Читайте также:
|
Валовий внутрішній продукт враховує ринкову вартість усіх товарів і послуг, вироблених в країні за певний період. Якщо показник їхнього використання зріс за рік, то це було зумовлено або збільшенням виробництва в країні, або зростанням цін на товари і послуги, або тим й іншим одночасно. Визначити конкретну причину може допомогти відмінність у значеннях номінального і реального ВВП.
Номінальний ВВП - це ринкова вартість товарів і послуг, виражена у поточних цінах, або ВВП, обчислений у цінах того самого періоду, за який вона визначається, тобто в поточних цінах. У багатьох країнах значна частина приросту ВВП припадає на зростання цін, або інфляцію.
Реальний ВВП вимірюється вартістю виробленого продукту за різні роки з використанням цін загального базового року, в якому не враховується ефект інфляції.
Отже, реальний ВВП відображає вартість створених товарів і послуг, що обчислюються у незмінних цінах певного часового періоду, який називається базовим. Використання цін базового року дає змогу проводити кількісне порівняння обсягів продукції та послуг різних років.
|
|
Для обчислення реального ВВП слід використовувати дефлятор ВВП (індекс цін). Реальний ВВП (РВВП) визначається як відношення номінального ВВП (НВВП) до дефлятора ВВП (НВВП)
Отже, дефлятор ВВП - це відношення номінального ВВП до реального ВВП, помножене на 100 відсотків.
Дефлятор ВВП вимірює інтенсивність інфляції (або дефляції), коли спостерігається зниження загального рівня цін у країні. Якщо індекс цін виявився більшим за одиницю, це свідчить про дефлювання ВВП (елімінування інфляції). Якщо ж індекс цін виявився меншим за одиницю, то провели інфлювання ВВП (очищення номінального ВВП від виливу дефляції).
Номінальний та реальний ВВП, поточні та незмінні ціни, темп
зростання та темп приросту реального ВВП, індекси цін, дефлювання ВВП.
Макроекономічні показники динамічні, вони можуть змінюватися як за
рахунок збільшення (зменшення) маси товарів і послуг, так і за рахунок
підвищення (зниження) їх цін. При аналізі динаміки ВВП можна
розмежувати вплив обох чинників і визначити, на скільки в дійсності зросло
виробництво товарів і послуг, незалежно від змін загального рівня цін. Для
отримання реальних результатів робиться переобчислення всієї виробленої за
рік продукції за цінами базового періоду. Базова ціна – це ціна певного
періоду, яка приймається за незмінну, і на базі якої робляться порівняння
реального випуску товару чи послуги в грошовому виразі.
Використання цін базового періоду (незмінних цін) дозволяє зробити
кількісні порівняння обсягів продукції у різні періоди часу, тому що вони
стають співставними. Для розрахунку ВВП у співставних цінах необхідно
взяти ціни певного базового року за постійну величину (100%) і за ними
обчислити вартість продукту, виробленого або до цього року, або ж у
наступні періоди: приміром, якщо за базові приймаються ціни 2000 року, то,
перемножуючи його ціни на відповідні обсяги виробництва товарів і послуг,
можна визначити значення ВВП і для 1997, 1998, 1999, 2001, 2002 років. ВВП
різних періодів в одних і тих самих постійних цінах (в нашому прикладі - в
цінах 2000 року) стає співставним, і тому можна виявити реальні зміни
(зростання або скорочення) в його обсязі (в межах періоду,що аналізується).
Ступінь впливу цінового чинника на ВВП можна визначити,
використовуючи показники номінального і реального ВВП.
Номінальний ВВП – це сукупна вартість вироблених товарів і послуг,
яка обчислена в цінах, коли даний продукт був вироблений. Розрахований на
основі поточних цін, він не враховує зміни в рівні цін, нескоригований на
інфляцію (підвищення цін) або дефляцію (зниження цін).
Реальний ж ВВП – вартість вироблених товарів і послуг, яка враховує зміни в
рівні цін, тобто скоригована на інфляцію чи дефляцію.
Розраховується реальний ВВП шляхом ділення номінального ВВП на
індекс цін. Формула його обчислення має такий вигляд:
Реальний ВВП = номінальний ВВП / індекс цін × 100 %
Індекс цін – показник динаміки (рівня) цін, їх загального збільшення
або зменшення за певний період часу. Він показує, яким чином змінився
рівень цін протягом аналізованого нами періоду, чи відбувалися інфляція
або дефляція та які їхні розміри.
Індекс цін є вимірником співвідношення між сукупною поточною
ціною певного набору товарів і послуг, який називається ринковим кошиком
і сукупною ціною ідентичних або схожих груп товарів і послуг в базовому
періоді. Формула індексу цін має такий вигляд:
Індекс цін даному в році = ціна ринкового кошика в даному році / ціна ринкового кошика в базовому році × 100%
Наприклад, якщо ціна ринкового кошика змінилася за 2000-2003 роки з
50 млрд. доларів до 60 млрд. доларів, то індекс цін 2003 року дорівнює 120%
(100
50
60 ×). В даній ситуації маємо інфляцію. Якщо б ціна ринкового кошика за
цей період не зросла на 10 млрд. доларів (60-50), а, навпаки, зменшилася і
склала б 45 млрд. доларів, то індекс цін 2003 року дорівнював би 90%
(100
50
45 ×). При такій ситуації маємо дефляцію.
Індекс цін за умов інфляції називається дефлятором.
Дефлятор – коефіцієнт, який використовується для переобчислення
економічних показників, виміряних в грошах, з метою приведення їх до рівня
цін попереднього періоду.
Дефлятор ВВП розраховується на основі співвідношення між
номінальним і реальним валовим внутрішнім продуктом:
Дефлятор = номінальний ВВП / реальний ВВП × 100 %
Він показує зміну ВВП за рахунок зміни рівня цін.
Щоб отримати співставний, реальний ВВП для декількох років,
проводяться операції інфлювання і дефлювання ВВП. При цьому
використовуються фактичні дані про рівень номінального ВВП для окремих
років, які коригуються на базі індексу загального рівня цін для цих років.
Позаяк довгостроковою економічною тенденцією є тенденція до
зростання цін, то проводиться інфлювання, тобто збільшення показника ВВП
для років, які були попередніми для базового року (в нашому випадку – 2000
рік). Такий перегляд рівня номінального ВВП в бік підвищення пов'язується з
тим, що ціни до 2000 року були нижчі, а тому показники номінального ВВП
занижували реальний обсяг продукції цих попередніх років. Інакше кажучи,
величина індексу цін тут менша від 100% (Ір<100). Однак підвищення рівня
цін відносно базового 2000-го в наступні роки призводить до збільшення
обсягів реального виробництва. Для того, щоб оцінити ВВП у 2001, 2002,
2003 рр. і т.д., якщо б ціни збереглися на рівні 2000 року, необхідно
показники виробництва цих років зменшити, тобто дефлювати. В даній
ситуації величина індексу цін більша від одиниці (Ір>1). Наприклад, у 2003
році номінальний ВВП буде складати 60 млрд. доларів, а індекс цін
дорівнюватиме 120%, тобто буде на 20% вищим, ніж у 2000 році. Для того,
щоб ВВП 2003 року був співставним з ВВП 2000 року і їх можна було
порівняти, необхідно поділити 60 млрд. доларів на індекс цін 2003 року в
десятковій формі (1,20). Отриманий ВВП 2003 року в обсязі 50 млрд. доларів
(
20, 1
60), після дефлювання стає співставним з показником ВВП для базового
2000 року в розмірі також 50 млрд. доларів і показує, що змін в обсязі
виробництва не було,а змінився лише рівень цін. Графічно процес
коригування номінального ВВП відображає мал. 2.1.
Для аналізу динаміки реального ВВП застосовують такі показники, як
абсолютний приріст, темп зростання, темп приросту.
Абсолютний приріст реального ВВП показує, на скільки його обсяги в
поточному періоді відрізняються від обсягів базового періоду. Абсолютний
приріст реального ВВП дорівнює його обсягові у звітному періоді мінус
обсяг продукту базового періоду. Наприклад, якщо у 1995 році реальний
ВВП склав 45 млрд. доларів, а у 2000 році – 50 млрд. доларів, то абсолютний
приріст реального ВВП дорівнював 5 млрд. доларів (50-45).
Мал. 2.1. Інфлювання та дефлювання номінального ВВП
Темп (індекс) зростання (Тзр) показує, у скільки разів (чи відсотків)
реальний ВВП поточного періоду відрізняється від ВВП базового періоду:
Тзр = ВВП поточного періоду / ВВП базового періоду
Якщо одержаний коефіцієнт темпу зростання (відсоток зростання)
буде більшим від одиниці (а індекс – більшим 100%), це означає, що
відбулося зростання ВВП за цей період; коли ж він дорівнює одиниці, то не
відбулося ані зростання, ані спаду, тобто обсяги ВВП не змінилися; якщо ж
цей коефіцієнт буде меншим від одиниці (а індекс – меншим 100%), то це
свідчить про наявність економічного спаду.
79.Показники сфери зовнішньоекономічних зв язків
Статистика зовнішньоекономічних зв'язків є складовою економічної статистики і вивчає розміри, динаміку і структуру зовнішньої торгівлі (за видами товарів і напрямками), склад імпорту й експорту, науково-технічне співробітництво, стан і розвиток виробничої кооперації і діяльності спільних підприємств, кредитних і валютно-фінансових відносин, міжнародних перевезень і туризму, а також оцінює закордонне майно, золотовалютні запаси, курс валют, досліджує міжнародну конкурентоспроможність і розробляє платіжний баланс.
Відповідно до перелічених вище завдань метою статистики зовнішньоекономічних зв'язків є вивчення міжнародного економічного і науково-технічного співробітництва з допомогою системи показників. Ці показники перебувають у нерозривному взаємозв'язку і єдності і водночас відбивають різні сторони зовнішньоекономічної діяльності.
Така система показників може бути подана у вигляді окремих груп, що характеризують:
* зовнішню торгівлю, тобто експорт і імпорт товарів і послуг;
* міжнародну виробничу кооперацію;
* науково-технічне співробітництво й обмін, включаючи операції з торгівлі ліцензіями;
* валютно-фінансові, інвестиційні операції;
* транспортно-експедиційні операції, іноземний туризм;
* митно-тарифні операції;
* операції з надання безоплатної допомоги;
* підрядні й орендні операції.
У статистиці зовнішньоекономічних зв'язків об'єктами обліку є товари і послуги, що становлять експорт і імпорт країни, а також усі пов'язані з ними операції.
Оскільки зовнішня торгівля посідає центральне місце в системі зовнішньоекономічних відносин, то цілком закономірно, що в статистиці зовнішньоекономічних зв'язків самостійно виділяється статистика зовнішньої торгівлі.
Статистика зовнішньої торгівлі - галузь статистики зовнішньоекономічних зв'язків, що характеризує стан і розвиток торговельно-економічних відносин між країнами. Завданнями статистики зовнішньої торгівлі є розроблення системи показників, що характеризують обсяги, динаміку і структуру зовнішньої торгівлі, аналіз чинників, що обумовлюють основні тенденції їх розвитку, а також порівняльний аналіз показників зовнішньої торгівлі різних країн та умов торгівлі.
Статистика зовнішньої торгівлі як складова статистики зовнішньоекономічних зв'язків зокрема і загальної статистичної системи держави в цілому, безумовно, має величезне значення не тільки і не стільки для констатації кількості товарів, переміщених через кордон держави за певний період. Всебічний аналіз статистичних даних дає безмежні можливості для:
* формування і реалізації науково обгрунтованої торговельно-економічної, транспортної політики держави;
* аналізу ринку попиту і пропозиції;
* планування інфраструктури;
* прогнозування макроекономічних показників у системі національних рахунків (СНР) і платіжного балансу;
* упорядкування товарних балансів;
* розрахунків різних індексів показників.
В умовах формування ринкових відносин в Україні і країнах СНД відбувається реформування вітчизняної статистики на основі адаптації до міжнародних стандартів. Це внесло серйозні зміни в економічну статистику, особливо на макрорівні. Так, для організації обліку зовнішньоекономічних операцій виникла потреба змінити організацію статистики зовнішньої торгівлі.
У системі національних рахунків основною вимогою до статистичної інформації є її безпосередній зв'язок із первинними документами (тобто такими, що реєструють подію безпосередньо в момент її здійснення). Саме тому в статистиці зовнішньої торгівлі довелося перейти до митної статистики зовнішньої торгівлі, яка базується на вантажних митних деклараціях (ВМД), що відповідає міжнародній практиці.
До 1997 р. офіційна статистика зовнішньої торгівлі України формувалася на основі введених Держкомстатом України форм державної статистичної звітності (зокрема, форма 8-вага), що заповнювалися підприємствами і подавалися в органи державної статистики відповідно до встановленої періодичності. Паралельно, починаючи з 1993 p., статистика зовнішньої торгівлі за товарами, що підлягають декларуванню митними органами при переміщенні через митний кордон України, формувалася Держмитслужбою на основі електронних копій вантажних митних декларацій. Досвід застосування двох принципово різних систем формування статистики засвідчив безумовні переваги порядку, упровадженого Державною митною службою, як із погляду достовірності вихідних даних, так і оперативності їх одержання.
Виходячи з вимог часу наприкінці 1996 р. Урядом України було прийнято рішення про впровадження, починаючи з січня 1997 p., порядку формування офіційної статистики зовнішньої торгівлі України. Згідно з цим рішенням єдиним офіційним джерелом її формування визнавалися дані державної митної декларації, що становлять базу даних митної статистики зовнішньої торгівлі. До цих даних Держкомстат додає відомості про переміщення товарів, які не підлягають декларуванню митними органами.
Така система ведення статистики зовнішньої торгівлі використовується практично всіма країнами світу, вона більш прогресивна порівняно зі статистикою, в основі якої лежить звітність підприємств і організацій, дає можливість здійснити облік усіх експортно-імпортних операцій, виконаних суб єктами зовнішньоекономічної діяльності України з заповненням ВМД.
Структуру статистики зовнішньоекономічних звязків схематично можна подати так (рис. 10.1):
Предметом статистики зовнішньоекономічних зв'язків є кількісна сторона процесів і явищ, що виникають у сфері зовнішньоекономічної діяльності, у нерозривному зв'язку з їх якісною характеристикою: товари, цінності, послуги, що складають експорт і імпорт країни.
Як видно з рис. 10.1, митна статистика включає спеціальну митну статистику і митну статистику зовнішньої торгівлі. Останню ми розглянемо докладно.
Об'єктами вивчення спеціальної митної статистики є:
1) статистика декларування, що характеризує вивіз і ввіз товарів за видами митних режимів, які враховуються митною статистикою зовнішньої торгівлі;
2) статистика митних платежів, що характеризує частку і роль митних платежів у формуванні дохідної частини федерального бюджету. При цьому облік ведеться за видами митних платежів: збори за митне оформлення, вивізне мито, увізне мито, податок із доданої вартості, акциз, спеціальний податок;
3) статистика валютного контролю, що веде облік експортних товарів у кількісному і вартісному виразах, з урахуванням термінів надходження і сум виручки;
4) статистика конфіскатів, що характеризує кількість випадків порушень митних правил і контрабанди в зовнішньоторговельному обороті, а також подібних порушень фізичними особами стосовно кожного товару, вартість конфіскованих предметів, суму стягнених штрафів;
5) статистика міжнародних поштових відправлень, що відбиває облік посилок та інших поштових відправлень, випущених із держави і пропущених у державу;
6) статистика міжнародних перевезень, що відбиває облік транспортних засобів, що перемістилися з країни у країну;
7) статистика пасажирообороту, що відбиває облік фізичних осіб, що перетнули державний кордон.
Введення спеціальної митної статистики здійснюється митними органами. Основним документом Державного митного комітету України з питань спеціальної митної статистики є наказ ДМСУ/ДМКУ від 22 лютого 1993 р. № 40 "Про затвердження форм відомчої митної звітності", яким упроваджені форми звітності митних органів. Звітність за цими формами є сьогодні основним і єдиним джерелом формування бази даних спеціальної митної статистики.
Іншою складовою статистики зовнішньоекономічних зв'язків є статистика послуг у зовнішньоекономічній діяльності.
Послуги в зовнішньоекономічній сфері - це зовнішньоторговельні операції, що через свою специфіку "не проходять через митний контроль і не можуть бути оформлені вантажною митною декларацією. Вони враховуються тільки у вартісному виразі і подаються за окремою звітністю.
Основою аналізу міжнародної торгівлі послугами є аналіз даних про платіжний баланс країни.
Торгівля послугами поділяється на послуги матеріального і нематеріального характеру, що класифікуються за Класифікатором послуг зовнішньоекономічної діяльності (КП ЗЕД).
Імпорт (експорт) матеріальних послуг включає:
* транспортні послуги (суми в іноземній валюті, сплачені вітчизняними фрахтувальниками за перевезення вантажів, пасажирів і багажу, буксирування суден та ін.); проектно-розвідувальні та будівельно-монтажні роботи;
* послуги складського господарства;
* послуги зв'язку;
* ремонт іноземних транспортних засобів, устаткування, приладів, а також інші види ремонту, здійснюваного як на території країн, так і за кордоном (зараховується в експорт), у тому числі ремонт вітчизняних транспортних засобів, устаткування, приладів та інші види ремонту за кордоном (відбивається в імпорті);
* поліграфічні роботи та ін.
Імпорт (експорт) нематеріальних послуг охоплює:
* комерційні послуги (послуги з фінансового посередництва, страхування, з оренди будинків, машин, устаткування і транспортних засобів, послуги у сфері наукових досліджень, розробок, реклами, юридичні послуги тощо); послуги у сферах освіти, охорони здоров'я;
* послуги з віддалення відходів, санітарної обробки та ін.; послуги з організації відпочинку, туризму, культурних і спортивних заходів.
Експорт та імпорт послуг ураховується тільки у вартісному виразі. Датою експорту (імпорту) вважається дата приймально-здавального акта даної послуги або момент її надання.
80.Показники розподілу доходів і рівень життя
Проблема розподілу доходів у ринковій економіці є однією із ключових, оскільки принципи розподілу передбачають механізм вирішення низки як економічних, так і соціальних проблем. Система розподілу визначає можливості отримання доходу від володіння певними ресурсами, систему стимулів до праці, поділ людей на класи і соціальні групи, вирішення проблеми бідності та ін. У командній економіці існували зрівняльний розподіл прибутків і доходів та система перерозподілу соціальних благ через суспільні фонди споживання. Така система розподільних відносин дозволяла створити для більшості членів суспільства однакові умови матеріального добробуту, але не створювала стимулів до зростання виробництва, оскільки не передбачала достатньої диференціації і доходів, і суспільства.
Формування доходів у ринковій економіці відбувається на основі таких принципів:
1. Усі доходи формуються відповідно до вкладу праці, природних ресурсів, капіталу і підприємницьких здібностей у виробництво товарів та послуг. Це означає, що розподіл носить факторний характер, є функціонально-виробничим, а основними факторними доходами виступають заробітна плата, рента, відсоток і прибуток.
2. Дохід від факторів виробництва пропорційний кількості і якості вкладених ресурсів. На цьому заснований принцип соціальної справедливості в розподілі. Він означає, що кожний учасник має право примножувати своє багатство, збільшуючи при цьому свій вклад у підвищення ефективності виробництва. Принцип соціальної справедливості фіксує не походження доходів, а ступінь рівності і відповідно нерівності розподілу. Цей принцип прямо пов'язаний із функціонально-виробничим розподілом, бо рівність або нерівність залежать від того, за рахунок чого і за яких обставин ці доходи присвоюються.
3. Нерівномірність у розповіді ресурсів веде до значної нерівності в доходах. Високий ступінь нерівномірності може створювати низку соціально-економічних проблем: підривати стимули, загострювати соціальну несправедливість, погіршувати можливості для розвитку суспільства.
4. Для нормального функціонування економіки необхідна державна політика перерозподілу доходів через бюджет.
5. У зв'язку із функціонування недосконалої конкуренції у сучасній ринковій економіці розмір доходу може не відображати вкладу факторів виробництва у випуск готової продукції. Це пов'язується, наприклад, із монопольним становищем підприємств, можливістю отримати спадщину, виграти гроші у лотерею, рекетом.
Аналіз цих принципів показує, що ринкова економіка не гарантує кожному члену суспільства певний визначений рівень доходів, вони визначаються вкладом певного фактора у виробництво. Усі учасники ринкової економіки із самого початку не однакові за своїми потенціальними можливостями. Вони розрізняються за: володінням власністю; здібностями, рівнем освіти і кваліфікації; фінансовими можливостями; умовами виробництва; ступенем ризикованості, вдачею; станом здоров'я тощо. Ця нерівномірність, з одного боку, породжує економічні стимули, а з іншого - примножує нерівномірність у майбутньому. Проблема нерівномірності характерна як для країн з низьким рівнем розвитку, так і для найрозвинутіших країн. Ступінь нерівномірності розподілу доходів можна проаналізувати за допомогою кривої Лоренца (за ім'ям американського економіста Макса Лоренцо (1876-1959 рр)).
Як бачимо, на графіку (рис.2.35) по одній осі відкладена частка сімей з різними доходами, а по іншій - частка доходу. Якщо уявити, що доходи розподіляються рівномірно, то це означатиме, що існує абсолютна рівність, за якої, наприклад, 10% сімей одержують 10% доходу, 30% сімей - 30% доходу, 70% сімей - 70% доходу і т.д. Такий розподіл на графіку показує бісектриса ОА. 
Реальний розподіл, як показують реальні результати його аналізу у багатьох країнах, відбувається таким чином, що більша частина сукупного доходу розподіляється на користь меншої частини сімей. Його відображає на графіку крива Лоренца. Чим далі ця крива відхиляється від бісектриси, тим більший ступінь нерівності в розподілі доходів. Абсолютна нерівність в розподілі на графіку показана лініями ОВ і АВ, які обмежують графік внизу і справа. У цій ситуації графік розподілу співпадає з осями системи координат з вершиною в точці В. Він показує, що менше 1% сімей отримують 100% доходу, а інші - взагалі нічого не отримують.
Якщо заштриховану площу між бісектрисою і кривою Лоренца поділити на площу трикутника АОВ, отримаємо показник ступеня нерівномірності в доходах. Його називають коефіцієнтом Джині (за ім'ям італійського економіста Коррадо Джині (1884-1965 рр.), який запропонував використовувати цей коефіцієнт). Чим більший цей коефіцієнт, тим більший ступінь нерівномірності. На сьогодні цей індекс в Україні складає 0,359.
У сучасній економічній теорії поряд із кривою Лоренца та коефіцієнтом Джині для аналізу нерівномірності у розподілі доходів використовують так звані децильні та квантильні коефіцієнти. Це відношення багатства 10 або 20% найбідніших членів суспільства до такої ж кількості найбагатших. Так, у США співвідношення доходів 20% багатих і 20% бідних складає 1:6, у Франції - 1:10, у Японії і Німеччині - 1:3, у скандинавських країнах- 1:2,5, у Росії- 1:15,5 (за децильним коефіцієнтом). В Україні за різними оцінками цей показник розрізняється від 10 до 100 разів.
Оскільки доходи виступають у грошовій формі, їх реальні розміри мають оцінюватись, виходячи із купівельної спроможності грошей, які безпосередньо надходять у розпорядження їх власника. Тому розрізняють номінальні та реальні доходи. Номінальні доходи характеризують рівень грошових доходів незалежно від розмірів оподаткування та зміни цін на товари та послуги. Реальні доходи — це доходи з урахуванням роздрібних цін і тарифів на товари та послуги, розміру податків та обов'язкових платежів. Щоб розрахувати реальні доходи, необхідно від номінальних доходів відняти податки та обов'язкові платежі в бюджет. Це буде величина кінцевих доходів, які, в свою чергу, слід скорегувати на рівень цін:
де Ір.д. - індекс реального доходу; Ік.д.. - індекс кінцевого доходу; Іц.х. - індекс цін.
Індекс - це зміна будь-якого показника за певний термін часу, виражена у відсотках.
Якщо реальні доходи населення зменшуються у зв'язку з інфляцією, то державі слід проводити політику індексації доходів, яка сприяє утриманню доходів на попередньому рівні. Індексація доходів - це показник перерахування величини грошового вмісту доходів, вкладень, цінних паперів, заощаджень залежно від рівня інфляції. її здійснюють держава, банки, страхові компанії, акціонерні товариства та ін. Індексація доходів проводиться з метою компенсувати подорожчання споживчого кошика і виражається у підвищенні доходів населення. Індексація вкладів означає зміну розміру процентних ставок, індексація податків - зміну їх розмірів залежно від зміни цін, розмірів зарплати тощо.
У розвинутих країнах індексація проводиться, якщо рівень цін зростає більше, як на 5% в рік. Індексація, як правило, стосується тих категорій населення, які отримують доходи із державного бюджету. В Україні вона стосується лише найменш оплачуваних категорій населення, що отримують доходи із бюджету.
Рі́вень життя́ — характеристика економічного добробуту населення, що вимірюється як реальний доход на душу населення та кількість населення за межею бідності. Часто також приймаються до уваги доступ до системи охорони здоров'я, економічна нерівність, рівень освіти, доступ до певних товарів, очікувана тривалість життя при народженні. Часто терміну протиставляється термін «якість життя», що також приймає до уваги різноманітні неекономічні показники. Життєвий рівень населення залежить, з одного боку, від способу виробництва, який характеризується відносинами власності, рівнем розвитку матеріальної бази суспільства, сфери послуг та суспільною продуктивністю праці, а з іншого - від способу життя, що визначається загальними проявами життєдіяльності людини, а саме величиною потреб у різних життєвих благах та можливістю їх задоволення, виходячи з пропозиції товарів та послуг на ринку та реальних доходів населення. Отже, на рівень життя населення впливає ряд економічних, соціальних, політичних, культурних, інноваційних, екологічних та інших факторів.
Для аналізу й оцінки життєвого рівня населення використовують різні показники, такі як обсяг валового внутрішнього продукту, національного і реального доходу на душу населення, обсяг послуг на душу населення, середній рівень заробітної плати, забезпеченість житлом та інші. Окрім того, життєвий рівень населення країни характеризують показники середньої тривалості життя, народжуваності і смертності населення. Протягом останніх 18 років чисельність населення України зменшилась на 5,7 млн. осіб. Щорічні темпи скорочення населення становили за цей період 0,6-1%, в той час, як у розвинутих країнах світу його чисельність зростала зі швидкістю від 0,01% (Іспанія, Італія, Німеччина) до 0,04-0,07% (Данія, Франція, Нідерланди) у рік[1]. Кількість народжених в Україні у 2008 році становила 67,7% від кількості померлих. Позитивним є те, що цей показник зріс порівняно із 2007 роком на 7%, що свідчить про підвищення народжуваності у нашій країні порівняно з попередніми роками, хоча й досі коефіцієнт смертності перевищує коефіцієнт народжуваності на 5,37«, (у 2008 році коефіцієнт народжуваності складав 11,07оо, а коефіцієнт смертності - 16,37оо). На жаль, за рівнем смертності Україна посідає перше місце в Європі.
Поняття рівня життя населення містить три ключові аспекти: добробут населення, рівень людського розвитку та нагромадження людського капіталу.
81 Основи макроекономічного зростання.
Розвиток макроекономіки/ шляхи забезпечення її рівноваги тісно пов'язані з економічним зростанням, яке означає збільшення обсягу виробництва товарів і послуг за певний період. Економічне зростання — це регулярне розширення масштабів діяльності всіх суб'єктів господарювання/ яке виявляється у збільшенні абсолютних розмірів (чи у процентах) ВВП, ВНП, НД у країні в цілому і на душу населення.
Економічне зростання — це результати процесу розширеного відтворення й економічного розвитку. Воно втілюється у таких формах:
1) натурально-речовий результат — у зростанні національного багатства країни;
2) вартісний результат — у зростанні національного доходу країни, ВВП і ВНП;
3) працевитратний результат — в економії виробничого часу і зростанні вільного часу;
4) інтелектуальний результат — у підвищенні рівня освіти, кваліфікації, розвитку здібностей працівників;
5) екологічний результат — у збереженні навколишнього середовища, здоров'я населення;
6) соціальний результат — у підвищенні життєвого рівня населення, в досягненні високого рівня ефективної зайнятості
Економічне зростання забезпечується за допомогою відповідних чинників:
— екстенсивні чинники: збільшення кількості працюючих, працевитрат, авансованого капіталу, нагромаджень, інвестицій тощо;
— інтенсивні чинники: зростання продуктивності праці, підвищення якості продукції, ефективності використання основних та оборотних фондів; інтенсифікація виробництва на основі досягнень НТП;
— ринкові чинники: попиту — заробітна плата, податки, рівень заощаджень і цін; пропозиції — кількість і якість ресурсів (праці, капіталу, землі);
— загальні чинники: тип економічної системи країни; цілі економічної політики уряду; методи державного регулювання економіки; законодавчо-інституційні засоби; економічна криза, інфляція тощо.
Критерії економічного зростання (або показники) мають характеризувати зміну кінцевих результатів виробництва та економічного розвитку залежно від використання певних чинників. Таких показників економічного зростання багато. Розглянемо деякі з них.
Продуктивність праці — відношення обсягу випуску продукції до розміру затрат живої праці (кількості працівників).
Трудомісткість продукції — зворотний показник продуктивності праці.
Капіталовіддача - відношення обсягу випуску продукції до розміру витраченого капіталу.
Капіталомісткість — зворотний показник капіталовіддачі. Продуктивність природних ресурсів - відношення обсягу продукції до витрат природних ресурсів.
Ресурсомісткість продукції — зворотний показник продуктивності природних ресурсів.
Капіталооснащеність праці — відношення витраченого капіталу за витрат праці.
Різні співвідношення кількісних і якісних значень наведених показників відображають можливі варіанти певних шляхів забезпечення економічного зростання, типів його існування.
Економічне зростання як результат розширеного відтворення є двох типів: інтенсивний та екстенсивний.
Екстенсивний тип економічного зростання — це розширення виробництва шляхом кількісного приросту всіх функціонуючих факторів при їх незмінній технічній основі.
Інтенсивний тип економічного зростання — це розширення виробництва шляхом якісного вдосконалення всіх функціонуючих факторів на основі впровадження досягнень науково-технічного прогресу, сучасних засобів виробництва, підвищення кваліфікації працівників.
На практиці розширення виробництва та економічне зростання супроводжуються поєднанням обох типів. Тому важливо розрізняти, внаслідок переважно яких чинників було досягнуто економічне зростання — екстенсивних чи інтенсивних.
Наприклад, за переважно інтенсивного типу економічного зростання в економіці мають місце збільшення продуктивності праці, капіталовіддачі, продуктивності природних ресурсів, значне скорочення трудомісткості, капіталомісткості, ресурсомісткості продукції.
Переважно екстенсивному економічному зростанню властиві кількісні нарощування факторів виробництва на основі існуючих технологій, зростання виробничих витрат.
Важливим чинником становлення переважно інтенсивного типу економічного зростання є інтенсифікація виробництва, сутність якої полягає в повнішому використанні його факторів, їх якісному вдосконаленні, зростанні продуктивності праці, ефективності. Переважно інтенсивний шлях економічного розвитку називають ще якісно новим типом економічного зростання.
Економічне зростання можна також розглядати відповідно до рівня розвитку індустріального потенціалу країни. Наприклад, доіндустріальний тип економічного зростання мав місце до кінця XVIII ст. Індустріальний тип народився як результат промислової революції кінця XVIII — початку XIX ст. і існує в сучасних умовах у країнах постсоціалізму, що йдуть до ринкової економіки шляхом реформування структури економіки. Однак для нього характерна надмірна експлуатація природних ресурсів, капіталу і праці, панування витратної економіки. Індустріальний тип економічного зростання породжує суперечності між необмеженим розширенням виробництва і дефіцитом ресурсів, виробництвом і споживанням, попитом і пропозицією.
Світове товариство наприкінці XX ст. зацікавлено в реалізації нового типу економічного зростання, зародки якого вже існують у таких країнах, як Таїланд, Сінгапур, Південна Корея, Японія тощо. Новий тип економічного зростання (неоіндустріальний) має відповідати таким показникам: економічна безпечність, відтворення природних ресурсів; функціонування новітніх технологій; перехід від капіталомісткого до переважно наукоємного типу економічного зростання, переважний розвиток виробництва духовних цінностей порівняно з матеріальними, панування безвідходної економіки.
Аналіз економічного зростання можна провадити шляхом складання моделей зростання, які показують взаємозв'язок підвищення обсягу виробництва продукції з кількісними й якісними змінами у праці, капіталі та інвестиціях. Наприклад, у 1928 році американський економіст П. Дуглас і математик Ч. Кобб розробили модель, яка дає можливість проаналізувати роль (внесок) кожного фактора виробництва у зростанні обсягу виробництва чи національного доходу за такою формулою:
де V — обсяг виробництва; А — коефіцієнт пропорційності; К — капітал; L — праця; а, в — коефіцієнти еластичності обсягу виробництва з витрат праці та капіталу.
Учені встановили такі параметри:
Отже, зростання витрат капіталу на 1 % дає приріст обсягу виробництва на 1/4, або на 0,25; зростання витрат праці на 1 % дає зростання обсягу виробництва на 3/4, або на 0,75. Коли а + в = 1, то зростання К і Ь на 1% збільшує V також на 1%. Ця залежність дістала назву "ефекту масштабу".
Американський економіст, представник неокласичного напряму в розвитку теорії економічного зростання, лауреат Нобелівської премії (1987) Р. Солоу в своїй моделі економічного зростання застосував виробничу функцію для характеристики екстенсивного й інтенсивного типів зростання. Виявлено таку залежність:
де V — обсяг виробництва продукції; F — кількісна залежність; К — капітал; L — праця; N — земля чи природні матеріальні ресурси.
Р. Солоу встановив, що при екстенсивному економічному зростанні виробнича функція має такий вигляд:
Отже, якщо капітал, праця і матеріальні затрати зростають на величину Z, обсяг виробництва збільшується у Z разів.
Для інтенсивного економічного зростання виробнича функція матиме такий вигляд:
V = AF (K, L, N),
де А — сукупна продуктивність факторів.
Таким чином, якщо ефективність використання факторів підвищується, а їх кількість постійна, то при зростанні сукупної продуктивності А на 1% обсяг виробництва також збільшиться на 1 %.
В економічній літературі розглядається питання щодо темпів зростання виробництва, про те, якими вони мають бути: високими, низькими чи взагалі нульовими. Щоб дати відповідь на це питання, важливо врахувати низку обставин, тобто темпи зростання виробництва мають: супроводжуватися випуском якісної продукції, ефективною структурою її приросту; не руйнувати навколишнє середовище; сприяти підвищенню добробуту населення та економічної могутності держави.
У 70-х роках XX ст. американський економіст Д. Медоус опрацював концепцію "нульового економічного зростання", яка основана на таких обставинах: природні ресурси планети вичерпуються, а народонаселення збільшується, тому треба регулювати темпи економічного зростання і стримувати їх заради забезпечення економічної рівноваги.
82.Типи економічного зростання
Розрізняють два типи економічного зростання — «екстенсивне» й «інтенсивне».
Економічне зростання називається екстенсивним, якщо воно не змінює середню продуктивність праці в суспільстві(рис. 15. 2.).
Екстенсивне збільшення виробництва товарів і послуг відбувається за рахунок залучення додаткових факторів виробництва — землі, праці і капіталу, при цьому їхній якісний і технічний рівні залишаються незмінними. Коли суспільство має в наявності вільні невикористані ресурси, воно може нарощувати виробництво товарів і послуг екстенсивним шляхом. За останні 100 років реальний ВВП на планеті зростав щороку в середньому на 3,2 %, що забезпечувало кожні 22 роки подвоєння народного багатства. У розрахунку на душу населення ВВП зростав щороку на 1,8 % або подвоювався кожні 39 років.
При наявному в Україні ВВП на душу населення у 800 дол. США та середньосвітовому у 4000 дол. США, за оцінками вітчизняних вчених, Україна досягне середньосвітового рівня розвитку за умови шестипроцентних темпів зростання (критичний рівень) приблизно через 38 років. Відомо, що США знадобилося 47 років, щоб подвоїти ВВП на душу населення, Японії — 33, Індонезії— 17, Південній Кореї— 10 років.
Розглянуті показники звичайно використовуються для характеристики рівня життя і динаміки добробуту населення тієї чи іншої країни. При цьому варто мати на увазі деяку умовність цих показників як індикаторів рівня життя, їх усередненість. Адже між виробництвом кінцевих благ і їхнім споживанням, а саме останнє характеризує рівень життя, лежить область їхнього розподілу. От чому економісти нерідко звертаються до порівняння ВНП із великим пирогом, призначеним для споживання. І чим більше «пиріг», тим більше й апетитніше повинна бути його частина, що приходиться в середньому на кожного жителя країни.
Але, як уже відомо, ресурси суспільства, у тому числі і трудові, — не безмежні. За підрахунками вітчизняних економістів, найбільша роль у підвищенні продуктивності праці належить технічним факторам — на їхню частку припадає близько 60 % приросту продуктивності праці. Тому переважніше інтенсивний тип економічного зростання, при якому збільшення вироблених благ досягається за рахунок зростання продуктивності праці на технічній базі, що удосконалюється, і більш ефективного використання всіх факторів виробництва. У цьому випадку перед суспільством відкривається можливість поряд зі збільшенням кількості і якості вироблених благ одночасно вирішувати різноманітні задачі — забезпечувати зростання добробуту членів суспільства, створювати матеріальну основу майбутнього розвитку виробництва, більше засобів вкладати в розвиток науки і культури, охорону навколишнього середовища, підтримувати на належному рівні обороноздатність країни. Інтенсивне зростання економіки є основою зростання добробуту населення в умовах зменшення диференціації в доходах різних соціальних шарів.
У розвитку сучасного виробництва фактори екстенсивного й інтенсивного зростання «сусідять» та з'єднуються. Наприклад, може відбуватися одночасно і приріст кількості діючої робочої сили, і підвищення її якості, розширення поля виробництва і удосконалювання технічної бази виробничого процесу. Залежно від того, який спосіб збільшення виробництва благ переважає, говорять про «переважно екстенсивний» чи «переважно інтенсивний» типи економічного зростання.
Ефективність використання трудових ресурсів залежить від рівня організації праці, застосування науково обґрунтованих методів і способів його організації, а також від стану освітньої і професійної підготовки працівників, їх відношення до виконуваної роботи. Не останню роль у характеристиці якості робочої сили грає і стан здоров'я працівників, що підвищує тривалість й інтенсивність трудової віддачі отриманих ними знань і навичок.
83.Наслідки економічного зростання.
Темпи економічного зростання, його якість повністю визначаються факторами зростання.
Макроекономічні фактори економічного зростання можуть бути поділені на три групи: фактори пропозиції, фактори попиту і фактори розподілу.
Фактори пропозиції
1. Кількість та якість природних ресурсів.
Земельні ресурси. Україна має площу 603,7 тис. км2, вона займає 40-е місце у світі за площею та 21-е — за кількістю земельних ресурсів. Недивлячись на те, що 68% земель в Україні родючі, вихід продукції сільського господарства з 1-го гектара набагато нижчій, ніж у країнах Західної Європи.
Мінеральні ресурси. Запаси вугілля, залізної та марганцевої руд, сірки, ртуті, різноманітної сировини для будівельних матеріалів.
Рекреаційні ресурси. Знаходяться на узбережжі Чорного та Азовського морів, а також у Карпатах.
Загальний рівень лісистості 14% - найменший у Європі.
Україна відчуває гострий дефіцит питної води, промисловий потенціал України дуже енергомісткий.
Має здійснюватися ефективне використання, комплексне видобування ресурсів і вилучення корисних елементів з руд з подальшою їх переробкою.
2. Кількість та якість трудових ресурсів. Показниками є чисельність працездатного населення та продуктивність праці.
Продуктивність праці - це середній виробіток на одного зайнятого за годину.
В Україні на 2000 р. кількість постійного населення за статистикою складає 49,5 млн., у тому числі у віці працездатного населення 28,3 млн., молодшому за працездатний - 9,6 млн., старшому за працездатний - 11,6. Природне скорочення населення 373 тис. на рік, але ці темпи дуже швидко зростають. Рівень зареєстрованого безробіття 4,2% або 1155,2 тис., у тому числі жінок 730,4 тис.
Кількість населення зменшується, збільшується кількість осіб похилого віку, народне господарство втрачає кваліфіковані кадри.
3. Обсяг основного капіталу або основних фондів. Показник:
фондовіддача.
Виробничий потенціал України раніше був зорієнтований на машинобудівну, добувні галузі та воєнний комплекс.
4. Нові технології (НТП). Показником є підвищення ефективності суспільного виробництва. НТП залежить від витрат на наукові дослідження. Видатки бюджету на науку дуже незначні близько — 3%.
Фактори попиту
Для реалізації зростаючого виробничого потенціалу в економіці треба забезпечити повне використання збільшених обсягів усіх ресурсів. А це потребує підвищення рівня сукупних витрат, тобто сукупного попиту. Фактори попиту: споживчий, інвестиційний попит, попит держави та закордону. Сюди також можна віднести непрямі фактори — податковий тиск, ефективність кредитно-банківської системи тощо.
Фактори розподілу
Здатність нарощування виробництва недостатня для розширення загального випуску продукції. Необхідним є також розподіл зростаючих обсягів ресурсів з метою отримання максимальної кількості корисної продукції, а також розподіл доходів у суспільстві.
Фактори, що стримують та негативно впливають на економічне зростання:
Поряд з факторами, які зумовлюють економічне зростання, існують такі, що стримують його.
До факторів, які стримують економічне зростання, належать:
— обмеження з боку сукупного попиту (тобто недостатній рівень сукупних витрат);
— соціально-політична атмосфера у країні, ресурсні та екологічні обмеження;
— державне втручання у справи приватного бізнесу (законодавча діяльність держави у галузі охорони здоров'я, праці, довкілля).
До факторів, які негативно впливають на економічне зростання, належать:
- злочинність та корупція;
- недобросовісне ставлення до праці;
- припинення роботи під час страйків, трудових конфліктів;
- несприятливі погодні умови, тобто все те, що стримує зростання продуктивності праці.
Існує також ряд факторів, які мають значний вплив на темпи економічного зростання, але вони майже не піддаються кількісній оцінці, - це забезпечення країни різноманітними природними ресурсами, кількість та якість земельних угідь, кліматичні умови, соціальна, культурна, політична атмосфера, національні традиції, а також міжнародна спеціалізація, зовнішня торгівля тощо.
Позитивні наслідки економічного зростання:
- економічне зростання дозволяє забезпечити більш високий рівень життя;
- дає змогу здійснювати нові програми поліпшення життя бідних верств населення;
- впливає на авторитет країни у світі;
- полегшує розв'язання проблеми обмеженості ресурсів.
Економічне зростання є бажаним та позитивним явищем, але воно має і негативні наслідки:
- економічне зростання часто призводить до руйнування середовища, у якому мешкають люди;
- сприяє дегуманізації особистості;
- призводить до перетворення працівників у додаток до машини;
- зростання ВВП і багатства не вирішують проблему справедливого розподілу цього багатства, тобто проблему бідності;
- автоматизація виробництва сприяє різкому скороченню робочих місць і призводить до збільшення безробіття.
ВИСНОВКИ
Макроекономіка є однією з галузей економічної науки, що формує наукові уявлення про функціонування економіки на національному рівні. Аналізуючи основні фактори ї наслідки економічного розвитку, ця наука водночас пропонує певні методи активного впливу на об’єкт свого дослідження, тобто на процес розширеного відтворення.
Макроекономіка є однією з наймолодших економічних наук. За загальним значенням, своєї зрілості вона досягла в 30-х роках ХХ ст.., в період світової економічної кризи, коли набула здатності впливати на економічну практику. Але свій початок макроекономічна наука бере ще з епохи середньовіччя (з XVI).
До цілей макроекономіки належить економічне зростання.
Економічне зростання - це основний показник розвитку і добробуту будь-якої країни. Він є однією з головних макроекономічних цілей, досягнення якої зумовлене необхідністю випереджаючого зростання національного доходу порівняно зі зростанням чисельності населення для підвищення рівня життя в країні.
Економічне зростання є бажаним та позитивним явищем, але воно має і негативні наслідки:
- економічне зростання часто призводить до руйнування середовища, у якому мешкають люди;
- сприяє дегуманізації особистості;
- призводить до перетворення працівників у додаток до машини;
- зростання ВВП і багатства не вирішують проблему справедливого розподілу цього багатства, тобто проблему бідності;
- автоматизація виробництва сприяє різкому скороченню робочих місць і призводить до збільшення безробіття.
84.Циклічність та фази
Програмна анотація
Зміст і загальні риси економічного циклу, фази циклу, довготривалі
цикли Кондратьєва, середньотривалі цикли Жугляра, короткотривалі цикли
Китчина. Причини циклічності економічного розвитку; сучасна модель
економічного циклу.
Макроекономічна рівновага – явище нестабільне. Її порушення
пов’язані з трьома основними причинами: циклічним розвитком економіки,
неповною зайнятістю й інфляцією.
Циклічність економічного розвитку – це регулярні коливання рівнів
ділової активності, при яких зростання активності (виробництва) замінюється
спадом, який, у свою чергу, потім замінюється зростанням. ЇЇ характеризують
підйоми і спади в економіці, що періодично повторюються протягом ряду
років. Такі коливання відбуваються відносно столітнього, або
довгострокового тренда (умовної лінії, яка характеризує загальну
спрямованість змін економічних показників).
Періоди підвищення економічної активності супроводжуються в
основному екстенсивним розвитком, а періоди пониження – початком
переважно інтенсивного розвитку. В наслідок цього цикл є постійною
динамічною характеристикою ринкової економіки, без нього не відбувається
економічного розвитку. Економічний цикл – це форма руху і розвитку
ринкової економіки, природний спосіб економічного саморегулювання, коли
ринок стихійно відновлює пропорційність економіки і втрачену рівновагу.
Враховуючи основний елемент економічного циклу – економічні кризи,
можна дати й іншу назву економічному циклу – рух виробництва від однієї
економічної кризи до початку іншої.
Економісти вперше звернули увагу на циклічний характер
макроекономічних процесів, зіткнувшись із періодичними кризами
перевиробництва в Англії у 20-х роках ХІХ століття. Виявилось, що хід і
тривалість економічних циклів підкоряються певним закономірностям.
В економічній літературі виділяються такі цикли: за одне століття, за
декілька десятиліть, нормальні економічні цикли, малі цикли, специфічні
коливання всередині окремих галузей економіки (наприклад, сільського
господарства) і т.д.
Цикли різної тривалості отримали назви за іменами їх дослідників:
Миколи Дмитровича Кондратьєва (1892-1938), російського економіста;
Клемента Жугляра (1819-1908), французького фізика й економіста, Джозефа
Китчина (1861-1932), англійського економіста, статистика; Саймона Кузнеца
(1901-1985), американського економіста, статистика. Так, цикли тривалістю
45-60 років (довгі або великі) отримали назву цикли Кондратьєва; 15-20 –
річні – цикли Кузнеца; 7-12 – річні (середні цикли) – цикли Жугляра; 3-4 роки,
короткі або малі – цикли Китчина.
Представники різних напрямів і шкіл політичної економії наводять
різні об’єктивні і суб’єктивні причини циклічності економічного розвитку,
які можна згрупувати як зовнішні і внутрішні, виходячи з їхнього впливу на
характер циклу, його тривалість, специфіку проявів окремих фаз.
Серед зовнішніх причин можна виділити:
- війни, революції та інші політичні потрясіння;
- відкриття великих родовищ золота, урану, нафти та інших цінних
ресурсів;
- освоєння нових територій і пов’язана з цим міграція населення,
коливання чисельності населення земної кулі;
- потужні прориви в технології, винаходи й інновації, які дозволяють
докорінно змінити структуру суспільного виробництва.
Серед внутрішніх причин виділяють:
- особисті потреби, скорочення або зростання яких відбивається на
обсягах виробництва і зайнятості;
- інвестування, тобто вкладення засобів в розширення виробництва, його
модернізацію, створення нових робочих місць;
- економічну політику держави, яка прямо і непрямо впливає на
виробництво, попит і споживання.
Розглянуті причини взаємопов’язані, можуть викликати як підйом, так і
спад економічної активності через певні проміжки часу.
Розрізняють класичний і сучасний економічні цикли.
Класичний економічний цикл, зазвичай, включає чотири фази
(періоди), які послідовно змінюються: криза (спад), депресія, пожвавлення,
піднесення (зростання).
Економічна криза – це різке погіршення економічного стану країни, що
виявляється в значному спаді виробництва, порушенні усталених виробничих
зв’язків, банкрутстві підприємств, зростанні безробіття і, внаслідок цього, -
зниженні життєвого рівня, добробуту населення.
Криза (спад) є основною фазою економічного циклу, вона є його
ключовою характеристикою. Нею завершується попередній періодичний
цикл і починається новий, наступний. Без кризи не було б циклу; її
періодичне повторення надає ринковій економіці характеру циклічності.
Спад в економіці починається з труднощів у збуті виробленої
продукції, що згодом веде до скорочення виробництва і зайнятості та попиту
на інвестиції. Ціни різко знижуються, але зростає попит на ліквідність
(готівку), тому до максимально збільшується ставка позичкового відсотку.
Курс акцій і інших цінних паперів на фондових біржах швидко падає;
тимчасово закриваються або навіть банкрутують багато фірм, передусім
дрібних (у випадку глибокої і тривалої кризи). Ринкова кон’юнктура стає
вкрай несприятливою.
Внаслідок дії кризи поступово ліквідуються порушення
макроекономічної стабільності і рівноваги між сукупним попитом і
сукупною пропозицією, інвестиціями і заощадженнями, виробництвом і
споживанням, тобто знову забезпечується певна пропорційність
економічного розвитку, але за низького рівня сукупного попиту, неповної
зайнятості виробничих ресурсів, високого безробіття.
В процесі руху до своєї найнижчої точки спаду криза створює імпульс
для нового розвитку економіки. В цей період виникають спонукальні мотиви
до скорочення витрат виробництва і збереження прибутку, посилюється
конкуренція. Створюється стимул для оновлення морально зношених засобів
виробництва на новій технологічній основі. Коротше кажучи, криза дає
початок переважно інтенсивному розвитку економіки, нею закінчується
попередній період розвитку і починається наступний.
Але перехід до розгортання обсягів виробництва, його технологічного
оновлення не відбувається в один момент. Тому на зміну кризи приходить
фаза депресії. Депресія (від лат. depressio – придушення) – застій в економіці,
який характеризується відсутністю підйому виробництва і ділової активності,
низьким попитом на товари і послуги, значним безробіттям. Депресія
означає, що економічна криза перейшла у завершальну фазу. Національний
продукт вже не зменшується, але й ще не зростає. На низькому рівні
стабілізуються ціни; безробіття дуже високе, але більше не зростає;
відсоткова ставка падає до свого мінімального значення. Товарні запаси
(нереалізована продукція) поступово зникають, зростає сукупний попит і
готуються умови для пожвавлення виробництва, ділової активності.
Пожвавлення – фаза економічного циклу, яка характеризує початок
підйому в економіці після кризи, застою, депресії. В цей період, хоча і
незначно, зростають рівень виробництва і платоспроможний попит людей,
помітно скорочується рівень безробіття. Поступово підвищуються ціни і
позичкові відсотки. На ринку економічних ресурсів зростає попит на нове
промислове обладнання, нові капітали втягуються в господарський оборот. В
кінці фази пожвавлення закінчується період інтенсивного розвитку. В
наступній фазі циклу – піднесенні – знову починається екстенсивний
розвиток.
Піднесення – стан економіки країни, який характеризується зростанням
виробництва, підвищенням його ефективності, пожвавленням ділової
активності в різних сферах, підвищенням рівня життя. В цей період рівень
виробництва набагато переважає досягнутий в попередньому періоді, суттєво
зростають темпи його розвитку. Створюються нові підприємства, зростають
зайнятість, попит на прогресивні капітальні ресурси і споживчі блага,
збільшуються доходи (заробітна плата, прибуток, проценти, рента), швидко
зростають ціни. На фазі піднесення посилюються диспропорції, які були
закладені ще на фазі пожвавлення, готується ґрунт для наступного спаду.
Економіка підходить до наступного витка, до нового економічного циклу.
Описана картина змін в економіці на різних етапах циклу носить
класичний характер
Сучасні економічні цикли суттєво відрізняються від циклів ХІХ і
першої половини ХХ століття. Загальні закономірності мають чимраз менше
відомих проявів. Деякі фази економічного циклу зазнають значних
метаморфоз, а то й зникають узагалі.
Більшість сучасних дослідників виокремлюють в економічному циклі
лише дві фази: висхідну і спадну (мал. 2.2.2.):
84.Циклічність і фази
Класичний цикл суспільного відтворення складається з чотирьох фаз.
Перша фаза — криза (спад). Відбувається скорочення обсягу виробництва і ділової активності, падіння цін, затоварення, росте безробіття і різко збільшується кількість банкрутств. При цьому слід зазначити, що існують розходження в ступені негативного впливу економічних криз на окремі галузі. У галузях, що поставляють предмети повсякденного попиту, виробництво скорочується в порівняно менших масштабах. У той же час при несприятливій економічній ситуації споживачі можуть ледве чи не цілком припинити закупівлі устаткування чи побутової техніки в чеканні кращих часів. Відповідно падіння виробництва в металургії, важкому машинобудуванні, галузях, що зайняті виробництвом холодильників, автомобілів і т.п., буває, як правило, більшим, ніж у легкій і харчовій промисловості. Маються розходження в реакції на кризу монополій і немонополізованих секторів економіки. Якщо у високомонополізованих галузях у період кризи ціни майже не знижуються при різкому скороченні обсягів виробництва, то в галузях з низькою концентрацією капіталу відбувається значне падіння цін при відносно невеликому зниженні обсягів випуску продукції. Інакше кажучи, монополії, спираючись на свою економічну владу, з набагато меншими втратами можуть пережити кризу.
Друга фаза — депресія {стагнація). Вона являє собою фазу (більш-менш тривалу — від півроку до трьох років) пристосування господарського життя до нових умов і потреб, тобто фазу знаходження нової рівноваги. Для неї характерна непевність, безладні дії. Довіра підприємця до кон'юнктури відновлюється важко, він оглядається, не ризикуючи вкладати значні кошти в бізнес, хоча ціни й умови господарювання стабілізуються. Ця фаза характеризується в багатьох випадках падінням норми відсотка.
Третя — пожвавлення. Це фаза відновлення. Починаються капіталовкладення, зростають ціни, виробництво, зайнятість, процентні ставки. Пожвавлення охоплює, насамперед, галузі, що поставляють засоби виробництва. Заохочувані успіхом інших, створюються нові підприємства. Інакше кажучи, пожвавлення завершується досягненням передкризового рівня за макроекономічними показниками. Потім починається новий, більш високий, ніж колись, підйом.
Четверта — підйом (бум). Це фаза, при якій прискорення економічного розвитку виявляється в серії нововведень, виникненні маси нових товарів і нових підприємств, у стрімкому зростанні капіталовкладень, курсів акцій і інших цінних паперів, процентних ставок, цін і заробітної плати. І в цей же час наростає напруженість банківських балансів, збільшуються товарні запаси. Підйом, що виводить економіку на новий рівень в поступальному розвитку, підготовляє базу для нової періодичної кризи.
Первісним "поштовхом" (причиною) нової періодичної кризи є скорочення сукупного попиту, і знову починається спад виробництва, падіння зайнятості, зменшення доходів, скорочення витрат і попиту. Що ж стосується факторів, що викликають первісне скорочення сукупного попиту, то вони можуть бути самими різними:
заміна зношеного устаткування (зменшуються колишні закупівлі сировини, матеріалів, запчастин);
падіння попиту на окремі види продукції;
ріст податків і кредитних відсотків;
порушення закону грошового обігу;
війни;
різні політичні події; непередбачені ситуації і т.д.
85.криза
Криза (від грец. χρίσιζ — вихід, закінчення) — це рішення, поворотний пункт, тяжкий перехідний стан. Економічна криза — фаза економічного циклу, під час якої відбувається різке відновлення порушених відтворювальних пропорцій шляхом спаду виробництва, недовантаження виробничих потужностей, зростання безробіття та ін. Це явище періодично повторюється і виявляється у надвиробництві капіталу і товарів. При цьому надвиробництві не абсолютному, а відносному, що передбачає більшу кількість вироблених товарів, ніж та, яку може спожити суспільство. Криза означає відносне надвиробництво внаслідок обмеженого платоспроможного попиту населення, що пояснюється збіднінням робітничих мас. Кризи глибоко вражають і руйнують усе народне господарство. Вони свідчать про силу стихійного саморегулюючого механізму ринкової економіки. Криза — це захід насильного встановлення рівноваги між виробництвом та споживанням, що є чинником суспільної трансформації всіх структур народного господарства, формування нових правил і принципів поведінки суб'єктів ринку, пріоритетного розвитку інтересів споживачів.
Історія економічних періодичних криз надвиробництва почалася так: 1825 рік — криза у Великій Британії, 1836 рік — у Великій Британії та СІЛА, 1847 рік — в усіх країнах Європи й Америки; в 1873 році світова економічна криза почалася в Австрії і Німеччині, потім поширилася на Європу та США і завершилася в 1878 році у Великій Британії. Світові економічні кризи були в 1907,1920,1929 -1933,1937,1957,1974 -1975 роках.
Тільки в США з 1854 року до 90-х рр. XX ст. відбулося понад 25 криз і спадів виробництва, у середньому разом з депресіями вони тривали 18 місяців, а фази пожвавлення і піднесення — 33 місяці.
Світова економічна криза 1929—1933 років була найсильнішою за своїми наслідками для світового господарства: сукупний обсяг промислового виробництва капіталістичного світу скоротився на 46%, виплавка сталі та чавуну зменшилася на 62%, видобуток вугілля — на 31%, зовнішньоторговельний оборот — на 67%, кількість безробітних становила 26 млн. чол., або 1/4 всіх зайнятих, реальні прибутки скоротилися на 58%, вартість цінних паперів на біржах — на 60 — 75%. Особливостями цієї світової кризи були: тривалий спад виробництва; переплетіння промислової та аграрної кризи; переплетіння кредитної, валютної і фінансової криз; масовість банкрутств малого і великого бізнесу. Таку увагу цій світовій кризі ми приділили тому, що вона має багато спільних рис з кризою в Україні, особливо за своїми наслідками. Наприклад, у 1999 році порівняно з 1990 роком спад виробництва валового внутрішнього продукту становив 60%.
Економічні кризи охоплюють усі галузі й види діяльності, тому вони багатогранні і мають специфіку залежно від сфери, тривалості й середовища функціонування. Кризи поділяються на певні види, що відображають різні сторони одного й того ж кризового процесу. Криза надвиробництва характеризується тим, що охоплює всі сфери господарства, їй властиві велика глибина і тривалість, у ній відображається вся сукупність суперечностей і диспропорцій; Надвиробництво виступає скоріше як соціальне явище, а не як кількісне співвідношення вироблених матеріальних благ.
Промислова криза виявляється у невідповідності між масою вкладених у галузь виробничих сил і можливістю їх прибуткового застосування. Удар кризи означає для промисловців початок періоду низьких прибутків і великих збитків, депресії/ 3 настанням кризи з'ясовується, що кількість підприємств не тільки перевищує потребу в них при зниженні попиту, а й що їх було б занадто і за нормального розвитку споживання. Надвиробництво засобів виробництва — характерна риса промислових криз і причина їх затяжного характеру. Промислова криза супроводжується кризою праці: скорочується кількість і тривалість робочих днів, знижується заробітна плата працюючих, зростає кількість звільнень робітників і службовців.
Проміжна криза відрізняється від циклічної тим, що вона не розпочинає новий цикл, а перериває на певний час перебіг фази піднесення або пожвавлення. Така криза менш глибока та тривала і має локальний характер.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 74 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |