Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

РОЗДІЛ 5

ФУНКЦІОНАЛЬНО - МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ВДОСКОНАЛЕННЯ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТЮ
5.1. Вдосконалення стратегічного планування конкурентоспроможності регіону

Стратегічне планування як фактор регіональної конкурентоспроможності, що забезпечує побудову конкурентних переваг та їх аналітичну оцінку в Закарпатській області, може бути результативним за забезпечення кількох принципових передумов:

1. Дуалістичний підхід до процесу стратегічного управління, ядром якого є функція планування. Дуалізм полягає в тому, що, з одного боку, повинна бути активна стратегічна діяльність центральної влади, спрямована на просторовий розвиток та його гармонізацію з розвитком галузевим при активній підтримці депресивних та проблемних територій. З іншого боку, розвиток демократичних форм управління регіонами надає можливість проведення областями власної соціально-економічної політики регіонального розвитку. Успішність стратегічного планування може бути досягнута при знаходженні консенсусу у стратегічному управлінні регіонами з боку держави та основних стратегічних важелів регіональної влади. При цьому консенсус повинен мати цілісний та комплексний характер, виключати кон’юнктурність в підходах, політизованість і враховувати інтереси та позиції всіх агентів стратегічної взаємодії, від окремого індивіда та суб’єкта підприємницької діяльності до суб’єкта централізованого державного управління. Консенсус повинен враховувати поліваріантність позицій учасників процесу регіонального розвитку, а стратегічне бачення цілей розвитку розділятися не тільки елітою країни, регіону, але й широким колом суб’єктів регіональної соціально-економічної активності.

2. Надання регіону можливості функціонувати як самоорганізованій системі. Регіон виступає як мегасистема, елементом її є підсистема регіональної конкурентоспроможності. При розробці стратегічного плану доцільно враховувати атрактори, які формують сферу притяжіння або множину точок, й всі рішення регіональної системи в решті решт зосереджувати на даній множині, або атракторі [168; 210]. Атрактор має певну зону притяжіння, таку, що на протязі певного часового інтервалу стратегічного планування всі фазові траєкторії спрямовані на атрактор. Основними типами атракторів, які можуть бути використані в процесі стратегічного планування регіонального розвитку поділяються на [70]:

- стійки граничні точки (індикатори, які можуть приймати певні процеси на певному часовому горизонті);

- стійки цикли (траєкторія розвитку регіону спрямована до певної замкнутої кривої, тобто коли процеси в регіоні набувають замкнутого циклічного характеру;

- стійки інваріантні атрактори. Важливими якостями атрактора є його інваріантність відносно оператора еволюції дисипативної системи. Ця якість полягає в тому, що якщо динамічна система починає діяти у стані, який лежить в певному атракторі, то всі подальші стани системи будуть знаходитися в атракторі [121; 259]. Стосовно стратегічного управління регіоном, це може бути виражено в тому, що помилки, які закладені в цілі розвитку регіону будуть викликати помилкові індикатори оцінки розвитку та помилкові траєкторії еволюції регіональної соціально-економічної системи.

3. Стратегічний план регіонального розвитку повинен бути підкріплений механізмами та інструментами його реалізації. Так, важливою складовою стратегічного плану повинна стати регіональна схема просторового соціально-економічного розвитку Закарпаття, яка дозволить визначити типи територій області з метою визначення відносно них економічної, соціальної, екологічної, промислової та інших видів регіональної політики; надати характеристику функціонального устрою цих територій; проаналізувати демографічні тенденції та визначити міграційні тренди; забезпечити синхронізацію інфраструктурної стратегії регіонального керівництва, серед яких найважливішими є логістична, інформаційна. Забезпеченню стратегічного розвитку та підвищенню конкурентоспроможності регіону слугує такий інструмент в системі інноваційного управління, як регіональна інноваційна система, яка являє собою сукупність суб’єктів та інститутів, діяльність яких спрямована на здійснення та підтримку інноваційної діяльності в регіоні [140; 149; 257]. Економічний розвиток більшості регіонів з точки зору економічного розвитку та зростання продуктивності праці як індикатора процесу та результату розвитку пов’язаний з розширенням сфери постіндустріальної економіки, яка в свою чергу обумовлює трансформацію всіх суспільних інститутів [141]. Для постіндустріальних економік характерним є домінування сектора послуг у валовому внутрішньому продукті – більше, ніж 50 процентів [141]. Деякі автори вважають, що як підсистема економіки, інноваційна система сфокусована на генерації змін в економічній системі шляхом набуття, виробництва та розповсюдження нових знань, а її основне завдання – робити внесок у приріст економіки внаслідок виробництва знань, які корисні для модернізації та оновлення системи виробництва та посилення регіональної конкурентоспроможності [84].

4. Розвиток Закарпатської області здійснюється в умовах обмеженості фінансових ресурсів, нестачі ресурсів інформаційних та інтелектуальних. Стратегічне планування в області повинне базуватися на економічному підході, який передбачає розробку механізму залучення або, за можливістю, генерації додаткових ресурсів, відсутність яких відбивається на якості здійснення заходів з реалізації певних завдань. Економічний підхід передбачає в якості конкурентної переваги розглядати збільшення співвідношення між результатом та витратами, в які трансформуються залучені у виробництво регіональні ресурси. Шляхами зростання ефективності регіональної економіки виступає не тільки раціональне використання наявних ресурсів, але й зростання результату внаслідок розвитку економіки знань та формування інноваційних переваг, які сприяють збільшенню рентабельності регіонального виробництва та зростанню регіональної продуктивності праці. Слід відмітити, що стратегічна ціль розвитку Закарпаття [204] полягає у формуванні конкурентоспроможної та життєздатної економіки регіону, а операційні цілі викладені в таблиці 5.1. Дані таблиці надають можливість побачити пропозиції й внести додатково цілі 6, 7, 8, які забезпечують інноваційно-економічний підхід до формування конкурентних переваг Закарпатської області.

Таблиця 5.1

Цілі стратегії розвитку Закарпатської області *

* Складено автором

При проведенні стратегічного планування відбувається взаємодія трьох системних складових, які інтерпретують точку зору Є. Смирнова [189] і наведені на рис. 5.1.

Рис. 5.1. Системні складові, які забезпечують якість стратегічного планування в Закарпатській області за концепцією Є. Смирнова [189]

Позиція стратега являє собою одну з найбільш актуальних проблем стратегічного планування внаслідок великого кола протиріч, які виникають між учасниками цього явища як в процесі розробки стратегічного плану, так й в процесі його реалізації. Позиція повинна формуватися як певна сітьова структура [187], яка буде охоплювати всіх учасників та забезпечувати системне узгодження їх інтересів. Складність даного питання обумовлена також теоретичними аспектами, які відображають практичну спрямованість бачення регіонального управління. Це викликано наявністю двох парадигм, які можуть бути покладені в основу стратегічного управління регіоном: це парадигма розвитку чи парадигма функціонування. Перехід від парадигми функціонування, яка характерна для бюрократичної системи регіонального управління, до парадигми розвитку є гіпотетичною можливістю, на думку
Є. Смирнова, а не імперативом, тому що реальність переходу пов’язана з наявністю політичної волі, амбіцій, наявності команди, кваліфікації та компетенції регіонального керівництва і т.д. [188]. Проведене дослідження практики регіонального управління дозволяє зробити висновок про необхідність поступової трансформації парадигми розвитку в парадигму випереджального розвитку, який забезпечує конкурентоспроможність регіону.

Важливою складовою підсистеми стратега виступає взаємодія, узгодження стратегії із сусідніми регіонами та партнерами з транскордонного співробітництва. Кооперація є базовим двигуном розвитку, який дозволяє об’єднати ресурси, взаємовигідно „делегувати повноваження”, підвищити ефективність дій стратегічної спрямованості та оперативного наповнення, забезпечити сінергетичний ефект. Реалізація механізму активації міжрегіональних зв’язків є одним з найбільш ефективних механізмів регіонального розвитку [189]. Співпраця між регіонами вже на етапі стратегічного планування дозволяє знайти алгоритм зниження рівня складності завдань, що в свою чергу включає механізм управління ризиками. В процесі стратегічного планування повинні бути активізованими внутрішні рушійні сили розвитку регіону: експертна спільнота та ділова еліта.

Наступною підсистемою стратегічного планування виступає визначення плацдарму, на якому буде розвиватися стратегічна активність. Проблема визначення обмеженості плацдарму в умовах унітарної держави містить два аспекти: перше, це рамочні можливості регіону у прийнятті управлінських рішень внаслідок централізації фінансових, законодавчих, регулюючих механізмів.

По-друге, плацдарм стратегічних дій буде значно ширшим за умов взаємодії з бізнесовими структурами, які будуть активно залучені в процес стратегічного розвитку регіону і тим самим розширять сферу стратегічної діяльності в регіоні за рахунок власних підприємств. В процесі стратегічного, випереджаючого розвитку регіону бізнес виступає основою, на якій закріплена ресурсна, інтелектуальна, інституціональна, інноваційна та інвестиційна конструкції регіону.

Наступна складова підсистеми стратегічного управління – це підсистема процедур та методів їх реалізації. В процесі стратегічного планування в Україні широко застосовується програмно-цільовий метод, який позитивно впливає на структуризацію цілей розвитку регіону, визначення дій для їх досягнення та розрахунків, щодо необхідних для цього ресурсів. У світовій практиці більшою мірою застосовується сценарний метод, який передбачає як мінімум два варіанта розвитку: інерційний, який більшою мірою характерний для парадигми функціонування, та інноваційний. При цьому інноваційний сценарій передбачає головним чином впровадження досягнень науково-технічного прогресу, розвиток інноваційної інфраструктури [139]. Недоліком інноваційного сценарію є недостатня увага до організаційно-економічних та інституціональних факторів розвитку.

Поведене дослідження дозволяє запропонувати третю групу сценаріїв, яка може мати назву конкурентної і відповідати парадигмі випереджаючого розвитку регіону. Такий сценарій передбачає генерацію та впровадження інновацій у сфері економіки знань, прогресивні управлінські технології, організаційні та кадрові нововведення. Він передбачає формування цивілізаційного середовища, яке забезпечує конкретне культурне та інституціональне наповнення.

Наочно відповідність парадигм регіонального розвитку сценаріям стратегічного планування показано на рис. 5.2.

Рис. 5.2. Відповідність парадигм розвитку регіонів сценаріям стратегічного планування в регіонах

(складено автором)

Для третьої моделі сценарію розвитку регіону необхідне відповідне кадрове та методичне забезпечення як на етапі розробки сценарію, так і на етапі його втілення. Розробники стратегії та управлінці, які керують стратегічним розвитком регіону, повинні бути спеціалістами у сфері стратегічного менеджменту.

Вдосконалення стратегічного планування розвитку Закарпатської області можливе за дотримання наступних методологічних складових [123] (рис. 5.3.).

В першу чергу процес стратегічного планування повинен сфокусувати увагу спеціалістів на розробці місії регіону. В теоретико-методичному плані питання місії розроблені В. Пастуховою, З. Шершньовою, Б. Мізюком та іншими українськими спеціалістами з теорії стратегічного управління.

Місія тісно пов’язана з такими категоріями, як „бачення” розвитку, „філософія існування”, і майже завжди є особистим поглядом керівництва вищого рангу на перспективи розвитку [247, с. 211].

Місія розглядається як якісна мета, задля реалізації якої існує, функціонує соціально-економічна система. Місія регіону визначає, які цінності можуть отримати мешканці, соціальні регіональні утворення, бізнесові структури, здійснюючи життєдіяльність в регіоні.

Місія, по-перше, стверджує Б.Мізюк [127, с. 142; 128, с. 78] надає можливість суб’єктам зовнішнього оточення сформулювати уявлення про те, що собою являє соціально-економічна система, до чого вона прагне, які засоби використовує, яку філософію сповідує. Саме місія відображає ставлення підприємства чи регіону, країни до навколишнього оточення, показує свідомість керівництва у вирішенні соціальних та екологічних питань, які виникають внаслідок господарської діяльності.

По-друге, вказаний автор доводить, що місія сприяє об’єднанню зусиль внутрішніх суб’єктів розвитку, створенню патріотичних настроїв таким чином:

- місія робить зрозумілою загальну мету, що дозволяє суб’єктам стратегічних дій виявляти активність в одному руслі;

- учасники стратегічної дії можуть ідентифікувати свою позицію зі стратегією розвитку регіону;

Рис. 5.3. Методологія регіонального стратегічного планування, запропонована в Закарпатській області [123]

- місія слугує формуванню традицій, правил, певного порядку, які забезпечують відповідне інституціональне середовище регіону.

По-третє, місія полегшує стратегічне управління розвитком, тому що ставить магістральний напрям формування стратегії та формує системи індикаторів, за якими втілення місії може бути оцінено.

Російськими дослідниками вважається за необхідне при встановленні місії враховувати взаємно пов’язану систему пріоритетів; комплексний підхід до визначення всіх факторів та обмежень стратегічного періоду; оптимальність траєкторії майбутнього розвитку регіону; збалансованість реалізації системи пріоритетів ресурсами [123].

Особливу актуальність в процесі стратегічного планування набуває питання горизонту стратегічного планування, що викликано обмеженістю періоду повноважень регіональних керівників вищого рівня та обмеженістю життєвого циклу підприємств, крім загальнонаціональних проектів енергетичного та логістичного спрямування. Визначення часового горизонту стратегічного планування може бути ефективним при використанні у адаптованому вигляді моделі організаційного розвитку Айзедіса [126], яка виділяє окремі стадії розвитку та занепаду соціально-економічної системи, або модель Грейнера, що описує розвиток через послідовність певних кризових точок [76].

Найбільш поширеною можна назвати модель Айзедиса, який виділяє такі етапи: зародження, дитинство, зрілість, розквіт, стабільність, аристократію, ранню бюрократію, бюрократію та смерть. Позитивним в цій теорії є те, що розроблено типологізацію можливих проблем та помилок управлінців в залежності від стадії розвитку [20, с. 135].

Детально модель Грейнера описана в монографії проф. В. Мікловди та інших і адаптована до розвитку регіону таким чином. Перша стадія заснована на творчості і проходить на основі використання творчого потенціалу, і головна увага на цій стадії надається питанням розробки регіону як продукту та маркетинговим аспектам його просування на державний чи міжнародний ринок інвестицій, трудових ресурсів тощо. Ця стадія закінчується кризою лідерства, що фактично означає, що період креативності в процесі стратегічного управління регіоном закінчується і створюються умови переходу до стадії, що базується на керівництві регіоном. Цей етап передбачає організаційну перебудову, впровадження організаційних інновацій. Небезпеку на даному етапі складає бюрократизація менеджменту регіону середнього рівня, що викликає кризу автономії. Третя стадія розвитку, як характеризують автори на чолі з проф. В. Мікловдою, заснована на делегуванні повноважень. Ця стадія зароджується внаслідок подолання попередньої кризи й містить перебудову організаційної структури управління регіоном, децентралізацію функцій та демократизацією управління. Демократизація управління базується на громадській творчості, відповідальності, але з часом призводить до кризи контролю з боку вищого керівництва регіону. Наступна стадія заснована на координації розвитку територій регіону, посиленні поділу праці в області, виділенні зон стратегічного розвитку. До таких зон можуть бути віднесені території або групи підприємств, які визначають економічний розвиток регіону. В наукових працях доведено, що при проходженні цієї стадії виникають своєрідні кордони між центром та функціональними підрозділами, що й отримало назву кризи кордонів. Останнім авторами монографії виділено етап розвитку соціально-економічної системи, який базується на співпраці. Розвиток регіональної організації на цьому етапі стає можливим за умови формування загальних цінностей, які поділяють суб’єкти регіонального розвитку. Значення формальної структури зменшується, зростає роль наявності єдиної команди в управлінні, єдиної спільноти в регіоні. Ця стадія може завершитися кризою психологічної втоми, або кризою довіри, коли члени команди втомлюються від взаємодії та співпраці [134, с. 135 - 136]. Таким чином, горизонт стратегічного планування визначається термінами роботи керівництва області, процесами організаційних змін на великих підприємствах регіону та безпосередньо процесами, що відбуваються в межах управлінської системи регіону.

Об’єктом стратегічного управління виступає динаміка розвитку, яка поєднує динаміку економічного розвитку, динаміку технологічного розвитку, динаміку демографічного розвитку, динаміку інноваційного розвитку, динаміку соціального розвитку тощо.

Горизонт та об’єкти стратегічного планування безумовно пов’язані з коливаннями динамічного ряду, що викликає необхідність передбачення виду кризи, часу, тривалості, глибини, причин виникнення. А у сценарії розвитку це дозволяє закладати антикризові превентивні заходи та методи управління наявними кризовими ситуаціями. Такі заходи виступають як конкурентні переваги, що сприяють отриманню бонусів навіть з кризових ситуацій. При стратегічному плануванні рекомендовано враховувати й кризи, що можуть виникати на стратегічних підприємствах області, які виступають бізнесовим гарантом розвитку регіону. Існує точка зору, згідно з якою зміна навколишнього середовища є причиною змін в соціально-економічній системі, але поштовхом до змін виступають кризові ситуації:

- такі, які можуть виникати у сфері управління фінансами внаслідок неадекватних управлінських рішень стосовно грошових потоків – криза ліквідності;

- які через виникнення незапланованих відхилень від накресленого курсу розвитку, невиконання планових чи нормативних показників отримали назву кризи успіху;

- які внаслідок помилок при управлінні потенціалом та прийнятті стратегічних управлінських рішень, які призводять до зменшення потенційних можливостей та здатностей бути конкурентоспроможним, – ця ситуація набуває форми кризи стратегії [20, с. 135].

Методична складова включає широке коло підходів до розробки стратегічного плану. Найбільш поширеним є програмно-цільовий метод, який забезпечує узгодження між цілями та витратами на досягнення цих цілей; балансовий метод, що дозволяє складати баланси ресурсів та результатів економічної діяльності бізнесового сектору регіональної соціально-економічної системи, індикативний метод планування, який визначає нормативи для державного сектора та орієнтири для ділового сектора регіону.

В регіональному менеджменті України та, відповідно, Закарпатської області головним чином використовується програмно-цільове планування. Існує точка зору, що програмно-цільове планування полягає у відборі основних цілей соціального, економічного та науково-технічного розвитку, розробці взаємопов’язаних заходів з їх досягнення у визначені терміни при збалансованому забезпеченні ресурсами з врахуванням ефективного їх використання, тобто побудоване за такою логічною схемою: ціль – шляхи – способи – засоби. В даному випадку не враховано визначення проблеми як основного орієнтира цілепокладання.

Використання програмно-цільового методу планування перед­бачає:

- визначення проблеми, формулювання цілей розвитку регіону;

- розробку й реалізацію програми, спрямованої на досягнення цілей;

- моніторинг реалізації програми відповідно до поставлених цілей.

Цілі, на які має бути спрямована цільова комплексна програма, обумовлені стратегією соціально-економіко-екологічної політики держави або окремої її території. Стратегічна мета розвитку регіону та декомпозиція цілей залежить від глибини проблеми та ресурсної бази її вирішення.

У загальній теорії управління проблему являє собою розрив між бажаним станом (насамперед метою) тієї чи іншої системи та її фактичним станом. Тобто розв’язання проблеми являє собою шлях подолання цього розриву, вибір альтернативних дій, що дасть змогу перейти від існуючого стану до бажаного. Досягнення стратегічної цілі розвитку регіону базується на вирішенні групи проблем, які пов’язані як з функціональним розвитком регіону, так і з територіями, що входять до складу області. При впровадженні програмно-цільового планування в умовах ускладнення ринкових відносин визначення системи цілей базується на дослідженні проблеми в першу чергу у функціональному розрізі. Для досягнення стратегічної цілі розвитку регіону можливо виділити фінансові, економічні, екологічні, культурні чи інші проблеми.

Наявність проблеми та її зміст визначає поточні цілі системи, зміст комплексу дій, ресурси та терміни. Для розробки комплексної цільової програми потрібно дослідити проблему за наступними напрямами: важливість, часовий аспект розв’язання проблеми, попередня оцінка ефективності вирішення проблеми, умови прийняття рішень, характер прийняття рішень, характер моделі проблемної ситуації, рівень формалізації процесу прийняття рішення, кратність ухвалення рішень, види рішень [29].

При застосуванні сценарного методу планування та розробці конкурентного сценарію, як показало дослідження, необхідно враховувати стилі організаційної поведінки вищого керівництва області. І. Ансоффа висловлюється стосовно стилів організаційної поведінки, яких вказаний дослідник виділяв два: прирістний та підприємницький [5]. Прирістний стиль спрямований на здійснення традиційної поведінки з мінімізацією відхилень як всередині організації, так і за її межами. Підприємницький стиль передбачає прагнення до постійних змін та вдосконалення досягнутого стану.

Два стиля, які згадані, вимагають різних наборів важелів у механізмі стратегічного управління регіоном.

Проведене дослідження дозволило виділити позиції, за якими відрізняється конкретне наповнення управлінської діяльності при кожному зі стилів організаційної поведінки:

1. Основний фактор розвитку.

2. Підхід до прийняття управлінського рішення.

3. Критерій розвитку.

4. Модель розвитку регіону діяльності.

5. Тип реагування на зміни навколишнього середовища.

6. Пріоритетний вид управління.

Стосовно факторів розвитку підприємницький стиль організаційної поведінки використовує в якості основного, що забезпечує конкурентноздатність регіону, – знання, інформацію. Прирістний стиль організаційної поведінки базується на використанні традиційних факторів.

Організаційний стиль поведінки впливає на вибір підходу до прийняття управлінського рішення. Прирістний стиль головним чином використовує технічні методи обґрунтування рішення, підприємницький використовує креатив як головний метод визначення шляхів вирішення ділової проблеми та відповідно, прийняття рішення.

Запропоновані Ансоффом стилі розглядають різні критерії стосовно розвитку регіону. При прирістному стилі оцінка розвитку здійснюється на основі визначення показників зростання валового регіонального продукту, показників ефективності, а при підприємницькому стилі головним показником розвитку є зростання долі регіону на ринку технологічних продуктів, особливо за рахунок інноваційних видів продуктів чи послуг, зростання якості життя в області.

Відповідно мають різне наповнення моделі розвитку регіону, які застосовані при кожному з розглянутих стилів організаційної поведінки. Прирістний стиль застосовує традиційну модель, в той час, як підприємницький викликає застосування інноваційної моделі. Відповідно прирістний стиль є характерним для інерційної моделі розвитку, а підприємницький – головним чином для конкурентної.

Методологічна позиція Ансоффа відносно стилів організаційної поведінки пояснює тип реагування організації на зміни зовнішнього середовища. При першому стилі здійснюється реактивний тип, при підприємницькому – проактивний тип, який певним чином формує зовнішнє оточення бізнесу.

І, нарешті, прирістний стиль організаційної поведінки обумовлює застосування в регіональному управлінні головним чином оперативного та поточного менеджменту, а підприємницький – стратегічного управління.

Таким чином, стратегічне управління регіоном, яке закладає основу стратегічного планування, обумовлене конкретним стилем організаційної поведінки, використовує знання та інформацію як основний фактор розвитку організації, застосовує креативний підхід до прийняття управлінських рішень, формує інноваційну модель розвитку регіону [24].

В межах цих методичних підходів доцільно використовувати SWOT-аналіз та SPACE- аналіз.

SWOT-аналіз дозволить визначити сильні та слабкі сторони регіону, його економіки та суспільного укладу. Особлива увага приділяється бізнесовим аспектам, особливо підприємницькій активності, інноваційному підприємництву, маркетинговому потенціалу та рівню його використання.

Даний аналіз також дозволяє оцінити внутрішні можливості та зовнішні загрози регіону, їх партнерські та конкурентні стосунки з іншими територіями, забезпеченість ресурсами та ступінь їх використання. Проведення даного виду аналізу сприяє дифузії ідеї кооперації та співпраці, що дозволяє стратегічно підходити до визначення можливостей об’єднання ресурсів, оптимізації їх використання, що безумовно впливає на підвищення результативності стратегічного управління.

Space-аналіз дозволяє позиціонувати регіон у стратегічному середовищі і визначити, яка стратегія лежить в основі його діяльності. На основі даного аналізу стратегія регіону може бути визначена як агресивна, консервативна, конкурентна чи оборонна. В основу аналізу закладено порівняння ринкового потенціалу регіону та фінансової сили регіонального соціально-економічного комплексу.

Непрофесіоналізм осіб, які здійснюють стратегічне планування, та осіб, що приймають стратегічні рішення, нівелюють всі дії, спрямовані на стратегічний розвиток регіону.

Стратегічне планування повинно здійснюватися не лише в умовах існуючого законодавства, але й передбачати тенденції у правотворчій діяльності, що підтверджує тезу про професіоналізм та компетенції регіональних стратегів.