Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Стабілізаційна політика.

Завершити аналіз стратегій економічного розвитку провідних країн світу буде доречно оглядом еволюції стабілізаційної політики, що зазнала складної трансформації. Вивчення і узагальнення стратегії макроекономічної стабілізації додатково ускладнюється тим, що економічні коливання по-різному виявляли себе у різних країнах. Розглянемо один різновид коливань — середньострокові цикли, залишаючи поза увагою коли­вання, викликані політичними чинниками, фінансовими кризами, біржовими спекуляціями та інфраструктурними перетвореннями, оскільки боротьба з такими коливаннями виходить за межі власне стабілізаційної політики і містить, крім неї, соціальну, структурну, зовнішньоекономічну скла­дові.

Проблема нестабільності економічного розвитку вияв­лялась неоднаково у різних країнах. Історично перші кри­зи надвиробництва (кризи середньострокового циклу) фіксувалися у Великій Британії з 1825 р. У подальшому вони набули характеру загальноєвропейських, а згодом — і загальносвітових. Наприкінці XX — початку XIX ст. найбільш помітними були економічні спади, початок яких припав на 1972,1982,1993, 2001 pp. Проте першим виявом свідомої стабілізаційної макроекономічної політики слід вважати 30-ті роки XX ст., початок яких ознаменувався потужною кризою, названою "Велика депресія". Безпре­цедентне для мирного часу падіння виробництва (у СІЛА, наприклад, понад 25 % докризового рівня), змусило уряди провідних країн вдатися до прямого впливу на рівень еко­номічної активності, переважно через сукупний попит.

Ідеологічним підґрунтям цих дій можна вважати кейн-сіанство, незважаючи на те, що самі ідеї Кейнса не схва-лювалися, зокрема, президентом США Ф.Д. Рузвельтом, чи канцлером Німеччини А. Гітлером, хоча і перший, і другий подолали кризу фактично у дусі кейнсіанських рекомендацій — через збільшення державних витрат на будівництво та ВПК, що стимулювало сукупний попит. Проте на батьківщині, у Великій Британії, кейнсіанство набуло популярності. У подальшому його почали свідомо використовувати практично всі провідні країни, причому не тільки для стабілізації, а і для прискорення економічного розвитку. Хоча теоретичні кейнсіанські моделі економіч­ного зростання вимагають дотримання певних темпів зростання, перевищення яких викликає кризу, на практиці велика частина змінних (схильність населення до заоща­джень, продуктивність виробництва тощо), які необхідно врахувати, прогнозуючи темп безкризового зростання, є несталою. Тому уряди, як правило, використовували кейн-сіанську концепцію вибірково. Якщо здавалося, що у пев­ний момент слід стимулювати сукупний попит, то завжди виникали вагомі причини для того, щоб збільшити державні витрати. Загалом, у цей період у світі значно посилилася роль безпосереднього втручання уряду в економічні процеси завдяки наявності трьох потужних тоталітарних держав — фашистської Німеччини, мілітаристської Японії та Ра­дянського Союзу, який на той час теж вважався дуже важ­ливим елементом загальносвітового економіко-політич-ного середовища. Необхідність протистояти іноземцям у військово-політичній сфері змушувала уряди Великої Бри­танії, Франції та США також концентрувати економічну владу в єдиному центрі — "в руках" держави. В цих умовах військові витрати становили значну частку бюджету, що і створювало сприятливі умови для застосування кейнсі-анських "рецептів". Однак після закінчення Другої світової війни виправданість прямої стимуляції попиту державою почали піддавати сумніву, до чого спонукало кілька при­чин.

1. Збільшення державного боргу внаслідок постійного зростання державних витрат. *

2. Фактичне згасання та викривлення принципу ринко­вої конкуренції під впливом майже директивного держав­ного розподілу доходів корпорацій.

3. Поширення тенденцій перекладання проблем приват­ного бізнесу на державу, згасання приватної ініціативи.

У Німеччині та Японії лібералізація економіки була здій­снена примусово окупаційною владою. У Сполучених Шта­тах вона утвердилася як відповідь на надзвичайно сприят­ливі умови для приватного бізнесу на зовнішніх ринках. У Великій Британії та Франції зменшення ролі уряду в еконо­мічному житті стало реакцією на розпад колоніальних імперій, погіршення загальної економічної ситуації і неспро­можності держави повернути втрачені позиції. Загальним результатом було підвищення значення приватного сектору і відповідне зменшення ролі уряду.

Можливо найбільш показовим у цьому плані є процес відходу від класичних кейнсіанських концепцій на їх бать­ківщині — Великій Британії. Отже, у першу післявоєнну чверть століття теоретичною основою, на якій ґрунтувалася економічна політика, залишалося кейнсіанство. З початку 60-х років уряди консерваторів і лейбористів, проводячи політику "стоп — вперед", намагалися поперемінно до­могтися поліпшення платіжного балансу або зростання економіки. Наростання інфляційних процесів у першій половині 70-х років ускладнювало і модифікувало завдання держави. Вона почала усе активніше вдаватися до дефля-ційної політики. Однак це лише погіршувало ситуацію: обмеження попиту на внутрішньому ринку, без зниження темпів зростання цін, послаблювало стимули до підвищен­ня продуктивності праці. Результатом була "стагфляція" — комбінація високої інфляції з низькими темпами росту економіки і збільшенням безробіття.

Економічна криза середини 70-х років та тривала по­дальша депресія спонукали уряд відмовитися від дефля-ційної політики і перейти до "політики доходів", що була пов'язана з довгостроковими програмами заохочення еко­номічного зростання і досягнення фінансової стабільності. Втручання держави у процес встановлення заробітної плати було основною частиною лейбористського "соціального контракту" уряду з профспілками. Однак ефективність "політики доходів" була обмеженою: зрештою вона не змогла стримати підвищення цін і швидкого збільшення грошової маси. Тим часом економічна ситуація наприкінці 70-х років різко погіршилася. Зросло соціальне напруження. Країна продовжувала втрачати свої позиції у світовому господарстві, всі колишні варіанти державного регулювання, засновані на кейнсіанській теорії, було дискредитовано. У травні 1979 p., після приходу до влади уряду торі на чолі з Маргарет Тетчер, Британські Острови перетворилися у свого роду полігон для випробувань ідейно-політичних установок правих кон­серваторів; до цього в розвинених країнах Заходу вони не випробувалися. "Зміна віх" в економічній теорії і практиці відбулася у Великій Британії раніше, ніж у СІЛА.

За час перебування консерваторів при владі (80-ті — перша половина 90-х років XX ст.) значній ерозії піддали­ся багато традиційних цінностей та інститутів. Істотних змін зазнала модель соціально-економічного механізму і політичного устрою суспільства. Держава вдалася до ре­формування відносин власності, її "розпилення" (реалізації теорії "демократії власників"), до перетворення системи соціальних послуг — впровадження ринкових засад і кон­куренції в "державі добробуту", створення "змішаної" дер­жавно-приватної системи охорони здоров'я, страхування, пенсійного забезпечення, поширенню принципу свободи вибору в шкільній освіті.

В умовах "роздержавлення" макроекономічного регу­лювання все більшої популярності набували неоліберальні концепції державного регулювання — монетаризм, "еко­номіка пропозиції" та ін. В цілому вони надають великого значення приватній ініціативі, економічній свободі та осо­бистій відповідальності суб'єктів економіки. Проте ігнору­вати роль держави в економіці неможливо, і щоб зменшити її вплив, який часто дестабілізує ринкові відносини, про­понувалося перейти до переважно непрямих методів. Ска­жімо, монетаристи особливу увагу приділяли регулюванню кредитно-фінансової сфери та грошового обігу, представ­ники "теорії раціональних очікувань" — створенню ефек­тивної (зокрема, інформаційної) інфраструктури, прибіч­ники "економіки пропозиції" наголошували на необхідності зменшення податків і поліпшення доступу до економічних ресурсів. Цей своєрідний протест проти "зарегульованості" кейнсіанства однак не набув ознак, тим не менше, цілісної доктрини. Окремі положення та "рецепти" використову­ються у певних обставинах для вирішення конкретних завдань. Єдиним системним досягненням неолібералів було виокремлення фінансової сфери на чолі з центральним банком у категорію відносно самостійних регуляторів на­ціональної економіки.

Частковість і обмеженість монетарної стабілізаційної політики повною мірою виявилася під час останнього еко­номічного спаду на початку XXI ст. Використавши випро­буваний засіб — зниження облікової ставки — Федераль­на резервна система США зменшила її до безпрецедентно низького рівня (1,6 %), проте очікуваного пожвавлення не відбулося. У Великій Британії зниження облікової ставки було меншим (до 4 %), проте враховуючи більший рівень інфляції в цій країні, можна теж вважати його подарунком для фінансової сфери. Однак результат також виявився невтішним. Тому пошук ефективних інструментів анти-кризового регулювання, які були б адекватними сучасному стану економіки розвинених країн, триває.