|
Читайте также: |
Перехід ряду гуманітарних наук (лінгвістики, психології, історії культури) від опису спостережуваного до дослідження його структури, що виражена у формі формально-математичних визначень ототожнювати різноманітні сукупності спостережуваного, створив структуралізм - конкретно-наукове і філософське розуміння структурного методу. У конкретно-науковому розумінні структурний метод полягає у виявленні групи відносин між елементами об'єкта, тих, що зберігаються (інваріантних) при деяких перетвореннях елементів, їх перестановці, зміщенні та ін. Групам перетворень відповідають множини об'єктів однакових структур, але таких, що відрізняються елементами, які змінюються при перетвореннях. Кожний об'єкт множини - результат певних перетворень будь-якого іншого об'єкта множини. Спостережуваними об'єктами гуманітарних наук є які-небудь знакові системи, що складаються із символів, слів чи образів. Структуралізм шукає за явним, свідомим вживанням знаків, використання неявних, несвідомих глибинних структур, що управляють вживанням знаків. В опорі на такі глибинні структури структураліс-ти-дослідники бачать гарантію неупередженості і об'єктивності дослідження, оскільки такі структури дозволяють абстрагуватися від суб'єкта або зобразити його вивідним від них.
Універсальний об'єкт дослідження конкретно наукового структуралізму є культура (наука, мистецтво, література, міфологія, релігія, звичаї, мода та ін.) як сукупність різноманітних знакових систем. Аналіз знакових систем дозволяє виявити глибинні пласти культури, якими неусвідомлено керується людина. Різні представники структуралізму по-своєму визначають і іменують їх: у Мішеля Фуко це глибинні рівні знання у вигляді епісистем (розумових передумов пізнання) і дискурсивних формацій (розмовних практик); у Жана Дерріда - письмо, що не піддається вираженню у чітких поняттях, але втілює принцип розрізнення, недавності прихованих минулих культур, присутніх у логоцентристській європейській культурі; у Жоржа Лакана - визначення символічне - мовні знаки, опосередковуючи психіку і долю людини, у Клода Леві-Стросса - ментальні структури, що втілюють колективне, несвідоме і виявляють єдність мислення первісної і сучасної людини. Ідеологи структуралізму, засуджуючи традицію представлення історій, закликають до пошуку широких узагальнень, універсалій і загальних схем розумової діяльності на основі виявлення глибинних структур сучасної культури. У філософському розумінні структуралізм найбільше близький до кантіанства, не чужі йому і деякі ідеї неопозитивізму і фрейдизму. Структуралізму притаманне тяжіння до апріоризму, до визнання напередвизначеності пізнавальної і практичної діяльності неусу-неними прихованими духовними структурами. Зрозуміло, ступінь віддалення від апріоризму пропорційний ступеневі визнання дослідного походження цих структур прибічниками структуралізму. З неопозитивізмом структуралізм споріднює зосередженість на аналізі і реконструкції мови як універсального засобу пізнання, зберігання і повідомлення знань. Наліт фрейдизму можна вбачати в приписуванні духовним структурам підсвідомого характеру. Оригінальним здається прагнення структуралізму замінити суб'єкт надсуб'єктни-ми структурами в глибині культури, хоча і нагадує заміну власних імен описами (дескрипціями) в логічному позитивізмі.
Загальносоціологічне відбиття структуралізму - в протиставленні структури людини і історії. У тому випадку, коли воно зводиться до показу їх включеності в суспільні структури, що змінюються, правомірне і не нове, коли ж поняттю структури надається надісто-ричний зміст якогось антигуманного початку, зв'язок з такою структурою для людини і історії набуває таємничого, збагненного характеру, що неможливо з точки зору найрозумнішого структуралізму.
КОНЦЕПЦІЯ МОВИ ТА ЗНАКУ Ф. де СОССЮРА
У філософських побудовах будь-якої епохи та школи завжди є місце для мовної проблематики, оскільки мова вважається складником буття, засобом міжіндивідуального спілкування, відображення та пізнання навколишнього світу, соціальним інститутом. Саме мова, починаючи з філософії античності, уявлялася єднальною ланкою в системах “людина–світ” та “людина–людина”. Усе це пояснює незгасаючий інтерес до філософських досліджень мови, здійснених у минулому столітті (В.В.О. Куайн, Дж.Д’юї, Д.Остін, П.Ф. Стросон, П.Флоренський, Г.Шпет, С.Булгаков, О.Лосєв, М.Бахтін та ін.). У вітчизняній філософській думці інтерес до дослідження мовної проблематики репрезентують праці П.Копніна, К.Жоля, Є.Бистрицького, Ю.Сватка, Б.Парахонського та ін.
Античним філософам (Платону та Арістотелю) належить авторство концепцій, де мова розглядається в якості суспільного утворення як система знаків. Французька філософська традиція (Ж. Ж. Руссо, Д.Дідро, Е.Кондільяк, О.Конт та ін.) конкретизувала античну парадигму, розробивши теорію соціального характеру мови.
У контексті даної теми пригадаємо розуміння та дослідження мови у діяльнісному аспекті, коли у центрі дослідження опинялися внутрішні властивості мови. Найбільш виразно цей підхід проявляється у В. фон Гумбольдта, що розглядав мову як самодіяльне начало, творчий процес, як саму діяльність. Ще однією важливою тезою В. фон Гумбольдта є розрізнення мови та мовлення. Останнє положення наявне також у концепції І.А. Бодуена де Куртене, воно стало базовим у теоретичному спадку Ф. де Соссюра, ідеї якого про необхідність вивчення мовних явищ у їх взаємному зв’язку у загальному обсязі системи мови визначили розвиток наук про мову у середині минулого століття, особливо помітним цей вплив був у розвідках структуралістів, головні положення яких базувалися на тезах соссюрівського “Курсу загальної лінгвістики”. Тому ми маємо усі підстави для того, щоб розглянути теорію Ф. де Соссюра з позицій філософії мови.
Спробуємо врахувати зазначені мовні концепції при аналізі поглядів Ф. де Соссюра у площині філософської рефлексії, виділити із низки лінгвістичних понять та категорій ті, які можна вважати засадничими при формуванні будь-якої мовної концепції – поняття “знаку” та “мови”. Як зауважував відомий італійський дослідник творчості Ф. де Соссюра Тулліо Де Мауро, багато дослідників протягом півстоліття вивчали окремі фрагменти соссюрівської теорії, використовуючи їх на свій розсуд – або як знаряддя захисту власної позиції, або як підставу для нападу на концепцію метра лінгвістики. Враховуючи це, ми пропонуємо аналіз концепції швейцарського лінгвіста з позицій філософії мови.
З творчістю Ф. де Соссюра прийнято пов’язувати концептуальне розмежування мови (langue) та мовлення (parole), тобто вважати мову ідеальною сутністю, а мовлення – матеріальним явленням. Факти мовленнєвої діяльності наявні як у первісних народів, так і у розвинутих, культурних націй, тоді як мова уявляється лише частиною (найважливішою!) мовленнєвої діяльності. Мова є соціальним продуктом, сукупністю необхідних умовностей, котрі приймаються певним колективом з метою забезпечення реалізації, функціонування здатності до мовленнєвої діяльності, яка існує у будь-якого носія мови. Ф. де Соссюр переконаний, що “природною для людини є не мовленнєва діяльність як промовляння (langage parlй), а здатність створювати мову, тобто систему диференційованих знаків, які відповідають диференційованим поняттям” [1, 18]. Таким чином, мова є соціальним продуктом, результатом соціального зв’язку між індивідами. Більш того, мова – це готовий продукт, який ніколи не передбачає певного попереднього наміру і свідомо здійснює лише діяльність класифікації. Існування мови стає можливим завдяки наявності того, хто говорить, тому втрачає сенс теза про самостійне буття мови як певної сутності.
Ще одне важливе положення концепції Ф. де Соссюра пов’язане з розглядом та аналізом історичності мови. Учений неодноразово наголошує, що усе у мові є історія, мова є предметом історичного аналізу, а не абстрактного, оскільки у ній містяться факти, а не закони, і усе, що уявляється органічним у мовній діяльності, насправді є лише можливим і абсолютно випадковим. “Мова постає важливою частиною духовного багажу нації, вона допомагає охарактеризувати певну епоху, певне суспільство” [2, 40].
Для Ф. де Соссюра незаперечним стає факт, що у будь-якої мови завжди наявна власна історія, яка складається з безконечної послідовності мовних подій, які ніколи не мають резонансу поза сферою мови і не заносяться в аннали славетних історичних подій. У свою чергу, вони абсолютно незалежні від того, що відбувається за межами мови.
Історичність мови проявляється у тому, що вона варіюється у часі, і водночас – у просторі. Мова, яка досліджується у два різні моменти часу, не тотожна сама собі, так само відрізняється мова, якщо вона береться для дослідження у двох більш (або менш) віддалених один від одного пунктах на території свого поширення (не є тотожна сама собі). Ф. де Соссюр досліджує проблему походження однієї мови від іншої і стверджує, що “серед мов немає ні синів, ні матерів, немає і ніколи не було. У кожному регіоні земної кулі існують мови, певний стан яких повільно змінюється кожного тижня, місяць за місяцем, рік за роком, століття за століттям, але ніколи попередня мова не породжувала і не надавала поштовху до народження нової мови” [2, 42]. Такий самий методологічний підхід визначає і ставлення Ф. де Соссюра до можливості смерті тієї чи іншої мови. “Мова не може померти природною смертю, сама по собі. Вона може померти лише насильственною смертю, насильственним шляхом внаслідок дії причин, які є абсолютно зовнішніми щодо фактів мовної діяльності” [2, 42]. Прикладами можуть бути факти знищення народу, який говорив даною мовою, нав’язування мови іншого, більш сильного племені або народу, та, частково, диктатура письма.
Стосовно останнього Ф. де Соссюр зауважує, що “тиранія писемності, цього тісного корсету офіційної мови, звісно, гальмує розвиток мови, але вона не в змозі спинити його зовсім” [2, 47]. Певним відгомоном цієї проблеми можна вважати думку Ж.Дерріди: “Насилля письма породжує несвідомість душі. Деконструювати цю традицію – зовсім не означає перегорнути її, довівши невинуватість письма. Це значить показати, чому ніякого насилля письма ззовні над невинуватістю мови взагалі не відбувається. Існує, скоріше, деяке первонасилля письма, оскільки мова вже із самого початку є письмом” [3, 156].
Таким чином, для швейцарського вченого стає очевидним той факт, що мова – це не організм, вона не вмирає сама по собі, не росте і не старіє, не має ні дитинства, ні зрілого віку, тобто не є строго визначеною та обмеженою у часі сутністю.
Мова завжди лише змінюється, але ніколи не відбувається виникнення чи створення нової мовної даності, яка у своєму існуванні відрізнялася б як від того, що їй передує, так і від того, що настає після неї. Водночас, один раз виникнувши, мова безконечно розвивається і розгортається, не маючи ніяких раніше встановлених лімітів свого існування. Також неможливо знайти у самій мові можливості припинення її існування, лише випадкова подія, примус або вища сила зовнішнього характеру здатні знищити мову. Зазначені принципи мови Ф. де Соссюр визначає як взаємопов’язані принципи неперервності та мінливості.
Урахування зазначених принципів дає мислителю підстави заперечити три основні настанови попередньої традиції аналізу мови:
1) мова може виникнути, не маючи попередницею іншу мову;
2) одна мова може миттєво виникнути з іншої;
3) одна мова може поступово виникнути із іншої.
Аргументами, що спростовують наведені тези, є розмірковування щодо неможливості у той чи інший проміжок часу вважати певну мову такою, що досягла абсолютного розвитку, оскільки не існує постійних мовних особливостей, вони усі мінливі, обмежені у часі. “Існують лише такі стани мови, котрі являють собою постійний перехід від вчорашнього стану до завтрашнього” [2, 55].
Визначаючи особливості мовної діяльності, Ф. де Соссюр зауважує, що існує досить поширена, проте помилкова, точка зору, згідно з якою мовну діяльність постійно розглядають у межах окремого індивіда. Помилка полягає у тому, що природа створює людину, яка має здатність до членороздільної мови, але самої членороздільної мови немає. Індивід, пристосований до мовної діяльності, може використати свої органи мови лише при наявності соціуму, наявності потреби у спілкуванні, внаслідок певних відносин у колективі, тобто мова є соціальним фактом.
Мова являє собою традицію, яка постійно змінюється, але яку ні час, ні суб’єкти, що говорять, не мають змоги зруйнувати, якщо вона сама не згасне з тієї чи іншої причини.
Ф. де Соссюр визначив місце мови у просторі мовної діяльності, довівши, що мова, безперечно, є однією з найважливіших знакових систем (письмо, символічні обряди тощо). При цьому женевський лінгвіст визначає дві особливості мови, які характеризують її відмінність від інших соціальних установ: 1) жодна з цих установ не поширюється на всіх індивідів у будь-який момент часу і жодне інше соціальне явище не пов’язане з усіма індивідами таким чином, що кожен бере у ньому участь і може здійснювати вплив на нього; 2) те, що більшість соціальних установ у певний період часу можуть бути замінені, виправлені, перетворені за волею індивіда, у мові неможливе, оскільки навіть академії не змінять своїми декретами той курс, яким прямує установа, що має назву “мова” [1, 45].
В іншій своїй праці Ф. де Соссюр визначає ще одну важливу відмінність: “Мова, на відміну від інших соціальних установ, не підкоряється спрямовуючій діяльності розуму, тому що вона з самого початку не є результатом очевидної гармонії між поняттям та засобом його вираження” [2, 102].
На противагу цьому, мовлення розуміється швейцарським лінгвістом як індивідуальний акт волі та розуму, в якому необхідно розрізняти два складники: 1) комбінації, які дають змогу тому, хто говорить, використати певний код мови з метою вираження своєї думки; 2) психофізичний механізм, який дає змогу об’єктивувати зазначені комбінації.
Наведені розмисли дають можливість Ф. де Соссюру визначити такі основні властивості мови:
1) мова являє собою певну визначеність у різнорідній множині фактів мовленнєвої діяльності;
2) мова, будучи відмінною від мовлення, створює предмет, доступний для самостійного вивчення;
3) тим часом, як мовленнєва діяльність у цілому має різнорідний характер, мова за своєю природою є явищем однорідним – це система знаків, де єдино суттєвим постає поєднання смислу та акустичного образу, до того ж обидва ці компоненти знаку рівною мірою є психічними;
4) мова, як і мовлення, за своєю природою є конкретною, оскільки знаки мови суть реальності, що локалізуються у мозку [1, 22–23].
Таким чином, мова є явищем внутрішнім, надзвичайно складним, таким, що утворює асоціацію поняття та акустичного образу, останні мають певну психологічну орієнтацію, тому, щоб виділити їхні особливості як мовних феноменів, Ф. де Соссюр звертається до термінів “позначуване” (signifiй) та “позначуюче” (signifiant). “Ми пропонуємо зберегти слово знак для позначення цілого і замінити терміни поняття та акустичний образ відповідно термінами позначуване (signifiй) та позначуюче (signifiant); останні два мають ту перевагу, що підкреслюють протиставлення, яке існує як між ними самими, так і між цілим та частинами цього цілого” [1, 70].
Досить часто Ф. де Соссюр підкреслює, що мова уявляється йому лише частковим випадком, який описується теорією знаків, тоді як для загальної теорії знаків фонетичні знаки як частковий випадок не будуть більш складним об’єктом, порівняно з іншими – писемність, шифри, ієрогліфи тощо. Мова – це система, внутрішньовпорядкована в усіх своїх складниках, вона залежить від об’єкта, який позначається, але вільна щодо нього. Зрозуміти це положення можна, виходячи із концепції знаку, створеної ученим.
Попередниками Ф. де Соссюра були визначені дві основні особливості знаку – умовність та довільність.
Перше, що привертає увагу Ф. де Соссюра при аналізі знаку – це умовність останнього. Не викликає сумніву факт, що мова – це продукт історії, але у будь-який момент свого існування цей останній являє собою компроміс, на який погоджується розум, коли укладає угоду з певними символами, створює простір репрезентації. Будь-яка мова складається із певної кількості об’єктів зовнішнього порядку, які людина використовує як знаки. Лише тією мірою, якою даний об’єкт сприймається як знак, передбачає наявність мовної діяльності, він має право бути складовою частиною мови.
Отже, умовність знаку передбачає його зв’язок з певною річчю або об’єктом, вона є зовнішньою властивістю слова, перебуває за межами лінгвістичних фактів, є іррелевантною для знакової природи слова. Значно важливішою для Соссюра є інша особливість знаку – довільність, що є внутрішньою властивістю знаку як зв’язку двох його сторін. На основі проведеного аналізу женевський вчений виділив одну властивість знаку – довільність, яка тлумачилась як немотивованість, відсутність природного зв’язку між позначуваним (signifiй) та позначуючим (signifiant). Зв’язок між ними є довільним, тому що під знаком прийнято розуміти певну цілісність, що є результатом асоціації певного позначуваного з певним позначуючим.
Такий підхід дав змогу тлумачити довільність як принцип, завдяки якому реалізуються основні семіотичні властивості мови і, одночасно, виникає можливість відрізнити мову від інших соціальних утворень. На відміну від Е.Дюркгейма, який визнавав панування закону примусу, та Г.Тарда, який віддавав перевагу закону наслідування (імітації), Ф. де Соссюр панівним законом мови як соціального явища вважає закон традиції.
З принципом довільності пов’язується відмінність мови від інших соціальних явищ, оскільки обидві сторони мовного знаку можуть змінюватися незалежно одна від одної, тобто характер зв’язку між позначуваним (signifiй) та позначуючим (signifiant) є довільним. Тулліо де Мауро вважає ідею довільності мовного знаку однією з найважливіших у концепції Ф. де Соссюра, стверджуючи, що саме довільність постає тим принципом, на якому базується вся соссюрівська концепція, оскільки саме на його основі здійснюється ідентифікація цінності мовних одиниць, як у плані позначуючого, так і у плані позначуваного.
На думку Ф. де Соссюра, будь-який матеріальний предмет завжди є для нас знаком, оскільки враження від нього ми асоціюємо з іншими враженнями, відмінність мовного знаку проявляється у тому, що він викликає більш точні асоціації, ніж будь-який інший знак.
Отже, можна стверджувати, що Ф. де Соссюр у структурі загального явища (мовленнєвої діяльності) виділив два складники – мову та мовлення. Мова являє собою сукупність мовних навичок, які надають змогу індивіду розуміти інших та бути зрозумілим ними. Умовою існування мови є наявність колективу, що говорить, оскільки мова не існує поза суспільством, соціальна природа мови – одна з її внутрішніх властивостей.
Зазначені ідеї Ф. де Соссюра були розроблені далі його учнями та послідовниками – Л.Ельмслевом, А.Сеше, І.Карцевським, Р.Енглером.
Проте теоретична спадщина Ф. де Соссюра викликає не лише захоплення, а й певні критичні зауваження. Так, відомий французький філософ Жак Дерріда критикує репрезентативістську концепцію знака Ф. де Соссюра, згідно з якою слово – це єдність смислу та звуку, позначуваного (signifiй) та позначуючого (signifiant). Ж.Дерріда наполягає на пріоритеті знака над предметом, який ним позначається. Автор стверджує, що сама можливість поняття “знак” у функції вказування на конкретний реальний предмет передбачає заміщення цього предмета знаком і залежить від часу “схоплення” свідомістю даного предмета або уявлення про нього. Те, що позначається знаком, ніколи у ньому не присутнє, отже, смисл та слово, слово та думка ніколи не можуть бути одним і тим самим. Теоретичним обґрунтуванням цього твердження постає своєрідна тріада, яку вибудовує Ж.Дерріда – “розрізнення” – “слід” – “прото-письмо”. “Доводиться визнати, що “похідність” письма як реальний та повноважний факт можливий лише за однієї умови, а саме: “первісної”, “природної” та іншої мови ніколи не існувало, вона ніколи не була чимось цільним, вільним від письма, навпаки – вона завжди вже була письмом. Або протописьмом... Письмо змогло зміцнитися лише через протописьмо, що ховалося, а мовлення прагнуло позбутися свого іншого, свого двійника, всіляко применшуючи різницю між ним і собою” [3, 181].
Підсумовуючи викладене, пригадаємо оцінку творчості У.Д. Уітні, яку здійснив Ф. де Соссюр. Женевський мислитель визначив як критерій позитивної оцінки тієї чи іншої теорії незмінність з плином часу основних її постулатів. Цей критерій з повним правом можна використати і до соссюрівської концепції природи та сутності мови і мовного знаку.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 110 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |