Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Неотомізм

 

Неотомізм. Головними представниками цього напряму є Марітен, Жільсон, Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф.Аквінського, поєднуючи його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Руссерля, Хайдеггефа, Ясперса.
Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом творчої діяльності бога та об’єктом його управління.
Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, над-природне буття і буття, створене богом. Абсолютне буття - бог. Він створив усе із нічого. Розум людини, на думку неотомістів, неспро-можний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум знаходяться в гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одну. Вони не антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі /бога/. Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, що здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання - це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.

Неотомізм одна з найавторитетніших течій у філософії, офіційна філософська доктрина Ватикану. Провідні представники цього напрямку: Е.Жільсон, Ж.Марітен - у Франції; Е.Корет – в Австрії; Ю.М.Бохенський – у Швейцарії; Ф.Ван-Станберген – у Бельгії; К.Войтила – у Польщі. Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського, центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму; поєднуючи його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Руссерля, Хайдеггера, Ясперса.

Фома Аквінський (1125/26 –- 1274 рр.) – один з найвидатніших представників середньовічної філософії. Як і його вчитель, Фома Аквінський намагався обґрунтувати основні принципи хрис­тиянської теології, спираючись на вчення Арістотеля. При цьому вчення Арістотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.

Послідовники цього вчення розглядають його через призму сучасності, намагаються довести, що доктрині, яку вони захищають, притаманні універсальні можливості піднестися над полярністю матеріалізму та ідеалізму.

Розум людини, на думку неотомістів, неспро­можний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існу­вання. Віра і розум пребувають у гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі (Бога). Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму. Виступає при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.

Неотомісти розрізняють два джерела пізнання – природний розум (науку) і божественне одкровення (віру як непохитну впевненість у тому, що Бог відкрив людині через слово і то, що мовлене Богом є істинним).

Філософське вчення неотомізму втілене системою різноманітних філософських дисциплін: метафізики, гносеології, натурфілософії та ін. Ядром є метафізика (загальна та прикладна), яка детально розглядає співвідношення Бога і створеного ним буття. Загальна метафізика поділяється на онтологію (вчення про буття взагалі) та природну теологію (філософське вчення про Бога); прикладна метафізика – це філософське вчення про світ та людину.

Центральну для неотомізму антропологічну проблематику розробляли Е.Корет та К.Ранер. Людину неотомізм розуміє як складну духовно-матеріальну субстанцію (єдність душі і тіла). Особа в неотомізмі універсальною метою і смислом свого існування має споглядання божественного блага. Прагнучи до блага, вона набуває інтелектуальних, моральних та теологічних чеснот, на становлення яких і має бути орієнтоване суспільне життя.

Історичний процес, за неотомізмом, підкоряється божественному провидінню. Проте його представники визнають також і фундаментальну цінність "мирської" історії, наявність у ній внутрішньої мети, пов'язаної з удосконаленням людства, культури. Корет, пояснюючи сутність культурно-історичної творчості, стверджує, що у "відкритості" і "трансцендуванні", самопіднесенні людини до Бога народжується історія.

Неотомізм, як і релігійна філософія в цілому, дедалі ширше залучає до своєї доктрини проблеми суспільства, людини, науки. Це одна із специфічних рис оновлення релігійної думки.

Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні про­дуктом творчої діяльності Бога та об'єктом його управління. Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надпри­родне буття і буття, створене Богом. Абсолютне буття – Бог. Він створив усе із нічого.

 

Неотомістським уявленням про людину і світ протистоїть вчення П'єра Тейяр де Шардена (1881—1955). Основоположник тейярдизму — видатний французький палеонтолог, антрополог (один із відкривачів сінантропа), а також впливовий теолог, член ордена ієзуїтів. Тейяр де Шарден претендував на створення наукової феноменології, яка б синтезувала дані науки та релігійного досвіду для розкриття смислу Всесвіту, породженням якого є людина. Він писав, що релігія і наука — дві нерозривно пов'язані сторони чи фази одного й того самого повного акту пізнання, який зміг би охопити минуле й майбутнє еволюції.

Сучасна наука, вважав Тейяр де Шарден, істотно скоригувала се-редньовічну конструкцію світобудови, довела, що світ перебуває в постійному русі та розвитку. Тому необхідно докорінно переосмислити християнське світорозуміння. Центральним методологічним принципом сучасного мислення Тейяр де Шарден проголосив ево-люціонізм. На його думку, принцип еволюції вкорінений у самій дійсності і притаманний усім явищам природи. Основними критичними точками процесу розвитку світу, космогенезу виступають у Тейяра де Шардена такі етапи: "переджиття" (неорганічна природа), "життя" (органічна матерія), "мислення", "ноосфера" і "наджиття". Особливу увагу Тейяр де Шарден приділяв третьому етапу еволюції, пов'язаному зі становленням та розвитком людства. На етапі мислення, на його думку, з'являється людина, яка концентрує в собі психічну енергію, творить ноосферу, персоналізує світ. Вона є ланкою в біологічній ево-люції. До появи людини з її унікальними здібностями до мислення все у світі було роз'єднаним, відокремленим. Людина ж своєю діяль-ністю постійно здійснює вищий синтез всього існуючого, створює нову сферу — сферу духу. На цьому рівні виникає вища форма в розвитку світу — думка, свідомість, духовність.

Для вчення Тейяра де Шардена характерним є панпсихізм, тобто визнання присутності в універсумі духовного начала, яке спрямовує його розвиток. Для доведення існування психічного змісту всіх феноменів матеріального світу він використовував поняття "енергія". Духовний пласт буття, таким чином, розглядався як особлива енергія — радіальна. Вона трактувалась ним як невід'ємна властивість самої матерії, яка одночасно є і духовною рушійною силою, що задає імпульс еволюції космосу. Радіальна енергія призводить до ускладнення матеріальних явищ, а сама виявляється природною формою божественної благодаті. Процес еволюції, за поглядами Тейяра де Шардена, підкоряється своєму власному регулятору і фінальній меті — досягненню сфери "наджиття", а в ній — "точки Омега". У "точці Омега" підсумовується і збирається у своїй довершеності та цілісності велика кількість свідомості, яка поступово перетворюється на Землі на ноогенез. "Наджиття", таким чином, знаменує стан єднання душ людей після завершення історії в космічному Христі. "ТоЧка Омега" є центром Всесвіту і символізує собою Христа, співпричетного до Всесвіту і одночасно трансцендентного до нього. Тейяр де Шарден намагався обгрунтувати положення, що боголю-дина Ісус Христос завдяки механізмові втілення володіє універсальними космічними атрибутами. Саме тому він є особистісним центром усьо-го універсуму, від якого починаються і до якого сходяться всі шляхи еволюції. Космогенез у Тейяра ототожнюється з "христогенезом". Ідеї Тейяра де Шардена значним чином вплинули на соціально-етичне вчення католицизму, зокрема на його модель майбутнього людського суспільства. Суспільство, на думку Шардена, має свою історію, де взаєморозчинені "град земний" і "град божий" (церковна спільність). У своєму розвитку воно рухається по шляху універсалізації зв'язків між країнами та народами до стану "великої монади". Суспільний еволюціонізм Тейяра де Шардена передбачає конвергенцію та уніфікацію, означає падіння всіх інтелектуальних, політичних, національних та мовних бар'єрів. Спочатку, на його думку, виникнуть єдина загальнолюдська культура, наука, релігія, мораль, які стануть певними засобами захисту від усіх бід сучасності. Фактором, котрий обумовлює об'єднання людства в єдине ціле, вважає Тейяр де Шарден, є християнська любов. Саме вона є рушієм еволюції суспільства, дає змогу людині об'єднатися з людиною, а через ноосферу — з "точкою Омега" без втрати особистої індивідуальності. Проте історія людства у Тейяра де Шардена врешті-решт переростає в есхатологію (релігійне вчення про кінцеву долю світу і людства), а саме життя суспільства еволюціонує від матерії до вищих форм психізму. Католицький еволюціонізм Тейяра де Шардена виявився нездатним сприйняти ідею саморозвитку і самоорганізації матерії. Процес еволюції в його концепції має обмежений характер, він починається з певної точки ("переджиття") і закінчується в "точці Омега". Розробка в рамках офіційної доктрини єдиного вчення про люди-ну та суспільство для соціальне різнорідної пастви стає все важчою. Тому частина католицьких філософів для пояснення діяльності лю-дини та функціонування суспільства намагається трансформувати соціальну філософію католицизму в своєрідну соціальну теологію, або "теологію земних реальностей". Остання містить у собі: "теологію праці", "теологію культури", "теологію політики", "теологію миру", "теологію визволення". Спільною рисою цих напрямків є те, що всі вони переходять від чисто теологічних проблем до соціальних і намагаються розв'язати їх разом з іншими прогресивними течіями сучасності. Ставлення Ватикану до "нових теологій" неоднозначне, хоч біль-шість із них визнаються римською курією та розвиваються в папських енцикліках.

 




Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 22 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

Сартр (Sartre) Жан Поль | Сучасна буржуазна філософсько-релігійна антропологія (концепції Гельмута Плеснером і Арнольда Гелена ). | Маркузе | Структуралізм | ГЕНЕЗА АНТРОПОЛОГІЇ ВІД ФІЗИЧНОЇ ДО СТРУКТУРНОЇ: ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКА РЕТРОСПЕКЦІЯ | Ролан Барт | I. Виникнення постмодернізму | Які основні риси постмодерністської ситуації у філософії? | Річард Рорті | Завдання футурології |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.009 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав