не була поширена на території всього регіону. Традиційним ареалом побутування цієї назви між самим населенням був здебільшого басейн Прип'яті та її приток. Населення східного Полісся, особливо середнього Подесення сусіди називали литвинами. Дехто з етнографів схильний вважати поліщуків і литвинів окремими етнографічними групами корінних жителів Українського Полісся.
Етнографічна східнослов'янська спорідненість цього регіону має глибоке коріння, що сягає праслов'янської минувшини, співучасті у формуванні давньоруської народності та державності, боротьби з іноземними загарбниками. Вона грунтується на активній участі жителів різних його частин у козацько-селянських війнах, національно-визвольній боротьбі українського народу, на жвавих економічних і культурних стосунках. Цим зумовлюється і загальний характер всіх ділянок традиційно-побутової культури населення Полісся, в якій поряд з національно-визначальними збереглося чимало елементів і рис східнослов'янської архаїки та спільності. Ця культурна традиція не однакова на всій території Українського Полісся, у різних місцевостях вона відзначається певними регіональними особливостями. Походять вони, очевидно, з часу розселення тут різних племен (літописних волинян, древлян, дреговичів та ін.), від приналежності різних частин Полісся після давньоруського періоду до різних державно-політичних утворень (Великого Князівства Литовського, Польщі, Росії), переорієнтацій і змін господарсько-економічних відносин, особливостей міжетнічних контактів, певної природної ізольованості цього краю.
І все-таки в сукупності регіональних різновидів і місцевих своєрідностей традиційно-побутова народна культура Полісся - певний феномен, що комплексом характерних рис відрізняється від інших етнографічних районів України.
Освоєння ділянок землі між болотами, піщаними дюнами, в заплавах річок, на лісових вирубках, а також характер грунтів зумовили особливості землеробської традиційної господарської діяльності поліщуків, їх агротехніки, знарядь праці, структури сівозмін. Залежно від місцевих кліматичних умов склався сільськогосподарський календар. Етнографічними особливостями позначені тваринництво, організація відгінно-го випасу худоби, побут і звичаї пастухів, заготівля сіна на віддалених сінокосах, способи його сушіння на болотах та ін.
Поширеними традиційними видами занять населення Полісся були мисливство і рибальство з використанням широкого набору різноманітних ловецьких способів і знарядь (пастки, вовківні, сільця, «манки» та ін.) Багатовіковий досвід накопичило одне з найдавніших господарських занять поліщуків - бджільництво.
Основними для Полісся в минулому були водні шляхи сполучення і відповідні транспортні засоби (плоти, пароми, різні типи човнів). Певні особливості характерні і для будівництва доріг через болота з дамбами, гатками тощо.
Для поліських поселень характерна одновулична забудова з орієнтацією садибного комплексу до вулиці. Поширеними були і хутірні поселення. У традиційних спорудах збереглися зрубна техніка будівництва, архаїчні риси планування житла, його інтер'єру з неповторною поліською глинобитною піччю. Комплекси жіночого і чоловічого вбрання до нашого століття донесли чимало давніх особливостей - у матеріалі домашнього виготовлення, формах, крою різних компонентів (наприклад, туніковидні сорочки, плетене з деревної кори і шкіри взуття), колориті, прикрасах і т. д.
На громадському і сімейному побуті жителів Полісся більше, ніж в інших регіонах України, позначився і зберігся ще в XIX—XX ст. вплив общинних відносин і порядків: розподіл громадою общинних угідь, організація використання спільних пасовищ, лісів, лук, рибних виловів у ріках і озерах, трудової взаємодопомоги (толок). Громадський суд зберігає на Поліссі чимало елементів давньослов'янського «копного суду». В сімейному побуті домінуючими були устої патріархального укладу - підпорядкування всіх членів сім'ї її главі - батькові.
Дослідники давно вже звернули увагу на багатство слов'янської архаїки, самобутні елементи у календарних і сімейних звичаях та обрядах Полісся, зокрема в проводах зими, весняних обрядах із закликаннями, співами, іграми, хороводами, ворожіннями, в троїцько-русальних, купальських, колядних традиціях, у звичаях і обрядах, пов'язаних з різними трудовими процесами, народженням дитини, весіллям, смертю, у світоглядних уявленнях, віруваннях.
Регіональною специфікою відзначаються традиційні народні знання - способи і засоби самолікування, прогнозування погоди за різними прикметами, системи мір, уснопоетична творчість, в якій особливе місце посідає обрядова пісенність, музичний фольклор, прикладне декоративне мистецтво, зокрема вироби художнього ткацтва (рушники, скатерки, покривала, килими), які відзначаються різноманітністю технік і декору, неповторна поліська вишивка та ін.
Сіверщина охоплює крайні північно-східні землі України на межі між Росією та Білоруссю, корінням сягаючи давньої Сіверської землі. Населення району сформувалося на основі етнічного об'єднання сіверян і родимичів, які жили уздовж Десни, Сейму та Сули. Специфічні риси традиційно-побутової культури населення цієї землі відбивають перехідні риси від Русі-України до Московії-Росії, позначені в мовній культурі.
Слобожанщина охоплює східну частину України - теперішні Харківську, південно-східну частину Сумської, північно-східні райони Дніпропетровської, східні Полтавської, північні Донецької, Луганської областей та суміжні західні райони Білгородської і Воронезької областей Росії. Назва цього історико-етнографічного району походить від того, що в період інтенсивного його заселення у XVII—XVIII ст. переселенці з Лівобережної і Правобережної України, з Росії, одержавши тут на певний час різні пільги («свободи»), засновували поселення - слободи чи поселеня на «слободах».
З часів монголо-татарської навали дана територія була малолюдною, зазнавала постійних нападів кримських і ногайських татар. З другої половини XVI ст. цей край все більше заселяється козаками і селянами з інших регіонів України. У ХУІІІст. як військові опорні пункти виникають міста Харків, Охтирка, Суми, Острогозьк, Чугуєв, створюються козацькі слобідські полки. Для традиційно-побутової культури характерні риси козацько-селянської степової України, однак процес заселення вносить у неї нові елементи. Оскільки основна хвиля заселення йшла з заходу, зокрема з суміжної Полтавщини та Середнього Подніпров'я, то особливо істотним стало привнесення багатьох культурно-побутових елементів з Цих регіонів
Позначився на традиційно-побутовій культурі і вплив заселення Слобідської України спочатку російськими «служилими людьми», які перебували під владою царських воєвод, а згодом і російськими селянами. Особливо посилився приплив російського населення на Слобожанщину з обмеженням царським урядом, а згодом і ліквідацією козацького самоврядування, процесом закріпачення козаків і селян, здійсненням централізаторської політики царизму, з виникненням мануфактур, фабрик. До цього додалася і цілеспрямована русифікаторська політика, заборона українських шкіл, друкованого українського слова і т. д.
Вже в другій половині XIX ст. етнографи констатували значні зміни у традиційно-побутовій культурі населення Слобідської України, зокрема місцевостей, близьких до міст і промислових осередків. В одяг робітників і селян все більше входять фабричні тканини, різні компоненти міського вбрання, російські сорочки-косоворотки, сарафани і т. д. Порушуються устої традиційної духовної культури (звичаї, обряди), спотворюється традиційний фольклор.
Південь України охоплює степову зону, прилеглу до узбережжя Чорного та Азовського морів. Ця територія ще в давнину була тереном проживання різних кочівників і з давньоруського часу служила оперативним простором просування русичів на південь, політичного й економічно-господарського освоєння ними Причорномор'я. З середньовіччя ця територія відома як Дике поле - так вона названа, зокрема, і на карті України Г. Боплана.
З ХV-ХVІ ст. основним фактором українського заселення «Дикого поля» служили козацтво і Запорізька Січ. В умовах безперервної боротьби з татаро-турецькими нападами вони ставали опорою для численних втікачів від панського гніту, а також для сезонних заготівельників - «уход-ників», котрі шукали волі та кращої долі на пониззі Дніпра. Українське колонізаційне просування у південні степи не припинялося, незважаючи на татарські наскоки і спустошливі війни. Населення не відступало зайнятих місць, вперто обороняло свої займанщини, постійно розширюючи освоювану територію. Запорізькі землі сягали до гирла Дніпра і широко простягалися обабіч його пониззя від р. Кальміус на сході до Південного Бугу на заході. Українське козацтво великою мірою допомогло Росії здобути доступ до Чорного моря, але це обернулося проти інтересів українського народу.
Саме історична доля і характер заселення цих степових посушливих територій обумовили своєрідний етнографічний характер населення Півдня України, що дозволило етнографам виділити на його теренах кілька етно-культурних регіонів - Донщину, Таврію, Причорноморья, Бессарабію, Буджак. Ці самоназви виникли і закріпились в різний час, хоча етно-регіональна єдність сформувалася порівняно в недавні часи ХУІІ-ХУІІІ ст.
Культурно-побутові відмінності південних територій сформовані традиційним степовим землеробством та відгінним тваринництвом, позначені особливостями будівництва, домашніх промислів, а також привнесеними елементами, які потрапили сюди разом з переселенцями з інших територій України. На формування етнокультурних відмінностей південних регіонів значний вплив мав заробітчансько-міграційний рух, інтенсивний розвиток землеробського капіталізму, фабрично-заводського виробництва, що формував робітничий клас і витісняв місцеву традиційно-побутову культуру професійно-урбанізованими елементами. Крім того, особливістю даного регіону є міжетнічні взаємовпливи, сформовані тривалими етнокультурними зв'язками українців з іншими народами, які тут проживали (греками, молдаванами, сербами, вірменами, росіянами та іншими). Такі взаємовпливи простежуються в елементах одягу, декору, особливостях будівництва тощо.
Донщина заселялася кількома міграційними хвилями і остаточно сформувалася наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Формування культурних традицій цього краю відбувалося в часи капіталізації сільського господарства та розвитку промисловості, тому несе багато урбанізацій-них елементів. Цей етнокультурний регіон включає як східні території Луганщини і Донеччини, так і прилеглі території Росії. Традиційна обрядовість тут зазнала значного впливу російського населення.
Таврія і Крим були приєднані до Російської Імперії після перемоги над Туреччиною у XVIII ст. Внаслідок міграційних хвиль значно урізноманітнилась етнічна структура населення - до татар, що проживали тут, додались українці та росіяни, які переважно оселялися в степових районах. Таврію, що в своїй назві походить від племені таврів, заселяли кіммерійці, які у VII ст. були витіснені скіфами. В різні часи тут побували готи, гуни, хозари, піченіги, половці. Таврія здавна була для слов'ян «містком», який зв'язував з давньогрецькою, потім візантійською, ще потім - східною культурами. Цей регіон має складну, мозаїчну етнічну структуру населення, в етнокультурних традиціях якого знайшли своє відображення взаємовпливи народів, що його населяли і населяють.
Бессарабія як самоназва згадується у ХУст. у волосько-болгарських грамотах як територія Волощини разом із Придунав'ям. Ці землі в різні часи були під владою Молдови, Туреччини, а з 1812 р. за Бухарестською мирною угодою приєднані до Росії. Але ця земля ще у V ст. була заселена східнослов'янськими племенами тиверців та лутичів, пізніше тут побували скіфи, готи, обри, болгари, римські колоністи. Етнокультурні особливості населення краю сформувалися внаслідок міграцій українців, росіян, молдаван, гагаузів після перемоги над Туреччиною і являють собою певний «сплав» традиційних етнічних культур цих народів.
Частина Бессарабії, прилегла до Дунаю, виділяється як історична зона Буджак (в перекладі з турецької - кут), відома ще як Ногайські степи, оскільки з XVI по ХVІІІст. була заселена переважно ногайцями. Цей народ, що жив за власним устроєм, не визнаючи ні хана, ні турків, відомий напівкочовим способом життя та своїми набігами на осілі християнські народи. Етнокультурні традиції населення краю формувалися внаслідок міграційних хвиль «руснаків» з Галичини, «малоросів» зі Східної України та козаків, які почали переселятися сюди після скасування Запорізької Січі, а також молдаван, гагаузів, циган та росіян, що були переважно старообрядцями і тікали від переслідувань.
Такою визнана загальна схема етнографічного районування України за даними досліджень і етнографічного матеріалу другої половини XIX - першої половини XX ст., коли локальні особливості традиційно-побутової культури певних районів і етнографічних груп населення простежувалися ще досить виразно. Однак треба пам'ятати, що межі етнографічних районів нестійкі, змінні в часі, оскільки відбувається постійний процес стирання місцевих локально-територіальних рис традиційно-побутової культури. Уже розвиток капіталістичних відносин дуже стимулював цей процес (поширення фабрично-заводських виробів, елементів міського одягу, все більше витіснення саморобних знарядь праці промисловими, розширення позарегіональних зв'язків і т. д.). Але особливо інтенсивний його розвиток і значні наслідки після 1917 р. Побудова нових політичних, соціально-економічних та загальнокультурних умов життя, ломка старих устоїв і культурно-побутових стереотипів, інтенсифікація внутрішньорегіональних і позарегіональних міграцій, насильницькі депортації, штучні переміщення та перемішування населення, масові заходи русифікації і культивування національного нігілізму внесли величезні зміни в сферу традиційно-побутової культури, витіснили з неї чимало важливих складових. На стирання регіональних історико-етно-графічних особливостей значною мірою вплинуло возз'єднання різних частин українських земель і процес внутрішньої консолідації української нації, поширення сфери вжитку загальноукраїнської літературної мови, сучасні засоби масової інформації тощо.
І все-таки навіть стосовно нашого часу не можна сказати, що етнографічні райони України, етнографічні групи українського народу - це реальності минулого, оскільки в побуті місцевого населення різних регіонів збереглися й діють немало традиційних елементів, зокрема в сфері духовної культури і народного мистецтва. Зберігають та плекають їх і в діаспорі.
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 147 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |