У різноманітті суспільних відносин, пов’язаних із реалізацією творчих здібностей людини, слід окремо виділити відносини, пов’язані з правовою охороною результатів творчої діяльності. Специфіка такої діяльності полягає, на нашу думку, в тому, що її результат (думки, ідеї, погляди тощо), як правило, не має матеріального виразу, хоча і може бути зафіксований на матеріальних носіях. В цьому випадку певну соціальну цінність становить не носій, а ідея, що на ньому зафіксована в той чи інший спосіб. Відмінність інтелектуальної власності від власності на речі полягає перш за все в тому, що її об’єкти (ідеї, думки, погляди тощо) неможливо утримувати фізично, на відміну від речей, як об'єктів права власності. Так, Р.Б. Шишка розглядає здатність людини до творчості, як унікальне явище, що має свій внутрішній та зовнішній боки. Внутрішній бік складають процеси мислення та особливий емоційний стан у процесі творчості, зовнішній – форма вираження ідеї в носії[1]. Носій, в якому виражається згадана ідея (книга, креслення на папері, малюнки на полотні) зазвичай має властивість відображати зовнішній бік даної ідеї (сукупність звукових, візуальних, вербальних та інших ефектів) і сприйматись органами чуття людини безпосередньо (картини, книги) або за допомогою спеціальних пристроїв та програм (комп’ютер, DVD – програвач тощо). Отже, ці об’єкти можуть бути скопійовані, відображені та спотворені (навіть без згоди автора).
З цієї причини інтелектуальна власність є найуразливішою формою власності. Так, за даними, що були оприлюднені міністром освіти і науки С.М. Ніколаєнком під час проведення парламентських слухань “Захист прав інтелектуальної власності в Україні: проблеми законодавчого забезпечення та правозастосування” (21 березня 2007 р.), в 2006 р. було виявлено 812 злочинів проти прав інтелектуальної власності (на 70 відсотків більше ніж у 2005 році). Кримінальні справи за 462 злочинами (в 3,5 рази більше, ніж у 2005 р.) були направлені до суду[2]. Проте очевидним є те, що в умовах сучасного суспільства творча, інтелектуальна праця є не менш цінною. Тому для охорони досягнень творчої діяльності людини і використовується такий досить специфічний правовий інститут, як право інтелектуальної власності.
На нашу думку, головна, визначальна проблема в сучасному розумінні відносин, пов’язаних з реалізацією прав інтелектуальної власності, полягає в тому, що права інтелектуальної власності не є просто похідними від права власності. До них не може бути застосовано багато з понять теорії права власності. Адже власність ми розглядаємо перш за все, як право особи володіти, користуватися і розпоряджатися певними об’єктами. Проте, на нашу думку, до об’єктів прав інтелектуальної власності (наприклад, виконання музичного твору), не може бути застосовано право "володіння", що є одним з трьох фундаментальних прав в розумінні права власності. Також в цьому випадку, на нашу думку, не можна в повній мірі говорити про "користування". Адже користування передбачає певні дії з об’єктами, від яких суб’єкт користування отримує певну вигоду, користь (аналогічним є і російська термінологія "польза – пользование"). І якщо до об’єктів матеріального світу термін "користування" може бути використаний в повній мірі, то для об’єктів прав інтелектуальної власності – ні. Адже об’єктом прав інтелектуальної власності є оригінальна думка, ідея, погляд, виражені в певній матеріальній формі, а не просто річ – носій інформації (книга, компакт-диск тощо). Так, Р.Б. Шишка визначає, що право на результати творчої діяльності виступає в трьох правових категоріях: ідея, носій ідеї та і нформація про ідею та її носія[3]. Перехід права власності на річ, на відміну від права власності на матеріальні об’єкти матеріального світу, не спричиняє переходу прав на думку, ідею, погляд, що є об’єктом прав інтелектуальної власності. На нашу думку, для таких відносин доцільніше було б застосувати термін "право отримувати прибутки" ("jus fruendi"), наскільки це було притаманним для права власності раннього періоду римського права. З часом дане право щодо матеріальних об’єктів було охоплено правом користування ("jus utenndi")[4]. Проте для прав інтелектуальної власності цілком притаманним є право "розпорядження" – більше того, суб’єкти прав інтелектуальної власності мають виключне право розпоряджатися своїми правами, а також дозволяти використовувати їх іншим особам. При цьому навіть дане право не є абсолютним – адже автори наукових відкриттів, наприклад, не мають виключних прав на це відкриття, адже воно, на думку Підопригори О.А.[5] та Бошицького Ю.Л.[6], є досягненням всього людства і не може бути монополізованим.
Ще однією з ознак прав інтелектуальної власності є те, що фактично їх майновий сегмент має обмежений термін дії. Так, майнові права авторів діють протягом життя автора літературного, художнього чи музичного твору, а також протягом 70 років з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи останнього зі співавторів, який пережив інших співавторів. Немайнові права інтелектуальної власності за загальним правилом діють безстроково, проте деякі з них (суміжні права виконавців, права авторів винаходів, корисних моделей та промислових зразків тощо) діють лише за життя авторів (винахідників). Для майнових прав інтелектуальної власності на інші об’єкти також встановлені визначені строки дії (для винаходів – 20 років, корисних моделей – 10 тощо). В той же час право власності на річ не спливає з часом і для його втрати потрібна або воля власника, виражена певним чином (договори купівлі-продажу, дарування тощо), або неправомірне використання об’єктів права власності. Таким чином, до об’єктів прав інтелектуальної власності, на нашу думку, не може застосовуватися переважна більшість положень загальної теорії права власності, а сам термін "інтелектуальна власність" ("intellectual property") доцільно використовувати для практичного застосування з метою уникнення розбіжності в термінах.
У той же час, не можна зводити права інтелектуальної власності виключно до немайнових прав. Адже, як вказує І.В. Спасибо-Фатєєва, податкове законодавство визначає об’єкти інтелектуальної власності та інші аналогічні права до нематеріальних активів, визнаних у встановленому законодавством порядку до об’єктів права власності платника податку[7]. Отже, специфічною особливістю прав інтелектуальної власності є наявність як майнового, так і немайнового компоненту, коли майновий обмежений в часі, а немайновий – ні.
Складність будь-якого дослідження, пов'язаного з об'єктами прав інтелектуальної власності, значною мірою пов'язана зі специфікою виникнення таких прав. Так, Р.Б. Шишка визначає, що відносини інтелектуальної власності є похідними від природних прав фізичних осіб, зокрема, від права на творчість[8]. В той же час слід зауважити, що одним з наслідків такої творчої діяльності фізичної особи є поява в неї певних прав, в тому числі майнових. Саме від розв'язання проблеми співвідношення немайнового компоненту (який є безпосереднім наслідком творчої діяльності і тому є визначальним) із майновим і залежить система об'єктів прав інтелектуальної власності.
Тому за своєю правовою суттю об’єкти інтелектуальної власності доцільно поділити за критерієм того, які відносини в них є домінуючими – товарні (відносини економічного характеру) чи творчі (відносини з реалізації творчого потенціалу особистості).
Так, С.Е. Жилінський поділяє об’єкти інтелектуальної власності на дві групи. Перша включає безпосередньо результати інтелектуальної діяльності, наприклад, художні твори та винаходи. До другої він відносить прирівняні до результатів інтелектуальної діяльності засоби індивідуалізації юридичної особи, індивідуалізації продукції, виконуваних робіт чи послуг[9]. Проте, на нашу думку доцільно розширити другу групу даних відносин. В цьому можна спиратися на норми КК України, що злочини проти авторського права і суміжних прав (ст. 176) та проти прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію (ст. 177) відносить до групи злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав людини і громадянина. Таким чином, на нашу думку, згідно КК України, в даній групи відносин превалює творчий, інтелектуальний характер. У другій групі відносин – права на засоби індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів і послуг, а також права інтелектуальної власності на комерційну таємницю – домінуючим є господарський, комерційний аспект. Тож недарма вони віднесені КК України до групи злочинів у сфері господарської діяльності.
Отже, даючи класифікацію об’єктів прав інтелектуальної власності, слід зважати на рівень використання в них результатів інтелектуальної, творчої праці з одного боку, та господарських відносин – з іншого. Зрозуміло, що в міру розвитку нових технологій різниця між цими двома групами об’єктів буде звужуватися. Так, наприклад, Ю.Г. Следь розглядає злочини, передбачені ст.ст. 146, 147, 180 КК РФ, що відповідно передбачають порушення авторських і суміжних прав, порушення винахідницьких і патентних прав, незаконне використання товарного знака, як одну з форм недобросовісної конкуренції[10]..Ф. Проте на нинішньому етапі доцільно все ж таки чітко розділити дані групи прав інтелектуальної власності.
До першої групи – прав інтелектуальної власності на результати наукової, науково-технічної, літературної та художньої творчості, на нашу думку, належать:
1. авторське право – право інтелектуальної власності на літературний, художній та інший твір (комп’ютерні програми, компіляції даних тощо).
2. суміжні права – права інтелектуальної власності на виконання, фонограму, відеограму та програму (передачу) організації мовлення. Ці права є похідними від авторського права.
3. Права інтелектуальної власності на наукове відкриття. Науковим відкриттям, згідно ст. 457 ЦК України, є встановлення невідомих раніше, але об’єктивно існуючих закономірностей, властивостей та явищ матеріального світу, які вносять докорінні зміни у рівень наукового пізнання.
4. Права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель та промисловий зразок, раціоналізаторську пропозицію, топографію (компонування) інтегральної мікросхеми, селекційні досягнення (сорти рослин і породи тварин).
До другої групи – відносин у сфері господарювання, права на охорону яких прирівняні до прав інтелектуальної власності, на нашу думку, належать:
1. Права інтелектуальної власності на засоби індивідуалізації учасників цивільного (господарського) обороту, товарів і послуг – права на знаки для товарів і послуг (торговельні марки), фірмові (комерційні) найменування, кваліфіковані зазначення походження товару. Досить специфічна група об’єктів прав інтелектуальної власності, головне призначення яких – здійснювати ідентифікацію учасників ринкових відносин (виробників товарів і послуг, місця, з яких походять певні товари тощо).
2. Права інтелектуальної власності на комерційну таємницю. Комерційна таємниця є досить новим для України об’єктом прав інтелектуальної власності. Проте, в переважній більшості розвинутих країн комерційна таємниця вже давно здобула визнання, як один з об’єктів прав інтелектуальної власності (за класифікацією Угоди TRIPS – "undisclosed information" – закрита інформація).
Філософською основою сучасного розуміння інтелектуальної власності традиційно вважають трудову теорію власності видатного англійського філософа XVIІ ст. Джона Локка. В главі “Про власність” твору “Два трактати про правління” він визначав, що саме людська праця є джерелом розвитку власності[11]. Аналогічних поглядів на власність здебільшого притримувались і інші філософи епохи Просвітництва. Так, Адам Сміт в своєму трактаті "Дослідження про природу і причини багатства народів" також притримується думки про трудовий характер власності, хоча в нього, на відміну від Локка, дана ідея не повністю оформлена[12]. Відповідно, якщо окрім фізичної праці (результатом якої є певне матеріальне майно) існує інтелектуальна, то вона теж повинна мати свій результат. Саме цей результат є інтелектуальною власністю.
Класична німецька філософія, зокрема, І. Кант, бачила в авторському праві не просто форму власності, що забезпечує майнові вигоди. Літературна та творча діяльність розглядалась як продовження чи відображення особистості, по відношенню до якої він мав право на охорону, як на частину його особистості[13]. Отже, права автора і винахідника сприймались продовженням природних прав особи. Ця концепція вплинула згодом на формування концепції моральних (немайнових) прав авторів[14].
Через певну суперечність вищезгаданих двох концепцій в суспільній думці інтелектуальна власність має досить своєрідне відображення. Ще в середині XIX ст. сформувалася думка про те, що авторське право за своєю суттю є монополією і має всі недоліки, зазвичай характерні для монополій всі ці недоліки призводять до подорожчання товарів та інших економічних наслідків. Цієї позиції дотримувався, зокрема член палати громад британського парламенту Томас Маколей, що під час своєї законотворчої діяльності виявив себе противником посилення авторсько-правової охорони літературних і художніх творів, хоча і не заперечував майнових прав автора в принципі[15].
Інший погляд на власність сформувався під впливом ідей П.-Ж. Прудона, який висунув тезу "Власність – це крадіжка". Цей автор вказував на те, що власник в процесі виробництва використовує, по-перше, ресурси природи (зокрема, землю), що є загальною власністю суспільства. Таким чином, привласнення подібних благ є крадіжкою у суспільства. По-друге для процесів виробництва необхідним є цілеспрямована праця не лише самого власника, але й багатьох інших осіб (зокрема, найманих робітників), які, покращуючи певне майно, підвищують його вартість. За це підвищення вони отримують винагороду (заробітну плату). Проте, зазначає Прудон, заробітна плата є лише засобом відновлення сил робітників, потрачених на процес виробництва. Адже від використання власності власник отримує довготривалий зиск, на відміну від робітників, заробітна плата яких може бути використана лише протягом певного часу. А отже, стверджує Прудон, власність є крадіжкою у всього суспільства[16]. На сучасному етапі така позиція є особливо актуальною для прав інтелектуальної власності, адже, створюючи інтелектуальний продукт (винахід, програму для ЕОМ), особа користується всіма попередніми надбаннями цивілізації. При цьому часто такий продукт має вартість неспіврозмірну вартості благ, використаних для його виробництва.
Таким чином, можна побачити наступне: і трудова теорія власності, і ідея про те, що власність є крадіжкою у суспільства у відносинах, пов’язаних з використанням об’єктів прав інтелектуальної власності, в певній мірі мають сенс. Для з’ясування істини, на нашу думку, доцільно застосовувати принцип соціального натуралізму. Цей принцип, як стверджує О.М. Костенко, полягає в тому, що окрім фізичної та біологічної природи, існує ще одна форма природи – соціальна. В цій соціальній природі, як і в фізичній та біологічній, існують свої природні закони. Функція ж людини – надавати "законам природи" соціальної форми, яку ми називаємо законодавством, або нормативно-правовими актами. В той же час О.М. Костенко вказує, що зловживання правом – це таке свавільне використання чинного законодавства, коли воно саме при цьому не порушується, але порушуються природні закони суспільного життя, тобто закони природного права[17].
Користуючись даним методологічним принципом, можна виокремити такі ознаки прав на об’єкти інтелектуальної власності:
1. Вони є наслідком людської праці (зазвичай творчого характеру). Людська праця є природною, адже в соціальній природі (суспільному житті) вона є єдиним способом забезпечити життєдіяльність людини. В соціальній природі, на відміну від біологічної, набагато більша питома вага інтелектуальної праці, яка відрізняється від фізичної самим характером діяльності, а також характером одержаних результатів. Право на творчість є, як зазначалось раніше, природним правом, тому її результати повинні мати належну правову охорону, виражену в законодавчому забезпеченні прав інтелектуальної власності.
2. З іншого боку, будь-який об’єкт прав інтелектуальної власності створюється його автором не самостійно, а спираючись на попередні досягнення людства, на працю інших людей в суміжних галузях суспільного життя, економіки та культури. Творчість (творче мислення, творче сприймання, творча уява тощо), на нашу думку, є лише однією, хоч і важливою складовою творчої діяльності. Іншою, не менш важливою складовою є попередній досвід людства. Так, винайдення провідникового зв’язку було б неможливо без успіхів в металургії та хімії, винайдення літака – без досягнень в аеродинаміці та виробництві легких сплавів. Отже, на нашу думку, автор (винахідник тощо) не може свавільно монополізувати результати своєї інтелектуальної діяльності – вони мають стимулювати подальший суспільний прогрес. Таким чином, можна побачити зв’язок між інтересами суб’єкта інтелектуальної діяльності (особистий аспект прав інтелектуальної власності) та інтересами суспільства (суспільний аспект прав інтелектуальної власності), що відповідає природнім законам суспільного життя людей.
3. На нашу думку, розв’язання подібної суперечності має бути функцією не держави, а вільного ринку. На підтвердження цього можна навести приклад – в країнах з розвинутою ринковою економікою рівень порушень прав інтелектуальної власності набагато нижчий ніж в країнах, що розвиваються. Докладно це може проілюструвати такий приклад – у найрозвиненішій з країн Латинської Америки – Бразилії – частка піратських копій в музичному бізнесі складає 52%, а в одній з найбідніших – Парагваї – 99 %[18]. В той же час в Італії цей показник досягає 27%, Німеччині і Нідерландах – 15 %, Швейцарії – 12 %[19]. Отже, саме відсутність вільного ринку продуктів інтелектуальної діяльності створює умови для зловживання суб’єктами відповідних прав, завищення ціни і, як наслідок – збільшення кількості їх порушень. Так, С.А. Дзіс вказує на те, що виробники ПЗ для ЕОМ встановлюють для українських споживачів майже таку саму ціну на відповідні продукти, як і для краї з розвиненою економікою та набагато вищим рівнем життя, що є однією з причин порушень прав на відповідні об'єкти[20].
4. Охорона (особливо кримінально-правова) прав інтелектуальної власності не може суперечити природнім законам розвитку суспільства. На нинішньому етапі, враховуючи всі основні досягнення НТР, неправильне застосування кримінально-правових та інших норм щодо охорони прав інтелектуальної власності може призвести до гальмування процесів розвитку науки і техніки. Тобто, посилюючи охорону прав інтелектуальної власності на ті чи інші об’єкти, слід все ж уникати перетворення таких прав на монопольні – адже в такому випадку подальший розвиток науки, техніки тощо буде залежати від волі однієї особи (фізичної чи юридичної) або групи осіб, що мають такі монопольні права. А це, безперечно, буде не на користь подальшого суспільного розвитку. Отже, врахування і інтересів суспільства, і суб'єктів прав інтелектуальної власності є природною і закономірною складовою кримінально-правової охорони прав інтелектуальної власності.
Для більш ефективного дослідження прав інтелектуальної власності, як об’єкта кримінально-правової охорони, необхідним є розмежування таких понять, як “право інтелектуальної власності” та “права інтелектуальної власності”. При зовнішній схожості даних термінів вони все ж мають дещо відмінне тлумачення.
Як відомо, існує декілька видів тлумачення правових норм. По-перше, воно поділяється на офіційне, яке здійснюється спеціально уповноваженими державними органами і неофіційне. Офіційне, в свою чергу, поділяється на нормативне та судове (казуальне). Офіційне тлумачення є базовим, тому воно відіграє провідну роль при розв’язанні правових спорів. Неофіційне тлумачення поділяється на доктринальне, що дається юристами-науковцями, професійне – юристами не по конкретним справам, а також побутове – будь-якими громадянами[21].
Доктринальне тлумачення норм, що регулюють правовий статус інтелектуальної власності має важливе значення, адже для дослідження будь-яких правовідносин і правильного застосування норм права потрібно наукове розуміння їхньої сутності і їх місця в соціальній системі.
В ЦК Україні питання правового регулювання прав інтелектуальної власності присвячено книгу четверту, що має назву “Право інтелектуальної власності” (гл. 35-46). Перша стаття з цієї книги – ст. 418 дає таке визначення права інтелектуальної власності: “право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншими законами”. В подальших статтях ЦК України більш детально регламентується, якими саме правами наділена особа – суб’єкт права інтелектуальної власності. Так, ст. 423, 424 ЦК, визначають, які права інтелектуальної власності є майновими, а які – немайновими. В той же час, глави 36-46 ЦК України визначають окремі види права інтелектуальної власності, класифіковані відповідно до об’єктів. Таким чином, аналізуючи Цивільний кодекс України, можна зробити висновок, що в практичній діяльності коректним є вживання обох термінів – і терміну “право інтелектуальної власності”, і терміну “права інтелектуальної власності”, причому перший може бути розглянутий, як більш широке поняття. Проте, на нашу думку, ЦК України розглядає саме суб’єктивне право особи на літературний чи художній твір, винахід тощо.
Отже, термін “право інтелектуальної власності” доцільно використовувати для позначення правового інституту, що являє собою сукупність норм, які здійснюють регулювання і охорону використання результатів літературної, художньої, наукової та інших видів творчості людини, а термін “права інтелектуальної власності” – для визначення об’єкта правової охорони даного інституту (сукупність суб’єктивних прав особи на результати своєї творчої діяльності).
Об’єкти права інтелектуальної власності відіграють надзвичайно велику роль у сучасному світі. Такі держави світу, як США та Японія завдяки ним посідають провідне становище у світі – адже використання інтелектуального продукту в сфері науки та виробництва приносить додатковий прибуток[22]. В той же час, зазначає В.Ф. Антипенко, менш розвинені країни "другого" та "третього рівня" змушені будувати свій розвиток на копіюванні та запозиченні, а не на інноваціях і науково-технічному прогресі, вичерпуючи свій потенціал розвитку[23]. Цей приклад є повчальним для України. Інститут права інтелектуальної власності, на нашу думку, вже не може обмежуватися виключно цивільно-правовою сферою, він стає комплексним. О.П. Орлюк та О.О. Штефан вважають право інтелектуальної власності самостійною комплексною галуззю права, яка перебуває на стадії формування, являє собою сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини, пов'язані із створенням об'єктів права інтелектуальної власності, здійсненням та захистом прав на ці об'єкти[24].
П. “о” ст. 71 Конституції РФ під час переліку галузей права, що регулюються виключно федеральними нормативними актами, окремо згадує цивільне право і окремо – правове регулювання інтелектуальної власності[25]. Окремими актами регулюється і право інтелектуальної власності в США – відповідно Розділами 17 (“Авторське право”) та 19 (“Патенти”) Зводу законів США[26]. У Франції також існує окремий акт – Кодекс інтелектуальної власності, норми якого регулюють в тому числі питання охорони прав інтелектуальної власності[27].
Права інтелектуальної власності знайшли своє відображення і в ряді міжнародних документів. Перші з них – Паризька конвенція з охорони промислової власності, Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів та Мадридська Угода про міжнародну реєстрацію знаків – були підписані ще наприкінці ХІХ ст. (відповідно у 1883, 1886 та 1891 роках). На цей час структура міжнародно-правового регулювання включає документи міжнародного (Паризька і Бернська Конвенції, Мадридська угода, Всесвітня конвенція про авторське право 1952 р. тощо), регіонального (Європейська патентна конвенція 1973, Євразійська патентна конвенція 1995 р. тощо) та двостороннього характеру[28]. Особливе місце в цих документах займає Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (угода TRIPS), прийнята внаслідок Уругвайського раунду переговорів[29]
Отже, права інтелектуальної власності, як об'єкт кримінально-правової охорони – це породжені інтелектуальною працею людини, такі, що відповідають законам розвитку соціальної природи, юридично встановлені законодавством і міжнародними договорам України, майнові та немайнові права фізичних і юридичних осіб на результати наукової, науково-технічної, літературної та художньої творчості, на засоби індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів і послуг, а також на інші об’єкти, прирівняні до об’єктів прав інтелектуальної власності.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 88 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |