Читайте также:
|
1. Методична незавершеність.
До теперішнього часу не створено чітких, усталених визначень з широкого кола концептуальних положень розробки та реалізації комплексних програм, відсутня єдина точка зору дослідників на основні поняття програмно-цільового планування і управління, співвідношення плану і цільової комплексної програми. У результаті доводиться адаптувати програмні методи до вже існуючих методів планування і управління. Все це істотно обмежує рамки застосування програмно-цільового підходу, який найбільш ефективний для розв'язання добре вивчених проблем, тому що для них порівняно неважко провести дослідження за схемою «мета - система заходів - система управління».
2. Програмно-цільове планування використовується, в основному, для вдосконалення діючих систем управління, а не для вирішення нових проблем.
Ця ситуація також пов'язана з недостатністю наукової бази з даного питання. Керівники програм при створенні нових систем управління воліють діяти старими перевіреними методами, щоб зменшити ризик. Однак це не завжди є оптимальним підходом, що не йде на користь створюваної програмі.
3. «Забудькуватість» систем управління.
Мається на увазі ситуація, коли на якомусь етапі свого розвитку системи управління починають втрачати зв'язок з проблемами, для вирішення яких створювалися. Фахівці пов'язують це з тим, що такий зв'язок спочатку не була врахована повною мірою при створенні системи, визначенні її меж, структури, функцій і т.д. Крім того, часто спостерігається невідповідність витрачених ресурсів соціальної значущості проблеми, що не сприяє її успішному вирішенню.
4. Відсутність адекватних методик розрахунку економічної ефективності програм.
У результаті неможливо об'єктивно обгрунтувати необхідність створення програми і відповідної системи управління для вирішення якої-небудь конкретної проблеми.
5. Недостатня оперативність.
Фінансові показники – це це кількісна і якісна характеристика фінансових явищ, пов’язана із створенням і використанням грошових коштів. Фінансові показники характеризують процес створення та використання фондів грошових коштів. Показники у фінансовій системі: 1. макропоказники (економічні і соціальні): ВВП 524,9 млрд. грн., індекс споживчих цін 109,6, рівень безробіття 7,5, курс валюти, фонд оплати праці 164 млрд. грн. 2. Державні фінанси (зведені показники): доходи, видатки, дефіцит, борг, обсяг фінансових ресурсів 3. Фінанси підприємств: абсолютні: прибуток, собівартість, виручка від реалізації, амортизація; відносні: показники рентабельності, прибутковості, ліквідність, структура власних і залучених коштів, показники активності. 4. показники кон’юнктури ринку: облікова ставка, ставка по депозитам, курс акції, вартість облігації, курс валюти. Всі показники поділяються на зведені (стан державних фінансів), індивідуальні (деталізують зведені). Індивідуальні характеризують економічні процеси на мікрорівні: прибуток, різні податки та відрахування, платежі населення, соціальні гарантії, витрати на одну особу на освіту, соц. захист, підготовку кадрів, витрати на соц.-культурні потреби.Зведені можна розподілити на загал. державні, галузеві і територіальні. До зведених фін показників належать: заг обсяг фін рес, обсяги доходів і видатків бюджету, розміри фонду споживання та фонду нагромадження. Ці пок-ки дають змогу визначити загек пропорції, рівень фін забезпечення показників еко та соц розвитку. Зведені фін показники повинні давати оцінку фін аспекту еф-сті сусп вир-ва протягом певного періоду в розрахунку на одиницю всіх затрат. Зведені пок-ки потребують додаткових розрахунків таких показників: показник фін рез-в вир-ва, показник фін віддачі мат вир-ва, показник фін місткості ВВП. Більшість пок-ів розраховується на рівні території або підпр-ва. Кожний із зведених пок-ів деталізується за індивідуальними. Так зведений пок-к заг обсягу фін рес може деталізуватися за пок-ми прибутку, податків та відрахувань. Зведений показник доходів або витрат бюджету можна деталізувати за такими індивідуальними показниками як платежі населення, підпр-в. Витрати бюджету можна деталізувати за витратами на соц гарантії, соц-культурні потреби, народне госп, упр-ня, оборону. Зведений фін показник видатків на соц розвиток має бути деталізований у пок-ах за джерелами фін-ня (за рахунок бюджету, підпр-в). Впровадження в практику упр-ня економікою більшого переліку фін показників дасть можливість приймати обгрунтованіші рішення щодо підвищення еф-сті вир-ва, здійснення структурної перебудови еко, забезпечення соц захисту населення.
19. Секвестр: зміст поняття, мета і умови проведення. Захищені статті Державного бюджету України
Секвестр- заборона, обмеження видатків, яке встановлюється державною владою; пропорційне скорочення державного бюджету у процентах, яке здійснюється щомісячно до кінця поточного фінансового року у випадку невиконання дохідної частини бюджету.
Різке зростання дефіциту державного бюджету призводить до наростання інфляційних процесів, росту цін і зниження життєвого рівня населення.Вкрай негативні наслідки (фінансові, економічні, соціальні) значного розміру бюджетного дефіциту потребують використання загальноприйнятих у світовій практиці методів боротьби з дефіцитом. Якщо в процесі виконання бюджету має місце перевищення граничного рівня дефіциту або значне скорочення надходжень дохідних джерел бюджету, то вводиться механізм секвестру видатків. Секвестр полягає у пропорційному зниженні бюджетних видатків (на 5, 10, 15 і т. д. відсотків) щомісячно по всіх статтях бюджету протягом того часу, який залишився до кінця фінансового року. Секвестру не підлягають захищені статті, склад яких визначає ВРУ(зарплата, стипендіїмедикаменти).
Перелік захищених статей видатків Державного бюджету України визначається законом про Державний бюджет України.
1) оплату праці працівників бюджетних установ; 2) нарахування на заробітну плату; 3) придбання медикаментів та перев'язувальних матеріалів; 4) забезпечення продуктами харчування; 5) виплату відсотків за державним боргом; 6) трансферти населенню; 6) трансферти місцевим бюджетам.
20. Сутність, призначення та структура місцевих фінансів
Місцеві фінанси є однією з важливих складників фінанс.сис-ми держави, оскільки вони забезпечують фінансування значної частини держ.витрат на соц-кльт.і комн-побут.обслуговування населення. За допомогою регіональних фінансів здійснюється вирівнювання рівнів екон.розвитку територій, які в силу різних історичних, географічних та інших умов відстали від інших районів. Місцеві фінанси за своєю екон.сутністю є системою екон.відносин, за допомогою якої нац.дохід розподіляється і перерозподіляється на економічний і соціальний розвиток територій. Мат.основою місц.фінансів є регіональні фінасові ресурси, що представляють сукупність грошових коштів, яківикористовуються на розвиток тер-рій. Складниками місцевих фінансів є місцеві бюджети, териториальні позабюджетні фонди і кошти субєктів господарювання (комунальних підприємств).Місцевих бюджетів в Україні – понад 13 тисяч. Система місцевих бюджетів потребує вдосконалення.
21. Бюджетний процес та його стадії на місцевому рівні
Організація бюджетного процесу на місцевому рівні в Україні здійснюється на підставі Бюджетного кодексу України та покладена на Раду Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних рад.
Відповідно до Бюджетного кодексу України бюджетний процес - це регламентована нормами права діяльність, пов'язана зі складанням, розглядом, затвердженням і виконанням бюджетів, контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему України.
Бюджетний процес включає такі стадії: складання проектів бюджетів; розгляд та прийняття закону про Державний бюджет України, рішень про місцеві бюджети; виконання бюджету, в тому числі у разі необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети; підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.
Учасниками бюджетного процесу є органи та посадові особи, які наділені бюджетними повноваженнями.
Бюджетним кодексом визначений чіткий бюджетний календар затвердження місцевих бюджетів: до 1 серпня поточного року приймаються спільні рішення та укладаються угоди про об'єднання коштів відповідних бюджетів для виконання власних повноважень; до 15 вересня після схвалення Кабінетом Міністрів України проекту закону про державний бюджет Міністерство фінансів України доводить місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад розрахунки прогнозних обсягів міжбюджетних трансфертів, методику їх визначення та інші показники, необхідні для складання проектів місцевих бюджетів; у жовтні - листопаді на підставі інформації, отриманої відповідно від Міністерства фінансів та місцевих фінансових органів, готуються проекти рішень про місцеві бюджети; не пізніше 27 листопада у тижневий термін після ухвалення проекту закону про Державний бюджет України в другому читанні Кабінет Міністрів України доводить місцевим виконавчим органам влади положення та показники міжбюджетних відносин; не пізніше ніж у двотижневий термін після опублікування закону про Державний бюджет України затверджується бюджет АРК, обласні, районні, міські бюджети.
Не пізніше ніж у двотижневий термін після затвердження районних та міських (міст республіканського та обласного значення) бюджетів затверджуються міські (міст районного значення), селищні та сільські бюджети.
Відповідно до ст.76 Бюджетного кодексу проект рішення про місцевий бюджет перед його розглядом на сесії відповідної ради схвалюється місцевою державною адміністрацією чи виконавчим органом відповідної ради. Разом з ним необхідно подавати:
1)пояснювальну записку до проекту рішення;
2)прогноз показників відповідного бюджету за основними видами доходів, видатків та фінансування на наступні три бюджетні періоди;
3)проект показників зведеного бюджету району;
4)показники видатків, необхідні на наступні бюджетні періоди для завершення проектів, що враховані в бюджеті, за умови, якщо реалізація проекту триває більше одного бюджетного періоду;
5)перелік інвестиційних програм на наступний бюджетний період;
6)інформацію про хід виконання відповідного бюджету у поточному бюджетному періоді;
7)пояснення головного розпорядника коштів до проекту відповідного бюджету (подаються до бюджетної комісії відповідної ради);
8)інші матеріали.
Виконання місцевих бюджетів забезпечують Рада міністрів АР Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад або міські, селищні чи сільські голови (в разі, якщо відповідні виконавчі органи не створені).
Звіти про виконання місцевих бюджетів та інші фінансові звіти складають територіальні органи Державного казначейства України за правилами та формами, встановленими Державним казначейством за погодженням з Міністерством фінансів України та Рахунковою палатою.
22. Структура доходів та видатків місцевих бюджетів
Місцевий бюджет може складатися із загального й спеціального фондів.
Загальний фонд включає надходження з поточного або реєстраційного рахунку фінансового органу на поточний або реєстраційний рахунок платіжними дорученнями, в якому вказуються суми засобів, виділених на видатки установ в розрізі кодів економічної класифікації.
Спеціальний фонд формується з конкретно визначених джерел надходжень і використовується на фінансування конкретно визначених цілей.
За джерелами доходи місцевих органів влади поділяють на податкові доходи, неподаткові доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності підприємств комунальної власності, залучені місцевими органами влади на ринку позичкового капіталу), а також трансферти від центральної влади та органів влади вищого територіального рівня.
Місцеві запозичення - операції, пов'язані з отриманням коштів на умовах повернення, платності та строковості, в результаті яких з'являються зобов'язання перед бюджетом, і операції, пов'язані з поверненням цих коштів до бюджету.
Запозичення до місцевих бюджетів можуть здійснюватися лише до бюджету розвитку або для покриття тимчасових касових розривів під час виконання загального фонду місцевого бюджету протягом бюджетного року.
Тимчасовий касовий розрив - незбіг у часі фінансування видатків з надходженням доходів.
Місцеві запозичення виникають у таких випадках:
- запозичення з бюджетів вищого рівня;
- запозичення в комерційних банках;
- бюджетні гарантії під запозичення комерційних структур, у тому числі на потребу бюджетної сфери;
- випуск муніципальних позик.
Видатки місцевих бюджетів поділяються на: поточні видатки - це видатки з бюджетів на фінансування мережі закладів, установ, підприємств, організацій та органів, які діють на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів із соціального захисту населення, фінансування бюджетних програм, тощо. - видатки розвитку - це видатки бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності. Це також фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення, структурної перебудови як комунального, так і народного господарства. Сюди відносяться також субвенції та інші видатки, пов'язані з розширеним відтворенням. Також видатки місцевих бюджетів діляться на:
- видатки першого кошика - це видатки, які згідно з нормами Бюджетного кодексу України враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів і здійснюються з бюджетів на утримання державного апарату, освіту, охорону здоров'я, соціальний захист та соціальне забезпечення, культуру і мистецтво, фізичну культуру і спорт.
- видатки другого кошика - це видатки, які згідно з нормами Бюджетного кодексу України не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів. До них відносяться видатки на місцеву пожежну охорону, позашкільну освіту, транспорт і дорожнє господарство, експлуатація дорожньої системи місцевого значення, місцеві програми з розвитку фізичної культури та спорту, програми природоохоронних заходів місцевого значення та інші програми затверджені відповідною радою. Видатки бюджету розвитку місцевих бюджетів — це витрати бюджету розвитку місцевих бюджетів. До них належать погашення основної суми боргу місцевих бюджетів (крім позичок на покриття тимчасових касових розривів), капітальні вкладення, внески у статутні суб'єктів підприємницької діяльності.
23. Фінансова автономія місцевих органів влади та її кількісні показники
Фінансова автономія - це база самоврядування територіальних колективів, самостійності всіх рівнів місцевої влади.
Відомо, що фінанси місцевих органів влади - це система формування, розподілу та використання місцевою владою фінансових ресурсів для забезпечення покладених на неї функцій і завдань.
Рівень фінансової автономії місцевих органів влади може бути визначено також системою кількісних показників:
o показник питомої ваги видатків на реалізацію власних повноважень: характеризує обсяг функцій, що забезпечуються органами місцевого самоврядування поза межами прямого державного контролю;
o показник питомої ваги обов'язкових видатків: характеризує обсяг завдань, що забезпечуються місцевими органами влади під контролем державної влади на рівні встановлених нею єдиних державних стандартів;
o показник питомої ваги видатків на фінансування делегованих повноважень: відображає обсяг завдань державної влади" що делегуються нею для забезпечення місцевими органами влади;
o показник питомої ваги власних доходів у доходах місцевих бюджетів: вказує на ступінь залежності доходних джерел місцевих органів влади від їхньої власної діяльності та власних рішень і є найбільш універсальним показником рівня самостійності місцевих бюджетів;
o показник питомої ваги власних і закріплених доходів у доходах місцевих бюджетів: показує рівень самостійності місцевих бюджетів з урахуванням переданої їм державою на довгостроковій основі додаткової доходної бази;
o показник питомої ваги доходів місцевих бюджетів від місцевих податків і зборів характеризує частину доходів бюджетів, які формуються за рахунок податків і зборів, що встановлюються місцевими органами влади;
o показник питомої ваги незв'язаних субсидій у доходах місцевих органів влади відображає обсяги фінансової допомоги місцевим органам влади з боку державної влади, яка не обумовлюється конкретною метою та завданнями. Така допомога може розглядатися як засіб для зміцнення власної доходної бази місцевих органів влади.
Важливим показником фінансової автономії є коефіцієнт податкоспроможності адміністративно-територіальної одиниці:
Кп =пт/ пс
Податкоспроможність території - це показник, який характеризує абсолютний обсяг ВВП, що виробляється в ЇЇ межах на душу населення і який може бути об'єктом комунального оподаткування.
Пс – середня податкоспроможність
Кп > 1 - територія є фінансовим донором.
Кп < 1 - територія отримує фінансову допомогу в процесі фінансового вирівнювання.
Коефіцієнт податкоспроможності є показником автономії місцевого органу влади від заходів фінансового вирівнювання його доходів і видатків, котрі здійснюються центральною владою.
24. Державні контрольно-ревізійні органи в Україні, їх функції
Державний фінансовий контроль здійснюється органами законодавчої (представницької) і виконавчої влади України. До системи органів державного фінансового контролю входять: Верховна Рада України, Міністерство фінансів, Рахункова палата, органи Державної контрольно-ревізійної служби, Державного казначейства, Державної податкової служби, Державної митної служби аудитори та аудиторські служби. Однак, якщо Рахункова палата і ДКРС є спеціальними органами державного фінансового контролю, тобто контроль є основним і єдиним завданням цих органів, то Державна податкова служба, Державне казначейство, внутрівідомчі контрольно-ревізійні підрозділи виконують контрольні функції паралельно з іншими покладеними на них завданнями; вони зобов'язані контролювати лише окремі напрямки руху державних коштів.
Верховна Рада України здійснює контроль за дотриманням бюджетного законодавства на всіх стадіях бюджетного процесу.
Рахункова палата України:
- здійснює постійний контроль за виконанням державного бюджету в межах та обсягах, визначених Конституцією України та Законом України "Про Рахункову Палату";
- перевіряє використання за призначенням органами виконавчої влади коштів загальнодержавних цільових фондів та коштів позабюджетних фондів;
- контролює утворення, обслуговування і погашення внутрішнього і зовнішнього державних боргів України;
- відповідність затверджених бюджетних асигнувань державного бюджету бюджетному розпису та виконанням бюджетного розпису;
- контролює ефективність управління коштами державного бюджету Державним казначейством України, а також використання коштів резервного фонду Кабінету Міністрів України, законність та своєчасність руху цих коштів у Національному банку України, уповноважених банках та кредитних установах; - контролює інвестиційну діяльність органів виконавчої влади, виконання рішень Верховної Ради про надання Україною позик.
Основним органом державного фінансового контролю по лінії виконавчої влади є Міністерство фінансів України. Воно здійснює контроль за виконанням державного бюджету, за дотриманням Правил складання проектів бюджетів в Україні,, за використанням бюджетних асигнувань та лімітів бюджетних асигнувань розпорядниками бюджетних коштів, а також координує діяльність з контролю за додержанням надходжень та використанням державних коштів.
Головними завданнями ДКРС Закон визначив здійснення державного контролю за витрачанням коштів і товарно-матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних валютних коштів, розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їх у подальшому. Відповідно до Закону України "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні" від 05.02.1998 р. № 83/98-ВР (надалі Закон) Державна контрольно-ревізійна служба діє при Міністерстві фінансів України і підпорядковується йому. Однак Указом Президента України від 28 листопада 2000 року № 1265/2000 затверджено "Положення про Головне контрольно-ревізійне управління України", згідно з яким ГоловКРУ є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України.
25. Економічна природа державного кредиту як складової державних фінансів
Державний кредит є однією з ланок фінансової системи України і знаходиться в тісному зв'язку з усіма процесами, що мають місце в умовах перехідної економіки. До таких процесів належить посилення зв'язку між державними фінансами та позичковим капіталом.
Кредит, як елемент загальної системи перерозподілу вартості в розширеному виробництві, відображає два взаємопов'язаних зустрічних процеси її руху в грошовій формі. З одного боку, залучення вільних грошових коштів підприємств та населення, а з іншого — використання цих коштів на фінансування державних потреб.
У кредитних відносинах беруть участь кредитор (займодавець) і позичальник як юридично самостійні суб'єкти. Держава виступає або в ролі позичальника грошових коштів, або кредитора (займодавця) відносно приватних осіб, фінансових та кредитних закладів, урядів інших держав, міжнародних фінансових та кредитних організацій.
Система державного кредиту тісно переплітається з банківською системою, але державний кредит відрізняється від банківського. Банківський кредит надається у тимчасове користування підприємствам, фірмам на виробничі цілі під заставу основних засобів і обігових коштів, домашнім господарствам у вигляді споживацького кредиту за умови дотримання основних принципів банківського кредитування.
Державний кредит використовується, в основному, для мобілізації коштів з метою фінансування державних видатків, для покриття бюджетного дефіциту, підтримки валютного курсу національної грошової одиниці, на соціальні потреби та на інші невиробничі цілі.
Використання державного кредиту є виправданою, припустимою формою мобілізації коштів у розпорядженні держави.
Державний кредит, як фінансову категорію, слід розглядати в двох аспектах: активному, коли держава відіграє роль кредитора, і в пасивному., коли вона виступає позичальником коштів. У фінансовій практиці державним кредитом називають кредит, який видається державою. Кредит, який отримує держава, на практиці визначається як державна позика, що приводить до формування державного боргу.
Державний кредит виступає, як правило, у двох формах: державні позики та ощадна справа.
Причини існування державного кредиту:
1) потреби у виконанні державою своїх функцій;
2) постійно зростаючі потреби держави;
3) бюджетний дефіцит.
26. Види і форми державного кредиту, їх зміст і характеристика
Форми державного кредиту:
1) державні позики;
2) використання частини вкладів населення в ощадних установах. Ощадна справа належить до державного кредиту, якщо залучені кошти спрямовуються до бюджету. Однак, комерційні банки, як правило, діють на комерційних засадах і мобілізовані кошти формують їхні кредитні ресурси. Частина цих коштів може спрямовуватися на придбання державних цінних паперів і таким чином належати до державного кредиту;
3) грошово-речові лотереї;
4) використання коштів державного позикового фонду. Це означає заміщення грошових ресурсів кредитними. Наслідок — загострення фінансової кризи та посилення інфляції
Класифікація державних позик:
1. За правовим оформленням:
1.1. На підставі угод. Угодами оформляються кредити від інших держав, міжнародних організацій і фінансових інститутів.
1.2. Цінними паперами. З їх допомогою мобілізуються кошти на фінансовому ринку. Види цінних паперів, якими оформляються позики:
1.2.1. Облігації. Можуть бути знеусобленими — на покриття дефіциту бюджету; цільовими — під конкретні програми. Облігація має такі види оцінки:
— номінальна — зазначена сума боргу;
— курсова — ціна, за якою вона продається залежно від дохідності, надійності, ліквідності.
1.2.2. Казначейські зобов'язання. Казначейськими зобов'язаннями оформляються, як правило, короткострокові позики. Відмінності між облігаціями та казначейськими зобов'язаннями:
— облігації випускаються з метою поповнення бюджету, цільових державних фондів, на спеціальні цілі; казначейські зобов'язання — лише на поповнення бюджету;
— за облігаціями фінансовий дохід виплачується у фіксованих відсотках, у вигляді виграшів; за казначейськими зобов'язаннями — у фіксованих відсотках;
— облігації обертаються вільно або обмежено серед населення і юридичних осіб; казначейські зобов'язання — реалізовуються лише серед населення.
2. За місцем розміщення:
2.1. Внутрішні — на внутрішньому фінансовому ринку, тобто надаються юридичним особам, фізичним особам, нерезидентам.
2.2. Зовнішні — надходять ззовні від урядів, юридичних осіб, фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій і фінансових інститутів.
3. За правом емісії:
3.1. Державні. Випускаються центральними органами управління, і надходження від них спрямовуються до державного бюджету.
3.2. Місцеві. Випускаються місцевими органами управління, і надходження від них спрямовуються до місцевих бюджетів.
4. За характером використання цінних паперів:
4.1. Ринкові. Вільно купуються, продаються і перепродуються на ринку цінних паперів.
4.2. Не ринкові. Власники не можуть продати такі цінні папери, крім того, вони не допускаються на ринок цінних паперів.
5. За забезпеченістю:
5.1. Заставні. Забезпечуються державним майном чи конкретними доходами.
5.2. Беззаставні. Не мають конкретного матеріального забезпечення і їх надійність визначається авторитетом держави.
6. За терміном погашення:
6.1. Короткострокові (до 1 р.).
6.2. Середньострокові (1—5 рр.).
6.3. Довгострокові (більше 5 рр.).
7. За виплатою доходу:
7.1. Відсоткові. Дохід встановлюється у вигляді позичкового відсотка. Може встановлюватися як тверда фіксована ставка, так і плаваюча (змінюється під впливом попиту і пропозиції на кредитному ринку).
7.2. Виграшні. Виплата доходу здійснюється на підставі проведених тиражів виграшів. Дохід отримують ті кредитори, чиї облігації виграли.
7.3. Дисконтні. Державні цінні папери купуються з певною знижкою, а погашаються за номінальною вартістю.
8. За характером погашення:
8.1. Одноразова виплата.
8.2. Виплата частинами:
— позика погашається рівними частинами протягом кількох років;
— позика погашається щоразу наростаючими сумами;
— щоразу сума зменшується.
9. За характером зобов'язань:
9.1. З правом довготермінового погашення.
9.2. Без права довготермінового погашення.
Передумови випуску державних позик:
1. Наявність кредиторів, що мають тимчасово вільні кошти.
2. Довіра кредиторів до держави.
3. Зацікавленість кредиторів у наданні позик державі.
4. Можливість держави своєчасно і повністю повернути борг і виплатити дохід.
Джерела погашення державних позик:
1. Доходи від інвестування позичених коштів у високоефективні проекти.
2. Додаткові надходження від податків.
3. Заощадження коштів завдяки зменшенню видатків.
4. Емісія грошей.
5. Рефінансований борг — залучені від нових позик кошти.
27. Поняття державного боргу, його види. Вплив державного боргу на фінансову безпеку держави.
Державний борг -це сума заборгованості дер-ви своїм кредиторам. Розрізняють поточний і капітальний, внутрішній і зовнішній борг. Поточний борг це сума заборгованості, що підлягає погашенню в поточному році й належних до сплати в цей період процентів з усіх випущених на даний момент позик. Капітальний борг -це загальна сума заборгованості й процентів, що мають бути сплачені за позиками. Внутрішній борг -це заборгованість кредиторам дер-ви в даній країні. Зовнішній борг-це заборгованість кредиторам за межами даної країни.
Залежно від суб'єкта розрізняють державний і муніципальний борг. Визначення державного боргу було вже розглянуте. Муніципальний внутрішній борг являє собою загальну суму заборгованості муніципального утворення по непогашених боргових зобов'язаннях і не виплачених по них відсотках.
Боргова безпека — рівень внутрішньої та зовнішньої заборгованостей з урахуванням вартості її обслуговування й ефективності використання внутрішніх і зовнішніх запозичень й оптимального співвідношення між ними, достатній для задоволення нагальних соціально-економічних потреб, що не загрожує втратою суверенітету та руйнуванням вітчизняної фінансової системи
Зовнішні борги мають як негативний, так і позитивний вплив на фінансову безпеку держави. З погляду негативного впливу неотримання, або несвоєчасного одержання, або отримання в менших розмірах фінансової допомоги призводить до невиконання низки бюджетних програм, погіршення стану платіжного балансу, і як наслідок, загрожує як бюджетній, так загалом і фінансовій безпеці держави. У свою чергу, надмірні щодо узагальнювальних об'ємних економічних показників розміри зовнішнього боргу та кошти на його обслуговування потенційно загрожують фінансовій безпеці держави. З позитивної позиції у зв'язку з браком коштів міжнародна фінансова допомога сприятиме вирішенню нагальних потреб держави, що поліпшить стан її фінансової безпеки.
28. Управління державним боргом та його обслуговування: цілі, принципи, методи
Управління держ. боргом-полягає в забезпеченні платоспроможності дер-ви, тобто можливості погашення боргів. Це стосується як поточного, так і капітального боргу. Стосовно поточного боргу необхідно забезпечити реальні джерела його погашення Для капітального боргу важливо встановити такі строки його погашення, коли будуть наявні відповідні для цього джерела. В управлінні зовнішнім та внутрішнім боргами існують певні специфічні ознаки. Платоспроможність за внутр. позиками забезпечується як пр., за рахунок внутр. джерел. Платоспроможність за зовн. боргом залежить перш за все від валютних надходжень. Можливості у погашенні цього боргу визначаються в сальдо торгового балансу. Його позитивне сальдо характеризує ті ресурси, які забезпечують платоспроможність дер-ви і дають змогу тим самим урегулювати платіжний баланс. В окремих випадках в результаті зміни ситуації в ек-ці та на фін. ринку чи погіршення фін. стану дер-ви вона не може забезпечити достатню платоспроможність. Тоді дер-ва змушена вносити певні корективи в свою позикову політику. Такі корективи, як пр., небажані, оскільки підривають довіру до дер-ви Але краще своєчасно внести певні корективи і забезпечити реальну платоспроможність дер-ви, ніж допустити її фін. крах. Існують такі способи корегування позикової політики:-конверсія;-консолідація;-уніфікація;-обмін за регресивним співвідношенням;-відстрочка погашення;-анулювання. Конверсія держ. боргу-це зміна дохідності позик. Вона проводиться внаслідок зміни ситуації на фін. ринку(напр., рівня облікової ставки центр. банку) чи погіршення фін. стану дер-ви, коли вона не в змозі виплачувати передбачуваний дохід. Консолідація -цепердача зобов’язань за раніше випущеною позикоюна нову позику з метою продовження терміну позики. Вона проводиться у формі обміну облігацій попередньої(чи попередніх) позики на нові. В окремих випадках може застосовуватись і скорочення строків позики. Уніфікація -являє собою об’єднання кількох позик в одну. Вона спрощує управління держ.боргом. Уніф-я може проводитись як окремо, так і в поєднанні з консолідацією. Обмін за регресивним співвідношенням облігацій попередніх пози кпроводиться з метою скорочення держ. боргу. Це вкрай небажаний спосіб, оскільки це не що інше як часткова відмова дер-ви від своїх боргів. Відстрочка погашення означає перенесення строків виплати заборгованості. При цьому за період перенесення строків погашення боргу виплата доходів не проводиться. Анулювання боргів означає повну відмову дер-ви від своєї заборгованості. Однак це не може розглядатись як допустимий варіант. Авторитет дер-ви, як і будь-якого боржника, залежить від визнання нею своїх боргів і забезпечення їх повного погашення у встановлені строки.
29. Оцінка боргової безпеки держави
Згідно із Законом України «Про основи національної безпеки України», боргова безпека – це такий рівень внутрішньої та зовнішньої заборгованості з урахуванням вартості її обслуговування й ефективності використання внутрішніх і зовнішніх запозичень та оптимального співвідношення між ними, достатній для вирішення соціально-економічних потреб, що не загрожує втратою суверенітету і руйнуванням вітчизняної фінансової системи [1].
На рівень боргової безпеки впливають такі чинники:
ступінь інформаційного та нормативно-правового забезпечення боргової політики держави;
стратегія боргової політики держави;
структура державного боргу;
рівень соціально-економічного розвитку;
напрямок політичного та економічного курсу держави;
«борговий досвід» держави тощо.
Аналіз безпеки держави у сфері зовнішньої заборгованості здійснюється шляхом експертного оцінювання, а саме порівнюються боргові індикатори конкретної держави з їхніми граничними значеннями, що використовуються у світовій практиці. Безпечним вважається зовнішній державний борг, що не перевищує 60% ВВП. Державний борг України перевищив 50 млрд. дол., відношення загального обсягу державного боргу до ВВП - 40%. У 2012 році Україна має виплатити 53 млрд. грн. на обслуговування державного боргу [2]. Такі показники є небезпечними для економіки. Наслідками є: зростання інфляції, випереджання цін над виплатами заробітних плат, залежність країни від кредиторів та збільшення зобов'язань України, девальвація національної валюти, значне подорожчання енергоносіїв тощо.
У системі заходів щодо оптимізації боргового навантаження, зниження витрат на обслуговування боргу та мінімізації боргових ризиків важлива роль належить таким факторам:
1) зниженню рівня відсоткових ставок та проведенню зваженої курсової політики, що сприятиме зменшенню вартості обслуговування як внутрішнього, так і зовнішнього державного боргу;
2) визначенню оптимального співвідношення між зовнішнім та внутрішнім боргом, яке б відповідало поточній економічній ситуації та стратегічним інтересам України;
3) досягненню профіциту бюджету за позичковими операціями, що вестиме до планомірного і поступового зниження боргового навантаження;
4) розвиткові внутрішнього фінансового ринку і зміщенню акцентів із зовнішніх комерційних позик на внутрішні, що дозволить мінімізувати валютні ризики;
5) перегляду умов реструктуризації заборгованості уряду перед НБУ для недопущення перетворення бюджету на інструмент демонетизації економіки [3].
Отже, боргова безпека країни є досить складним та суперечливим явищем. Діючим законодавством України на сьогодні не визначено єдину систему індикаторів боргової безпеки. Також не має єдиного підходу до оцінки боргової безпеки і в роботах дослідників. Рекомендовані граничні значення та нормативи цих індикаторів також різняться як на світовому рівні, так і на рівні України.
Тому, необхідно у найкоротші строки розробити та затвердити стратегію боргової політики, здійснювати виплати на обслуговування державного боргу; аналізувати основні макроекономічні показниками боргової безпеки України; заохочувати інвесторів вкладати кошти у реальний сектор економіки, створити привабливі умови для ведення підприємницької діяльності (у тому числі виходу її з тіні), створити міцну правової базу для розвитку економіки; сприяти привабливості державних боргових інструментів тощо.
30. Міжбюджетні відносини і необхідність їх регулювання. Основні моделі міжбюджетних відносин
Міжбюджетні відносини - це відносини між державою, Автономною Республікою Крим та місцевим самоврядуванням щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією України та законами України.
Метою регулювання міжбюджетних відносин є забезпечення відповідності між повноваженнями на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами України за бюджетами, та бюджетними ресурсами, які повинні забезпечувати виконання цих повноважень.
Регулювання міжбюджетних відносин — це щорічний плановий перерозподіл загальнодержавних централізованих фінансових ресурсів між ланками бюджетної системи з метою збалансування усіх бюджетів за обсягом, необхідним для виконання місцевими органами своїх функцій. Регулювання міжбюджетних відносин здійснюється кожним представницьким органом щодо бюджетів нижчого рівня.
Основні завдання регулювання міжбюджетних відносин полягають у наступному
а) досягнення відповідності між видатками і доходами бюджетів усіх рівнів;
б) забезпечення відповідності у надходженні доходів з потребами у видатках бюджетів усіх рівнів;
в) створення зацікавленості органів місцевого самоврядування у повній мобілізації доходів;
г) узгодження та ув´язка обсягів одержаної фінансової допомоги у формі міжбюджетних трансфертів з конкретними зусиллями щодо мобілізації доходів;
д) забезпечення вирівнювання бюджетів фінансовими ресурсами на рівні гарантованого державою мінімуму соціальних послуг на одного жителя кожного населеного пункту.
Метою регулювання міжбюджетних відносин є забезпечення відповідності між повноваженнями на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами України за бюджетами, й бюджетними ресурсами, які мають забезпечувати виконання цих повноважень.
Централізованій моделі міжбюджетних відносин протиставляється децентралізована, за якої відбувається чіткий розподіл функцій між органами різних рівнів, місцеві органи наділяються самостійністю у формуванні власної дохідної бази, її розподілі та використанні. При цьому важливим є дотримання принципу субсидіарності, який проголошено Європейською хартією місцевого самоврядування: максимальне наближення надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача.
Головним недоліком децентралізованої моделі є ускладнення дій центрального уряду по досягненню макроекономічних цілей, підтриманню збалансованого розвитку окремих регіонів.
В Україні було прийнято децентралізовану модель міжбюджетних стосунків, як і в інших країнах із перехідною економікою. Головною проблемою при цьому є встановлення такого рівня децентралізації видаткових повноважень і повноважень щодо збору податків, який би відповідав політичним та економічним інтересам держави в цілому.
31. Міжбюджетні трансферти в Україні та формульний метод їх розрахунку
Міжбюджетні трансферти — це кошти, які безоплатно і безповоротно надаються з одного бюджету до іншого.
Розподіл обсягу міжбюджетних трансфертів згідно з Бюджетним кодексом та Законом "Про Державний бюджет України" між бюджетами міст Києва та Севастополя, міст республіканського підпорядкування АР Крим, міст обласного підпорядкування і районними бюджетами визначається на основі формули. Ця формула затверджується Кабінетом Міністрів України і має враховувати:
1) фінансові нормативи бюджетної забезпеченості та коригуючі коефіцієнти до них;
2) кількість мешканців та кількість споживачів соціальних послуг;
3) індекс відносної податкоспроможності відповідного міста чи району;
4) прогнозний показник кошика доходів бюджетів місцевого самоврядування для бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського підпорядкування АР Крим і міст обласного підпорядкування та прогноз доходів, визначених Бюджетним кодексом, — для районних бюджетів;
5) коефіцієнт вирівнювання.
З Державного бюджету України можуть надаватися субвенції на виконання інвестиційних проектів. Основні засади надання таких субвенцій визначаються окремим законом, порядок та умови їх падання — Кабінетом Міністрів України, а обсяг субвенцій на наступний бюджетний період — Законом "Про Державний бюджет України".Дотація вирівнювання та субвенції з Державного бюджету України місцевим бюджетам перераховуються з рахунків Державного бюджету України органами Державного казначейства України бюджету АР Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя, міст республіканського підпорядкування АР Крим і міст обласного підпорядкування та районним бюджетам. Аналогічно органами Державного казначейства України відбувається перерахування коштів з вказаних бюджетів до Державного бюджету України.
Дотація вирівнювання
32. Фінанси підприємств: сутність, специфічні та загальні ознаки, функції, принципи організації
Фінанси підприємств — це сукупність обмінно-розподільних відносин, що виникають на підприємстві в процесі формування, розміщення і використання фінансових ресурсів, здійснення витрат, отримання і розподілу доходів.
До зовнішніх фінансових відносин підприємства входять:
а) відносини обміну:
взаємовідносини між суб’єктами господарювання, у вигляді розрахунків з постачальниками і покупцями;
б) відносини розподілу:
взаємовідносини з бюджетом: платежі та асигнування;
взаємовідносини з фондами цільового призначення: внески і надходження;
взаємовідносини зі страховими компаніями: страхові платежі й страхове відшкодування;
взаємовідносини з банками: відкриття та ведення рахунків, зберігання коштів на депозитах, отримання і погашення кредитів, отримання і сплата процентів тощо;
взаємовідносини з інституціями фінансового ринку: розміщення власних цінних паперів та інвестування тимчасово вільних коштів;
взаємовідносини з галузевими і корпоративними органами: внески у централізовані фонди і надходження з них.
Внутрішні фінансові відносини підприємства мають розподільний характер і включають:
розподіл доходу і формування прибутку;
розподіл чистого прибутку та його використання;
формування та використання амортизаційних відрахувань;
утворення та використання фондів підприємств.
33. Фінансові ресурси підприємств: сутність, склад, джерела формування. Фактори, що впливають на формування фінансових ресурсів підприємств
Фінансові ресурси — це сума коштів, спрямованих в основні та оборотні засоби підприємства. Вони характеризують фінансовий потенціал, тобто можливості підприємства у проведенні витрат з метою отримання доходу. Фінансові ресурси поряд з трудовими і матеріальними ресурсами є важливою складовою ресурсної забезпеченості підприємств.
Фінансові ресурси класифікуються за такими ознаками: за кругообігом; за використанням; за правом власності.
За кругообігом розрізняють початкові фінансові ресурси, тобто ті, з якими підприємство починає свою діяльність і які концентруються у статутному фонді, і прирощені — отримані підприємством у результаті його діяльності у формі чистого доходу — прибутку.
За характером використання виділяють матеріалізовані фінансові ресурси — вкладені в основні засоби, які постійно забезпечують виробничий процес, і ті, що перебувають в обігу, обслуговуючи окремий виробничий цикл — оборотні кошти. Оскільки основні засоби постійно зношуються, то для їх оновлення встановлені амортизаційні відрахування, що є формою цільових фінансових ресурсів.
Класифікація та склад фінансових ресурсів підприємств
З а правом власності фінансові ресурси поділяють на власні кошти підприємницької структури (залежно від форми власності це приватний, пайовий чи акціонерний капітал), надані безоплатно державою з бюджету чи фондів цільового призначення або корпоративними формуваннями з централізованих фондів та позичені — отримані кредити.
Конкретними видами фінансових ресурсів, які перебувають у розпорядженні підприємств, є: амортизаційні відрахування, оборотні кошти, прибуток, бюджетні асигнування, надходження з цільових фондів, надходження з централізованих корпоративних фондів, кредити. Водночас треба зазначити, що прибуток, бюджетні асигнування, надходження з цільових і корпоративних фондів — це не стільки ресурси, скільки джерела їх формування. Вони можуть бути спрямовані як на забезпечення потреб виробництва, так і на невиробничі потреби.
34. Методи організації фінансової діяльності підприємств
Фінансова діяльність підприємств може бути організована трьома методами, а саме:
— комерційний розрахунок;
— неприбуткова діяльність;
— кошторисне фінансування.
Відмінність між окремими методами полягає у схемі організації фінансової діяльності, тобто у встановленні взаємозалежності між фінансовими ресурсами і джерелами їх формування, доходами, витратами і фінансовими результатами.
Основний метод фінансової діяльності — комерційний розрахунок. При ньому фінансова діяльність будується за такою схемою:
Визначальну роль у формуванні фінансових ресурсів при цьому методі відіграють власні кошти, котрі покривають значну частину витрат, а також є забезпеченням отриманих кредитів. Бюджетні асигнування і надходження з цільових та централізованих фондів виконують допоміжну роль, а збалансування потреб у фінансових ресурсах здійснюється за допомогою кредиту. Метою діяльності є отримання прибутку.
Основою високоефективного функціонування підприємств в умовах ринкової економіки є здійснення фінансової діяльності на засадах комерційного розрахунку.
Комерційний розрахунок є раціональним і високоефективним методом фінансової діяльності. Він спонукає підприємство до пошуку достатніх і дешевих фінансових ресурсів, раціонального їх розміщення, мінімізації витрат і максимізації доходів та прибутку. Комерційний розрахунок притаманний ринковій економіці. Саме він, а не ринкові відносини самі по собі, сприяє високоефективному господарюванню.
Комерційний розрахунок ґрунтується на таких принципах:
— повна господарська і юридична відокремленість;
— самоокупність;
— прибутковість;
— самофінансування;
— фінансова відповідальність.
Усі принципи між собою тісно взаємозв’язані й становлять єдине ціле. Недотримання хоча б одного з них відразу ж зводить нанівець ефективність комерційного розрахунку. Разом з тим визначальним принципом є господарська і юридична відокремленість.
Неприбуткова діяльність у цілому організована на такій самій основі, як і комерційний розрахунок, але за дещо обмеженою схемою: 
Неприбуткова діяльність ґрунтується на таких принципах:
— господарська і юридична відособленість;
— самоокупність;
— фінансова відповідальність.
Кошторисне фінансування полягає у забезпеченні витрат за рахунок зовнішнього фінансування. Воно здійснюється за такою схемою: 
Кошторисне фінансування може здійснюватися за двома напрямами: з бюджету і з централізованих фондів корпоративних об’єднань чи фондів підприємств. Установи, які фінансуються з бюджету на основі кошторису, називаються бюджетними. На внутрішньому кошторисному фінансуванні перебувають відособлені підрозділи підприємств і організацій, як правило, соціального призначення.
Кошторисне фінансування здійснюється за такими принципами:
— плановість;
— цільовий характер виділених коштів;
— виділення коштів залежно від фактичних показників діяльності установи;
— підзвітність.
35. Особливості організації і функціонування фінансів підприємств різних форм власності та видів діяльності
Принципи функціонування фінансів підприємств єдині для всіх видів і форм підприємницьких структур. Проте в організації фінансів, структурі джерел фінансових ресурсів, розподілі й використанні одержаного прибутку, взаємороз-рахунків із бюджетом є певні відмінності. Ці відмінності пов'язані з формою власності, видом діяльності, технологічними особливостями процесу виробництва товарів, виконання робіт та надання послуг.
Залежно від форм власності підприємства поділяються на державні та приватні. Приватні або підприємства недержавної форми власності, в свою чергу, поділяються на орендні, акціонерні, кооперативні, колективні, спільні, індивідуальні та інші.
На підприємствах державної форми власності при їх створенні використовуються бюджетні кошти. Держава є власником цих ресурсів і лише вона тимчасово передає право володіння та розпорядження ними керівництву підприємства, з яким укладається відповідний контракт. Державні підприємства як джерело фінансових ресурсів можуть використовувати банківський кредит, державні дотації тощо.
Прибуток, одержаний в результаті господарської діяльності, є власністю держави й використовується відповідно до чинного законодавства. Держава може застосовувати й інші форми регулювання діяльності підприємств державної та комунальної власності.
Організація фінансів підприємств недержавної форми власності характеризується більшою можливістю щодо формування та використання фінансових ресурсів. Вони можуть залучати кошти засновників підприємства за допомогою випуску акцій, як пайові внески, спонсорські кошти, фінансові допомоги як держави, так і недержавних фінансових інститутів. Результати господарської діяльності, тобто сума одержаного прибутку, є власністю акціонерів або засновників підприємства. Після сплати податків прибуток використовується відповідно до рішень власників підприємства.
Особливості організації фінансів визначаються також характером виробництва, тобто технологічними особливостями виробництва, тривалістю виробничого циклу, залежністю виробництва від природних чи кліматичних умов. Так, наприклад, у легкій промисловості структура фондів фінансових ресурсів відрізнятиметься від загальної у промисловості. Тут високою буде питома вага ресурсів, сконцентрованих в обігових коштах, оскільки в цій галузі в собівартості продукції є значні затрати сировини й матеріалів, значно вищі затрати на оплату праці.
Різна фондомісткість і матеріаломісткість деяких видів виробництва визначає структуру затрат на виробництво й реалізацію продукції, співвідношення основних фондів і обігових коштів, а це, в свою чергу, визначає різну потребу в фінансових ресурсах. Н;і підприємствах із тривалим виробничим циклом (суднобудування, літакобудування), а "також із сезонним характером виробництва (сільське господарство) виникає потреба в додаткових фінансових ресурсах, що зумовлює залучення коштів у формі банківського кредиту. Це, й свого чергу, призводить до зростання собівартості продукції, оскільки кре-дитні ресурси є платними.
Особливості виробничого процесу в деяких видах підприємницьких структур впливають на швидкість обігу фінансових ресурсів, структуру грошових фондів, що обслуговують цей процес, взаємовідносини підприємницьких структур із бюджетом і позабюджетними централізованими фондами.
36. Власний капітал підприємства: зміст, структура, функції
Власний капітал підприємства являє собою фінансові ресурси, які вкладені ним для організації та фінансування господарської діяльності.
Власний капітал показує частку майна підприємства, яка фінансується за рахунок коштів власників і власних засобів підприємства. Тривалий час у вітчизняній теорії та практиці питанню фінансування діяльності господарських структур за рахунок капіталу власників приділялась надзвичайно мала увага, оскільки за адміністративно-командної економіки державні підприємства в централізованому порядку наділялися статутним капіталом, який не міг бути змінений у результаті емісії (чи анулювання) корпоративних прав
Для успішного здійснення операцій з власним капіталом підприємства та ефективного використання даної форми фінансування на практиці фінансистам слід оволодіти такими блоками питань:
цілі, порядок та умови збільшення (зменшення) статутного і власного капіталу;
резерви підприємства, їх види, значення та порядок формування;
додатковий капітал: порядок його формування та використання;
оподаткування операцій, пов’язаних зі збільшенням (зменшенням) статутного капіталу, додаткового капіталу, здійсненням реінвестицій у корпоративні права.
37. Грошові розрахунки підприємства та принципи їх організації
У процесі виробничої діяльності підприємство, з одного боку, безперервно купує сировину, матеріали, паливо, товари тощо, а з іншого — безперервно реалізує готову продукцію або закуплені товари. Ці процеси супроводжуються грошовими розрахунками, які саме і є одним із найбільш масових явищ у господарському житті будь-якого підприємства.
Отже, розрахунки становлять собою відносини, що виникають між підприємствами і організаціями в процесі реалізації, розподілу та перерозподілу суспільного продукту на підставі здійснення статутної діяльності. Розрахунки базуються на переміщенні товарів відповідно до укладених договорів. Господарські договори укладають безпосередньо підприємства, а розрахунки за продукцію, що відпускається за цими договорами, здійснюються, як правило, через банк. Сукупність усіх платежів створює грошовий оборот.
Грошовий оборот — це виявлення сутності грошей у русі.
На обсяг і структуру грошового обороту на підприємстві справляють вплив стадії виробництва та споживання. Тривалий виробничий процес, який потребує збільшення виробничих запасів, призводить до збільшення платежів, пов'язаних із їх придбанням. Збільшення трудомісткості продукції збільшує платежі, пов'язані з оплатою праці.
Грошовий оборот на кожному підприємстві пов'язаний із такими напрямками:
• забезпечення процесу виробництва (закупівля сировини, матеріалів, комплектуючих, виплата заробітної плати);
• реалізація продукції (робіт, послуг), тобто відшкодування витрат і формування доходів;
• сплата податків, обов'язкових відрахувань і зборів;
• забезпечення спільної діяльності підприємств;
• отримання і погашення кредитів, сплата відсотків за кредит кредитним установам.
Таке групування пов'язане з різною економічною сутністю названих розрахунків, документообігом, видами та методами фінансового і банківського контролю.
У загальній грошовій масі розрізняють активні гроші, що в кожний даний момент беруть участь в обороті, і пасивні (кошти на рахунках суб'єктів господарювання, громадських організацій, кошти населення, інші фонди накопичення і зберігання), що є лише потенційним платіжним засобом. Отже, маса грошей, яка перебуває в обороті, завжди буде меншою за загальну кількість грошей на суму грошових фондів накопичення і зберігання. Останні постійно залучаються в активний грошовий оборот.
Маса грошей, яка знаходиться в обороті, має дві форми:
• готівкову;
• безготівкову.
Сферу дії готівкових і безготівкових розрахунків розмежовано.
Готівкова форма розрахунків застосовується для обслуговування населення: виплати заробітної плати, матеріального заохочення, дивідендів, пенсій, грошової допомоги. Отримуючи грошові доходи, населення витрачає їх на купівлю товарів, продуктів харчування, оплачує послуги і здійснює інші платежі.
Безготівкові розрахунки — це грошові розрахунки, які здійснюються за допомогою записів на рахунках у банках, коли гроші списуються з рахунка платника і переказуються на рахунок отримувача коштів.
Між обігом готівкових і безготівкових коштів існує тісний зв'язок. Так, безготівкові кошти підприємств конвертуються в готівку при видачі заробітної плати працівникам. Останні обмінюють одержану зарплату в підприємствах торгівлі та сфери побуту на товари і послуги. Після цього виручка, одержана в каси підприємств, знову надходить на їх поточні рахунки і далі рухається у безготівковій формі. Таким чином, обороти готівкових і безготівкових коштів взаємно доповнюють і зумовлюють один одного.
Переважна кількість міжгосподарських розрахунків здійснюється безготівковим шляхом. Використовують два методи безготівкових платежів — це запис на рахунках і залік взаємних боргів, які в результаті завершуються записами на рахунках.
У здійсненні безготівкових розрахунків активну участь бере банківський кредит, коли для здійснення платежів позикові кошти зараховуються на поточний рахунок позичальника або безпосередньо на рахунки постачальників.
Система безготівкових розрахунків включає:
• класифікацію розрахунків:
• розрахунки за товарними операціями — пов'язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг; вони становлять переважну частину всього грошового обороту в державі й обслуговують поточну фінансово-господарську діяльність підприємств; від них залежать розрахунки за нетоварними операціями;
• розрахунки за нетоварними операціями — пов'язані з фінансовими операціями: з кредитною системою, з бюджетами різних рівнів, зі сплатою фінансових санкцій; ці розрахунки здійснюються після реалізації продукції;
• організацію розрахунків:
• форми відповідних документів;
• взаємовідносини платників з банками.
Відповідно до територіального розміщення підприємств і банківських установ безготівкові рахунки поділяються на:
• місцеві;
• міжміські;
• міжнародні.
Принципи організації безготівкових розрахунків
I. Підприємства та установи обов'язково зберігають грошові кошти на рахунках в установах банку (за винятком перехідних залишків у касі).
II. Підприємства мають право вибору установи банку для відкриття рахунків усіх видів за згодою банку.
III. Підприємства самостійно (без участі банку) вибирають форми розрахунків (установи банків можуть лише пропонувати своїм клієнтам застосовувати ту чи іншу форму розрахунків, враховуючи специфіку діяльності та конкретні умови, які можуть скластися в процесі розрахунків).
IV. Кошти з рахунка підприємства списуються за розпорядженням його власника. Враховуючи можливість відкриття кількох рахунків, суб'єкт підприємницької діяльності визначає один із рахунків як основний. На ньому здійснюється облік заборгованості, яка списується безспірно.
V. Поточні рахунки підприємствам — суб'єктам підприємницької діяльності відкривають установи банків тільки за умови повідомлення про це податкового органу.
VI. Принцип полягає в терміновому здійсненні платежів. Момент здійснення платежу має бути максимально наближеним до часу відвантаження товарів, виконання робіт, надання послуг.
VII. Платежі здійснюються в межах залишків коштів на рахунках платника або в межах наданого банківського кредиту.
VIII. Розрахунки між суб'єктами підприємницької діяльності можуть здійснюватись готівкою. При цьому постачальник — отримувач коштів — суму отриманої готівки повинен провести через касову книгу і повернути її в повному обсязі на свій рахунок у банк. (Використання готівки, пов'язане з виплатою заробітної плати, премій, винагород, матеріальної допомоги, дивідендів, провадиться тільки через її отримання з кас банків. Такий порядок дає змогу контролювати своєчасну сплату податків, внесків та інших обов'язкових пл.
38. Види банківських рахунків, які можуть відкривати підприємства, та порядок їх відкриття
Взаємовідносини суб’єктів підприємницької діяльності з банками щодо відкриття рахунків регулюються Законом України «Про внесення до деяких законів України змін щодо відкриття банківських рахунків» та Інструкцією №3 «Про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті».
Усі суб’єкти підприємницької діяльності та установи банків зобов’язані дотримуватись вимог чи нного законодавства щодо відкриття рахунків. За порушення належних вимог суб’єкти підприємницької діяльності та комерційні банки несуть відповідальність.
Підприємства та їхні відокремлені підрозділи можуть мати такі рахунки в національній валюті:
— поточні рахунки, що відкриваю
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 88 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |