Читайте также:
|
еркантилізм як перша теоретична спроба пояснити суть капіт-го способу
вир-ва виник на підставі узагальнення досвіду первісного нагромадження
капіталу й вирішував практичні питання прискорення цього процесу. М.
відображав інтереси торгової буржуазії.
Мислення меркантилістів значно відрізняється від економ. поглядів
античного світу. У центрі уваги меркантилістів опиняється саме
хремастика- «породження» грошей грошима. Отже, предметом дослідження М.
є сфера обігу. Навіть сам термін «меркантилізм», що виник в XVII ст.,
походить від слова «mercante»- «купець». Нагромадження багатства у
грошовій формі можливе лише за умов прибутковості зовн-ї торгівлі.
М.вороже ставилися до конкуренції як на внутр-у, так і на зовн-у
ринках.Ідеологія активного державного втручання в ек-ку.
Значно прискорило розвиток капіт. виробництва виникнення світового
ринку. Початок формування такого почався зі здійсненням великих
географічних відкриттів XV-XVI ст. Велику роль відіграв також торговий
капітал, який у добу розкладу феодалізму був переважаючою формою
капіталу.
Першим проявом ідей буржуазної політекономії став меркантилізм. У
Західній Європі він зародився вже в XV ст., але широке розповсюдження
отримав у XVII ст. Головною передумовою генезису меркантилізму був
розклад феодалізму та зародження капіталізму. Виникнення
капіталістичного способу виробництва у країнах Західної Європи відносять
до XVI ст. Раніше в окремих містах узбережжя Середземного моря можна
було спостерігати лише певні окремі прояви капіт. відносин. Велике
значення для формування капіт. способу виробництва мало первісне
нагромадження капіталу. Конкретна меркантилістська політика і теорія М.
пройшли два етапи у своєму розвитку. Це ранній М., який Маркс назвав
монетарною системою, і розвинутий М., що його Маркс характеризував як
мануфактурну систему.
Ранній (монетарний) меркантилізм виник до епохи великих геогр
відкриттів. Найб відомими предст були – В.Стаффорд в Англ та Г.Скаруффі
в Іт. Ран-й М. грунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія мала
два завд.:1-залучти в країну якомога більше грошей з-за кордону;
2-зберегти гроші в кр.
Мануфактурний мерк-зм (Т. Мен у Англ, А Монкретьєн у Фр, А.Сєрра в Іт).
Пізні мерк-сти ставили завдання скасування заборони вивезення грошей,
обмежень імпорту, форсування експорту нац прод-ції; завоювання ринків На
перший план висувалася політика протекціонізму.
Отже в центрі уваги всіх мерк була проблема збагач кр. У головному й
ранні, і пізні мерк-ти єдині – основою основ всієї системи їхніх
поглядів було уявлення, що єдиним справжнім багатством кр є гроші.
Ранній меркантилізм виник ще до Великих географічних відкриттів
і тривав до середини XVI ст. Найвизначнішим представником цього
періоду був Уїльям Стаффорд. Для досягнення позитивного сальдо
у зовнішній торгівлі ранні меркантилісти вважали необхідним, по-
перше, встановлювати максимально високі ціни на товари, які експорту-
ються; по-друге, в цілому обмежувати імпорт товарів; по-третє, не до-
пускати вивезення із країни золота і срібла (з якими ототожнювали
грошове багатство держави). Таким чином, теорія раннього меркантилі-
зму може розцінюватися як теорія “грошового балансу”.
Представники раннього меркантилізму не мали чіткого уявлення
про зв’язок торгівлі і грошового обігу. Їхня концепція номіналістичного
походження грошей, яка бере свій початок ще зі стародавніх часів, зо-
крема з праць старогрецького філософа Аристотеля (IV ст. до н.е.), була
помилковою. Останній, як відомо, вважав, що монета “існує не за приро-
дою, а встановлена людьми, і їм під силу змінити її або вилучити із обі-
гу”. Міркуючи так, меркантилісти заперечували не лише товарну при-
роду грошей, але й їхній зв’язок з дорогоцінними металами
25 Пізній меркантилізм
Пізній меркантилізм тривав з другої половини XVI ст. до середини
XVII ст., хоч окремі його елементи продовжували проявляти себе і в
XVIII ст. На цьому етапі торговельні зв’язки між країнами стають роз-
виненими і регулярними. Цьому сприяло заохочення розвитку націо-
нальної промисловості й державної торгівлі. Щоб досягти активного тор-
говельного балансу, меркантилісти вважали за необхідне, по-перше,
завоювати зовнішній ринок, пропонуючи відносно дешеві товари (держа-
ва, на їх думку, мала стимулювати виробництво товарів на експорт), а
також перепродувати товари одних країн в інші; по-друге, дозволяти ім-
порт товарів, крім предметів розкоші, при збереженні в країні активного
торговельного балансу; по-третє, вивозити золото і срібло для здійс-
нення вигідних торговельних угод шляхом посередництва, тобто для
збільшення їх маси у країні і збереження активного торговельного ба-
лансу, який приведе до активного платіжного балансу, а отже, – до
припливу золота і срібла із-за кордону. Пізні меркантилісти змінили ак-
цент у теорії монетаризму, протиставляючи ідеї “грошового балансу”
ранніх меркантилістів ідею “торговельного балансу”, згідно з якою
держава стає тим багатшою, чим більшою є різниця між вартістю
вивезених і ввезених товарів.
Визнаючи товарну сутність грошей, їх цінність пізні меркантиліс-
ти, як і їхні попередники, вбачали у природних властивостях золота і
срібла. Але саме вони зумовлювали перехід від металевої до кількісної
теорії грошей і системи монометалізму. Якщо ранні меркантилісти ото-
тожнювали багатство країни із золотом і сріблом та зводили функцію
грошей до засобу нагромадження, то представники пізнього мерканти-
лізму під багатством розуміли надлишок продуктів, який можна пе-
ретворити на зовнішньому ринку у гроші, що для них були не тільки
засобом нагромадження, а й засобом обігу. Виступаючи за посередни-
цьку торгівлю, представники пізнього меркантилізму відстоювали обіг
грошей як капіталу.
Найбільш стисло і точно суть меркантилізму викладена в книзі
Т. Мена “Багатство Англії у зовнішній торгівлі, або баланс нашої зовні-
шньої торгівлі як принцип нашого багатства” (1664 p.). Мен бачив ба-
гатство переважно в його грошовому виразі – у золоті і сріблі. Як
окремий торговець пускає в обіг гроші, щоб вилучити їх з прибутком,
так країна має збагачуватися шляхом торгівлі, забезпечуючи переви-
щення вивезення товарів над їх ввезенням. Розвиток виробництва він
розглядав як засіб розширення торгівлі.
Т. Мен був переконаний, що товар потрібно “продавати якомога
дешевше, аби лише не втратити збуту...”. Щодо збільшення ввезення у
країну товарів за готівку, то вигоду Т. Мен вбачав у тому, що досягну-
те збільшення товарів врешті-решт після вивезення цих товарів знову
за кордон перетвориться у ввезення значно більшої кількості грошей.
Ідеї, багато в чому схожі з ідеями Т. Мена, висловив Джон Локк,
який вважав, що “багатство” потрібно розглядати не просто як велику
кількість золота і срібла, а в порівнянні з іншими країнами.
Джона Ло, який у своїй праці “Аналіз грошей і торгівлі” (1705)
наполегливо аргументував думку про те, що незначне підвищення ці-
ни приводить до істотного зростання пропозиції, тобто про те, що ела-
стичність пропозиції товарів є досить високою. Звідси цілком логіч-
ним є висновок про можливість значною мірою впливати на зростання
виробництва шляхом збільшення кількості грошей в обігу [29].
У Франції найбільш активним провідником політики протекціоніз-
му в XVII ст. вважався суперінтендант (міністр) фінансів Жан-Батіст
Кольбер.
26 Кольбертаіїм
У Франції найбільш активним провідником політики протекціоніз-
му в XVII ст. вважався суперінтендант (міністр) фінансів Жан-Батіст
Кольбер. При ньому у промисловості країни створювалась могутня
мережа мануфактур, хоч підкреслимо, не стільки заради розвитку на-
ціональної промисловості, скільки для забезпечення прибутків коро-
лівського двору, який відзначався розбазарюванням коштів. Водночас
шляхом заборони ввезення хліба і безперешкодного його вивезення
стримувався розвиток фермерства, що в кінцевому підсумку стало фа-
ктором “вузькості” внутрішнього ринку порівняно з давньою супер-
ницею Франції – Англією. Пізніше французький меркантилізм стали
називати кольбертизмом.
23 Формування козацтва
Козак (слово тюркського походження) – вільна озброєна людина.
Перші писемні згадки про козаків датуються 1489 р. та 1492 р. З «Хроніки» польського автора М. Бєльського дізнаємося, що у 1489 р. козаки супроводжували польське військо в поході проти татар. У 1492 р. кримський хан Менглі-Гірей скаржився Великому князю литовському, що українські козаки напали на татарський корабель в гирлі Дніпра.
Причини виникнення козацтва:
Економічні (нестача власної орної землі призводила до народної колонізації земель Дикого поля).
Соціальні (експлуатація населення, кріпацтво).
Політичні (цілеспрямована політика литовців і поляків поставити козаків на службу для захисту кордонів від татар).
Стратегічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства та Туреччини).
Національно-релігійні (політика полонізації українців та покатоличення православних).
Для захисту від татар козаки будували укріплення – «засіки», «січі».
Запорозька Січ– центральне укріплене поселення козаків із запасами зброї, боєприпасів, продовольства та козацьким управлінням.
Кіш – загальна назва Запорозької Січі та війська запорозьких козаків.
Відомо дев’ять козацьких січей. Перша розташовувалася на острові Мала Хортиця (нині на території міста Запоріжжя). Вона була зведена в середині 50-х рр. XVI ст. (1555 р.) українським православним князем Дмитром Вишневецьким (оспіваним в українських народних піснях під іменем Байди) і слугувала військовою базою козацтва на пониззі Дніпра.
Реєстрове козацтво – це козаки, які перебували на службі у польського короля й були поіменно записані в спеціальний список – реєстр.
30 госодарство укр. Зем в умовах феод.сист.
Економічний розвиток України другої половини XIV – середи-
ни XVII ст. був зумовлений її бездержавним статусом. На початку
XVI ст. українські землі належали Великому князівству Литовському,
Польському та Угорському королівствам, Молдавському князівству.
Внаслідок об’єднання Великого князівства Литовського і Польського
королівства (Люблінська унія 1569 p.) утворилася держава – Річ Пос-
полита. Чернігово-Сіверські землі, що в 1503 p. належали Московсь-
кій державі, в 1618 p. були приєднані до Речі Посполитої. У середині
XVI ст. на Нижньому Подніпров’ї українські козаки заснували Запо-
розьку Січ [14].
На українських землях відбулися значні зміни у земельних відно-
синах. Виникла і поступово збільшувалася земельна власність литов-
ських, польських, угорських, молдавських феодалів. У Великому кня-
зівстві Литовському земельна власність була умовною, тимчасовою і
пов’язаною з військовою службою. Великий князь вважався господа-
рем усієї землі, що складалася з князівських і волосних земель, які на-
давалися удільним князям. Після ліквідації уділів наприкінці XVI ст.
землі отримували князівські намісники (старости), призначені на землі –
воєводства. Ті, в свою чергу, розподіляли землі між місцевими князя-
ми і боярами, повітовими воєводами і старостами. Так встановлюва-
лися васальні відносини. Васальна залежність визначалася в угодах і
присяжних грамотах. Володар землі міг її передавати у спадщину ли-
ше з дозволу уряду, якщо наступний власник продовжував служити у
війську. У 1447 році польський король і Великий Литовський князь
Казимир IV видав привілей, що підтвердив права шляхти на землю, та
поширив його на українських феодалів.
Протягом другої половини XIV-XV ст. на українських землях
почало формуватися магнатське і шляхетське землеволодіння. Най-
більшими власниками землі були польський король, Великий князь
Литовський і представники знатних родин. Протягом XVІ ст. у Вели-
кому князівстві Литовському було законодавчо закріплено права маг-
натів і шляхти на землю. За привілеями 1506 і 1522 рр. великого князя
Сигізмунда І землі передавалися в довічне володіння. Литовський ста-
тут 1529 р. встановлював, що шляхтич має право лише на рухоме
майно, якщо володів маєтком на підставі військової служби магнатові.
Привілей 1529 р. великого князя Сигізмунда ІІ Августа гарантував не-
доторканність шляхетських володінь лише на державних землях за
умови, що ними користувалися тільки магнати і шляхтичі, землеволо-
діння яких не було пов’язане з феодально-службовою залежністю від
великого князя або магнатів. Литовський статут 1566 р. остаточно
скасував усі обмеження шляхетської земельної власності. Для відчу-
ження вотчини вже не потрібно було дозволу великого князя. Проте
вислужені маєтки і землі відчужувалися лише з дозволу князя.
На Галичині, Холмщині, Белзщині, що перебували під владою
Польщі, княжі землі або перейшли у володіння польського короля, або
передавалися польській шляхті. Певна частина заможних галицьких
бояр отримали ствердні грамоти на свої володіння та поступово поло-
нізувалися. Ті з них, що виступали проти поляків, позбулися володінь
або емігрували до Литви.
На землях, що належали Польщі, інтенсивно зростало велике фе-
одальне землеволодіння та фільварково-панщинне господарство. Зе-
мельна власність зосереджувалася в руках королів, магнатів, шляхти,
церкви. Державні маєтки “королівщини” об’єднувалися в староства –
великі господарські комплекси, що складалися з фільварків і згрупо-
ваних навколо них “ключів” – окремих груп поселень, об’єднаних ад-
міністративне. У Руському і Белзькому воєводствах державні помістя
становили 1/5 поселень. Загалом у Речі Посполитій у першій половині
XVII ст. на королівські маєтки припадало близько 10 % усіх поселень.
Проте високий рівень концентрації земельного фонду в державних
маєтках не свідчив про економічну могутність короля. Ця власність
часто була формальною, оскільки фактичними власниками землі були
магнати та шляхта, орендарі цих земель. Як форма землекористування
існувала оренда, коли маєток і селяни з їхніми примусами віддавалися
на певний, як правило, трирічний строк за визначену плату, і як заста-
ва, коли маєток давався в заклад кредитору за позичену суму. Строк
застави тривав до повернення боргу, дохід йшов на сплату процентів.
Застави оформлялися актами, вони були зумовлені як зростаючою по-
требою держави в грошах, так і втягуванням феодальних маєтків у то-
варно-грошові відносини, що зумовило нагромадження значних кош-
тів у великих землевласників
Більша частина земель в Україні була зосереджена у магнатів.
Особливо швидко магнатське землеволодіння зросло після Люблінської
унії 1569 p., коли почалася колонізація наддніпрянських і задніпрян-
ських земель. Права на придбані або загарбані землі затверджувалися
королівськими грамотами.
Люблінська унія підтвердила звільнення шляхетського землево-
лодіння від усіх обмежень. Шляхта могла володіти землею в обох части-
нах держави, звільнялася від військової служби і державних повинностей.
Зростання феодального землеволодіння в Україні супроводжувалося пе-
рерозподілом земель на користь магнатів внаслідок скорочення земле-
володіння середньої та дрібної шляхти. Були поширені захоплення
магнатами шляхетських маєтків або примусовий їх продаж [13].
Разом із магнатською і шляхетською зростала власність церков-
них феодалів: католицької, православної, уніатської церков. Велико-
князівський і королівський уряди підтримували церкву, визначаючи її
важливу роль у захисті інтересів феодалів. Становище православної
церкви різко погіршилося після Брестської унії 1596 p. Під тиском
польсько-литовських феодалів, які вбачали у православній церкві опір
своїм намірам покатоличення і ополячення українського народу, вона
була змушена поступитися частиною своїх володінь на користь уніат-
ської та католицької церков [13-14].
Протягом XVI – першої половини XVII ст. у структурі феодаль-
ного землеволодіння відбулися зміни, пов’язані з розвитком козацького
землеволодіння. Основною формою землеволодіння середнього козака
був хутір. Заможні селяни, крім землеробства і тваринництва, займа-
лися також різними сільськогосподарськими промислами.
На Закарпатті феодальна власність почала зростати з ХІІІ ст.
У Північній Буковині землі належали нащадкам галицьких бояр і мол-
давським феодалам. Після входження Сіверщини до складу Речі Пос-
политої (остаточно за Поляновським договором 1634 року) було про-
ведено ревізію земельних володінь. Землі, право на які не було доведено,
роздавали польським магнатам і шляхтичам. На Слобожанщині цар-
ський уряд здійснював політику так званих заказних городів, згідно з
якою російським феодалам заборонялося купувати землі у південних
повітах країни. Це сприяло зростанню землеволодіння служилих укра-
їнських людей [13].
Протягом XVI ст. відбулося обезземелювання селян та їх остато-
чне закріпачення. Литовський статут 1529 року заборонив селянам без
дозволу панів купувати або брати у заставу землю. За Литовським
статутом 1566 року за селянами визнавалося лише обмежене право
на рухому власність, а продаж землі допускався тільки між селянами
одного маєтку. Значно посилила залежність селян від феодалів “Уста-
ва на волоки” – аграрна реформа польського короля і Великого князя
Литовського Сигізмунда ІІ Августа, проведена в 1557 році в його має-
тках у Литві, Західній Білорусі та в Україні – у Кременецькому повіті,
Ратенському й Ковелівському староствах на Волині. Метою її було
збільшення дохідності великокнязівських маєтків розширенням гос-
подарської ріллі й посиленням селянських повинностей.
Згідно з “Уставами на волоки” руйнувалося громадське землево-
лодіння. Всі землі (дворові та селянські) перемірювали і поділяли на
волоки. Кожне селянське тяглове господарство за точно встановлену
ренту отримало волоку землі і втратило право розпоряджатися нею.
Кількість тяглових селян залежала від розмірів фільварку, оскільки
площа землі його відносилася до площі, переданої в користування се-
лян як 1:7. Волочна реформа збільшила кількість тяглових селян, в ка-
тегорію яких були переведені селяни-денники, службові, челядь. Гос-
подарства, що не могли обробляти волоку і відбувати примуси,
наділялися меншими наділами – півланом, “загородами” (приблизно
1/2 волоки).
Селянський наділ вважався спадковим, його можна було ділити,
але не збільшувати. Купівля-продаж землі заборонялася. У великокня-
зівських маєтках дозволялося переселення селян, але без будь-яких прав
на землю. Основою господарства став фільварок, під який відводили-
ся кращі землі, об’єднані в одну велику площу. Селянам діставалися
окраїнні та гірші землі. І хоча площа фільваркових земель була мен-
шою, ніж селянських, забезпеченість селян землею погіршилась. Зме-
ншувалася площа земель громадського користування (пасовища і луки),
селяни фактично позбавлялися права користуватися лісами. Волочна
поміра зруйнувала також громадські порядки. Дворище було замінено
“димом” – селянським господарством з індивідуальною відповідальні-
стю за примуси. Селянська влада за німецько-польським зразком по-
ділялася на війтів і лавників. Війт призначався на 100 і більше селян з
метою контролю селянських примусів і отримував дві волоки землі.
Лавники допомогали війтові і не звільнялися від примусів. “Устава на
волоки” юридично закріпила належність селян феодалам [13-14]. Воло-
чна поміра 1557 p., під час якої перевірялися права на шляхетство,
сприяла оформленню шляхетського стану. Вона в основному була
польського походження або спольщена. Зростанню шляхетського
землеволодіння, так само, як і магнатського, сприяли великокняжі й
королівські дарування, придбання і продаж маєтків, насильне захоп-
лення селянських земель.
Посилилася феодальна залежність селян. Найінтенсивніше ці
процеси відбувалися в Галичині, на Волині, Поділлі, північно-західних
районах Київщини. У Наддніпрянській та Задніпрянській Україні, де
панувала народна колонізація, селяни були відносно вільними, жили в
слободах, їх залежність від феодала виявлялася у сплаті йому натура-
льної і грошової рент. На цих землях формувалося козацьке землево-
лодіння як зародок землеволодіння фермерського типу. Наступ феодалів
на права селян, прагнення покріпачити все населення України зумовили
зростання чисельності козацтва і посилення національно-визвольної
боротьби українського народу, найвищою точкою якої стала Визволь-
на війна середини XVII ст.
30 загальна характер. Класичної політ економ.
Розвиток капіталістичних відносин спричинив занепад меркантилізму.
Інереси буржуазії переміщуються із сфери обігу в сферу виробництва. За
цих умов рекомендації меркантилістів не вирішували економічних проблем
буржуазії. Промислова буржуазія вимагала обгрунтування капіталістичного
виробництва, розробки нових категорій, таких, як заробітна плата,
прибуток, рента. Відбувається бурхливий розвиток промисловості. Великих
успіхів було досягнуто у розвитку фізики, математики, механіки,
філософії та інших науках, внаслідок чого було покладено початок
формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична
політична економія.
Основні ознаки екон. школи: 1)ідея прир. порядку згідно, де все у світі
підпорядков. законам в природі. 2)це концепція екон-ї людини, якою рухає
єдине прагнення – особиста вигода та егоїзм. 3)це ідеологія ек-го
лібералізму(дословно “лібер” дозволяє робити все, відповідно до якого
держава не повинна втручатися у в-во). 4)радикальні зміни методології
дослідження екон-ї науки від поверхневості та описовості меркантилізму
до методів наук-ї абстракції аналізу та синтезу, індукції та дедукції.
5)розробка нового категоряльного апарату, дослідж-я екон-х категорій:як
вартість, ціна, прибуток, рента тощо. 6)розгляд внутр. суттєвих
взаємозв’язків екон-х явищ і формул-ння екон-х законів та їх реалізація
у сфері екон. політики держави. 7)аналіз сфери безпосереднього виробн-ва
як вирішальної фази сусп відтворення, що не перешкоджувала окремим
предст-кам класичної школи дослідження також сферу розподілу Д.Рікардо,
сферу споживання П.Буагільбер і сферу реалізації Мальтуса.
Еволюція ідей класичної школи умовно поділяється на кілька етапів:
1)зародження ідей, пов’язаних з іменами У.Петті та П.Буагільбер, а також
представниками фізіократами школи Франції; 2)розквит класичної школи –
це економічна сис-а А.Сміта, яку він виклав у праці “Дослідження про
причини і природу багатства народів”, яка була написана у 1776р.;
3)розвиток ідейної спадщини світу вченими: Мальтусом, Сеєм, Рікардо;
4)Д.С.Мілль – “Принципи політичної економії”(1848) – завершальний етап.
Загальна характеристика і значення класичної політекономії.
На відміну від меркантилістів, які аналізували узагальнювали процеси,
що відбуваються в обігу, класики переносять дослідження в сферу
виробництва. Класики досліджують внутрішні залежності буржуазних
відносин в-ва. Представники класичної політичної економії
заклали основи трудової теорії вартості. Класична політ. економія
зародилася в Англії в кінці 17 ст., то у Франції на поч. 18 ст. Класики
лії в кінці 17 ст., то у Франції на поч. 18 ст. Класики
за предмет дослідження взяли сферу в-ва й поклали печаток науковому
аналізу цієї сфери. Саме класична школа, зокрема праця А. Сміта
перптворили політ.економію на повноцінну наукову дисципліну. Класики
проголосили ідею природного порядку, дію обєктивних екон. законів.
Класична школа проголосила принцип екон. свободи, екон. лібералізму.
Класики були противниками протекціонізму. Проблеми цінності вони
вирішували переважно з позиції трудової теорії. Представниками класич.
політ. екон. є економісти від Петті до Рікардо в Англії і від
Буагільбера до Сісмонді у Франції.
32.Економ погляд. У.Петті і П.Буагільбера.
Основоположником класичної політичної економії в Англії був Уільям
Петті. Спочатку він виступив як меркантиліст, але потім звернувся до
проблем оподаткування, визначення оптимального розміру податків. За
основу цього визначення він приймає категорію вартості товару. Він
вказує що на розміри вартості впливають два чинники: земля і праця. В
осн. Вартості лежить праця яка використовує землю і завдяки якій
формуються суспільні багатства. Але і земля є фактором вартості.
Він визначає, що зар.плата є ціною праці, отже ціною вкладу землі є
рента. Все що залишається після реалізації товару є прибуток. Він
визначає, що рента і прибуток за економічним змістом є одне і те саме.
Це результат використання факторів виробництва. Тому рента повинна
вираховуватись із реалізації вартості на основі такого розрахунку: три
покоління землевласників живуть разом 21 рік, тому слід встановити ціну
землі, яка дорівнює 21річній ренті і отже, визначати розмір ренти.
Зар.плату Петті визначав як ціну праці, що формується під впливом
вартості засобів існування. Вона повинна бути мінімальною, щоб наймані
робітники більше працювали. Чим менша зар.плата. тим більший прибуток
капіталіста. Із прибутку капіталіст виплачує процент, податки, а інша
частина є основою нагромадження та інвестицій. Зростання прибутків
означає розширення виробництва, збільшення кількості зайнятих, зростання
суми суспільних витрат, а звідси і зростання прибутків.
Як і меркантилісти він вважав, що зростання кількості грошей у країні
сприяє її збагаченню. Але не дивлячись на те, що обгрунтував категорію
вартості, гроші з вартістю не пов’язував. Не розглядав гроші як форму
виробничого капіталу.
Процент називає грошовою рентою. Петті вважає, що процент залежить від
розміру ренти та кількості грошей у обігу. Уряд не повинен регулювати
процент з метою забезпечення сталих інвестиційних процесів. Широко
застосовує статистичний метод.
Петті був перший, хто в осн. сусп. розвитку поклав вартість як
самоврегульовуючу силу.
Класична школа у Франції була започаткована Буагільбером. Основні праці
“Міркування про природу багатства грошей і податків”, “Дослідження про
рідкість грошей “. Виступає з різкою критикою меркантилізму. Джерелом
багатства вважає не обіг, а виробництво. Проголошує необхідність
бництво. Проголошує необхідність
реформування податкової системи, виступає проти регулювання державою цін
на зерно і його експорту. Буагільбер проголосив основні постулати, які
стосуються напрямків економ.політ. держави. Він вважає, що економічне
зростання країни залежить від розвитку с/г, тому держ. повинна створити
умови для вільної дії природних законів: свобода переслідування
індивідуального економічного інтересу; свобода ціноутворення; вільна
конкуренція; не втручання держави в прив. економ. діяльність.
Відносини між державою і приватною особою мають зводитись до фіксованих
податків, тому Буагільбер звертається до проблеми визначення їх
розмірів. Вартість яка є основою розподілу визначається як витрати
праці. Витрати праці він пропонував вимірювати робочим часом, що
витрачений на виробництво певного товару. Але розрізняє індивідуальний і
суспільний робочий час. Вартість забезпечує еквівалентний обмін.
Буагільбер прив’язував вартість до горшей. В своїй теорії вартості він
розрізняє “істинну” вартість в основі якої лежить кількість витраченої
праці та ринкову вартість, яка відхиляється від істинної вартості
внаслідок руху грошей, що опосередковують обмін. Саме гроші на думку
Буагільбера є причиною того, що товари обмінюються не за істинною
вартістю, через це він пропонує замінити металеві гроші на паперові, що
на його думку дасть можливість повернутися до справедливого обміну
33 Економ вчення фізіократів Кене. А.Тюрго
Фізіократи – французькі економісти другої половини ХVIII ст.,
представники класичної політичної економії. Назва школи походить від
грецьких слів “фізіс”– природа і “кратос”– влада. Засновник Франсуа
Кене(1694-1774). Продовжив дослідження Кене– Жак Тюрго(1727-1781).
Основні праці– “Зерно”, “Фермери” та “Економічна таблиця”(надр.1758р.).
Положення: 1)розглядав сусп. як живий організм, розрізняв в ньому 2
стани– здоровий нормальний та хворобливий ненормальний. У здоровому
стані сусп. має рівновагу; 2)досліджуючи ек-ні процеси як природні, які
мають свої внутрішні закономірності, підійшов до розуміння екон-го
закону.
Основи ек.вч. Кене– є вчення про чистий продукт. Він вважав, що чист-й
продукт створ. лише в землеробстві. Під чистим прод-м розумів надлишок
знов створених у землер-ві вартості товару над витратами виробн.
Промисл-ть визначав як безплідну сферу.
Кене нідійшов до поділу капіталу з точки зору його відтворення, але
загальні поняття основного і оборотного капіталу він не дав. В
“Економічній таблиці” була створена спроба розглянути вир-во як пр-цес
відтворення.Встановив структуру суч-го сус-ва, виділив продукт-й клас,
клас власників(монарха, духовенства, власників землі), безплідний
клас(гром-ни, що не зайняті в землеробстві). Кене проаналізував
можливість простого відтворення в нац-му масштабі між класами.
Жак Тюрго заклав основи теорії корисності. Основна праця– “Роздуми про
створення розподіл багатства”(1776). Основою варт-ті товару вважав
споживну вартість або корисністьречі, яка суб’єктивно оцінюється
продавцями та покупцями. Дослідж-чи категорію прибутку, визначав його 3
та покупцями. Дослідж-чи категорію прибутку, визначав його 3
складові: підпр-кий доход; оплату праці ризику і здібного підпр-ця;
земельну ренту.Найм. працю пояснював через відсудження працівн-в від
засобів вир-ва.
Основним предметом дослідж-я фізіократів було землеробство.
34 А.Сміт
Економічне вчення А.Сміта.
Адам Сміт(1723-1790). Основна праця– “Дослідження про причини і природу
багатства народів”(1776). Розглянув ек-ку як сис-му, в якій діють
об’єктивні закони, які могуть бути пізнанні людиною. Визначив задачу
ек-ки як науку, вона повинна здійсн. абстрактний аналіз об’єктивної ек-ї
реальності.На підставі одерж-х висн-в розробляв рекомендації для здійсн.
екон-ї політики. Як теоретик він дослідж-в внутр. зв’язки фізіології
сусп-ва з інш-го боку, як спостерігач, він фіксує зовн. форми та
зв’язки. Дає 3 визнач-я категорії цінності: 1)визнач. цінність(вартість
витрат праці); 2)визн. працю, що купується; 3)визн. доходами або сумою
дходів. Три основні класи: робіт., кап-ти, землевл-ки. Яким відпов. 3
форми доходу– зарп-та, прибуток, рента. Капітал визначав як запас, що
служить для подальшого вироб-ва. Вів поняття основного і оборотного
капіталу. Оборотн-й капітал приносить прибуток через обіг, а основн-й–
не обертаючись. Розглядав гроші як зручний засіб обігу. Джерелом
багатства вважав працю.
В теорії відтв-ня розр-є валовий та чистий продукт.Отже А.Сміт побудував
цілісну сис-у ек-ї науки, сформулював прин-пи ек-го лібералізму; надав
нового змісту старим екон. категоріями; основні ідеї знайшли
відображення в теоріях 19ст.
16. Теорія вартості А.Сміта.
Теорія вартості. С. вживає термін цінність, а не вартість. Цінність у
нього має два значення: корисність і можливість придбання інших
предметів. Отже мова йде про споживну і мінову вартість. С. ставить три
основних правила що визначають мінову цінність товару: 1) визначити
дійсне мірило мінової вартості; 2) з яких частин вона склад. 3) причини
відхилення ринкової ціни від природньої.
С. твердить, що праця є основою цінності у всіх сферах в-ва. Цінність
розглядає як суб’єктивну, так і об’єктивну. Розглядав обмін товарів у
простому товарному в-ві. Заклав основи теорії факторів в-ва. Звертається
до прин-пу природної свободи, до дії “невидимої руки”.
41 Теоретичне положення Д.Рікардо
Рікардо(1772-1823).Основна праця– “Начала політичної економії і
оподаткування”(1817).
Теорія вартості. Р. розрізняє споживчу і мінову цінність. Корисність –
не є мірилом мінової цінності. Мінова цінність - категорія відносна,
яка знаходить свій прояв у певній кількості іншого товару. Р. розрізняє
природню і ринкову ціну. Під природньою він розуміє цінність під
ринковою – ціну.
Гроші. Аналіз грошей і грошовий обіг. Гроші він розглядає, як товар що
має цінність. Основа грошової системи – золото. Проте Р. відійшов від
цієї правильної концепції і виступив як прихильник кількісної теорії
грошей.
Теорія розподілу. Основу його системи становить теорія заробітної
плати, прибутку і ренти. Ці категорії він розглядає з точки зору їх
очки зору їх
величини і співвідношення.
Земельна рента. Виникнення ренти Р. пов’язує з утвердженням приватної
власності на землю. Основна теза – рента виплачується за користування
землею лише тоді, коли кількість землі обмежена, а її якість не
однакова. Рента за Р. – це надлишок цінності над середнім прбутком.
Проблема відтворення і кризи. Аналізуючи процес нагромадження капіталу
Р. помилково зводив його до перетворення доходу лише у змінний капітал,
в заробітну плату. Він твердив, що попит обмежується лише виробництвом.
Велика заслуга Р. полягає у розробці теорії порівняльних витрат як
основи
спеціалізації країн у зовнішній торгівлі.
Теорія вартості та теорія ренти Д.Рікардо.
Видатний представник класичної політичної економії.
Рікардо(1772-1823).Основна праця– “Начала політичної економії і
оподаткування”(1817). Теорія вартості. Р. розрізняє споживчу і мінову
цінність. Корисність – не є мірилом мінової цінності, хоча вона
абсолютно необхідна для неї. Оскільки мінова цінність - категорія
відносна, яка знаходить свій прояв у певній кількості іншого товару, Р.
виявляє і абсолютну цінність, субстанцією якої становить праця. Р.
розрізняє природню і ринкову ціну. Під природньою він розуміє цінність
під ринковою – ціну.
Земельна рента. Виникнення ренти Р. пов’язує з утвердженням приватної
власності на землю. Основна теза – рента виплачується за користування
землею лише тоді, коли кількість землі обмежена, а її якість не
однакова. На кращих землях виникає рента, а її величина залежить від
різниці якості різних ділянок. Під впливом конкуренції фермери
задовільняються середнім прибутком, а додатковий доход привласнюється
власниками землі як рента. Рента за Р. – це надлишок цінності над
середнім прбутком. Р. вважав,що основою всякого економічного розвитку,
матеріального достатку і навіть росту промисловості є додатковий продукт
землі. Динаміку ренти він правильно пов’язував з нагромадженням
капіталу, розвитку продуктивних сил, зростанням міського населення.
Промислова буржуазія використала теорію Р. для обгрунтування вимоги для
скасування хлібних законів.
43 Т.Мальтрус.
Історія передумови еволююції класичної політичної економії в1-й
пол.19ст:
1)Це завершення пром-го перевороту та подальший розвиток капіталізму.
2)Це поява передових еконо-х криз вир-ва, що призвело до загостр-ня ек-х
протиріч кап-зма. 3)Вихід на істор. арену робітн-го класу. 4)Завоюв.
буржуазії політ-ю владою.
Ек-ні т. напрями: 1)розв. класич-ї політек-ї; 2)виникн-я клас-го
напрямку політек-ї; 3)виникнення пролітарної політек-ї; 4)виникн-я
істор-ї школи в Германії.
Томас Роберт Мальтус (1766-1834). Основні праці: «Дослід-ня про закони
народонаселення у зв'язку з майбутнім удосконаленням суспільства»(1798),
“Поняття політичної економії”(1827).
Основне місце в теорії М. займає– теорія народонаселення, теорія рент та
ін. М. Спробував відкрити вічний закон народонаселення. Базуючись на
концепції спадної концепції грунту, згідно з якою засоби існув-ня людей
дної концепції грунту, згідно з якою засоби існув-ня людей
не можуть зростати швидше, ніж в арифм-й прогресії. Він стверджував, що
аналогічно до приросту рослин та тварин, насел-я здатне безмежно
розмножув. в геометр-й прогресії. У невідповідності темпів існув-ня
населення і темпів засобів існування бачив краще і який діє постійно,
неминуче, прерікаючи надлишок насел-я на нестатки, голод і смерть.
39 Промисловий переворот у Німеччині
Промисловий переворот у Німеччині розпочався у 30-ті рр.
ХІХ ст. і лише в текстильній промисловості окремих німецьких дер-
жав. До середини ХІХ ст. він не вийшов за межі початкової стадії, що
й зумовило переважання ремісничого виробництва. Це пояснювалось
тим, що в першій половині ХІХ ст. зберігалась феодальна роздробле-
ність, продовжувалось звільнення селян, Німеччина була віддалена
від світових торговельних шляхів.
Створення митного союзу в 1833 р., який став першим кроком до
об’єднання німецьких держав в одне економічне ціле, та буржуазна
революція 1848 р., в результаті якої були ліквідовані залишки феода-
льних відносин та політичне домінування феодалів, частково усунули
перешкоди на шляху індустріалізації країни.
Промисловий переворот у Німеччині мав свої особливості. У ро-
ки перевороту в країні розвивалась переважно важка промисловість, а
легка – відставала. Основними стимулами розвитку промисловості
було будівництво залізниць та воєнні потреби. У результаті прискоре-
ного будівництва залізниць Німеччина, розташована в центрі Європи,
опинилась у центрі європейської сітки залізниць. Пруссія прагнула
об’єднати Німеччину, тому виникла необхідність виробництва пере-
дової воєнної техніки. У зв’язку з цим провідну роль у промисловості
відігравали саме воєнні підприємства, серед яких перше місце посіда-
ли артилерійські заводи Круппа.
До особливостей промислового перевороту в Німеччині варто ві-
днести ту обставину, що промислові об’єкти будувались на півстоліт-
тя пізніше англійських і тому комплектувались найновішою на той
час технікою, завезеною з Англії. У самій Німеччині в означений пе-
ріод були відкриті способи виробництва анілінових барвників, винай-
дено динамо-машину, що зумовило стрімкий розвиток хімічної та
електротехнічної промисловості.
Специфікою промислового перевороту стало використання для
розвитку промисловості капіталів поміщиків, які мобілізувались через
акціонерне підприємництво. Промислові фірми та банки створюва-
лись як акціонерні, продавали акції юнкерам, отримуючи їх капітали.
Як наслідок, юнкери отримали міцні позиції не лише в сільському го-
сподарстві, а і в промисловості.
У результаті зазначених процесів Німеччина посіла третє місце у
світі за обсягами промислового виробництва, поступившись Англії та
США. За першу половину ХІХ ст. обсяги зовнішньої торгівлі зросли
вдвічі, а в 50-60-ті рр. – втричі. В експорті країни переважала промис-
лова продукція (вугілля, машини, тканини), в імпорті – сировина та
сільськогосподарська продукція.
Розвиток капіталізму в сільському господарстві Німеччини відбу-
вався шляхом перетворення феодальних маєтків у великі капіталістичні
господарства (шляхом перетворення поміщиків (юнкерів) у сільських
капіталістів), а селян – у найманих працівників. При цьому експлуатато-
ри та експлуатовані залишались на своїх місцях, змінювалась лише
форма експлуатації. Такий шлях утвердження капіталістичних відно-
син у сільському господарстві В. Ленін назвав прусським. Він був до-
сить болісним для селян, оскільки невеликі земельні наділи не могли
забезпечити їх життя, прив’язували до господаря та дозволяли експлу-
атувати. Водночас юнкери переходили до великого товарного вироб-
ництва, застосовуючи інтенсивні технології.
40 пром. Перев.. США
США. У ХVІІ ст. Англія створила низку колоній на Атлантичному
узбережжі американського материка. У результаті боротьби з Нідер-
ландами і Францією вона значно розширила свої володіння в Північ-
ній Америці.
У північних англійських колоніях (Нова Англія) розвивались
різноманітні промисли (хутряний, рибальство, скотарство), примітивні
мануфактури (деревообробні, суднобудівні, текстильні). У сільському
господарстві домінували дрібні і середні фермерські господарства то-
варного характеру. Земля могла вільно відчужуватись.
Північні колонії виникали з вільних союзів людей, яких влада єв-
ропейських країн переслідувала за релігійні переконання (квакери,
пуритани, індепендисти, гугеноти). Вони відзначались підприємливіс-
тю та енергійністю. На півдні англійські колонії засновувались торго-
вельними компаніями та англійським урядом. Тут розвивались великі
плантаційні господарства, які спеціалізувались на вирощуванні тютю-
ну, рису, бавовни, цукрової тростини. Тютюн та рис стали основними
статтями експорту, що давало великі прибутки. На плантаціях викори-
стовувалась праця рабів.
Колонії мали свої органи самоуправління – законодавчі зібрання,
ради при губернаторах. Незважаючи на це, вони вважались частиною
Англії, а жителі – підданими короля.
Щоб обмежити конкуренцію американської буржуазії, Англія чи-
нила опір економічному розвитку колоній. На основі навігаційних актів
колонії позбавлялись права вільної торгівлі. Не дозволялось переробляти
сировину, її можна було лише вивозити, а отже, можливості створювати
фабрики обмежувались. З 1770 р. до Північної Америки заборонили ви-
возити щойно винайдені машини. Колоніям дозволялось торгувати лише
з Англією, мито на іноземні товари було збільшене.
У такій ситуації постала проблема ліквідації британського пану-
вання та творення незалежної держави. Війна за незалежність закін-
чилась перемогою північноамериканських колоній. У 1776 р. було
проголошено нову незалежну державу – Сполучені Штати Америки.
Одночасно ця війна була і буржуазною революцією, внаслідок чого
знищувались феодальні маєтки, конфісковувались і розподілялись зе-
млі прихильників Англії. На Заході створювався фонд державних зе-
мель, що сприяло розвитку фермерства.
Поява потужної самостійної держави стала головним чинником її
економічного зростання. Промисловий переворот розпочався у Півні-
чних штатах в останньому десятилітті ХVІІІ ст. і тривав до середини
ХІХ ст.
34 Економ підйом Англії
До початку 30-х рр.. XIX ст. завершився промисловий переворот в Англії. Велике машинне виробництво отримало перемогу над ремеслом і мануфактурою з їх низькою продуктивністю праці та ручної технікою. У країні відбулися серйозні соціально-економічні зміни. До середини XIX ст. Англія перетворилася на країну міст і робітничих селищ, де проживало до 86% населення. Частка зайнятих у промисловості та будівництві підвищилася до 50%, а в сільському господарстві знизилася до 15%. Торжество вільної конкуренції викликало прагнення до розширення виробництва. В результаті це призводило до значного економічного підйому країни.
Лідером індустріального розвитку залишалась бавовняна промисловість.Зросло число фабрик, оснащених ткацькими верстатами. Випуск бавовняних тканин через 1800-1870 рр.. збільшився в 19 разів, споживання бавовни - більш ніж в 1000 разів. У середині XIX в. в текстильної та швейної промисловості було зайнято понад третини всіх працюючих. Дешеві та якісні тканини і вироби з них залишалися головними статтями англійського експорту.
Помітно набирала темпи важка промисловість.З використанням у металургійному процесі гарячого дуття значно зросло виробництво сталі та чавуну. У країні діяло понад 600 доменних печей в основному завдяки новому методу виплавки сталі, запропонованим Г. Бессемер в 1856 р. За 1800-1870 рр.. зросли видобуток вугілля (у 11 разів) і випуск продукції металообробки (в 28 разів). На частку Англії припадала половина виробництва чавуну, більше половини що добувається камяного вугілля в світі. Випуск продукції важкій промисловості країни перевищував на чотири-пять разів випуск продукції США, Німеччини та Франції.
Промисловий переворот мав і інші істотні наслідки.
Англія з аграрної країни перетворилася на провідну індустріальну державу. Найбільші зрушення у розвитку її продуктивних сил, оснащення виробництва більш передовий і досконалою технікою сприяли значному зростанню продуктивності праці-в 27 разів за період 1770-1840 рр..
Зростання суспільного розподілу праці забезпечив розширення ринкових відносин. При порівняльної вузькість внутрішнього ринку, через невисоку платоспроможності трудового населення предметом особливої уваги та турботи стає боротьба за зовнішні ринки. Встановлюється не тільки промислова, а й торгова монополія.Англія мала у своєму розпорядженні величезним торговельним флотом.За 1800-1870 рр.. його тоннаж збільшився більш ніж у 12,5 разів і склав 60% світового тоннажу. Англія стала «світовим перевізником».
Втрата світового промислового лідерства
Однак в останній третині XIX ст. Англія стала поступово втрачатиме свої передові позиції. Частка країни в світовому промисловому виробництві знизилася з 32% в 1870 р. до 18% до початку XX ст. Скоротилися темпи зростання промислової продукції. У відносний занепад прийшли старі галузі - текстильна, металургійна, вугільна. Їх технічна база, що сформувалася в першій половині XIX ст., Встигла застаріти. Не був налагоджено виробництво нової технiки - електричних врубових ivia-шин та автоматичних ткацьких верстатів і пр. Взагалі по енергоозброєності праці англійська робочий значно відставав від німецького, тим більше від американського.
В 80-90-х рр.. були утворені перше англійські монополії.Великі монополістичні обєднання створювались в нових галузях промисловості - електротехнічної, трубопрокатній, хімічної, військових та ін Серед них - англо-німецький трест вибухових речовин (Динаміт-Нобель, 1886), хімічний трест (Юнайтед Алка, 1890). Фінансовая група Моргана сформувала потужний англо-американський суднобудівний трест.
Торгова політика
Капіталістична індустріалізація, зміцнивши промисловість і перетворивши Англію в «фабрику, майстерні світу», істотно змінила напрямки зовнішньоторговельної політики.
Меркантилізм з регламентацією його промислового виробництва втратило своє минуле значення. Тепер Англія, далеко обігнавши інші країни за рівнем промислового розвитку, не боялася конкуренції. Зростання фінансових ресурсів знизив фіскальну роль мит. Так, у 20-ті роки. XIX ст. мита на промислові товари знизились з 50 до 20%. У середині століття на готові виробу вони були значно знижені, на сировину та напівфабрикати взагалі скасовані. Одночасно були ліквідовані обмежувальні «хлібні закони", скасовано Навігаційний акт Кромвеля і обмеження каботажному торгівлі.
Це перехід від протекціонізму до фрітредерству (вільну торгівлю) сприяло стабільний економічний розвиток країни, накопичення капіталів, зростання темпів індустріалізації.
Сільське господарство
Англійське сільське господарство не встигала за індустрією, відступивши на другорядні позиції. До того ж прискорений процес урбанізації, що перетворив Англію в країну міст і селищ, супроводжувався зниженням питомої ваги сільського населення: на початку XIX ст. 35% і трохи більше 14% до 70-х рр..
Своєрідністю аграрної еволюції стали значна концентрації землеволодінь і зростання капіталістичного підприємництва. Половина всієї землі в країні 35 належала тис. землевласників. Головною дійовою особою аграрних стосунків став крупний фермер-орендар.Орендуючи землю у лендлорда, він вів господарство у капіталістичних засадах, широко застосовував досягнення сучасної сільськогосподарської техніки (паровий плуг, сівалку, молотарки, віялку I? пр.) і агрокультури (мінеральних добрив, оновлений насіннєвий фонд, племінну худобу). До праці в господарстві залучалися наймити - наймані працівники. Найбільших успіхів було досягнуто в розвитку молочного господарства, садівництва та городництва.
35 Первісне накопичення у Франції
У Франції генезис ринкової економіки визначали особливості феодалізму та економічна політика абсолютизму. Основними джерелами нагромадження капіталу були податкова система, загальнодержавний відкуп податків, система державного боргу, продаж судових і фінансових посад.
Мануфактуризація промисловості поєднувалася зі збереженням та зміцненням цехового ремесла. Держава спеціальними законами зберігала корпоративний характер промисловості, надала цеховій владі функції королівської поліції. Мануфактури виробляли предмети розкоші та військове спорядження. Переважали дрібні централізовані мануфактури, на яких працювало до 50 робітників. Поширення набула розпорошена мануфактура у сільській місцевості. Держава засновувала казенні великі мануфактури, залучала приватний капітал до їх створення шляхом здійснення протекціоністської політики (заборона імпорту текстилю та експорту текстильної сировини), надання привілеїв, субвенцій та субсидій, довготермінових кредитів, утвердження монополії на виробництво і продаж товарів. Для поліпшення їх якості розроблялися спеціальні регламенти. Державна підтримка промислового розвитку найбільш яскраво втілилася в політиці кольберизму. За цей період кількість великих мануфактур зросла від 68 до 113, почали розвиватися добувна і металургійна промисловості. Держава сприяла мануфактуристам щодо купівлі засобів виробництва (дерева і землі), надала 2 млн ліврів субвенцій, запрошувала іноземних майстрів, заборонила імпорт текстилю й експорт шовку, встановила високі мита на промислові товари, організовувала професійне навчання. Незважаючи на це, загалом розвиток мануфактур був повільним, обмежувався галузями легкої промисловості. Дворянство отримало право володіти мануфактурами і банками лише в 1767 р.
У сільському господарстві впродовж XVI ст. дворянство втратило монополію на землю, яка стала об'єктом купівлі-продажу. Відбувалася її інтенсивна мобілізація буржуазією і селянством. В середині XVIII ст. дворяни та священнослужителі володіли 20-25 % приватної землі, селяни - 40 %, міська буржуазія - 13,5 %.
У феодальних маєтках доменіальне господарство практично не існувало. Французьке дворянство було служилим. Землекористувачами та виробниками продукції були селянські господарства на правах цензиви та оренди. Значення цензиви - умовно-спадкого землекористування із виплатою фіксованої грошової ренти (цензу) - зменшилося, значення оренди зросло. У другій половині XVIII ст. загальна сума доходів позасеньйорального (сеньйорія - назва феодального маєтку) походження досягала 88,6 %, у тому числі частка орендної плати лише великих ферм становила 63,4 %. В 70-х роках XVII ст. скасовано державні повинності селян і баналітетне право. В XVIII ст. розпочався процес обгороджування громадських земель (альєнд), половину яких привласнили сеньйори. Селянське господарство мало натурально-споживчий характер, визначалося низьким рівнем товарності, зростанням заборгованості та поглибленням економічної диференціації. Фермерське господарство практично не розвивалося. Аграрна культура залишалася середньовічною. її не змінили державні заходи щодо меліорації земель, поширення конярства, шовківництва, впровадження нових сільськогосподарських культур (капусти, моркви, картоплі, ріпи тощо).
Внутрішній ринок не сформувався. Держава будувала дороги, розвивала судноплавство. Збудовано французький торговельний флот. Важливу роль відігравали ярмарки. Цехи втратили привілеї щодо продажу продукції. Наприкінці XVIII ст. скасовані обмеження щодо торгівлі хлібом, зменшено митний збір на продаж продовольчих товарів у містах. Розвивався поштовий зв'язок. Проте залишалися митні кордони між провінціями і не було єдиної системи мір та ваги.
Франція - активна учасниця океанської торгівлі. її центрами були портові міста на узбережжі Атлантичного океану (Нант, Бордо, Гавр, Ла-Рошель). Загальноєвропейського значення набув ярмарок у Ліоні. Лише в першій половині XVII ст. держава сприяла заснуванню 22 компаній для торгівлі з колоніями. Банківська система не сформувалася - банки працювали лише у Парижі (в 1786 р. їх було 66).
В економіці Франції важливе значення мала фіскальна політика. Основними статтями державного бюджету були податки і торговельне мито. Королівські податки набули характеру централізованої феодальної ренти, яку політичний апарат абсолютизму стягував на користь дворянства. Податки постійно збільшувалися. За часів Людовіка XIV введено єдиний земельний податок, заборонено забирати у селян знаряддя праці та худобу за недоїмки. Більша частина податкових надходжень формувалася за рахунок акцизів. Відкупна система податків була запроваджена в 1604 р., а загальнонаціональний відкуп - на початку XVII ст.
Державний борг започаткувала позика короля Франциска І в 1522 р. у паризьких банкірів на суму 250 тис. ліврів з розрахунку 10 % річних. Борг забезпечували державні цінні папери. На початок 90-х років XVI ст. він становив 300 млн ліврів, через 100 років - 460 млн, а перед революцією у 1789 р. - 3 млрд ліврів, що значно перевищило критичний рівень (подвійну суму національного доходу). Крах Державного французького банку в 1720 р. дав змогу сплатити державний борг, але одночасно розорив тисячі вкладників. Поширилася спекуляція паперами державного займу, виникла тонтіна - успадкування права отримання процентів з державного боргу, а також сформувалася категорія рантьє - осіб, які жили за рахунок банківських процентів.
Особливості французького меркантилізму відображені у поглядах А. Монкретьєна і Ж. Бодена.
деї меркантилізму практично реалізував генеральний контролер фінансів короля Людовіка XIV Жан Батист Кольбер (1619- 1683). Система протекціоністських урядових заходів охоплювала сприяння розвиткові мануфактурної промисловості шляхом державних позик і пільг, звільнення від податків і введення сприятливих митних тарифів; створення колоніальних компаній і будівництво флоту; заборону експорту та імпорту зерна, що стримувало розвиток товарності сільського господарства та становлення фермерства, стало фактором звуження внутрішнього ринку. Економічна політика Ж.Б. Кольбера в 60-90-х роках ХУП ст. отримала в історіографії назву кольберизм.
У другій половині XVIII ст. в економіці Франції загострилися криза феодально-абсолютистського ладу та його суперечності з ринковим економічним укладом. Основні чинники економічної кризи:
o аграрний характер народного господарства. У структурі національного доходу Франції в 1789 р. із загальної суми 2,4 млн ліврів, доходи від сільського господарства становили 1,8 млн (75 %), а від промисловості - 0,6 млн ліврів (25 %);
o несформованість національного ринку, монополії провінцій, купецьких компаній, мануфактур;
38 Причини економічного відставання Німеччини
політична роздробленість німецьких земель, санкціонована Вестфальським миром 1648 р., зумовлювала нерівномірність господарського розвитку окремих земель, їх економічний сепаратизм;
o матеріальні та людські втрати під час воєн, особливо Тридцятилітньої війни (1618-1648);
o незавершений характер Реформації, збереження землевласності католицької церкви, що була ідеологічною опорою феодального ладу;
o Селянська війна (1525-1526), що спричинила сеньйоральну реакцію та формування кріпосного права, розорення дворянства і посилення влади князів, консервацію політичної роздробленості Німеччини;
o повільний процес первісного нагромадження капіталу, обмеженість ринку найманої робочої сили і коштів для організації промислово-торговельного підприємництва, економічна та політична слабкість буржуазії. Дворянство зберігало монополію на землю, посади в державному апараті й армії;
o переміщення торговельних шляхів у Атлантичний океан в результаті Великих географічних відкриттів. Промислова і торговельна конкуренція з боку Голландії, Англії, Франції.
42 Жан-Батіст Сей.про фактори виробництва
Жан-Батіст Сей (1767-1832) – видатний і послідовний продо-
вжувач економічних ідей Адама Сміта у першій третині ХІХ ст. у
Франції. Його основним твором є “Трактат політичної економії, або
Простий виклад способу, яким утворюються, розподіляються і спожи-
ваються багатства” (1803 р.). У 1828-1829 рр. вийшла його праця
“Повний курс практичної політичної економії”, яка стала підсумком
всього життя Сея.
Найбільше значення в теоретичній спадщині Сея має його теорія
ринків, яка згодом одержала назву “закону Сея”, в якій стверджується,
що обмін продукту на продукт автоматично приводить до рівноваги
між купівлею і продажем. На думку Сея, сукупний попит і сукупна
пропозиція завжди зрівнюються, або, іншими словами, вартість ство-
рених товарів виражається сукупними прибутками, на які й купують-
ся товари за вартістю, тому кризи надвиробництва в ринковому госпо-
дарстві неможливі. Він припускав лише можливість надвиробництва
окремих товарів.
З першою частиною цього твердження можна погодитися, оскіль-
ки попит породжує пропозицію, але друга частина себе не виправдала.
Цей закон правильний, якщо вважати, що гроші лише знаряддя обміну,
але в ринковій грошовій економіці можливе надвиробництво – над-
лишок пропозиції над грошовим попитом. Справа в тому, що розвиток
товарного обміну посилює суперечність між вартістю і споживною вар-
тістю, приводить до виокремлення грошей як товару особливого роду,
до виникнення розриву між актами купівлі та продажу.
Формуючи закон вартості, Сей виходив з таких справедливих тве-
рджень:
збут одних товарів позитивно впливає на збут інших. Успішна тор-
гівля в одній галузі дає кошти для купівлі продукції інших галузей;
чим більше товаровиробників, тим більший збут продуктів;
за підтримки споживачів (регулювання рівня заробітної плати) ві-
дбувається розвиток виробництва, оскільки збільшується плато-
спроможний попит.
Економічні переконання Сея зводяться до твердження, що діяль-
ність підприємців і робітників є єдиним джерелом багатства.
Рівноправними чинниками створення вартості Сей вважав зем-
лю, працю і капітал. Відповідно до трьох основних джерел він виді-
лив три види прибутку: заробітна плата (за працю), відсоток (плата за
капітал) і рента (плата за землю).
Грошам Сей відводив роль засобу обміну, оскільки людям потрі-
бні не гроші, а те, що на них купують.
Вартість, за Сеєм, залежить від корисності товару, витрат на
виробництво товару та попиту (пряма залежність) і пропозиції (обер-
нена залежність).
Із вищезазначеного можна зробити висновок, що Ж.-Б. Сей від-
мовився від трудової теорії вартості А. Сміта.
47 Економ погляд С.Сісмонді.
Початок 19 ст. ознаменувався бурхливим розвитком капіталізму, що був
прискорений промисловим переворотом. Розвиток капіталістичних відносин
супроводжувався занепадом і розкладом дрібного виробництва, майновим
розшаруванням і зубожінням значної частини населення (особливо найманих
робітників). Капіталістичну економіку починають розхитувати економічні
кризи. Ідеї класиків економічного лібералізму щодо гармонії приватних і
суспільних інтересів не підтверджувались у реальному житті. За цих умов
учні й послідовники класиків виступають з критикою капіталізму і
класичної політичної економії.
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 75 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |