Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Проблеми держави і влади

Традиційно французькі політологи по­в'язують проблему походження дер­жави з сутністю влади. Цю традицію започаткував один із основоположників школи державознав­ства Л. Дюгі. Ще на початку XX ст. він розробив теорію, згідно з якою виникнення держави пов'язується з феноменом влади. Як тільки люди почали об'єднуватися в групи, найдужчі з них захо­дилися нав'язувати свою волю іншим, стали правителями де-факто, зосередили владу в своїх руках. У пізніші часи вони фор­мували уряд із людей свого середовища. Таким чином і виникає держава. Для Л. Дюгі уряд і держава — поняття тотожні. Держава заснована на силі, але остання стає законною тоді, коли іі за­стосовують у відповідності з правом.

У концепції Л. Дюгі про природне походження держави є багато прихильників і в наш час. Так, її підтримує відомий учений М. Маффесолі. Він вважає, що "прагнення до воло­діння та влади" — це природна риса людини, основа соціаль­ного розвитку, рушійна сила в процесі виникнення держави. Сучасне людство, на думку М. Маффесолі, майже не відріз­няється від первісного суспільства, оскільки його життя, як і раніше, регулюють біологічні закони.

Інакше розглядає питання держави й державотворення видат­ний французький політолог М. Дюверже. Особливе місце дер­жави серед інших соціально-політичних організацій він пояснює двома факторами. По-перше, влада керівників держа­ви відрізняється від влади вождів племен чи інших лідерів тим, що вона неіндивідуалізована, а сакралізована. В очах простого люду держава має надприродний характер, а правителі є її слу­гами. По-друге, порівняно з іншими групами, держава має до­сконалішу внутрішню організацію й може домагатися ефективнішого підкорення своїм цілям і завданням.

Сам термін "держава" має подвійне значення. Його одноча­сно трактують як виконавчу владу і як державну націю. Ос­таннє трактування, за М. Дюверже, привабливіше, оскільки виконавча влада є лише частиною держави-нації. Держава-нація передбачає найвищу форму солідарності людей, а також "матеріальну міць", яка складається головним чином із вій­ськової сили й судово-репресивного апарату.

Проблема взаємовідносин між державою й нацією стала од­ним із об'єктів дослідження французького політолога А. Ле-февра. Він підкреслює, що між націями й державою існує зв'язок, який є наслідком тривалого процесу історичної ево­люції. За міркуваннями більшості вчених, держава є пород­женням нації. Але історія свідчить, що часто держава стає головною дійовою особою в процесі створення нації з розріз­нених етнічних груп (країн "третього світу"). Тому, як гадає А. Лефевр, саме держава створює націю, а не навпаки.

Сучасний стан національної держави аналізує професор Па­ризького університету Н. Пуланзас. Згідно з численними прог­нозами, національна держава внаслідок інтернаціоналізації капіталу поступово відмирає. І хоча, на думку мислителя, немає підстав говорити про інтернаціоналізацію державної влади, про­цес економічної інтернаціоналізації стає дестабілізувальним фактором у взаємовідносинах між різними фракціями буржуазії. Він заважає державі здійснювати таку політику,яка відпо відає інтересам усього "правлячого блоку". Внаслідок цього в країнах Заходу виникає, за твердженням Н. Пуланзаса, нова форма державності, яку можна класифікувати як сильну, або авторитарну. Це свідчить, що деякі форми традиційної полі­тичної демократії застаріли й приречені на зникнення. Конс­татуючи факт трансформації сучасної західної держави, Н. Пуланзас виділяє відмітні риси цього процесу: дедалі біль­ше зосередження влади в руках центрального виконавчого апарату; злиття, переплетення законодавчої, судової та вико­навчої влади (на базі останньої); обмеження свобод громадян на користь держави, скорочення автономії публічної та при­ватної сфер життя; занепад політичних партій, передання їх політико-організаційних функцій бюрократичному апаратові, внаслідок чого відбувається політизація останнього; створен­ня нових механізмів контролю над суспільством тощо.

Великий вплив на сучасну політичну думку Франції справи­ла концепція Ж. Бюрдо. За його словами, держава виникає як абстрактний і постійний носій влади. Люди вигадали державу для того, щоб не підкорятися іншим людям. Але вони не зна­ли, хто має право командувати, а хто — ні. Тому вони також вигадали для влади політичну форму. Замість того, щоб вва­жати владу особистою прерогативою тієї особи, яка її здій­снює, вони розробили форму влади, незалежної від правителів. Ця форма є державою. Таким чином, головне, що відрізняє державну форму влади від інших форм, — це відок­ремленість від конкретних осіб.

Завдання держави, на думку Ж. Бюрдо, полягає у збережен­ні соціального спокою. Державно-політична система має по­ціновуватися позитивно, якщо вона виконує волю більшості й має змогу змінити керівників, проти яких виступає ця біль­шість.

У цілому французькі вчені переважно схиляються до того, що основою існування державної влади є соціальний консенсус. Однак класовий характер державної влади класична наука запе­речує. Держава розглядається лише як гарант соціального по­рядку, виразник загального консенсусу. Тому питання про демократичність тієї чи іншої держави зводиться до розгляду його формальної організації. Те, що сучасні буржуазні держави є демократичними, не береться під сумнів. Але як загрозу для демократії вони сприймають тенденцію до посилення виконав­чої влади за рахунок влади законодавчої, а також органів місце­вого самоврядування. Нерідко при цьому виконавча влада ототожнюється з державою. Одним із реальних заходів стри­мування тоталітарної тенденції вони вважають надання біль­шої автономності провінційним адміністративним органам, передачу частини прерогатив центрального державного апара­ту місцевому самоврядуванню.

Деякі вчені вбачають загрозу для демократії в порушенні принципу багатопартійності, а також у захопленні держави пар­тією. На думку Ж. Бюрдо, партійна держава — це головна озна­ка тоталітаризму. Тільки двопартійний режим може забезпечити зближення інтересів партій і держави. Водночас він не виводить демократичність держави з її централізованого чи децентралізо­ваного характеру. Професор Тулузького університету Ж. Мур-жон пов'язує потяг до тоталітаризму з соціально-політичними кризами, які завжди загрожують існуючому порядкові. Тому державна влада для боротьби з ними використовує надзвичайні заходи — надання особливих повноважень виконавчому апара­тові, обмеження або відміну прав і свобод. Це веде до перетво­рення демократичної форми правління на тоталітарну.

Питання виборів і діяльності партій

Політична нестабільність у Франції наприкінці 60-х — на початку 70-х років спонукала політологів до пошу­ку шляхів забезпечення сталості демократичної системи, послаблення політичної та міжпартійної боротьби. Були проаналізовані виборчі системи різних країн, місце політичних партій, кожна з яких має свій інтерес, по­слаблює один із головних елементів демократії — постійний зв'язок між урядом і громадянином. Навпаки, Ж. Атталі роз­глядає багатопартійність як гарант змінюваності правлячих коаліцій. Вона захищає демократію від зловживань, які може зробити партія чи коаліція, якщо вона занадто довго утримує владу.

До речі, для французької політології характерно те, що вона довгий час обмежувала діяльність партій тільки участю у ви­борах. Конституція 1958 р. функції політичних партій тракту­вала виключно як виборчі. Але дехто з політологів вважає таке трактування дуже вузьким. Так, професор університету м. Бордо Д.-Ж. Лавров підкреслював, що обмежувальний характер 5-ї статті Конституції 1958 р. пускає в непам'ять такі важливі функції партії, як поширення ідеології, парламентська й урядо­ва діяльність, формування громадської думки.

Роль партії у суспільному житті — одна з основних тем до­сліджень М. Дюверже. Він підкреслював, що загальний процес еволюції партій посилює їх розбіжність із нормами демо­кратичного режиму. Партії посилюють вплив на людей у той час, коли централізація зводить до мінімуму роль членів партії в прийнятті рішень її керівництвом. Отже, констатує мисли­тель, партії все більше й більше набувають тоталітарного ха­рактеру. В той же час він підкреслює, що режим без партій — це консервативний режим. Він іще більше віддалений від де­мократії, ніж багатопартійний режим.

Багато уваги приділяють французькі політологи вивченню виборів як засобу боротьби за владу. Чимало з них піддає критиці мажоритарну систему, вважає її антидемократичною (М. Дюверже, Ф. Борель). Деякі французькі вчені досліджують окремі особливості поведінки виборців — вплив географіч­них особливостей на політичну орієнтацію виборів (Ж. Адам, Ф. Гегель), політичну апатію (А. Лансло, П. Ленен). Об'єктом багатьох досліджень стала також політика Національного фрон­ту Франції.

Політологія як наука активно розвивається в багатьох інших країнах. Чимало цікавих робіт видали представники італійської школи — Д. Пасківно, Л. Граціано, Д. Фізікелла, А. Марраді, Д. Дзоло та ін. Своєрідні ідеї висловлюють учені Австралії, Канади, Бельгії, Голландії, країн Скандинавії тощо. Добре відо­мі імена польських політологів Є. Вятра, Т. Бодіо, А. Боднара, А. Фалінського. Політичні проблеми своєї країни досліджу­ють угорські вчені Є. Ханкіш, Я. Рудаш та ін.

Усе це свідчить, що роль політичної науки в соціальному житті, створенні й дальшому розвитку демократичних держав неухильно зростає. Тому знайомство з досягненням зарубіж­ної політології сприятиме прискоренню процесу становлення демократичної України.

Вегеш