Читайте также:
|
Свідомість - це вища, властива лише людині форма відображення об'єктивної дійсності, спосіб її відносин до світу і до самого себе, що являє собою єдність психічних процесів, що активно беруть участь в осмисленні людиною об'єктивного світу і свого власного буття і визначається не безпосередньо її тілесною організацією (як у тварин), а здобуваються тільки через спілкування з іншими людьми навичками предметних дій.
Кожна епоха формує власне уявлення про свідомість, зміст якого значною мірою залежить від домінуючого світогляду.
Так, в архаїчному суспільстві, коли світ ще не знав поділу на матеріальний і духовний, а характеризувався як видимий і невидимий, свідомість (те, що ми сьогодні так називаємо) зводилася до сфери невидимого, на яке впливали матеріально-практичними діями. Люди вірили, що душу можна нагодувати звичайною їжею.
В античному світі, де визначальним був космоцентричний світогляд, вже не існувало таких уявлень про духовне, але воно мислилось як особливий витвір зовнішнього буття (матерії), тобто витоки свідомості перебували за межами людини. Демокріт вважав, що ми бачимо речі (навколишній світ) завдяки своєрідному «витіканню» з кожної речі найтонших атомів. Платон пояснював буття речей через існування до них ідей, а відтак те, що ми сприймаємо у мисленні, є не що інше, як добуття.
У середньовічну епоху, коли домінувало геоцентричне світобачення, свідомість тлумачили як щось середнє між вищим рівнем — нерефлективним блаженством, або неусвідомленим життям нашого «Я» в Бозі, та нижчим рівнем — мовчазним життям нашого тіла. Починаючи з Платона, Августина, свідомість розглядається як щось вторинне, а тому ненайкраще, несправжнє, невисоке, що є в духовному досвіді людини. Вторинність пояснювалася кількома чинниками:
— тим, що завдяки свідомості людина розуміє, що вона покарана, а тому не може тривалий час перебувати у стані «Божої благодаті» (нашого життя у Бозі), і це змушує її страждати, у свідомості «Я» живе подвійним життям («життям у тілі» та «життям у Бозі»);
— завдяки свідомості людина усвідомлює свою кінечністпь, вічність відходить від неї, акт свідомості вже знає час, а час — це плинність, смерть, яка присутня скрізь і постійно нагадує людині про себе. Звідси — трагізм і печаль свідомості через незворотність часу;
— свідомість нагадує людині, що вона не лише природна, а й духовна істота. Порівнюючи у свідомості стан екстазу свого буття в Бозі зі станом тілесних потреб, людина починає соромитися своїх природно-тілесних властивостей і захоплень, а сором — свідчення відлучення людини від вічності і Бога, свідчення свідомості.
І тільки у Новий час з його антропоцентричним світоглядом, коли людина вивільнилася з-під опіки і влади надприродного й була проголошена початком і причиною всього, що відбувається з нею у світі, свідомість перестає бути другорядним поняттям і набуває нового якісного виміру. Вперше було вжито Р. Декартом і термін «свідомість» як особлива здатність душі. Він вважав, що свідомість — це інтелектуальна діяльність суб'єкта, який проектує світ. Вона відкрита тільки сама собі, тобто самосвідомості.
Свідомість Декарт подав у формі «я мислю», тобто фактично звів її до мислення, або до когнітивних актів. Ця традиція, яка зводила свідомість до мислення і в кінцевому підсумку до розуму, в формі раціоналізму запанувала в усій класичній філософії. Так, у Гегеля свідомість людини — це суб'єктивна форма існування духу, культури, яку він звів до знання. Різні форми культури (мистецтво, релігія, наука) постають у нього лише як форми вияву істини, тобто фактично зводяться до знання. Отже, він не вийшов за рамки когнітивної інтерпретації свідомості.
Філософи-матеріалісти акцентували на вирішальній ролі матеріальних факторів у формуванні й функціонуванні свідомості. Згідно з їхнім вченням свідомість виникла природним шляхом: матерія, розвиваючись від нижчих до вищих форм, витворила живі істоти, а з ними і психіку, на основі якої пізніше сформувалася свідомість людини. Французькі матеріалісти, зокрема, трактували свідомість як відображення людиною навколишньої дійсності. Окремі матеріалісти розглядали свідомість як щось подібне до речовини, яку виділяє мозок. Вони вважали, що коли існує тільки матерія, то все суще повинно мати матеріальний характер. Звідси випливав висновок, що наші поняття, ідеї також матеріальні, тобто займають (в мозку) певний простір, мають причинні зв'язки та ін. Така позиція має назву «вульгарний матеріалізм». Насправді наші поняття позбавлені ознак матеріальних речей. Так, властивості атома залежать від його місця серед інших атомів, його можна розщепити за допомогою сили; а поняття «атом» не має місця, і змінити його за допомогою матеріальної сили неможливо. Поняття мають не матеріальну, а ідеальну природу. Між ними існують не матеріальні, а змістові та логічні зв'язки.
Нове слово в матеріалізмі сказав марксизм, який поєднав у цьому питанні попередній матеріалізм і гегелівську концепцію. Для Маркса свідомість людини — це засвоєна нею культура суспільства, яка створена працею поколінь. Він наголошував на суспільному та історичному характері свідомості. Людина, за Марксом, не «відображає» дзеркально світ у свідомості (як це спрощено трактував Ленін, повертаючись до французького матеріалізму), а сприймає його у формах, витворених культурою. Тубілець Африки і європеєць по-різному сприймають світ тому, що свідомість (засвоєна культура) у них різна. Таким чином, взагалі не існує свідомості, яка «копіює світ». Є свідомість людини конкретної культури, що відтворює світ у формах цієї культури.
Однак марксистське розуміння свідомості має суттєві недоліки: 1) Маркс схилявся до когнітивної традиції; 2) підкреслюючи суспільно-історичний характер свідомості, він фактично не брав до уваги специфіку свідомості конкретного індивіда. Тобто у свідомості індивіда Маркс вбачав тільки вияв суспільної свідомості.
Вирішальний крок у подоланні когнітивної інтерпретації свідомості зробив Ніцше. Декартівське «я мислю» він замінив на «я хочу (волію)». Хоча філософ спеціально не досліджував проблему свідомості, однак він вплинув на інших мислителів, що займалися нею. В руслі філософії життя оригінальну концепцію з креном у біологізм створив 3. Фрейд. В ній він розглянув механізм взаємодії свідомого і несвідомого. Найбільш плідно у XX ст. досліджував проблему свідомості Е. Гуссерль. Він схилявся до когнітивної інтерпретації свідомості, але піддав аналізу всі її акти, в тому числі й не когнітивні.
Концепції свідомості, що існували в історії філософії, умовно можна поділити на два типи: індивідуалістські та колективістські.
Індивідуалістські розглядали як вихідне (абсолютне) свідомість окремого індивіда, а суспільні форми свідомості (форми культури) — мораль, релігію, мистецтво, право — як похідне, таке, що створене індивідуальною свідомістю.
Колективістські концепції, навпаки, вихідним вважали суспільні форми свідомості, наявну культуру, а індивідуальну свідомість розглядали як щось похідне. До індивідуалістичних концепцій схилялися філософи Нового часу (як емпірики, так і раціоналісти), а також І. Кант, позитивісти, представники філософії життя, феноменології. Колективістська традиція яскраво представлена у Гегеля і Маркса.
Щодо ідеологічної орієнтації колективістська традиція тяжіла до тоталітаризму (підпорядкування особи загалу), а індивідуалістська — до лібералізму, коли загальне розуміють як суму інтересів індивідів.
Передусім слід зазначити, що свідомість виявляє, репрезентує себе двома способами: зовнішньо — у вчинках і словах людей та внутрішньо — через безпосереднє спостереження за власними актами свідомості, у рефлексії.
Зовнішньо (об'єктивно) свідомість виявляється в особливому, відмінному від тваринного, відношенні людини до світу і до інших людей.
42. Суспільна свідомість і її структура
Суспільна свідомість являє собою сукупність ідей, теорій, поглядів, представлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин. Суспільна свідомість формується і розвивається разом з виникненням суспільного буття, тому що свідомість можлива тільки як продукт соціальних відносин. Але і суспільство може бути названо суспільством лише тоді, коли склалися його основні елементи, у тому числі і суспільна свідомість. Сукупність узагальнених представлень, ідей, теорій, почуттів, удач, традицій, тобто всього того, що складає зміст суспільної свідомості, утворить духовну реальність, виступає складовою частиною суспільного буття. Але хоча матеріалізм і затверджує визначену роль суспільного буття стосовно суспільної свідомості, однак, не можна спрощено говорити про первинність першого і вторинності іншого. Суспільна свідомість виникла не через якийсь час після виникнення суспільного буття, а одночасно й у єдності з ним.
Носіями суспільної свідомості можуть бути окрема особистість, соціальна група (нація, клас, конфесія, маргінальний прошарок, кримінальне угрупування тощо) або людство в цілому. Суспільна свідомість щодо духовного життя індивіда постає як щось об’єктивне, суперечливе. Духовне життя окремої людини містить у собі елементи свідомості того суспільства і тих соціальних груп, членом яких вона є, а також неповторні індивідуальні риси. Тобто суспільна свідомість є чимось спільним для індивідів і окремих соціальних груп; водночас вона є унікальною для індивіда, соціальної групи стосовно людства.
Важливе місце в структурі суспільної свідомості належить масовій свідомості. Існує два аспекти розуміння її сутності: з одного боку, масова свідомість притаманна певним носіям (соціальним групам), а з другого боку, вона інтегрує в собі духовно-ідеологічне й побутово-психологічне відображення об’єктивної дійсності, елементи теоретичної і буденної свідомості.
Буденна і теоретична свідомість характеризують ступінь глибини відображення дійсності. Причому буденна свідомість формується на основі повсякденного досвіду людей і містить у собі емпіричні знання про об’єктивні процеси, погляди, настрої, традиції, почуття, волю, а теоретична свідомість виходить за межі емпіричних умов буття людей і виступає у вигляді науково обґрунтованої системи поглядів (проблеми, ідеї, гіпотези, концепції, теорії).
За історичними типами світогляду суспільна свідомість поділяється на міфологію (від грец. μιθος — оповідь, переказ і λόγος — слово, наука), релігію (від лат. religio — побожність), філософію (від грец. φιλος — любов, любитель і ςοφια — мудрість).
За рівнями відображення дійсності суспільна свідомість поділяється на суспільну психологію та ідеологію. Суспільна психологія являє собою сукупність почуттів, настроїв, звичок, традицій, звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої життєдіяльності через призму їхніх повсякденних інтересів. Вона виступає як безпосередня реакція на умови життя людини, є першим ступенем чуттєвого сприйняття всієї багатогранності суспільного буття. Важливою особливістю загального процесу формування суспільної свідомості є цілеспрямований розвиток соціально-психологічних стереотипів мислення та діяльності. В цьому процесі суспільна психологія виступає як стихійна, консервативна основа збереження і закріплення пережитків, негативних стереотипів минулого в свідомості людей.
Ідеологія являє собою сукупність ідей, поглядів, що у систематизованій, логічно стрункій формі відображає соціально-економічні умови життя людей. Вона є вищим науково-теоретичним рівнем акумулювання духовних цінностей. Історія вітчизняної філософії має період панування ідеологічних постулатів та догм марксизму. Так звані три складові частини марксизму (діалектичний та історичний матеріалізм, політекономія марксизму і теорія наукового комунізму) в той час набули чинності офіційної ідеології. З їхньою допомогою з ідеології був значною мірою вихолощений творчо-гуманістичний зміст, загальнолюдська, демократична, моральна основа. Старий зміст ідеологічних принципів був також пов’язаний з ідеологічним диктатом, духовним насиллям над особистістю, маніпулюванням її свідомістю, практично не залишав місця для своєрідності індивідуальних проявів особистості. Нова якість сучасного розуміння ідеології полягає в утвердженні духу суверенності та незалежності ідейних, ідеологічних орієнтацій особистості, свободи визначення світоглядних ідеалів, заборону насильницького нав’язування будь-яких поглядів. Конструктивна ідеологія має адекватно відбивати буття, виходячи з ідеалів гуманізму, вільної ідейної орієнтації та плюралізму. Межа між соціальною психологією та ідеологією відносна.
Нарешті, найважливішими елементами структури суспільної свідомості є її форми: політика, мораль, право, мистецтво тощо.
43. Проблема сенсу життя в філософії
Сенс життя - розуміння людиною змісту і спрямованості життя, свого місця в
світі.
Відсутність змісту у житті закриває людині шлях до справжнього щастя і робить нежиттєздатною в екстремальних умовах. Смертність, скінченність людини відкриває їй цінність часу життя і змушує шукати його сенс, обирати головне у ньому.
Уявлення про сенс життя складаються в процесі діяльності людей і залежать від їх соціального становища, способу життя, світорозуміння, конкретно-історичної ситуації. Якщо в суспільстві створюються сприятливі умови для вільного розвитку людини, то вона схильна бачити сенс життя в досягненні щастя і благополуччя. Якщо ж світ виявляється ворожим і жорстоким, то земне життя може втратити свою цінність і розглядатися лише як підготовка до іншого, "істинного" неземного життя, задля якого і потрібно жити.
Взагалі страждання, приниження, через які проходить людина, можуть підштовхнути її до рішення присвятити своє життя справі революційного перетворення суспільства, або до того, щоб зайняти позицію бунтаря-одинака по відношенню до світу, чи до відмови від усякої боротьби, до покори, до ролі добровільної жертви пануючого свавілля і хаосу. У виняткових ситуаціях відчуття неможливості знищення зла і власного безсилля перед ним може підвести людину до висновку про безглуздість життя взагалі.
З'ясування сенсу життя передбачає вибір цілей і засобів їх досягнення, перевагу тих чи інших цінностей, орієнтацію на певні моральні ідеали, розуміння власних здібностей і можливостей, постійну оцінку своєї поведінки, вчинків інших людей, перегляд і переоцінку існуючого порядку речей і того, що відбувається в ньому. Чим гостріше людина відчуває свій зв'язок з іншими людьми і в той же час усвідомлює себе вільною особистістю, індивідуальністю, чим активніше сприяє зміцненню в світі добра, чим безкомпромісніше бореться зі злом, тим повніше, осмисленіше її життя.
Сенс життя набуває особливої ваги в наші дні. Справа в тій гострій змістовно-життєвій кризі, яка виявилася наслідком чергового розпаду "зв'язку часів", що стався нині в нашій країні. Стрімка девальвація цінностей, заради яких боролися, страждали, віддавали життя кілька поколінь наших співвітчизників, породжує у мільйонів людей, особливо старшого покоління, нестерпно гірке відчуття марно прожитого життя.
На жаль подібне тотальне позбавлення смислу існування цілих соціальних груп і людських поколінь відбувається в нашій історії не вперше. Так і Жовтнева революція, перш ніж відкрити зелене світло фізичному винищенню дворянства, духовенства, старої інтелігенції, спочатку перевела їх до розряду "колишніх" людей, існування яких було позбавлене будь-якого сенсу.
Саме за цих умов тяжкої духовної кризи, що призводить до відчаю, до зневіри в житті, декого - до конформізму, а когось до цілковитого оскотинення, уявлення про життя як дарунок буття, кожна мить якого сповнена глибокого й таємничого смислу, набуває особливої ваги. Хоч якими б були зовнішні умови життя, у будь-якому разі воно - неповторний і безцінний подарунок, "призначений" особисто для кожного з нас. І ми маємо на цей дарунок відповісти зі свого власного місця в бутті: звідси унікальність морального завдання кожного, унікальність його відповідальності. Кожен може і повинен знайти власний і неповторний сенс життя.
Поняття смерті
"Самое страшное из зол, смерть, не имеет к нам никакого отношения, так как пока мы существуем, смерть ещё отсутствует; когда же она приходит, мы уже не существуем".
Эпикур
Проблема смерті посідає одне з чільних місць у сучасній філософії людини.
Смерть - природний кінець існування живої істоти. Смерть невідворотна, вона поглинає все живе. Скінченність людського існування неминуче ставить питання про зміст земної долі, про призначеність життя.
Жах перед скінченністю людського існування вічний і непоборний. Це - глибинний страх серед всіх страхів... У деякі епохи страх смерті був і зовсім відсутнім: люди знаходили у собі сили протистояти загрозі фізичного знищення. Античні греки, наприклад, виховували у собі презирство до смерті. Таке ставлення до смерті було і у наших далеких предків. Людей епохи Середньовіччя, навпаки, думки про майбутню смерть доводили до відчаю.
Смерть, як і народження, формує межі людського життя. Все, що поза ними, для людини не існує. Смерть супроводжує людину з моменту її народження. Який би проміжок її життя ми не взяли, людина завжди готова до того, щоб померти. Смерть являє собою ніби тінь людини, найбільш вірну і прив'язану.
Людина в цьому розумінні - найбільш нещаслива із тварин, оскільки знає завчасно про свою майбутню смерть. Але в той же час це дає велику перевагу людині, оскільки смерть організовує людське життя, примушує людину шукати його зміст і виправдовувати перед самим собою своє існування.
Смерть - не кінець, а вінець життя, вона з самого початку присутня в ньому, як елемент, що приводить життя в порядок.
Але людина в буденному житті живе так, ніби вона безсмертна. Вона намагається не думати про смерть, всіляко відганяє думки про неї або ж думає, що смерть десь дуже далеко від неї.
Мудреці ж з давніх часів говорили: "Пам'ятай про смерть!" Для чого потрібно пам'ятати про смерть? Зрозуміло, не для того, щоб отруювати собі життя, постійно мучитися страхом. Пам'ятати про смерть - значить кожний день жити так, ніби це останній день твого життя, адже він і насправді може бути останнім. Передбачається, що хоч останній свій день навіть дурна людина постарається прожити по-людськи - не брехати, не красти, не вбивати.
Ми завжди знаходимось під пильним поглядом смерті. Відчуваючи її присутність, її реальність за кожним поворотом, ми не дозволяємо собі розпускатись, підтримуємо себе на рівні вищому того, до якого нас схиляє наша тваринна природа.
Зрозуміло, це - тяжка ноша. Усвідомлення смертності вимагає від нас немалих зусиль.
Смерть передбачає вищий рівень відповідальності. Залишити людину без завершення -означає, крім всього іншого, ліквідувати цю відповідальність.
У 50-х - 60-х роках XX ст. смерть стає в центрі уваги ряду дослідників: лікарів, психологів, фізіологів. Вона починає обговорюватись на сторінках преси, в телепередачах, викликає дискусії. Мова йде про те, як полегшити її неминучу картину, яким чином позбавити умираючого страху і страждань, пов'язаних із завершенням життєдіяльності.
Слово "евтаназія" у дослівному перекладі з давньогрецької означає "безболісний кінець". Найчастіше цим словом називають "вбивство з милосердя", тобто прискорення смерті за умов тяжких страждань або за наявності однозначних показників необоротного припинення духовних функцій при збереженні тілесних. Результатом проведених дискусій стало прийняття міжнародним загалом фахівців-медиків концепції, яка не є якоюсь обов'язковою настановою, а лише певним етично-правовим орієнтиром - евтаназія припустима лише в ситуації використання екстраординарних засобів лікування, коли їх подальше застосування є безперспективним.
Останніми роками предметом уваги став інший варіант ідеї евтаназії - так звана концепція раціонального самогубства. її розвиває і широко пропагує американський лікар Дерек Хамфрі. Він виходить з того, що кожна людина має право свідомо вибирати час і спосіб завершення свого життя. На випадок невиліковної хвороби, наприклад, людина має право вжити заходів щодо припинення своїх надмірних мук або страждань своїх близьких. І тоді кожний, хто так чи інакше допомагає цій людині, не повинен переслідуватися згідно з законом. Власне, саме останнє й стало предметом найбільших суперечок. Особливо після того, як у середині 80-х років у США відбувся гучний судовий процес, на якому було засуджено лікаря, котрий на прохання своєї тяжко хворої дружини вчинив щодо неї евтаназію.
Друга лінія гуманізації теми смерті - створення "хоспісів", спеціальних закладів, куди приймають лише невиліковно хворих. їх мета допомогти людині у процесі вмирання. Головне тут не поменшання страждань медикаментозними засобами (хоча цього тут і не уникають), а сприяння духовній підготовці пацієнта до смерті. Все тут спрямоване до того, щоб зробити вмирання процесом просвітленого розставання з життям. Принаймні на таких засадах працюють сьогодні перші в світі англійські хоспіси (їх у Великобританії зараз близько 240). В Україні перший хоспіс відкрито в 1997 році в м. Львові на 30 ліжко-місць.
Практика хоспісів зробила наочним те, що раніше було засвідчене лише філософською думкою, а саме, що смерть не є щодо людини суцільно негативним феноменом, вона має свою позитивну визначеність щодо людського буття, має свій сенс. Сенс її полягає в тому, що смерть є завершенням життя.
44. Визначення і сутність техніки
Слово" техне" в перекладі українською мовою означає мистецтво, майстерність, вміння. Створений людиною об'єкт називають артефактом ("штучно зроблений").Техніку можна вважати сукупністю артефактів.
Філософія техніки тривалий час не потребувала вивчення проблем техніки. Вона розглядала техніку як таку, що не є предметом філософії.
Марксистська традиція приділяла техніці як частині продуктивних сил суспільства підвищену увагу. В 1960-х роках філософія техніки виразно стверджується як окрема гілка філософського знання. Не існує чіткого та однозначного визначення поняття "техніка". Німецький філософ Ф.Раппе тлумачать як сукупність предметних артефактів, створених для здійснення інженерної діяльності. Тобто, техніка є тим, за допомогою чого людина перетворює природу, саму себе, суспільство. Техніка репрезентується за допомогою знарядь, предметів, є тим, чим людина справляє вплив на об'єкти, змінюючи їх. Але техніка є і тим, як саме вона діє щодо цих об'єктів, це теж техніка, яка вже тут виявляє себе як технологія.
Головними проблемами досліджень у філософії техніки є такі, як: наслідки застосування комп'ютерів, взаємозв'язки між технікою та суспільством, наукою та природою, шляхи й перспективи подальшого розвитку техніки тощо.
Перед реалізацією технічного проекту необхідно усвідомлювати всі наслідки запланованої інновації. Як воно відіб'ється на економічній ситуації, на політичних обставинах? А щодо довкілля та здоров'я людей? Розглядаючи питання про походження техніки та її взаємозв'язок з природою та суспільством, випливає, що техніку не можна звести до прикладного природознавства, остільки існує принципова розбіжність між створенням нової техніки та процесом наукового пошуку. На відміну від природознавства, техніка формується як знання "для даного випадку". Серед марксистських дослідників є підхід, який передбачає не роз'єднання науки й техніки як окремих феноменів. Німецький філософ П. Яніх твердить, що швидше природознавство слід вважати вторинним наслідком техніки, ніж техніку -застосуванням природничих наук.
Є різні підходи до розгляду проблеми взаємозв'язку техніки і природи суспільства. Технологічний детермінізм розуміє технічний процес як незалежний не тільки від індивіда, але й від суспільства в цілому. Цим процесам визначаються всі соціокультурні зміни, які відбуваються в суспільстві. Дії людей тут обмежені тим переліком засобів, який пропонує їм існуюча в даному суспільстві технологія. Модель "ціннісного" детермінізму, зазначає, що техніка розвивається на грунті свідомої діяльності людей і саме завдяки цій діяльності.
"Модель НТР" ґрунтується на принципах технологічного детермінізму. Технологічний прогрес сприймається як найвище благо та основа всіх позитивних соціальних змін. Людський розум, буде спроможним в історичній перспективі підшукати замінники всім не відновлюваним ресурсам. Отже, техніка, що звернена на організацію дикої природи, зможе перетворити її на цілком адекватне середовище для існування людини.
"Загальна модель" грунтується на міркуванні про розумність, корисність, безпечність можливих технічних проектів, технічний прогрес є неминучим, проте технічну інновацію, повинен бути попередженим і компетентним.
"Модель обмеження" узагальнює підходи, які ґрунтуються на необхідності обмеження або людських потреб, або масштабів технічних проектів. Моделі припускають, що оскільки ті ж самі людські потреби можна задовольнити за допомогою техніки, то потрібно уважно дослідити їх та застосувати ті з них, від яких найменше шкоди.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 35 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |