Читайте также:
|
Серед злочинів у сфері господарської діяльності особливе місце займають злочинні діяння проти комерційної та банківської таємниці (ст.ст. 231, 232 КК), та проти нерозголошуваної інформації про емітента або цінні папери (інсайдерської інформації), що передбачено ст. 232-1 КК.
Дослідження даних злочинів, як і попередніх, доцільно було б почати з дослідження об’єкта і предмета злочину. Об’єктом злочину, виходячи з запропонованої в попередніх розділах концепції об’єкта, вважаємо встановлений за допомогою норм права порядок суспільних відносин, що виникають з приводу прав на певні види закритої інформації: комерційну та банківську таємницю (ст.ст. 231, 232 КК) та інсайдерську інформацію (ст. 232-1 КК). Проте в даній ситуації складність визначення об’єкта і предмета злочинів полягає в наступному:
1. Наявні певні складності у визначенні поняття “комерційна таємниця” (яка згідно ст. 420 ЦК є одним з об’єктів прав інтелектуальної власності) та співвідношенні її з поняттям “банківська таємниця”. Так, якщо М.В. Таран вважає банківську таємницю різновидом комерційної таємниці[226], то Н.В. Лісіцина – окремим видом конфіденційної інформації, що ніяким чином не є складовою частиною комерційної[227]. О.Е. Радутний, пропонуючи ввести до предметів охорони ст.ст. 231, 232 КК окрім комерційної, ще й банківську таємницю, все ж розмежовує ці поняття за режимами правового регулювання[228]. С.О. Харламова визначає 5 критеріїв розмежування комерційної і банківської таємниці[229]. Введене законом “Про цінні папери та фондовий ринок” поняття “інсайдерська інформація” ще більш ускладнило ситуацію. Також не зовсім ясним є співвідношення перелічених видів інформації з професійними таємницями (адвокатською, нотаріальною тощо).
2. Проблемою є також те, що правове регулювання комерційної таємниці охоплюється багатьма актами, що належать до різних галузей права – цивільного, господарського, трудового, а також адміністративного та кримінального, які, як стверджують ряд українських вчених-цивілістів, часто непослідовні і навіть суперечать один одному[230]. Відсутність єдиного нормативного акта, що здійснює правове регулювання комерційної таємниці, призводить до значних недоліків в реалізації її охорони. Так, С.О. Харламова вказує на те, що в 2001-2007 рр. було порушено 18 кримінальних справ за ст. 231 КК (по 9 з них справи закриті на підставі п.3 ст. 206 КПК оскільки злочини були вчинені з використанням Інтернету і особу винного знайти не вдалося) та 10 – за ст. 232 КК[231]. В той же час за даними Державної судової адміністрації України у 2004 – першій половині 2007 рр. не набуло чинності жодного обвинувального вироку за ст.ст. 231,232[232].
Відповідаючи на перше з поставлених вище питань, слід зазначити, що в українському законодавстві відсутня чітка позиція щодо співвідношення комерційної та банківської таємниці, а також комерційної таємниці і інсайдерської інформації. Проте всі дані злочини відносяться до групи господарських злочинів. При аналізі ж об’єктів господарських злочинів доцільно було б, на нашу думку, використовувати позицію П.А. Вороб’я, який визначає родовий об’єкт господарських злочинів, як правильну, відповідну інтересам держави і народу України, засновану на законодавстві та інших нормативно-правових актах України, господарську діяльність всіх суб’єктів такої діяльності незалежно від форм власності[233]. В цьому визначенні важливим є сполучення “відповідна інтересам” держави і народу. В контексті побудови в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки така відповідність інтересам держави і суспільства означає розвиток принципів чесної конкуренції на ринку України. Промислове шпигунство (збирання інформації з обмеженим доступом, що становить комерційну цінність) та розголошення такої інформації становить загрозу для конкурентної політики – адже воно ставить одних суб’єктів господарювання у невиправдано вигідне становище порівняно з іншими. Це, на нашу думку, фактично і є основним фактором, що об’єднує злочини, передбачені ст.ст. 231, 232, 232-1 КК України в одну групу – злочини проти встановленого законодавством порядку обігу інформації з обмеженим доступом, що має комерційну цінність. Комерційна таємниця завжди має певну комерційну цінність, під якою, наприклад, Т.В. Івченко розуміє елементи її новизни, що не є загальновідомими, обумовлюють її значимість в цивільних відносинах і забезпечують суб’єктам права на комерційну таємницю певні конкурентні переваги та додатковий економічний ефект від здійснення підприємницької діяльності[234].
Проте виникає закономірне питання, що ж саме відноситься до інформації з обмеженим доступом, що становить комерційну цінність. Власне, комерційну цінність можуть становити крім комерційної і банківської таємниці та інсайдерської інформації, також адвокатська, нотаріальна, інші види таємниць.
Спільною ознакою цих правових явищ є те, що всі вони є різновидами інформації. Інформацією, відповідно до ст. 1 Закону України “Про інформацію” є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі[235]. Отже, для того, щоб відомості вважалися інформацією, потрібно: а) щоб вони були зафіксовані у певних документах, або б) щоб вони були публічно оголошені. Обидва випадки фактично передбачають певну “соціалізацію” відомостей. Документом, згідно ст. 27 цього Закону, є передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або іншому носії. Загалом ці два способи “соціалізації” відомостей можна охарактеризувати, як переважно внутрішній (коли інформація розповсюджується серед обмеженого кола осіб за допомогою спеціалізованих документів) та переважно зовнішній (коли інформація оприлюднюється невизначеному колу осіб). Ці способи не є єдиними – існує багато перехідних форм – від цілком таємної інформації до загальнодоступної. Відповідно, ст. 28 Закону “Про інформацію” поділяє інформацію за режимом доступу до неї на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Остання в свою чергу поділяється за своєю суттю на конфіденційну і таємну. Співвідношення цих видів інформації закладається в ст. 30 Закону.
Конфіденційна інформація, за визначенням ч. 2 ст. 30, є відомостями, що знаходяться у володінні, користуванні та розпорядженні окремих фізичних та юридичних осіб і поширюється за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. П. 5 Закону визначає, що громадяни і юридичні особи, що є власниками такої інформації, самостійно визначають режим доступу до неї та встановлюють для неї систему (способи) захисту, а п. 6 – передбачає винятки з цього правила (це, зокрема, ті відомості комерційного, банківського та іншого характеру, приховування яких може нанести шкоду суспільству).
Таємну інформацію, відповідно до ч. 7 ст. 30 цього Закону, утворюють державна та інші передбачені законом таємниці. Враховуючи наявність комерційній та банківській таємниці терміна “таємниця”, слід, на перший погляд, віднести їх до категорії таємної інформації. Такої думки притримується, зокрема, В. Іващенко[236]. В той же час В.В. Скибицький вважає, що комерційна таємниця належить до конфіденційної інформації[237]. М.В. Рудик одним з різновидів комп’ютерної інформації закритого типу (поряд з таємницею приватного життя і державною таємниці) визначає комерційну і банківську таємницю[238]. До конфіденційної інформації комерційну таємницю відносить і Г.О. Шлома. Вона також виділяє такий особливий вид інформації, як службова таємниця, яку характеризує, як доступ до яких обмежений колом виконавців зі специфічними службовими обов’язками, яким заборонено розголошувати ці відомості. Така інформація, на відміну не пов’язана з комерційною цінністю, хоча й має комерційний характер[239]. Л.Д. Топалова вважає, що до комерційно цінної інформації, яка створюється у науково-дослідних інститутах та учбових закладах і не має ефективного правового захисту, доцільно було б застосовувати аналогію режиму комерційної таємниці[240]. Саме такою аналогією мала б, на нашу думку, стати службова таємниця. Як спеціальний вид таємниці, службова таємниця, передбачена в нормах права РФ, в тому числі в нормах ст. 183 КК РФ. Проте її відсутність в нормах українського законодавства дозволяє зробити припущення, що в подібні відомості не є об’єктом правової охорони за ст.ст. 231, 232 КК.
Отже, слід конкретизувати правовий режим цих видів інформації за наступними критеріями:
1. Підстава виникнення. Кожен з цих видів інформації виникає за наявності певної правової підстави. Так, відповідно до ст. 44 Закону “Про цінні папери і фондовий ринок” інсайдерською інформацією є будь-яка не оприлюднена інформація про емітента або цінні папери. Визначення конкретних видів цієї інформації міститься у Рішенні Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку “Про визначення інформації, що належить до інсайдерської” № 1344 від 21.11.2006 р., зокрема, п. 1 цього акту. Така інформація є інсайдерською лише до моменту її офіційного оприлюднення шляхом, передбаченим законодавством, пункт, адже до інсайдерської інформації належать і ті відомості, що мають бути відкритими. Так, п.п. 1.3. Рішення встановлює, що до інсайдерської інформації належить, зокрема, рішення вищого органу емітента про припинення або банкрутство емітента або рішення вищого органу емітента про зменшення статутного капіталу. Згодом, після офіційного оприлюднення інформації про припинення або банкрутство або після державної реєстрації змін до статуту, пов’язаних зі зменшенням статутного капіталу, ця інформація стає відкритою і відповідальність за її розголошення не може бути накладена. Закон накладає обмеження на розголошення саме неоприлюдненої інформації з метою запобігання спекуляціям на фондовому ринку. Вся інша інформація про емітента є відкритою і не може вважатися інсайдерською.
Банківська таємниця, відповідно до ч. 1 ст. 60 Закону “Про банки і банківську діяльність” є інформацією щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту. Конкретний перелік відомостей що становлять банківську таємницю, відповідно до ч. 2 цієї статті складає: 1) відомості про банківські рахунки клієнтів, у тому числі кореспондентські рахунки банків у Національному банку України; 2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди; 3) фінансово-економічний стан клієнтів; 4) системи охорони банку та клієнтів; 5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи – клієнта, її керівників, напрями діяльності; 6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація; 7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню; 8) коди, що використовуються банками для захисту інформації. Отже, банківська таємниця може включати в себе відомості, що одночасно складають комерційну таємницю суб’єкта господарювання. Проте, як зазначає Л.Д. Топалова, такі банківську таємницю можуть складати як комерційна таємницю, так і особиста таємницю клієнта або таємниця його особистого життя[241].
Таким чином, конкретний перелік відомостей, що становлять банківську таємницю і інсайдерську інформацію, визначається державою за допомогою вищевказаних нормативно-правових актів. Дещо інша ситуація з відомостями, що становлять комерційну таємницю. Відповідно до ст. 505 ЦК України, комерційною таємницею є інформація, яка: 1) є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають з видом інформації, до якого вона належить; 2) у зв’язку з вищенаведеним має комерційну цінність та 3) була предметом адекватних існуючим обставинам заходів по збереженню її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Особами, які законно контролюють таку інформацію, виходячи з аналізу норм цивільно може бути як сам власник (відповідно до ст. 36 ГК України це має бути суб’єкт господарювання), так особи, яким цю інформацію було надано відповідно до трудового договору (наймані працівники суб’єкта господарювання), цивільно-правової угоди (контрагенти суб’єкта господарювання) або в примусовому порядку, передбаченому законодавством (працівники судових та правоохоронних органів). На всіх них розповсюджуються обов’язки щодо вжиття заходів по збереженню секретності цієї інформації.
І ЦК, і ГК України визначають, що комерційну таємницю можуть складати відомості технічного, комерційного, виробничого та іншого характеру. Законодавство не визначає конкретного переліку таких відомостей – натомість воно визначає лише перелік відомостей, що не можуть бути комерційною таємницею. Так, згідно Постанови Кабінету міністрів України “Про перелік відомостей, які не становлять комерційної таємниці” № 611 від 9 серпня 1993 р., до комерційної таємниці не можуть бути віднесені: установчі документи; документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами; інформація за всіма встановленими формами державної звітності; дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов’язкових платежів; відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також про наявність вільних робочих місць; документи про сплату податків і обов’язкових платежів; інформація щодо забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров’ю, а також інші порушення законодавства України та розмір заподіяних при цьому збитків; документи про платоспроможність, відомості про участь службових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спідках, об’єднаннях та інших організаціях які займаються підприємницькою діяльністю; відомості, що відповідно до законодавства підлягають оприлюдненню. Це в основному відомості, що складають “зовнішню” складову діяльності підприємства, соціально важливу роль в сплаті податків і зборів, створенні робочих місць, дотриманні законодавства щодо охорони навколишнього природного середовища тощо. Керівник підприємства не може надавати подібним відомостям правового режиму комерційної таємниці[242]. Всі інші відомості можуть бути комерційною таємницею підприємства. Проблемою, з точки зору О.О. Підопригори, є те, що у нерозкритій інформації (комерційній таємниці) нема що захищати – офіційної реєстрації такої інформації не існує, охоронних документів на неї ніхто не видає, сутність її має суворо конфіденційний характер. Тому захист такої інформації має бути справою її власника. Умовами такого захисту є: 1) відсутність доступу до даної інформації третіх осіб на законній основі; 2) вжиття власником такої інформації заходів по її збереженню. Саме в залежності від вжиття подібних заходів і визначається строк правової охорони нерозкритої інформації[243].
Г.О. Сляднєва визначає, що право суб’єкта господарювання на комерційну таємницю включає в себе три елементи, одним з яких є можливість суб’єкта господарювання визначати склад інформації, що становить комерційну таємницю, вживати заходів для охорони її секретності, розпоряджатися нею тощо[244]. На відміну від банківської таємниці та інсайдерської інформації, перелік відомостей, що становлять комерційну таємницю, самостійно визначається суб’єктом господарювання.
Правовою підставою для виникнення відносин щодо охорони прав інтелектуальної власності на комерційну таємницю є, виходячи з аналізу ст. 36, рішення суб’єкта господарювання. Це рішення, на нашу думку, має бути оформлено певним чином (наказ, положення або інструкція затверджена керівником або правлінням суб’єкта господарювання в порядку, встановленому законодавством і установчими документами суб’єкта господарювання). Щодо змісту такого рішення, то, окрім переліку відомостей, що відносяться до комерційної таємниці даного підприємства, воно має включати також конкретні методи захисту такої інформації. В.М. Попович поділяє ці методи на такі види: правовий (шляхом закріплення в нормативних і установчих документах прав і обов’язків суб’єктів щодо захисту інформації з обмеженим доступом), а також організаційний і технічний[245]. Вважаємо що до правових методів охорони комерційної таємниці також має бути віднесено і встановлення порядку ознайомлення працівників суб’єкта господарювання з відомостями, що становлять комерційну таємницю.
2. Строк чинності прав на даний вид інформації. Важливим аспектом для кваліфікації злочинів, передбачених ст.ст. 231, 232, 232-1 КК України є строк чинності прав на дані види інформації. Такий строк згідно ст. 508 ЦК та ч. 2 ст. 162 ГК є невизначеним – він обмежується часом дії передбачених ч. 1 ст. 162 ГК та ч. 1 ст. 505 ЦК умов. Тобто майнові права інтелектуальної власності на комерційну таємницю чинні протягом всього часу, поки відповідні відомості: 1) невідомі третім особам і в зв’язку з цим мають комерційну цінність; 2) до них немає доступу сторонніх осіб на законних підставах; 3) власник майнових прав вживає належних заходів (правових, організаційних та технічних) до охорони їх конфіденційності.
Для банківської таємниці та інсайдерської інформації більш характерним є не строк чинності майнових прав, а про строк чинності відповідного статусу відомостей. Такий строк для відомостей, що становлять інсайдерську інформацію встановлюється до моменту офіційного оприлюднення в порядку, передбаченому чинним законодавством (п. 1 Рішення Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку “Про визначення інформації, що належить до інсайдерської” № 1344). Відомості, що становлять банківську таємницю, взагалі не втрачають такого статусу. Єдина можливість для втрати ними такого статусу – зміни до законодавства. Таким чином, для втрати певними відомостями статусу комерційної таємниці потрібна свідома діяльність її власника (відміна акту, яким надано такий статус, невжиття належних заходів щодо збереження її конфіденційності тощо). Для банківської таємниці та інсайдерської інформація така зміна статусу можлива лише у випадках, прямо передбачених законодавством.
3. Суб’єкт прав (власник) такої інформації та його повноваження щодо її законного розкриття. Цей аспект є дуже важливим – адже фактично вирішується питання щодо потерпілого у відповідних злочинах. Специфіка таких злочинів полягає в тому, що особою, якій нанесено шкоду, найчастіше буває юридична особа, яка в кримінальному процесі виступає не в якості потерпілого, а лише в якості цивільного позивача. Проте важливим для правоохоронної діяльності в цьому випадку залишається питання про хто є власником таких видів інформації, як комерційна та банківська таємниці та інсайдерська інформація.
Суб’єктом прав інтелектуальної власності на комерційну таємницю є, відповідно до норм ст.ст. 36, 162 ГК України, є суб’єкт господарювання. ЦК України в ст. 505 застосовує термін “особа, яка законно контролює цю інформацію”, не визначаючи, чи має така особа бути фізичною або юридичною, суб’єктом господарювання чи некомерційною організацією тощо. В той же час, враховуючи те, що однією з ознак комерційної таємниці є комерційна цінність, слід визнати, що суб’єктом прав інтелектуальної власності на комерційну таємницю має бути лише суб’єкт, який може використовувати такі відомості в комерційній діяльності. Такою особою може бути лише фізична або юридична особа, якій на підставі чинного законодавства надано право займатися підприємницькою діяльністю. Фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності самостійно визначає порядок охорони комерційної таємниці, режим доступу до неї та коло осіб, що мають доступ до цих відомостей. Якщо власником майнових прав інтелектуальної власності на комерційну таємницю є юридична особа, то всі названі елементи охорони комерційної таємниці встановлюються у відповідності зі статутними документами. Фактично і цивільне і господарське законодавство не обмежує керівників підприємство у виборі форм і методів охорони комерційної таємниці, а також порядку доступу до неї. Такі обмеження можуть стосуватися лише в якості заборони відверто протизаконних дій. Так, працівник підприємства, що отримав доступ до комерційної таємниці, має надати письмову згоду на це і взяти зобов’язання не розголошувати інформацію, що складає комерційну таємницю. Працівник може бути ознайомлений з такими відомостями і повністю (зазвичай це керівники підприємства і головні бухгалтери) і частково (в межах, що необхідні йому для виконання своїх виробничих функцій). Обсяг відомостей, з якими ознайомлено працівника, також має бути документально зафіксований. Документ, яким працівник надає згоду на ознайомлення його з відомостями, що складають комерційну таємницю та зобов’язується не розголошувати ці відомості, в подальшому може бути використаний в якості доказу в кримінальній справі.
Дещо відмінним є статус суб’єктів банківської таємниці. Суб’єктом банківської таємниці є відповідна банківська установа. На відміну від власника комерційної таємниці, банк не може свавільно встановлювати режим охорони відомостей, що становлять банківську таємницю. Всі відповідні методи збереження банківської таємниці викладені в ч. 1 ст. 61 Закону “Про банки і банківську діяльність”. Ч. 2 цієї статті встановлює обов’язок банківської установи (на відміну від права власника комерційної таємниці) при вступі на посаду її службовців брати з них підписане зобов’язання щодо збереження банківської таємниці (тобто керівники та службовці банків не мають права її розголошувати або використовувати з вигодою для себе). Одночасно, порядок і підстави розкриття відомостей, що становлять банківську таємницю, чітко визначений в ч. 1 ст. 62 Закону “Про банки і банківську діяльність”, причому після розкриття ці відомості не втрачають статусу таємниці – просто до кола суб’єктів, що мають зобов’язання по її збереженню додаються ще особи, яким ця таємниця була розкрита (працівники правоохоронних органів, Національного банку України, банків-контрагентів). В той же час банк не може самовільно позбавити відповідні відомості статусу банківської таємниці. Отже, на відміну від власників комерційної таємниці, суб’єкти банківської таємниці не мають права самовільно розпоряджатися та передавати цю інформацію.
Те ж саме можна сказати і про інсайдерську інформацію. Тут ситуація є ще більш складною через відносну новизну даного інституту. Статус інформації з обмеженими доступом втрачається такими відомостями лише за умови її офіційного оприлюднення в порядку, передбаченому законодавством.
Власником інсайдерської інформації є емітент. Отже, всі права на користування та розпорядження інсайдерською інформацією належать саме емітентові. Він же, згідно ч. 4 Закону “Про цінні папери і фондовий ринок”, зобов’язаний вести облік осіб, яким надано доступ до інсайдерської інформації. Такими вторинними суб’єктами-носіями є інсайдери, якими, згідно ч. 3 ст. 44 цього Закону можуть бути:
1) власниками голосуючих акцій емітента або часток (паїв) у статутному капіталі емітента. В даному випадку мова йде про акціонерів (у акціонерних товариствах), засновників і учасників товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю тощо. Вони мають право на ознайомлення з інформацією про підприємство, проте, якщо дана інформація є інсайдерською інформацію, не мають права її використовувати в особистих цілях або розголошувати.
2) посадовими особами емітента. Такими посадовими особами є зазвичай керівний апарат, а також інші відповідальні працівники. Порядок ознайомлення працівників з інсайдерською інформацією в цілому схожий з порядком ознайомлення з відомостями, що становлять банківську таємницю.
3) особами, які мають доступ до інсайдерської інформації у зв'язку з виконанням трудових (службових) обов'язків або договірних зобов'язань незалежно від відносин з емітентом.
Таким чином, проаналізувавши три різновиди комерційної інформації закритого типу, можна зробити висновок: комерційна таємниця, як її визначає чинне цивільне і господарське законодавство, є правовим явищем, абсолютно відмінним від банківської таємниці та інсайдерської інформації. Якщо в комерційній таємниці домінує приватно-правовий метод регулювання (власник прав на комерційну таємницю самостійно визначає перелік відомостей, що становлять комерційну таємницю, порядок ознайомлення з ними), то для банківської таємниці та інсайдерської інформації більш характерним є публічно-правовий метод (коли основні способи захисту, порядок доступу до інформації та інші важливі питання визначаються державою за допомогою законів та підзаконних нормативних актів).
Це, на нашу думку, правильно – адже відомості, що становлять комерційну таємницю, більшою мірою присвячені внутрішнім технологічним, виробничим та іншим аспектам діяльності суб’єкта господарювання і, відповідно, оприлюднення таких відомостей наносить шкоду лише суб’єкту господарювання. Недарма, наприклад в багатьох розвинутих державах світу відносини в сфері охорони прав на комерційну таємницю регулюються не законами (У Франції, Великій Британії, Німеччині, Австрії, Італії, Японії та Китаї взагалі відсутнє профільне законодавство), а угодами між робітником та роботодавцем (в сфері трудових відносин) або угодою про конфіденційність (в рамках цивільно-правових відносин)[246].
В той же час порушення прав на банківську таємницю може завдати шкоди і самому банкові, і всім його клієнтам, і, відповідно, всій фінансово-кредитній системі країни. Неправомірне використання або розповсюдження відомостей, що становлять інсайдерську інформацію, також завдає шкоди не тільки емітенту, але й всьому фондовому ринку. Саме тому державне регулювання охорони прав на ці відомості більш розвинене в порівнянні з комерційною таємницею.
Загалом, судячи з зовнішніх ознак, комерційну таємницю слід вважати різновидом конфіденційної інформації, а банківську таємницю та інсайдерську інформацію – таємної. Хоча за зовнішніми ознаками всі ці види інформації і підпадають під встановлене Угодою TRIPS визначення закритої інформації, все ж об’єктом прав інтелектуальної власності серед цих трьох об’єктів є лише комерційна таємниця. Отже, в системі закритої інформації комерційного характеру (комерційної конфіденційності) слід вирізнити такий об’єкт прав інтелектуальної власності, як комерційна таємниця.
Далі в дослідженні ми будемо розглядати лише проблеми кримінально-правової охорони комерційної таємниці. Банківська таємниця і інсайдерська інформація, як інші форми комерційної конфіденційності, не можуть входити в предмет даного дослідження. Отже, в частині, що є важливою для даного дослідження об’єктом злочинів, передбачених ст.ст. 231, 232 КК України, є порядок суспільних відносин що виникають з приводу прав інтелектуальної власності на комерційну таємницю.
Комерційною таємницею в об’єктивному вираженні є система захисту і охорона певних відомостей, що становлять цінність для певного суб’єкта господарської діяльності, розроблена цим суб’єктом. Відомості, що становлять комерційну таємницю, можуть мати ознаки творчості. Це, наприклад, можуть бути технічні вдосконалення, що не є винаходами чи корисними моделями, креслення, проектна документація тощо. Винаходи та корисні моделі не є подібними відомостями, бо зазвичай після реєстрації патентів на них вони публікуються у спеціалізованих виданнях (за винятком секретних винаходів і секретних корисних моделей).
Отже, певна частина відомостей, що становлять комерційну таємницю, може мати в собі творчий компонент. Проте цінність відомостей, що становлять комерційну таємницю підприємства, не впливає на рівень їх правової охорони.
З цього можні зробити висновок, що комерційна таємниця є господарсько-правовим явищем, законодавчо прирівняним до об’єктів прав інтелектуальної власності. Отже, предметом злочинів, передбачених ст.ст. 231, 232 КК України (в частині охорони прав інтелектуальної власності) є права суб’єкта господарювання на захист належних йому відомостей технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, віднесених до комерційної таємниці суб’єктам господарювання на підставі та в порядку, визначеному законом.
Чому ж комплекс майнових прав на комерційну таємницю охоплюється з нашої точки зору, поняттям „право на захист комерційної таємниці”? Це, на нашу думку, охоплюється самим змістом нашого дослідження. Специфіка кримінально-правових норм полягає в тому, що їх дія починається з моменту порушення не тільки норм права, але й завдання шкоди інтересам фізичних і юридичних осіб та держави.
З-посеред майнових прав інтелектуальної власності слід вирізнити передбачене п.3 ч.1ст. 506 ЦК України право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці. Фактично це означає, що суб’єкт прав інтелектуальної власності на комерційну таємницю, має право самостійно або за допомогою інших передбачених законом засобів охороняти відомості, що становлять комерційну таємницю.
Одним з подібних засобів є визначення злочинними таких дій, як незаконне збирання з метою використання або використання (ст. 231 КК) та розголошення (ст. 232 КК) відомостей, що становлять комерційну таємницю.
В ряді країн (Російська Федерація, Латвія, Вірменія) норми, що здійснюють охорону комерційної таємниці, об’єднанні в одній статті В КК РФ це ст. 183, в КК Латвії – ст. 200, в КК Вірменії – ст. 199.
На нашу думку, таке поєднання злочинного розголошення, збирання з метою використання та використання комерційної таємниці в нормах однієї статті має певний сенс. Адже, в нинішній редакції статей 231, 232 КК відповідні злочини мають спільний об’єкт і предмет, розрізняючись лише за суспільно небезпечним діянням, спеціальним суб’єктом в ст. 232, та покаранням, що накладаються відповідно до санкцій цих статей. Доцільніше було б, на нашу думку об’єднати злочини передбачені ст. ст. 231, 232 КК, в межах норм однієї статті. Після аналізу передбачених цими статтями мір покарання можна побачити, що більш суспільно небезпечними є діяння, спрямовані на умисне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять і банківську таємницю.
Кримінальний кодекс не містить визначення змісту злочинних діянь, що складають об’єктивну сторону злочинів, передбачених ст. ст. 231,232 КК – збирання, використання та розголошення відомостей, що становлять комерційну таємницю. Норми даних статей, як і інших статей, що здійснюють охорону прав інтелектуальної власності, є бланкетними. За відсутності законодавчого акта, спеціально присвяченого комерційній таємниці, визначення дій, що становлять суспільно небезпечні діяння, передбачені ст.ст. 231, 232 КК України, можна здійснити в нормах ГК України.
Ст. 36 ГК „Неправомірне збирання, розголошення та використання відомостей, що є комерційною таємницею” визначає, які саме дії порушують принципи чесної конкуренції шляхом посягання на комерційну таємницю.
Ч. 2 даної статі визначає, що неправомірним збиранням відомостей, що становлять комерційну таємницю, вважається добування протиправним способом зазначених відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоду суб’єкту господарювання.
В ч. 5 даної статті дано наступне визначення використання комерційної таємниці. Неправомірним використанням комерційної таємниці є впровадження у виробництво чи використання під час планування чи здійснення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять відповідно до закону комерційної таємницю.
Таке визначення, на нашу думку, має ряд недоліків. Зокрема, однією з ознак незаконного використання відомостей, що становлять комерційну таємницю є те, що дані відомості здобуті неправомірним шляхом.
Проте, наприклад, при створенні науково-виробничих об’єднань сторони-учасники зазвичай обмінюються виробничою і технологічною інформацією, в тому числі і такою, що має ознаки комерційної таємниці. У більшості таких випадків передбачається, що подібна інформація може бути використана контрагентом лише в рамках спільного проекту. Тобто передбачається взаємний захист відомостей, що становить комерційну таємницю.
Що ж відбувається у випадку, коли сторона-контрагент всупереч угоді використовує таку інформацію в виробничих чи інших процесах, не пов’язаних з виконанням спільних проектів? З формальної точки зору, таке використання не підпадає під ознаки неправомірного використання відомостей, що є комерційною таємницею, адже сторона-контрагент здобула ці відомості, що становлять комерційну таємницю, а отже, і про порушення прав власника цих відомостей.
Також важливою ознакою неправомірного використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, є те, що ці відомості використовуються без згоди уповноваженої на те особи. Такою особою зазвичай є керівник підприємства, а також інші особи, уповноважені внутрішніми нормативними актами підприємства.
Цікавим є те, що така ознака незаконного використання комерційної таємниці, як незаконний спосіб отримання, фактично доповнюється вказівкою на відсутність згоди уповноважених на розпорядження правами інтелектуальної власності осіб. Тобто, навіть в випадку законного отримання юридичною особою відомостей, що становить комерційну таємницю іншої юридичної особи, для її використання необхідною є згода особи, уповноваженої на розпорядження правами на комерційну таємницю.
Власне кажучи, така згода зазвичай оформлюється у вигляді цивільно-правового зобов’язання, найчастіше договору. Суттєвими ознаками договору мають бути: вид і конкретний перелік відомостей, що передаються стороні-контрагенту, напрями діяльності контрагента, в яких дозволяється використання даних відомостей, строки дії договору та строки, якими обмежується використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, умови оплати тощо. На даний час в ЦК України відсутні норми щодо договорів на передачу прав інтелектуальної власності на комерційну таємницю. Отже, щодо таких договорів мають застосовуватися загальні правила щодо договорів розпорядження майновими правами інтелектуальної власності (гл. 75 ЦК України).
В майбутньому, під час розробки проектів закону про охорону прав на комерційні таємниці доцільно було б передбачити, на якій підставі і в якому порядку має передаватись право на використання комерційної таємниці. Завдяки цьому було б можливим деталізувати і поняття „незаконного використання комерційної таємниці, а отже – покласти край сприйманню ст. 231 і ст.232 КК, як „мертвих” норм.
Отже об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 231 КК України, складається з двох альтернативних діянь: незаконного збирання (умисних дій, спрямованих на отримання) комерційної таємниці, та використання комерційної таємниці. Щодо першого з цих діянь, то конкретний спосіб отримання даних відомостей не визначено. В ГК зазначено лише те, що він має бути протизаконним. Однак, якщо цей спосіб відповідає будь-якому з діянь, передбачених нормами Особливої частини КК, то він утворює самостійний склад злочину. Зокрема, йдеться про злочини, передбачені ст. 162 КК „Порушення недоторканності житла”, ст. 163 „Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передається засобами зв’язку або через комп’ютер”. В.В. Казанцев вказує на можливість отримання доступу до комерційної та службової таємниці і за допомогою проникнення а комп'ютерні системи і мережі[247]. У цьому випадку вступають в силу норми ст. 33 КК України „Сукупність злочинів”.
Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 232 КК України, включає в себе лише одне діяння – розголошення комерційної таємниці. Як і норма ст. 231, ця норма є бланкетною – визначення змісту терміна „розголошення ” можна знайти в ч. 3 ст. 36 ГК.
Розголошення комерційної таємниці є ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до закону, становлять комерційну таємницю особи, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку, або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоду суб’єкту господарської діяльності.
Закон не визначає, має таке ознайомлення бути індивідуальним (повідомлення одній особі) чи масовим (оприлюднення в СМІ). Для кримінально-правової санкції не має значення, ознайомлена з відповідними відомостями одна особа чи все суспільство – важливим є факт ознайомлення сторонньої особи з інформацією, що становить комерційну таємницю. Немає значення навіть те, чи може стороння особа нанести шкоду суб’єкту господарювання – адже розголошенням створюється загроза подальшого розповсюдження такої інформації і, врешті-решт, доведення її до відома, наприклад, конкурентів цього суб’єкта господарювання як прямо (в випадку розголошення її зацікавленій особі), так і опосередковано (в випадку розголошення її іншій особі).
Іншою ознакою об’єктивної сторони складу обох злочинів є наявність істотної шкоди, нанесеної злочином суб’єкту господарської діяльності. На нашу думку, поняття „істотної шкоди” є різновидом збірного явища „суспільно небезпечні наслідки”. Відповідно, злочини, передбачені ст. 231, 232 КК, можна вважати злочинами з матеріальним складом.
Проте, на думку багатьох вчених, злочин передбачений ст. 231 КК є злочином з формально-матеріальним наслідком. Цьому сприяє певна лінгвістична неточність у формулюванні диспозиції норми ст. 231 КК. Зокрема, зі змісту статті не зрозуміло, чи відноситься формулювання „якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності” до обох форм злочину (незаконного збирання та використання) чи лише до однієї – до використання комерційної таємниці.
Значна кількість сучасних дослідників притримується думки, що вказівка на обов’язковість завдання злочином істотної шкоди стосується лише злочину у формі використання комерційної таємниці. Зокрема, такої позиції притримується П.С. Матишевський. Він вважає, що у формі незаконного збирання комерційної таємниці злочин є закінченим з моменту вчинення дій, спрямованих на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю. Завдання істотної шкоди в цьому випадку, на думку дослідника не є обов’язковим[248]. Тієї ж позиції притримується і П.П. Андрушко[249].
Для подібної думки є підстави. Зокрема, у формулюванні диспозиції ст. 237 використано сполучник “а також”, що зазвичай використовується для роз’єднання простих речень в складному. Проте юридична практика не повинна залежати від лінгвістичних проблем у формулюванні норми.
Вважаємо, що в таких випадках доцільно звертатися до методологічного принципу соціального натуралізму. Визначаючи людське суспільство, як специфічну соціальну природу, він одночасно визначає, що злочин є не тільки порушенням встановлених людьми норм права, але й порушенням природних законів соціального буття, які відображаються в нормах права. Цієї позиції притримується, зокрема, О.М. Костенко[250].
На нашу думку, за допомогою принципу соціального натуралізму можна здійснити і відмежування злочину від інших правопорушень. Зовні така різниця здається недосить чіткою. Проте, якщо зважити через призму суспільних законів, постає досить чітка картина.
Злочин, як відомо, наносить істотну шкоду найважливішим суспільним відносинам. Отже, в злочинній діяльності є дві ознаки, що вирізняють її з-поміж інших видів протиправної поведінки: 1) спрямованість на порушення найважливіших суспільних відносин та 2) нанесення ним істотної шкоди.
Фактично ж обидві ознаки злочину є взаємозалежними. Зазвичай посягання на найважливіші суспільні відносини наносить їм істотну шкоду і тим самим порушує фундаментальні закони суспільного буття.
Розмежування злочинів на злочини з формальним і матеріальним складом має сенс лише в аспекті того чи визнаємо ми поведінку злочинною саму по собі (а отже визнаємо її наслідки суспільно небезпечною, що нема потреби визначати наслідки), як у злочинах з формальним складом, чи маємо визначити завдану ним істотну шкоду, як у злочинах з матеріальним складом.
Основою природного існування сучасного суспільства (в його економічному аспекті) є підтримання двох наріжних принципів ринкової економіки – охорони власності та дотримання чесної конкуренції.
Незаконне збирання відомостей, що становлять комерційну таємницю фактично посягає на обидва ці принципи. Адже, з одного боку, збираючи подібну інформацію, винний завдає шкоди позиціям суб’єкта господарювання на ринку (незважаючи на те, чи була інформація розголошена або використана іншим чином), а з іншого – посягає на встановлене законом право інтелектуальної власності на комерційну таємницю. Тобто незаконне збирання відомостей, що становлять комерційну таємницю вже самим своїм фактом посягає на підвалини ринкової економіки, образно кажучи, є протиприроднім, тому визнається злочином.
Щодо ж іншої форми злочину, передбаченого ст. 231 КК України – використання комерційної таємниці – то вона, хоча також посягає на принцип дотримання чесної конкуренції, проте за своєю суттю є більш відкритим, а тому менш суспільно небезпечним способом посягання. Саме тому для кваліфікації використання комерційної таємниці, як злочину, необхідним є факт нанесення цими діями істотної шкоди.
Тому, на нашу думку, злочин, передбачений ст. 231 КК, є злочином з формально-матеріальним складом. В той же час розголошення комерційної таємниці (ст. 232 КК) є злочином з матеріальним складом.
Якою ж є і кому саме має бути нанесена „істотна шкода” передбачена в ст.ст. 231, 232 КК? Законодавець не дає чіткої відповіді на це питання, як він це робить наприклад, в ст. 232-1 КК „Розголошення або використання неоприлюдненої інформації про емітента або його цінні папери”. В цій статті чітко зазначено, що діяння є злочином, „якщо воно завдало істотної матеріальної шкоди інтересам держави або інтересам фізичних або юридичних осіб”.
В ст. 231,232 КК, на відміну від цієї норми, нема вказівки ані на те, якого виду може бути ця шкода (матеріальна чи нематеріальна), ані на те, кому саме має бути завдана така шкода (власнику комерційної таємниці, іншим суб’єктам господарювання, державні тощо). В.А. Кравченко та Ю.В. Макогон визначають близько десяти основних видів шкоди, що завдається при порушення прав на комерційну таємницю, зокрема, розрив ділових відносин з одним чи декількома партнерами підприємства, зрив переговорів та вигідного для підприємства контракту, економічні санкції проти підприємства та ін[251]. То що ж саме складає шкоду, завдану суб’єктом господарювання незаконним збиранням з метою використання, використанням або розголошення м комерційної таємниці?
Для правильного розв’язання цієї проблеми слід детальніше розглянути значення інституту комерційної таємниці в господарській діяльності.
Метою підприємницької діяльності є отримання прибутку. Отже, збирання, використання та розголошення комерційної таємниці наносить шкоду перш за все майновим правам суб’єкта господарювання власника прав інтелектуальної власності на комерційну таємницю. Тим більше, що чинне цивільне законодавство не передбачає немайнових прав на комерційну таємницю, адже ст. 206 ЦК України передбачає виключно майнові права. Отже, відсутність немайнових прав на комерційну таємницю фактично не дозволяє говорити про нанесення немайнової (моральної) шкоди інтересам суб’єкта господарювання.
Єдиним винятком з цього правила є те, що збирання, використання або розголошення комерційної таємниці може нанести шкоду діловій репутації суб’єкта господарювання та (або) його керівництва. Шкода, нанесена діловій репутації, на відміну від шкоди, нанесеної честі і гідності, не є моральною шкодою, адже її наслідком є втрати довіри партнерів та конкурентів до суб’єкта господарської діяльності. Проте ця шкода не може бути віднесена і до майнової, адже така втрата позиційна ринку наносить шкоду майновим інтересам суб’єкта господарювання не прямо а опосередковано.
З нашої точки зору, шкода, спричинена діловій репутації суб’єкта господарювання розголошенням, збиранням та використанням комерційної таємниці може вважатися як моральною, так і матеріальною (майновою). Тому доцільно віднести її в особливий вид шкоди, що поєднує в собі ознаки обох видів шкоди. Відповідно, до ст. 231 та 232 КК вважаємо за доцільне внести зміни, які б уточнювали, що діяння мають завдати істотної шкоди його діловій репутації.
Для об’єктивної сторони злочинів, передбачених ст.ст. 231 та 232, характерною є також наявність причинного зв’язку між суспільно небезпечним діянням (за винятком незаконного збирання комерційної таємниці, що є злочином з формальним складом) і суспільно небезпечними наслідками у вигляді істотної шкоди. Обставини вчинення злочину (місце, час, спосіб) на кваліфікацію не впливають. Спосіб вчинення злочину може, як зазначалося вище, утворювати окремий склад злочину.
Не менш важливими ніж об’єктивні ознаки злочинів, передбачених ст.ст. 231,232 КК, є суб’єктивні ознаки – суб’єкт і суб’єктивна сторона.
Суб’єкт злочину, передбаченого ст. 231 КК – загальний. Вік, за якого починається кримінальна відповідальність – 16 років. Суб’єктом злочину може бути громадянин України, іноземець, апатрид. Проте, виходячи з наявності двох форма злочину, слід вказати на специфічні особливості суб’єкта.
Суб’єктом незаконного збирання відомостей що становлять комерційну таємницю зазвичай є особи, професійно підготовлені до таких дій, а також працівники підприємств – суб’єктів прав на комерційну таємницю. В КК 1960 р. (ст. 148-6) до подібних діянь застосовувалась назва „підприємницьке шпигунство”. В юридичній літературі вживається також термін „промислове шпигунство”.
Промислове (підприємницьке) шпигунство відоме ще з часів середньовіччя. З розвитком машинного виробництва промислове шпигунство набуло якісно нового рівня. Окрім осіб, найнятих приватними фірмами, такою діяльністю займаються і державні служби[252].
Інша форма злочину – використання комерційної таємниці – також певним чином впливає на визначення суб’єкта злочину. Справа в тому, що використання в тому значенні, якого йому надає ст. 36 ГК, передбачає впровадження у виробництво або використання під час планування підприємницької діяльності. Отже, використання комерційної таємниці певною мірою прив’язане до певного підприємства, або фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності.
Хто ж в такому випадку має нести відповідальність за незаконне використання комерційної таємниці? Адже зазвичай впровадження у виробництво – це надзвичайно складний процес, який проходить через ряд узгоджень.
Для вирішення питання про відповідальність конкретної особи за використання комерційної таємниці, слід отримати відповіді на такі питання: 1) чи знала особа про те, що дані відомості є комерційною таємницею, а отже, й інтелектуальною власністю іншого суб’єкта господарювання? 2) чи мала вона можливість впливу на рішення щодо використання цих відомостей і чи реалізувала вона цю можливість?
В разі ствердної відповіді на обидва питання, особа може бути визнана винною у використанні комерційної таємниці. Звичайно ж, для прийняття такого рішення судом мають бути встановлені всі інші необхідні ознаки злочинного використання комерційної таємниці.
Для злочинного розголошення комерційної таємниці, передбаченого ст. 232 КК, характерною є наявність спеціального суб’єкта. Ним є особа, якій ця таємниця стала відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю.
Вперше на території України кримінальна відповідальність спеціального суб’єкта за розголошення комерційної таємниці була введена ще Уложенням про покарання кримінальні і виправні Російської імперії. Згідно зі ст. 1864 (редакція Уложення 1857 р.), відповідальності за оприлюднення секретів виробництва на заводах і підлягає лише той робітник, якому цей спосіб було передано у вигляді таємниці.
На даний час коло спеціальних суб’єктів злочину, передбаченого ст. 232 КК, є більш широким. Так В. Іващенко виділяє три групи суб’єктів злочину, передбаченого ст. 232 КК[253].
В цілому погоджуючись з такою позицією слід, проте, внести деякі уточнення. Отже, слід виділити такі групи спеціальних суб’єктів злочину:
– наймані працівники. До цієї групи суб’єктів належать не всі працівники суб’єкти господарювання, а лише ті, що працюють з відомостями, які становлять комерційну таємницю. Зазвичай це відповідальні інженерно-технічні працівники, бухгалтери, керівництво тощо. На нашу думку, будь-який працівник, перед тим, як отримувати доступ до відомостей, що становлять комерційну таємницю, має бути повідомлений про відповідальність за її розголошення. В майбутньому проекті Закону України „Про охорону прав на комерційні таємниці така процедура має бути виписана якнайдетальніше.
– підприємства та фізичні особи, яким було передано відомості, що становлять комерційну таємницю, пов’язану з виконанням спільних інвестиційних і технологічних проектів, а також інших цивільно-правових угод. Зазвичай така інформація передається за договором про спільну діяльність, угодою про створення консорціуму тощо. Також це стосується угод банківського вкладу, угод надання послуг (адвокатських, нотаріальних тощо). В такій угоді зазначається про нерозголошення переданих відомостей, що становлять комерційну таємницю. Суб’єктом злочинного розголошення комерційної таємниці в такому випадку є керівництво та інші співробітники підприємства-контрагента, що отримали доступ до відомостей, що становлять комерційну таємницю.
– суб’єктами розголошення комерційної таємниці є співробітники правоохоронних органів, наділені спеціальними повноваженнями вимагати від суб’єктів господарювання відомостей, що становлять комерційну таємницю. Так, п.17 ст. 11 Закону України „Про міліцію” наділяє співробітників правом вилучати на підприємствах, установах, організаціях документи, в тому числі і ті, що становлять комерційну таємницю. Згідно нормам ст. 22 Закону „Про державну податкову службу співробітники податкової міліції користуються рядом повноважень міліції, і в тому числі і вищевказаним правом отримувати комерційну таємницю. В Законі „Про прокуратуру” норми, що регулюють повноваження прокурорів, містяться в ст. 10. П.1 цієї статті наділяє їх правом отримувати інформацію, що становлять комерційну таємницю. Повноваження СБУ на отримання таких документів закріплено п.3 ст. 25 Закону „Про службу безпеки України”. В ст. 6 Закону „Про статус суддів” передбачено обов’язок суддів не розголошувати комерційну таємницю, що стало відомою судді в зв’язку з виконанням ним свої обов’язків.
Всі види спеціальних суб’єктів злочину, передбаченого ст. 232, зобов’язані зберігати наявні у них відомості, що становлять комерційну таємницю, і не створювати загрози їх оприлюднення. Перша група має зберігати такі відомості відповідно до своїх трудових обов’язків; друга – через умови цивільно-правової угоди; третя – на підставі норм чинного законодавства про правоохоронну діяльність і здійснення правосуддя.
Суб’єктивна сторона злочинів, передбачених ст.ст. 231, 232 КК, характеризується умисною формою вини. Це ж стосується і розголошення комерційної таємниці – адже будь-яке оприлюднення складають активні дії, що вчиняються особою свідомо. Умисел в злочинах, передбачених ст.ст. 231, 232 КК може бути як прямим, так і опосередкованим, тобто злочинна воля особи може бути спрямована як безпосередньо на отримання з метою подальшого використання чи використання відомостей, що становлять комерційну таємницю суб’єкта господарювання, так і на завдання шкоди суб’єкту господарювання взагалі. О.О. Дудоров пише, що комерційним шпигунством не випадки, коли винна особа випадково знайшла або іншим чином довідалась про комерційну таємницю. Проте така особа може притягатися (за наявності ознак використання цих відомостей) до відповідальності за використання відомостей, що становлять комерційну таємницю[254]. Погоджуючись, слід вказати, що така особа має бути притягненою до кримінальної відповідальності лише коли вона знала чи зобов’язана була знати про те, що дані відомості становлять комерційну таємницю.
В ст. 231 КК для одного з передбачених об’єктивною стороною діянь – умисні дії, спрямовані на отримання комерційної таємниці – передбачена в якості обов’язкової ознаки мета розголошення або іншого використання відповідних відомостей. Отже домінуючою у злочинах проти прав інтелектуальної власності на комерційну таємницю є корислива або інша особиста мета (бажання помститися тощо). Зайвим підтвердженням цього є і зміст ст. 232 КК України, де передбачається, що кримінально-каране діяння має бути вчинено з корисливих або інших особистих мотивів.
Корислива мотивація, як про це згадувалося в попередніх розділах роботи, взагалі є домінуючою для злочинів проти прав інтелектуальної власності. В той же час вказівка на наявність такої мети (ст. 231 КК) або мотиву (ст. 232 КК) ускладнює процес доведення вини особи в суді. Адже для доведення вини особи за ст.ст. 232, 232 КК тепер необхідно доводити також наявність в діях особи мети і мотиву, що є досить складним завданням. Так, мету розголошення або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, практично неможливо довести, якщо дії винного були припинені до моменту розголошення або використання. Отже, вказівки на обов’язковість мети і мотиву злочину доцільно було б виключити з диспозиції ст.ст. 231, 232 КК.
Підсумовуючи все вищенаведене, слід вказати на те, що в цілому стан кримінально-правової охорони прав інтелектуальної власності на комерційну таємницю є досить незадовільним. Для поліпшення такої охорони доцільно, на нашу думку, було б об’єднати дії, передбачені ст.ст. 231, 232 КК України, в одну статтю. З об’єктів охорони за даною статтею доцільно було виключити банківську таємницю, адже вона, як ми це довели вище, утворює самостійне правове явище і не належить до об’єктів прав інтелектуальної власності. Для охорони банківської таємниці доцільно було б ввести окрему статтю в Розділі VII Особливої частини КК України.
Доцільно також було б ввести кримінальну відповідальність службової особи, відповідальної за збереження комерційної таємниці, за халатне ставлення до своїх обов’язків. Це могло б стати привілейованим складом злочину, передбаченого ст. 231 КК, адже в даній ситуації йдеться про необережне діяння. Проте, за умови халатного ставлення відповідальної службової особи до виконання своїх обов’язків по охороні комерційної таємниці створюється загроза її подальшого використання. Порядок визначення того, який сам працівник має вважатися відповідальним за збереження комерційної таємниці, має закладатися під час розробки і прийняття єдиного закону щодо охорони прав на комерційні таємниці.
Отже, ст. 231 після запропонованих змін набула б такого вигляду.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 83 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |