Читайте также:
|
Найбільш поширеним у ХІХ-ХХ ст. стало політичне вчення К. Маркса, Ф. Енгельса. Даючи йому оцінку, М. Бердяев підкреслював, що теорія соціалізму цих двох мислителів піддала сумніву право приватної власності, й вона, звичайно, мала підстави для сумніву. Ніким не обмежене й абсолютне право приватної власності породило зло й несправедливість суспільства феодального й суспільства капіталістичного. Саме від нього пішла нестерпна соціальна нерівність, пролетаризація мас, позбавлення трудящих засобів виробництва й революційні настрої, які доводять пригноблених до такого рівня озлоблення та помсти, що втрачається людська гідність. І водночас у власності є онтологічне зерно. Відберіть у людини всяку владу над майновим, матеріальним світом, усяку особисту свободу в господарських актах і ви зробите людину рабом суспільства й держави, які відберуть у нього й право свободи думати, совісті й слова, право вільно пересуватися, саме право на життя. Якщо суспільство й держава стають єдиним власником усіляких матеріальних цінностей і благ, то вони можуть робити з людиною що завгодно; особа безсила протистояти тиранії держави та суспільства.
Соціально-економічними й політичними підвалинами марксистського вчення про політику стали суперечності суспільного поступу, зокрема, між власниками засобів виробництва й тими, хто був позбавлений їх, між уже добре розвинутими продуктивними силами й застарілими виробничими відносинами, а також суперечності в духовній сфері. Відомо, що в основному марксизм спирався на досягнення в класичній філософії, політичній економії та соціально-політичній думці. Ця нова ідейна течія живилася й тогочасними революційно-демократи-чними та гуманістичними тенденціями.
К. Маркс (1818-1883) і Ф. Енгельс (1820-1895) у своїх дослідженнях доводили, що правові відносини, як і форми держави, не можна зрозуміти поза історичним контекстом, умовами матеріального життя. Вони пояснювали опосередкованість політико-правових відносин економічною сферою, а також співвідношенням суспільства й держави. Держава — офіційний представник громадянського суспільства. При цьому виявляється її подвійна природа; з одного боку, вона виступає як універсальна політична організація, що зберігає цілісність суспільства, з іншого — як спеціальний апарат управління.
Марксизм формулює положення про подолання відчуження держави від народу, від людини, про необхідність запровадження демократичної державності, самоврядування народу. Шлях до нього пролягає через перехідний період, політичною формою якого є держава диктатури пролетаріату. Ця центральна ідея марксистської теорії виводилася з досвіду революцій 1848-1850 pp. та Паризької Комуни. Суть диктатури пролетаріату — поєднання законодавчої, виконавчої та судової влади.
Щоб досягти цієї мети, пролетаріат повинен здійснити політичну революцію, в процесі якої має бути ліквідована стара й створена нова державна машина. Вона втілюватиме одвічні ідеї справедливості, рівності, демократії в інтересах більшості
народу шляхом примусу стосовно незначної меншості. "Історична місія" пролетаріату може здійснитися лише за умови створення "особливої партії", що дасть змогу робітничому класові стати самостійною політичною силою. Ведучи рішучу ідеологі чну боротьбу з класовими противниками, така партія очолить пролетаріат і допоможе йому вийти зі свого "дитинства".
Отже, в працях К. Маркса й Ф. Енгельса були висунуті та обґрунтовані тлумачення політики, держави, влади, власності, інших політичних інститутів. У своїй основі марксизм був реалістичною теорією, яка відобразила нагальну потребу докорінних змін суспільного устрою. Багато її положень у ході дальшого історичного розвитку втрачали свою значущість, інші видозмінювалися, збагачувалися реальною практикою, треті — перекручувалися, фальсифікувалися, спростовувалися.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 93 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |