Читайте также:
|
| В останні три десятиліття у культурній самосвідомості розвинутих країн Заходу виникли тенденції, що одержали сукупне позначення «постмодернізм», або «постмодерн», що буквально означає те, що після «модерна» або сучасності. Постмодернізм являє собою культуру постіндустріального, інформаційного суспільства, разом з тим він виходить за межі культури та в тій або іншій мірі проявляється у всіх сферах суспільного життя, включаючи економіку та політику. Статус поняття постмодернізм отримує у 80-х роках завдяки працям французького філософа Жана Франсуа Ліотара, що розповсюдив дискусію про постмодерн на філософію. Варто зазначити, що філософії постмодернізму самої по собі не існує, оскільки постмодернізм у філософії виник якраз з радикального сумніву у можливості самої філософії як деякої світоглядно-теоретичної і жанрової єдності. Доречно говорити не про «філософію постмодерну», а про «ситуацію постмодерну». Ця ситуація має онтологічні, гносеологічні, історично-культурні та естетичні параметри. Постмодернізм виникає як усвідомлення вичерпності онтології, у межах якої реальність могла підлягати насильницькому перетворенню, переводу з «нерозумного» стану до «розумного». Предмет чинить опір впливові людини, порядок речей «мстить» нашим спробам його переробити. Таке скептичне відхилення від установки на перетворення світу тягне за собою відмову від спроб його систематизації. світ не тільки не піддається людським зусиллям його переробити, але й не вкладається ні в які теоретичні схеми. Наука підлягає з боку постмодернізму серйозній критиці, їй вже відказують у монопольному володінні істиною. Постмодернізм заперечує її здатність давати об'єктивне, достовірне знання, відкривати закономірності та причинні зв'язки, виявляти тенденції. її критикують за те, що наука абсолютизує раціональні методи пізнання, а ігнорує інтуїцію, уяву та інші нетрадиційні способи, що вона прагне пізнавати загальне і суттєве, недооцінюючи одиничне та випадкове. Сприймаючи в силу цих причин науку як спрощене та неадекватне знання про світ, деякі постмодерністи проголошують релігію вище науки. Подія завжди випереджає теорію. Причому антисистематич-ність — це не просто спроба відмови від претензії на цілісність і повноту теоретичного осягання реальності. Справа полягає у неможливості зафіксувати наявність суворих, самозамкнених систем і в економіці, і у політиці, і у культурі. Нове, «постмодерністське» мислення виникає поза традиційними понятійними опозиціями (суб'єкт — об'єкт, ціле — частина, внутрішнє — зовнішнє, реальне — уявне), воно не оперує звичними стійкими цілісностями (Схід — Захід, капіталізм — соціалізм, чоловіче — жіноче). Постмодернізм — це «скандальний», з точки зору класичних інтелектуальних навичок, тип філософствування «без суб'єкта»: суб'єкт розпався як центр системи уявлень (репрезентацій). Замість звичних категорій «суб'єктивність», «інтенціональність», «рефлексивність» з'являються безособові «потоки Бажання», імперсональні «швидкості», неоконцептуалізовані «інтенсивності». У культурно-естетичному плані постмодернізм виступає як засвоєння досвіду художнього авангарду («модернізму» як етичного феномену). Він стирає межі між раніше самостійними сферами духовної культури і рівнями свідомості — між «науковою» і «буденною» свідомістю, «високим мистецтвом» і «кітчем». Постмодернізм остаточно закріплює перехід від «твору» до «конструкції», від діяльності по створенню творів до діяльності з приводу цієї діяльності. Постмодернізм свідомо переорієнтовує естетичну активність з «творчості» на компіляцію і цитування, з створення оригінальних творів на колаж. При цьому він не прагне ствердити деструкцію на противагу творчості, маніпуляції і гри з цитатами — серйозному творенню, а намагається дистанціюватися від самих опозицій «руйнування — творення», «серйозність — гра». У культурній сфері панує масова культура, а в ній — мода та реклама. Постмодернізм наполягає на тому, що саме мода все освячує, обґрунтовує та узаконює; все, що не визнається модою, не має права на існування. Навіть наукові теорії, щоб привернути увагу, повинні бути модними, оскільки і для них внутрішні змістовні достоїнства перекриваються зовнішньою привабливістю та ефектністю. Звідси і все постмодерне життя нестійке, ефемерне, як і примхлива, непередбачувана мода. Жан Франсуа Ліотар (1924—1998) закликає оголосити «війну цілому», істині як системності аналізу, критикує всю попередню філософію як філософію історії, прогресу, визволення та гуманізму. Він вважає, що всі ідеали модерну виявились невиправданими, особливо це стосується ідеалу звільнення людини та людства. Християнство рятувало людство від провини за гріх Адама та Єви, Просвітництво бачило порятунок у прогресі розуму, лібералізм — у прогресі науки та техніки, марксизм оголосив шлях звільнення праці від експлуатації через революцію... — проте, несвобода міняла свої форми та залишалась нездоланною; тому постмодерн відчуває «недовіру до метаоповідань». Весь постмодерн Ліотар визначає як «складність»: прогрес помітно звільнив місце розвитку, а тому для змін в сучасному світі більше підходить поняття зростаючої складності. Проект модерна в силу втрати всіх ідеалів і цінностей Ліотар вважає не тільки незавершеним, а незавершуваним в принципі. Ліотар розкриває владні, а у тенденції — і тоталітаристські імпульси європейської культури завдяки аналізу нарративної природи знання. Наррація — один з можливих типів дискурсу. Протягом століть співіснували на рівних правах різноманітні наррації, однак виник тип дискурсу, що претендує на особливий статус відносно інших. Це так званий «дискурс легітимації», коли всі інші мовні практики поставлені у положення підкорення. Таке виділення «метадискурсу» знаменує занепад «великих наррацій», що співпадає з кінцем «модерна» і появою «постмодерна». «Великі наррації» («метанаррації») намагаються узаконити себе як істинних і справедливих, обгрунтувати і виправдати певний спосіб суспільного устрою, існування певних соціальних інститутів. Тому «метанаррація» тісно пов'язана з владою. Стверджування однієї мови (однієї з можливих «мовних ігр») веде до панування правил і норм однієї, «легітимної» форми раціональності і третирування усіх інших, «нелегітимних» форм життя. Насправді, як твердить Ліотар, немає і не може бути універсальної мови, як немає і не може бути універсальної раціональності — є лише різні «мовні ігри». Жан Бодрийяр (народ. 1929 р.) розробив теорію історичного розвитку способу позначення. Соціальна історія людства стає історією витискання смерті. Слідом за мертвими із соціального простору послідовно виганяються дикуни, божевільні, діти, старі, неосвічені, бідняки, спотворювачі, інтелектуали, жінки. Смерть, згідно з Бодрийяром, є дещо «інакше» від системи, що спрямована до своєї досконалості. Три типи дискурсів (економічний, психоаналітичний і лінгвістичний) намагаються замаскувати амбівалентність життя і смерті, протиставляючи виробництво «віддарюванню», бажання — «інстинкту смерті», смисл — «анаграмам». Бодрийяр робить ставку на оборотність дарунку у віддарювання, обміну у жертву, часу у цикл, виробництва у руйнування, життя у смерть і будь-якого лінгвістичного значення в «анаграму». Бодрийяр виділяє три стадії соціальної історії витискання смерті, три устрої «симуляції» (так звані «симулякри» трьох порядків): підробка соціального з її метафізикою буття і видимості (від Ренесансу до промислової революції); виробництво соціального з його діалектикою енергії (праці) і законів природи (промислова епоха); симуляція соціального з її кібернетикою невизначеності і коду. На цій останній стадії, як вважає Бодрийяр, стає можливим підрив системи. Сучасний світ складається з моделей і симулякрів, які не володіють ніякими референтами, не базуються ні у якій іншій «реальності», крім їх власної, що являє собою світ самореференційних знаків. Симуляція, що видає відсутність за присутність, одночасно змішує будь-яке розрізняння реального і уявного. Знак, за Бодрийяром, проходить чотири стадії розвитку, Перша — відображення деякої глибинної реальності; друга — маскування і спотворення, викривлення цієї реальності; третя — маскування відсутності будь-якої глибинної реальності; четверта — втрата усякого зв'язку з реальністю, перехід з устрію видимості в устрій симуляції. Хоча симуляція, згідно з Бодрийяром, і безглузда, але у ній є і «зачарована» форма: «спокуса» або «розбещування», «спокушання», яке проходить три історичні фази: ритуальну (церемонія), естетичну (розбещування як стратегія спокусника) і політичну. Бодрийяр вважає, що спокушання притаманне будь-якому дискурсу і усьому світові, бо перш ніж бути створеним, світ був спокушений. У праці «Фатальні стратегії» (1983) мислитель доводить, що Всесвіт не діалектичний, він рухається до крайнощів, а не до рівноваги. Тому завдання теорії Бодрийяр вбачає не у раціональній критиці, а у тому, щоб випередити процес виходу об'єктів із своєї сутності, яку приписала їм метафізика з її «принципом Добра», що перетворила об'єкти у відображення суб'єкта. Світ, згідно з Бодрийяром, тепер неможливо розглядати з позицій суб'єкта (кантівські категорії часу, простору, цілеспрямованості, причинності втратили своє значення). Необхідно перейти на сторону об'єкта, що підкорюється іронічному, аморальному, тобто знаходиться по ту сторону вартостей — цінностей, «принципу Лиха». Систему у цьому «безповітряному гіперпросторі» характеризують гіпертрофія, гіпертелія, гіперфункціональність, гіперкаузальність. Симуляція породжує реальне, як раніше реальне породжувало уявне. Присутність перекреслюється не порожністю, а подвоєнням присутності, що перекреслює опозицію присутності і відсутності; порожнечу перекреслює не повнота, а перенасичення — те, що повніше повного, що є «огрядність» об'єкта, який переростає самого себе і «зникає зі сцени» часу і простору, бо стає «непристойним». «Непристойними», за Бодрийяром, є так звані «маси», дещо таке, що соціальніше від соціального, що увібрало у себе усю енергію антисоціального. Маси Бодрийяр називає екстазом соціального, мовчазними «чорними дірами», що знаходять свій спосіб вислизнути від всевладдя кодів. ЖильДельоз (народ. 1926 р.) вважає, що необхідно взяти на себе ризик творця, і тоді з'явиться можливість мислити цим досвідом, увійти у цю подію, а не робити її об'єктом «незацікавленого» споглядання, що цей досвід руйнує. На противагу орієнтаціям на раціональний модус здорового глузду Дельоз спирається на безособове і доіндивідуальне поле, яке не можна визначити як поле свідомості: неможливо зберегти свідомість як середовище, відмовляючись від форми особи і точки зору індивідуації. Доіндивідуальні, безособові, аконцептуальні сингулярності, за Дельозом, коріняться у нейтральній, проблематичній, байдужій, незворушній стихії, головною властивістю якої є індиферентність відносно приватного і загального, особистого і безособового, індивідуального і колективного. Сингулярність безцільна, безнамірна, не-локалізована. Наприклад, свавільна одиничність битви не дозволяє їй здійснитися, не дає поділити її учасників на боягузів і сміливців, переможців і подоланих; битва як подія розгортається після всього цього, за її здійсненністю. Деконструкція тлумачиться Жаком Деррідою (народ. 1930 р.) як спонтанна свавільна подія, що більш нагадує самоінтерпретацію. Така подія не потребує ні мислення, ні свідомості, ні організації з боку суб'єкта. Позитивним моментом є те, що деконструкція розглядається через «винахід» («інвенція»), що охоплює багато інших значень: відкриття, творіння, уява, установлення тощо. Стосовно філософії, яку він тлумачить як метафізику свідомості, суб'єктивності та гуманізму, Дерріда критикує самі її засади, адже з множини відомих дихотомій (матерія та свідомість, дух та буття, свідомість та несвідоме, зміст та форма, внутрішнє та зовнішнє, позначене та непозначене, чоловік та жінка тощо), метафізика, як правило, надає переваги якійсь одній частині, частіше це виявляється свідомість та все, що з нею пов'язане: суб'єкт, суб'єктивність, людина, чоловік. При такому виборі метафізика розглядає суб'єкта як автора і творця, що наділений «абсолютною суб'єктивністю», прозорою самосвідомістю та здатністю все контролювати. Причому метафізика виявляється фаллоцентризмом, оскільки в центрі стоїть людина, в першу чергу — чоловік. В розумінні Дерріди несвідоме не має системних властивостей, воно не пов'язане з часом та місцем, воно всюди та ніде; проте воно весь час вторгається у свідомість, збуджує її, в силу чого свідомість втрачає впевненість, логічність та прозорість. Звичні опозиції (нормальне та патологічне, буденне та ідеальне, реальне та уявне тощо) Дерріда перетворює в поняття «нерозв'язувань: вони не можуть бути ні первинними, ні вторинними, ні істинними, ні невірними, ні поганими, ні добрими. Смисл «нерозв'язуваних понять» розгортається через перехід у свою протилежність, яка продовжує процес до нескінченості.,/p> Мішель Фуко (1926—1984) розробив концепцію європейської науки та культури, основу якої складає «археологія знання», а її ядром виступає проблематика «знання — мови», в центрі якої — поняття епістеми. Епістема являє собою «фундаментальний код культури», що визначає конкретні форми мислення, знання та наук для даної епохи. З 70-х років на перший план, згідно Фуко, виходить проблема «знання — насильство» та «знання — влада». Влада в теорії Фуко перестає бути власністю якоїсь політичної сили, конкретного класу, тому її не можна захопити, передати. Вона не локалізується тільки в державному апараті, а розповсюджується по всьому соціальному полю. Така влада стає анонімною, невизначеною, невловимою, під-корюючи і гнобителів, і пригноблених. В методологічному плані постмодерністська філософія спирається на принципи плюралізму та релятивізму, вона постулює «численність порядків», неможливість встановлення ієрархії. Кожна теорія, парадигма, концепція, інтерпретація мають однакові пізнавальні характеристики та є однаково відносними. Згідно з принципом плюралізму, світ не має єдиного центру, він розпадається на множину фрагментів, між якими відсутні стійкі зв'язки. Постмодернізм відмовляється від категорії буття як фундаменту, єдиним буттям визнає мову. Скептично ставлячись до істини, він рішуче заперечує сцієнтизм та перегукується з агностицизмом. Постмодерністська філософія висловлює розчарування в раціоналізмі, в розроблених на його засадах цінностях та ідеалах. Для нього характерне скептичне ставлення до людини як суб'єкта діяльності та пізнання, заперечення антропоцентризму та гуманізму. В цілому, постмодерністська філософія виглядає досить суперечливою, парадоксальною, невизначеною. її можна сприймати як перехідний стан в перехідну епоху, коли постмодернізм успішно руйнує сторони та елементи попередньої епохи, що віджили, але не може запропонувати нову методологію творення нового світу. |
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 85 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |