Читайте также:
|
Забезпечення адекватного об’єктивним реаліям рівня конкурентоспроможності в регіоні залежить від впровадження сучасних видів управління та застосування прогресивних технологій в управлінні регіональним розвитком.
Управління формуванням та розвитком довготривалих конкурентних переваг стає ефективним лише за умови його здійснення зі стратегічних позицій. Вони дозволяють проаналізувати внутрішній стратегічний потенціал та тренди навколишнього середовища і визначити цілі, концепцію, стратегію та алгоритм втілення. Стратегічне управління дозволяє не тільки розвинути конкурентні переваги регіону, але акцентувати увагу в його межах на депресивних територіях, які мають величезний природний потенціал й при тому не охоплені стратегічним баченням та страждають від відсутності регіональної та державної уваги. Стратегічне управління забезпечує адміністрацію, ділові кола, громаду регіону концепцією розвитку соціально-економічної регіональної системи і вимагає прийняття її основних положень більшістю суб’єктів регіонального розвитку. Це викликано необхідністю забезпечення реальності курсу стратегічного розвитку території, його відповідності баченню громадою майбутнього свого суспільного життя та шляхів досягнення високих стандартів.
Регіональне стратегічне управління має в арсеналі широке коло методологічних та методичних важелів та технологій, сукупність яких забезпечує реалізацію його цілеспрямованості, перманентності, системності, гнучкості, результативності та ефективності. Серед методів стратегічного управління особливе місце займає моделювання, що викликано еволюцією сучасних наукових технологій. На думку А. Гранберга, розширення та розвиток методів моделювання просторового розвитку національної та світової економіки свідчить про наявність переходу від цілісного моделювання процесів розвитку у країні або світі до моделювання процесів регіонального розвитку та їх синтезуванню завдяки виявленим зв’язкам [58].
Моделювання регіонального розвитку та досягнення конкурентних переваг регіону дозволяє використати узагальнювальну і каузальну індукцію та нуклеарну і консеквеціальну дедукції [56, с. 45]. Моделювання визначає специфічні форми використання абстракцій, аналогій гіпотез, інших категорій та методів пізнання [41].
Джерела терміну „модель” знаходяться в латинській термінології, яка визначає “modulus” як зразок, міру або норму. Модель згідно позиції
В. Вітлинського– це об’єкт, що заміщає оригінал і відображає найважливіші риси і властивості оригіналу для даного дослідження, даної мети дослідження за обраної системи гіпотез. Модель – це абстрактна реальність дійсності (світу), в якій відношення між реальними елементами, а саме ті, що цікавлять дослідника, замінені відношеннями між категоріями [41].
Модель у загальному значенні, підкреслює В. Мікловда та його співавтори, являє собою схему, опис явища чи суспільства. В соціально-економічній сфері модель дозволяє визначити найбільш суттєві складові явища, що вивчаються, шляхом заміщення об’єкта на модель, тобто ідеальний або віртуальний образ [130, с. 56].
Модель розглядається в спеціальній літературі також як специфічна, якісно своєрідна форма і, одночасно, як засіб наукового пізнання; вона може бути копією об’єкта або відображати його певні властивості, саме ті, які й цікавлять дослідника. Моделі можуть бути статичними та динамічними, грубими та точними, безперервними і дискретними, дослідницькими та демонстративними, ідеальними та матеріальними, навчальними, прогностичними, натурними, аналітичними, аналоговими, символічними [165], а метою їх застосування є отримання інформації про об’єкт моделювання.
Важливою в цьому контексті є ознака мети дослідження. За цільовим призначенням моделі можуть поділятися на теоретико-аналітичні, що використовуються під час дослідження загальних властивостей і закономірностей економічних процесів, і прикладні, що застосовуються у розв’язанні конкретних економічних завдань і включають моделі економічного аналізу чи соціально-економічного прогнозування [75]. Крім цього, при розбудові моделі як методу опису стратегічного управління конкурентоспроможністю регіону можливо застосувати функціональну або структурну модель. Структурна модель показує залежності між елементами системи, що моделюється, а функціональна модель головним чином використовується з метою регулювання існуючої системи, коли на її поведінку впливають шляхом зміни вхідних показників. При моделюванні стратегічного управління регіональною конкурентоспроможністю можливо застосовувати як дескриптивні, так й нормативні моделі. Перший вид моделі показує шлях розвитку об’єкта моделювання, тоді як нормативні відповідають на запитання: як це має бути? Іншими словами, нормативна модель стратегічного управління орієнтована на досягнення поставленої мети. За ступенем визначеності зв’язку між явищами моделі поділяються на детерміновані та стохастичні. Детерміновані моделі показують однозначність зв’язку між явищами, а стохастичні враховують випадковість, невизначеність, імовірність. В залежності від охоплення території модель може бути локальною, регіональною чи глобальною.
А. Борзенько-Мірошніченко вважає, що сьогодні більшість моделей регіонального розвитку заснована на системній динаміці, напрямі, що вивчає складні системи і дозволяє досліджувати їх поведінку в часі, у залежності від структури системи та взаємозв’язків між її елементами, в тому числі причинно-наслідкових зв’язків, петель зворотних зв’язків, затримок реакції, впливу середовища тощо. Цей підхід, вважає вказаний автор, дозволяє враховувати нестабільність змін в межах регіону та в навколишньому оточенні, що притаманно сучасному цивілізаційному процесу в цілому [15].
Моделювання – це процес, в руслі якого дослідник між собою та об’єктом ставить проміжний образ – модель. Моделювання, за визначенням
М. Румянцева, являє собою один із способів дослідження та ліквідації проблем, що виникають в оточуючому людину світі. Отже модель може бути представлена як реальний чи абстрактний об’єкт, який заміняє чи представляє об’єкт дослідження в процесі його вивчення, вона знаходиться у відношенні подібності з об’єктом (аналогія, фізична подібність і т.д.) і більш зручна для експерименту. Автор серед моделей, що використовуються в соціально-економічних дослідженнях, виділяє аналітичні та імітаційні. Аналітичними виступають статичні моделі, їх виходи залежать від входів. Імітаційні моделі застосовуються у випадку, коли об’єкт моделювання настільки складний, що адекватно описати його поведінку математичними методами неможливо чи проблематично [177].
Екстраполюючи висновки Г. Бачинського на соціально-економічне моделювання, можливо визначити його завдання, які вирішуються в процесі стратегічного управління регіональним розвитком:
· виявити структуру регіональної соціально-економічної системи та закономірності її функціонування, особливості взаємодії між соціальними, економічними, екологічними, інституціональними та іншими компонентами;
· визначити основні параметри динамічної рівноваги (гомеостазу) та оптимального стану соціально-економічної системи регіону;
· встановити ступінь наближеності соціально-економічної системи до граничної межі, за якою можуть розпочатись незворотні процесу розпаду системи;
· прогнозувати розвиток соціально-економічної системи регіону при різноманітних стратегіях її розвитку;
· визначити оптимальну функціональну структуру соціально-економічної системи, що забезпечить оптимальний режим функціонування системи та її елементів;
· вибрати оптимальну стратегію розвитку соціально-економічної системи регіону, що досліджується;
· сприяти оптимізації управління розвитком соціально-економічної системи, максимально адекватним управлінським рішенням [151].
Соціально-економічна імітаційна модель може бути застосована як на мікрорівні, при моделюванні стратегічного управління бізнесом, його адаптації до змін навколишнього оточення, інших бізнес-процесів, – так і на мезо- чи макрорівнях. Також поширені логістичні моделі, моделі соціально-економічного розвитку регіонів.
В основу моделі стратегічного управління конкурентоспроможністю регіону покладено місію регіону та стратегічні задачі. Модель стратегічного управління конкурентоспроможністю регіону, в першу чергу, забезпечує реалізацію основних функцій Закарпатської області як регіону. До них віднесено:
- захист інтересів регіону від зовнішніх викликів, які несуть небезпеку зниження його конкурентоспроможності;
- вдосконалення економічної структури за рахунок підвищення привабливості для підприємців та інших інвесторів;
- поліпшення інфраструктури та організаційних умов для розвитку малого та середнього бізнесу, для підвищення рівня самозайнятості населення;
- розвиток людського капіталу як основної умови подальшого розвитку інноваційної спрямованості регіону, впровадження досягнень науково-технічного прогресу;
- розвиток зовнішньоекономічного потенціалу, активна участь у регіональному та міжнародному поділі праці;
- забезпечення ефективного, адекватного сучасним умовам, поточного та стратегічного управління розвитком регіону та факторами його конкурентоспроможності.
При розробці моделі стратегічного управління розвитком та конкурентоспроможністю Закарпатської області дослідженнями рекомендовано передбачати створення економічних, організаційних та нормативно-правових передумов для реалізації принципів сталого розвитку регіону; здійснення реструктуризації економіки регіонів на основі запровадження інвестиційно-інноваційних моделей з урахуванням особливостей потенціалу області; подальшого розвитку підприємництва, насамперед малого та середнього бізнесу як головного чинника соціально-економічного розвитку регіону, підвищення зайнятості населення, наповнення місцевих бюджетів; зміцнення економічної інтеграції регіонів на основі максимально ефективного використання їхніх конкурентних переваг; сприяння всебічному розвитку людського потенціалу на основі стабілізації та поліпшення демографічної ситуації, досягнення продуктивної зайнятості населення, розвитку соціальної інфраструктури; розбудови та модернізації інфраструктури регіонального розвитку для підвищення інвестиційної привабливості регіонів, поліпшення умов запровадження передових інноваційних технологій; вдосконалення системи охорони довкілля та використання природних ресурсів, механізмів та інструментів вироблення та реалізації на регіональному рівні екологічної політики [34].
Втілення на практиці функцій регіону відбувається одночасно з процесом формування системи факторів конкурентоспроможності. При побудові моделі стратегічного управління регіональною конкурентоспроможністю в Закарпатті дослідження дозволило виділити в першу чергу дві групи факторів. Це фактори конструктивні та деструктивні. До конструктивних віднесено дві підгрупи.
Першою підгрупою об’єднані чинники, що забезпечують конкурентоспроможність територіального виробника і до яких, як відмічено у першому розділі, науковцями НАН України віднесено якість товарів чи послуг; цінову політику; рівень кваліфікації працівників підприємств, що розташовані у регіоні, особливо керівників; технологічний рівень виробництва; доступність джерел фінансування та конкурентно-монопольне становище.
Другою підгрупою конструктивних факторів є фактори регіонального порядку. В Закарпатській області це природно-географічні, інституціональні, управлінські, економічні, соціальні та демографічні чинники, які можуть створювати унікальні регіональні можливості для формування системи конкурентоспроможності.
До кола деструктивних факторів віднесені виділені Ю. Полунєєвою: економічна розрізненість та диспропорційний характер соціально-економічного розвитку регіону; недосконала інституціонально-правова база, лібералізація доступу на внутрішній ринок готової імпортної продукції.
В Закарпатській області спостерігається гостра диспропорція в економічному розвитку районів, яку потрібно враховувати в процесі формування моделі стратегічного управління регіональним розвитком.
Фактори, що впливають на регіональну конкурентоспроможність і відображаються в моделі стратегічного управління конкурентоспроможністю Закарпатської області, поділяються на екзогенні та ендогенні. Екзогенними факторами виступають чинники, які формуються за межами регіону, але їх дія безпосередньо впливає на умови та стан розвитку територіальної соціально-економічної системи.
В системі ендогенних факторів регіонального розвитку першим називають науково-технічний прогрес, практична реалізація результатів якого простежується на діяльності інноваційно-активних підприємств.
На основі даних другого розділу роботи зроблено висновок, що в Закарпатті формується позитивна тенденція до зростання кількості інноваційно активних підприємств, що суттєво поліпшує конкурентоспроможність регіону.
Серед внутрішніх факторів, в другу чергу, в сучасних умовах регіонального управління виділяють кластеризацію, тобто впровадження організаційних форм з високим ступенем концентрації фінансового, основного та людського капіталів на обмеженій території.
Третя група внутрішніх факторів – це розвиток підприємництва, який проаналізовано у другому розділі.
Чинники конкурентоспроможності виникають під впливом дії атракторів, факт наявності яких знаходить відображення в моделі стратегічного управління регіональною конкурентоспроможністю. Атрактори визначають ступень впливу новітніх технологій, висококваліфікованої робочої сили, унікальної та дефіцитної інформації на регіональну соціально-економічну систему і включають дію факторів інновацій, науково-технічного прогресу чи кластеризації регіональної економіки.
Дія факторів в свою чергу обумовлює появу точки біфуркації, тобто такого стану конкурентоспроможності, коли баланс сил в регіоні приходить до руху внаслідок появи нових інвесторів, нових товарів, нового попиту чи нових технологій. Точка біфуркації може виникнути на будь-якому регіональному ринку, наприклад, внаслідок дії кризових економічних чинників знижується попит, що впливає на точку ринкової рівноваги. Розвиток освітнього сектору, розміщення в регіоні нових освітніх центрів чи їх ліквідація викликає точку біфуркації в системних тенденціях на ринку праці. Зміна валютної політики держави викликає біфуркацію в системі зовнішньоекономічної діяльності регіональних суб’єктів підприємництва.
Позиція точки біфуркації в системі регіональної конкурентоспроможності визначається масштабом, інтенсивністю та трендом флуктуації та станом і розмірами ентропії. Управління флуктуаціями як одним з параметрів поведінки системи регіональної конкурентоспроможності дозволяє регіональній владі керувати напрямами розвитку, в тому числі передбачати кризові стани з метою їх попередження.
Ентропія впливає на поведінку флуктуації системи регіональної конкурентоспроможності і може мати інституціональні, політичні, економічні та інші джерела. Ентропія викликає появу ризиків розвитку регіону, які систематизовані науковцями Інституту регіональних досліджень наступним чином.
Системні ризики, які кардинальним чином впливають на розвиток регіону та його конкурентоспроможність і які містять ризик відособлення регіону від країни; ризик поглиблення диференціації соціально-економічного розвитку регіонів у межах країни внаслідок їх поділу на „регіони-лідери” та „периферію”; ризик локалізації регіонального розвитку, який супроводжується прагненням до монополізації регіональних ринків, діями місцевої влади щодо їх економічного „відгородження” від конкурентного тиску з боку суб’єктів господарювання інших регіонів; ризик урбанізації; ризик міграції населення з проблемних регіонів до мегаполісів [12].
Ентропія викликає і другу групу ризиків, які мають синергетичну природу. Це ризики регіонального розвитку, що мають історичне чи геополітичне походження; ризики географічного розташування, які тісно пов’язані з ризиками транспортно-логістичної доступності регіонів, можливої участі регіону у транскордонному співробітництві, участі у регіональних коридорах і т.д.; ризики етнічно-демографічного походження; ризики екологічного забруднення.
В моделі стратегічного управління конкурентоспроможністю регіону центральне місце займає система конкурентних регіональних переваг.
Конкурентні переваги в процесі моделювання типологізовані з наступних позицій. Це тип конкурентних переваг, який виникає на рівні організації та управління підприємствам і включає, як правило, виробничо-технологічні, фінансові та функціонально-організаційні переваги. Цей тип переваг доповнюється конкурентоспроможними перевагами товарів, що виробляються на території регіону і які включають переваги у ціновій політиці, у функціональному наповненні товару, у його якості. Наступний тип переваг виникає вже на рівні регіону і пов’язаний з регіональним потенціалом: природні, інституціональні, інфраструктурні та інші переваги. Завершують типологізацію конкурентні переваги, що виникають у сфері управління регіональним розвитком. Це управлінські компетенції, територіальна організація регіону, наявність системи стратегічного управління та інші.
В основу конкурентних переваг, які вже існують на Закарпатті, можливо віднести такі. В першу чергу, це наявність природних ресурсів, що розташовані на території області. До конкурентних переваг відноситься і прикордонне розташування території з логістичним потенціалом та традиційними зовнішньоекономічними зв’язками, її мультинаціональне населення з європейським менталітетом та досвідом міжетнічного та міжнаціонального спілкування. Закарпаття межує з чотирма країнами, які входять до складу Євросоюзу. Так, щільність залізничних колій загального користування на
1000 кв. м. території в Закарпатті складає 47 км, що на 11 км більше, ніж у середньому по Україні [194].
До конкурентних переваг відноситься екологічний стан регіону, хоча ситуація тут неоднозначна. При тому, що за останні три роки спостерігається зменшення викидів шкідливих речовин в атмосферне повітря від стаціонарних та пересувних джерел забруднення в розрахунку на одну особу, в порівнянні з іншими регіонами тут є великий резерв. Так, найменша кількість викидів відмічена в Чернівецькій області – 47,2 кг на особу, у Севастополі – 53,6 кг на одну особу, у Волинській області – 55,1 кг на особу. В Закарпатті цей показник складає 70,4 кг на особу, що на 50 процентів менше, ніж в середньому по Україні та на 60 відсотків більше, ніж в Чернівецькій області [194].
До конкурентних стратегічних переваг відноситься якість життя населення, підвищення якого створює мотиваційний фактор залучення трудових ресурсів, мобільних та висококваліфікованих. Конкурентною перевагою Закарпатської області є розвиток системи освіти, яка забезпечує можливості формування регіонального людського капіталу. Як потенційну конкурентну перевагу на Закарпатті можемо розглядати створення умов для підвищення технологічно-інноваційного рівня підприємств області.
При впровадженні стратегічного підходу до управління конкурентоспроможністю регіону в моделі враховуються такі ознаки системності, як цілеспрямованість, складність, ділимість, цілісність, багатомірність, структурованість, наявність комплементарного та синергетичного ефектів. Вказані принципи повинні бути враховані не тільки при побудові регіональної структури стратегіного управління, але й при застосуванні методів програмно-цільового планування. Так, комплементарний ефект дозволяє при економії інвестування досягти високого рівня імплементації комплексних цільових програм.
Процес стратегічного управління конкурентоспроможністю регіону виключає такі складові: проведення стратегічного аналізу, створення концепції розвитку та формування конкурентних переваг, розробка стратегії досягнення та управління конкурентними перевагами, побудова алгоритму реалізації стратегії, що оформлено у стратегічному плані, реалізація стратегії та здійснення конктролінгу за реалізацією стратегії. Метою стратегічного управління є формування конкурентних переваг регіону та їх розвиток.
В системі стратегічного управління виділяються суб’єкти, до яких віднесено органи регіональної влади та об’єкти, тобто процеси, що формують регіональну конкурентоспроможність.
Модель стратегічного управління отримує реальність та практичну орієнтацію за умов дотримання принципів стратегічного управління. Критичний огляд широкого спектру сучасних підходів до визначення принципів стратегічного управління викладено в монографії В. Мікловди,
Н. Кубіній, Р. Завадяка та іншіх [130]. Але найбільш адаптованими до регіонального управління можна вважати такі, що розроблені П. Клівцем. До них віднесено принцип єдності ті цілісності всіх складових стратегічного управління регіональною конкурентоспроможністю; принцип безперервності, який полягає у тому, що будь-яку стратегію необхідно коригувати внаслідок зміни навколишнього оточення та внутрішнього потенціалу соціально-економічної системи; принцип участі, який передбачає залучення широкого кола учасників на різних етапах стратегічного управління; принцип точності, в якому міститься квінтесенція ув’язки стратегії з проблемами її практичної реалізації, з конкретикою та деталізацією в межах доцільності; принцип гнучкості, що забезпечує системі здатність реагувати на виклики зовнішнього та внутрішнього середовища [98].
В моделі стратегічного управління конкурентоспроможністю регіону пріоритетну позицію займає регіональна стратегія, яка являє собою, за різними визначеннями, або узагальнюючу модель дій, необхідних для досягнення поставлених цілей шляхом координації та розподілу ресурсів [91], або довгостроковий, якісно визначений напрям розвитку організації [9], або набір правил для прийняття стратегічних рішень [4].
Підбиваючи підсумок дискусії про сутність стратегічного управління
В. Євтушевський та інші доводять, що стратегія: визначає перспективні напрями та траєкторію руху соціально-економічної системи у часі та просторі; організує форми, технології, методи, способи та заходи діяльності людей; являє собою модель цілеспрямованої діяльності людей, що враховує вплив чинників зовнішнього та внутрішнього середовища; виступає як особлива функція управління [77].
Модель стратегічного управління системою конкурентоспроможності визначає портфель стратегій, який формується в залежності від акцентування на певних ознаках вибору. До таких ознак віднесено, в першу чергу, середовище, на яке спрямована дія стратегії і яке обумовлює необхідність розробки та впровадження внутрішньорегіональної стратегії, стратегії забезпечення конкурентоспроможності регіону в межах України чи зовнішньоекономічну стратегію. В залежності від спрямованості управління в портфель стратегічного набору можуть бути включені стратегії територій чи стратегії галузей, що розташовані на території регіону. В залежності від сфери формування конкурентних переваг стратегія поділяється на економічну, соціальну, демографічну, інституціональну чи інші. Внаслідок врахування методологічних підходів стратегія може бути представлена у вигляді філософії досягнення конкурентоспроможності регіону як набір правил для прийняття стратегічних управлінських рішень, як конкретна програма дій, спрямованих на формування регіональної конкурентоспроможності.
Стратегії розвитку області базуються на Концепції сталого розвитку Закарпаття [102], основними завданнями якої виділені:
- економічне зростання області – створення умов, мотивів і гарантій високопродуктивної праці населення для досягнення сучасної якості життя на основі подальшої розбудови соціально орієнтованої ринкової економіки;
- раціональне і ефективне використання природних ресурсів, створення гарантій науково обґрунтованого використання природних ресурсів на основі розумного балансу потреб та можливостей регіону;
- охорона навколишнього середовища – створення в області умов для реалізації екологічного імперативу при розвитку всіх видів виробництв, пріоритетного розвитку туристично-рекреаційного та лікувально-оздоровчого комплексу.
В моделі стратегічного управління Закарпатською областю визначальним елементом його адекватності поточним та майбутнім реаліям виступає стратегічне планування, при здійсненні якого рекомендовано враховувати наступні принципові позиції.
Одночасно с посиленням стратегічної активності в центрі країни відбувається централізація відповідальності за результати розвитку на регіональному рівні та залучення широкого спектру соціальних інститутів, що забезпечує консенсус інтересів всіх учасників стратегічної взаємодії. Регіон в сучасних умовах політичного та економічного життя все більше набуває рис самоорганізованої системи, що повинно відображатися в стратегічних планах через виявлення перспективних комплементарних чи синергетичних ефектів або планування атракторів та їх дії в часовому, просторовому та галузевому зрізах. Наступною принциповою умовою якісного стратегічного планування в Закарпатській області є передбачення у плані механізмів та інструментів його реалізації, наприклад, регіональної схеми просторового соціально-економічного розвитку регіону, планування інноваційної політики або інвестиційних механізмів реалізації стратегії. Стратегічне планування повинно базуватися на економічному підході, який визначає ефективність всіх стадій стратегічного управління та всіх залучених в процес реалізації стратегії ресурсів.
Вказані принципові позиції дозволили вдосконалити цільовий набір стратегічного розвитку Закарпаття за рахунок включення цілі розвитку сектора економіки, що приведе до підвищення його частки у регіональному валовому продукті; цілі впровадження регіональної інноваційної системи та цілі досягнення найвищого рівня ефективності використання регіональних ресурсів, що дозволить посилити економічний вектор формування регіональної конкурентоспроможності території.
Модель стратегічного управління Закарпатською областю в частині стратегічного планування передбачає виділення трьох системних складових: підсистема самоорганізації плановика, підсистема плацдарму та підсистема процедур стратегічного планування. При важливості кожного системного елемента, найбільш конфліктною є позиція стратега, яка рекомендована бути представленою у вигляді сітьової структури, що забезпечує системне узгодження інтересів всіх учасників стратегічного розвитку регіону. Підсистема плацдарму охоплює коло проблем, які стосуються рамочних можливостей регіону у прийнятті управлінських рішень та сфери взаємодії з бізнесовими структурами. Наступною системною складовою є підсистема процедур, дій стратегічного характеру та методів реалізації стратегічних планів. Модель стратегічного управління конкурентоспроможністю регіону буде адекватною за умов застосування сучасних методів стратегічного планування, до яких віднесено метод сценарного розвитку, програмно-цільовий та балансовий методи. В основу використання сценарного методу можуть бути покладені три парадигми, які відповідають певному сценарію. Так, парадигма функціонування відкриває шлях для сценарію інерційного розвитку, парадигма розвитку – сценарію інноваційного розвитку і парадигма випереджального розвитку – сценарію конкурентного розвитку. Саме третій сценарій слугує реалізації цілей стратегічного розвитку Закарпатської області, що запропоновані в даному дослідженні. Крім методів стратегічного планування, в моделі регіонального стратегічного управління повинні бути враховані горизонти, об’єкти планування, циклічність розвитку регіону та імовірність кризових станів, професійна компетентність плановиків та законодавча база.
Модель стратегічного розвитку Закарпатської області не може бути реалістичною без вибору філософського уявлення та аналітичного аналізу інформації про можливі шляхи підвищення конкурентоспроможності регіону, які запропоновані сучасною науковою думкою і артикульовані А. Шапаром та його колегами, що викладено в таблиці 5.4.
Таблиця 5.4
Уявлення про можливі шляхи розвитку Закарпатської області [243]
| Шляхи розвитку | Біоцентризм | Сталий розвиток | Антропоцентризм |
| Основний принцип | Людина для біосфери | Людина + біосфера = гармонізація відносин | Біосфера для людини |
| Пануюча філософія | Біосфера – єдина система, що само-організується, людство – частина біосфери | Розвиток людства у згоді з законами розвитку біосфери | Біосфера – джерело ресурсів для задоволення зростаючих потреб людства |
| Шляхи досягнення цілей розвитку | Надання біосфері можливостей відновлення своїх функцій шляхом відмови від благ цивілізації | Усвідомлення необхідності обмеження на споживання ресурсів біосфери. Задоволення потреб з урахуванням можливостей біосфери | Забезпечення „процвітання людства” за рахунок технологічного та технічного прогресу |
Виходячи з даних філософських підходів, при побудові моделі стратегічного управління конкурентоспроможністю регіону враховують альтернативні стратегії інтеграції економіки та екосистеми. Це – стратегія „економічного імперіалізму”, у якій економіка розростається доти, доки не вмістить у себе все; друга стратегія „екологічного редукціонізму” полягає у скороченні розмірів економіки до повного її зникнення, внаслідок чого все навколо стає частиною екосистеми; і третя – розглядає економіку як підсистему екосистеми і визнає, що хоча економіка і не вільна від законів природи, але не може бути пояснена лише ними [170]. В моделі стратегічного управління конкурентоспроможністю враховується політика регіону стосовно розвинутих та депресивних територій, інструменти якої запропоновані науковим альянсом М. Хвесіка, Л. Горбач та інших і представлені на рис. 5.9.
Рис. 5.9. Інструменти політики регіону стосовно розвинених та депресивних територій [225]
Модель стратегічного управління конкурентоспроможністю регіону запропонована на рис. 5.10.
Рис. 5.10. Модель стратегічного управління конкурентоспроможністю регіону
(складено автором)
Важливим напрямом підвищення ефективності регіональної економіки виступає її кластеризація, процес реалізації якої знаходить відображення у моделі стратегічного управління конкурентоспроможністю Закарпатської області.
Особливо активним, на думку О. Відун є розвиток на перетині кластерів, де об’єднуються знання, вміння та технології в різних сферах, здійснюються інновації та виникають нові види бізнесу [42].
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 103 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |