Читайте также:
|
Отже, залишається тільки з'ясувати все істотне стосовно свідомості.
Як уже зазначалося, поняття "свідомість" з'являється в європейській філософії лишень у XVII сторіччі. До того духовне не мислилося ще принципово відмінним від матеріального, інакшим за способом свого здійснення буття.
В архаїчному суспільстві світ ще не поділяється на матеріальний і духовний, а лише на видимий та невидимий. Через те магічні дії, які мали на меті вплинути на сили невидимого світу, були передусім матеріально-практичними діями. Люди вірили, що звичайними харчами можуть нагодувати душу небіжчика, заговореним списом перемогти ворожого духа, качаючися голим по землі — посприяти доброму врожаю.
Давньогрецькі філософи хоча й позбулися вже безпосередньо-міфологічних уявлень про духовне, але мислили його ще як особливий витвір буття. Демокріт, наприклад, вважав, що ми бачимо навколишній світ завдяки "витіканню" з кожної речі найтонших атомів. Така позиція не була остаточно спростована й після того, як Платон відкрив інобуття речей у вигляді ідей. Якщо вода може бути холодною або гарячою, може замерзнути або закипіти, то ідея води не має цих ознак, залишається незмінною. Таке буття підвладне тільки думці й осяжне тільки в мисленні. Але загалом матеріальне й духовне мисляться Платоном і Арістотелем ще як нерозривні — як лице й спід, як праве й ліве. Матерія визначається як те, що сприймає дух, а дух — як те, що просвітлює матерію. Й душа мислиться Арістотелем на межі матеріального та духовного, її головні властивості — це неподільність, здатність думати й здатність зростати. Вона у нього не інтимно-особистісне начало, а космічне життєтвірне начало. Тому він пише про душу мінералу, небесного світила тощо. А за тисячу років Фома Аквінський міг визначати янгола як душу без тіла тому, Що навіть у християнському богослів'ї в уявленнях про душу неусвідомлювано зберігалися тілесні ознаки.
Перехід до ідеї свідомості як достотного способу буття духовного було здійснено новітньою філософією в особі Рене Декарта (1596— 1650). Це було здійснено завдяки відкриттю людської суб'єктивності й формулюванню самого поняття "суб'єкт".
Суб'єкт — це носій активності, причина змін у бутті, не викликаних безпосередньо дією законів природи. Через свою здатність до цілепокладаючою діяльності людина є суб'єктом за самим способом свого існування. Отже, людина є буття, яке є суб'єктом. Завдяки цьому людина здатна протиставляти себе буттю, не виходячи за його межі; здатна утримувати в собі ціле буття в його дійсності й можливості, в його минулому й майбутньому, — залишаючися всього лише часткою цього буття.
Коли молодший сучасник Декарта Блез Паскаль (1623 — 1662) усвідомив (можливо, першим), що означає для людини нескінченність простору й часу, він жахнувся тієї несумірності людини й Всесвіту, що йому відкрилася. Й від остаточного розпачу його врятувало розуміння того, що в людині є здатність стати нарівні із Всесвітом. Це — мислення. Тому він і визначив людину як тростину, що мислить.
Для Паскаля думка про здатність людини до мислення була рятівною. А для Декарта вона є переможною. Він декларує мислення не просто як одну з людських здатностей, як це було до нього, а як принцип ствердження самого буття: "Я мислю, отже, існую". Через мислення людина визначається в бутті як його смисловий центр, як вирішальна щодо нього інстанція. Притаманні людині здатності мислити, почувати, воліти, уявляти, пам'ятати тощо та інші подібні до них поєднуються під проводом мислення й на грунті головної людської здатності — здатності бути суб'єктом — у цілісну суб'єктивну реальність. Це й є свідомість.
Саме так сприймалися й витлумачувалися пізніше міркування Декарта. Саме так розуміли й пояснювали Декарта Едмунд Гуссерль, Хосе Ортега-і-Гассет та інші філософи XX сторіччя.
Бути суб'єктивною реальністю — це найперша ознака свідомості. Цим вона істотно вирізняється з усього буття. Кожен рід буття реальний по-своєму (звідси фізична реальність, біологічна реальність, соціальна реальність тощо). Наприклад, біологічна реальність, реальність живого відрізняється притаманним їй поєднанням евклідових і неевклідо-вих просторових форм організації. Для суб'єктивної реаль-
ності характерним є те, що її формоутворення зовсім позбавлені просторових і взагалі будь-яких предметних властивостей. Ідея води ні мокра, ні прохолодна, від думки про халву не стане солодко в роті, рекламним "Снікерсом" не поласуєш. Усі вони ідеальні.
Ідеальне — це загальна форма існування свідомості як суб'єктивної реальності. У такий спосіб суб'єкт репрезентує у собі й для себе будь-яку іншу реальність. Цьому сприяє сам людський спосіб буття: предметно-перетворююча діяльність, наповнене смислом спілкування, інші різновиди віднайдення й здійснення смислу. Суб'єкт виявляється здатним ущільнювати наявні в бутті смисли й уже як такі — у вигляді знання про істотні властивості речей, у вигляді цілісного образу якоїсь ситуації або передбачення загального перебігу подій — він їх усвідомлює. Отже, за своїм змістом свідомість — це екстракт буття. Буття репрезентоване в ній в ідеальних формах, до того ж звільненим від надмірностей, повторюваності й випадковостей. Свого часу на це звернув увагу Арістотель. Ще не маючи ідеї суб'єкта, але замислюючися над способом буття загального, він дійшов висновку, що душа — це здатність бачити в природі те, чого в ній немає, але проти чого вона не заперечує.
Те, що природа "не заперечує" проти змісту свідомості, означає його принципову узгодженість з об'єктивним станом речей, із загальним ладом буття. Отже, виникає парадоксальна ситуація: ідеальні за своїм виявом формоутворення суб'єктивної реальності є об'єктивними за своїм змістом. Але, згадайте: де парадокс, там близько істина. Істина полягає в тому, що свідомість, попри свою приналежність суб'єктові, залишається виміром буття, зберігає, хоча й у своєрідних формах, свою укоріненість у бутті. Навіть Маркс і Енгельс, котрі наполягали на вторинності свідомості щодо буття, все ж визначали свідомість як "усвідомлене буття".
Найперше, свідомість пов'язана з буттям через самого суб'єкта. Це самочинне й самоладне буття, яке здійснюється у вимірі свободи, але це все-таки буття. Це конкретна людина з її тілесністю, певними умовами життя, потребами, своїм місцем у суспільстві та в історії. Це також і різні людські спільноти — етнічні, вікові, професійні, соціальні тощо. Кожен із цих сукупних суб'єктів також несе на собі певні буттєві ознаки, які неминуче позначаються на змісті породжуваної ним свідомості. Потреби та інтереси етносу або класу, якоїсь професійної групи або цілої генерації, так само як і
їхня історія та життєва стратегія своєрідно відтворюються й закріплюються в притаманному їм способі бачення світу, почування й мислення, у способі вироблення цілей і в доборі засобів їх досягнення.
Відповідно до типів суб'єкта існують різні типи свідомості: індивідуальна, групова, етнічна, класова, молодіжна... нарешті, загальнолюдська свідомість. Якщо припустити існування абсолютного суб'єкта, то слід тоді визнати й можливість абсолютної свідомості. Дехто називає її космічною свідомістю, ще хтось — космічним розумом і таке інше.
Через свого суб'єкта — конкретну людину або людську спільноту — свідомість прилучена до світу. Свідченням цього є просиченість її смислами. Смисли присутні в свідомості як умови здійснення у психічних процесах її змісту. Наприклад, низка невдач закріплюється в свідомості певною смисловою структурою: зусилля не має сенсу ("одначе нічого не вийде"), а пасивність, навпаки, має сенс ("хоч не доведеться напружуватися"). Й ця смислова структура виступає реальним гальмом при розгортанні вольових процесів, істотно впливає на вироблення життєвої стратегії. А те, що відсутність або обмеженість досвіду свободи згубно діє на весь процес наукової творчості, — це на сьогодні безперечний факт історії науки.
Зрештою, найяскравішим виявом пов'язаності свідомості з буттям є наявність у неї матеріального субстрату. Донедавна всі погоджувалися на тому, що матеріальним субстратом людської свідомості є мозок, точніше, активність великих півкуль головного мозку людини. Щоправда, визнання цього є здобутком тільки останніх сторіч. Чимало людей ще й тепер осереддям свідомості вважають серце. Новітні ж дослідження екстраординарних виявів людських здатностей показують, що далеко не все у розмаїтому світі свідомості можна пояснити діяльністю мозку. Наприклад, один з фундаторів так званої трансперсональної психології американський вчений Станіслав Грофф вважає, що телепатія, передбачення конкретних подій, поєднання в одній людині різних особистостей (в тому числі з різних часів і з різних культур) тощо стають можливими завдяки "підключенню" свідомості людини до якогось загальнопланетарного або навіть космічного інформаційного поля. Ця гіпотеза близька за змістом до поширення останнім часом антропософських ідей, зрослих на терені індійської релігійно-філософської традиції.
Відома теза, що свідомость є функцією мозку, видається сьогодні застарілою. Мислить не мозок, а людина за допомоги мозку. Свідомість є функцією всієї життєдіяльності суб'єкта. Причому це така універсальна функція суб'єкта, яка через свою універсальність стає невід'ємною складовою його загальної структури. Свідомість сама стає грунтом багатьох похідних від неї функцій, а отже, виступає щодо суб'єкта як його орган — функціональний орган. Такий підхід до свідомості як до функціонального органу людини запропоновано московським психологом В.П.Зінченком і успішно розробляється останніми роками в психології.
Одна з головних функцій свідомості — забезпечення здійснення людиною предметно-перетворювальної діяльності. Без подвоєння в ідеальній формі речей і ситуацій неможливе цілепокладання, тобто визначення наперед такого стану дійсності, якого потрібно дійти в результаті діяль-нісного ставлення суб'єкта до дійсності. Людська діяльність виступає щодо світу як каталізатор об'єктивних процесів. Змінюючи дане природою, вона відкриває приховані властивості речей, дає грунт для узагальнюючої дії свідомості. А та, у свою чергу, повертає у процес діяльності оновлення й ущільнений зміст об'єктивної дійсності у вигляді знань, що відіграють у процесі діяльності роль специфічних засобів досягнення мети.
Свідомість також стимулює людину (або людську спільноту) до здійснення певної дії. Обґрунтовуючи необхідність або бажаність мети, вона підтримує тим самим на належному рівні напруження сил суб'єкта, необхідне для успішного досягнення мети діяльності. Отже, свідомість з необхідністю ввіходить до структури людської діяльності, виконує щодо неї конструктивну, діяльнісно-творчу функцію.
Але, з іншого боку, щоб діяльність була успішною, свідомість повинна виявляти негативну активність щодо тих виявів життєдіяльності суб'єкта, які можуть зашкодити її здійсненню. Наша воля мусить загальмувати всі потяги й бажання, які заважають нам зосередитися на трудовому зусиллі; наша думка має виявити здатність спростовувати ілюзії та безпідставні сподівання, які відвертають нас від поставленої мети. Дослідження у галузі психології творчості переконливо засвідчують, що без самодисципліни, без самообмеження годі сподіватися на істотні досягнення у будь-якій Царині людської діяльності.
І в позитивно-творчому, і в негативно-стримуючому плані свідомість однаково виявляє себе як активна сила суб'єкта. Активність — це третя суттєва ознака свідомості.
Продовженням і доповненням активності свідомості є її комунікативність. Це четверта суттєва ознака свідомості, яка інтегрує кілька її важливих функцій.
Найзагальніше значення слова "комунікація" — "зв'язок". Цим словом позначають і шляхи, систему сполучень (у військовій справі, в економіці), каналізаційну мережу й систему водопостачання (в будівництві), канали передач інформації тощо. Стосовно ж людського буття комунікації — це різні види людського спілкування. Й комунікативність свідомості полягає насамперед в тому, щоб бути забезпеченням достотного спілкування людей.
Ми живемо у світі комунікацій, у світі спілкування. Й ми є людьми лише тією мірою, якою залучені до цього світу. Й без свідомості нам тут не обійтися. Вона сполучає в своїх ідеальних формах значення й смисли речей і подій, і через це здатна поєднувати різні світи — світи різних епох і народів, світи різних царин діяльності (світ науки, світ торгівлі, світ мистецтва, світ побуту тощо) та індивідуальні людські світи.
Комунікація здійснюється як смисловий зв'язок між двома суб'єктами. Це відбувається тоді, коли учасники спілкування визнають один одного за суб'єктів, тобто за самочинне й самоправне буття, ладне взасадничувати окремий світ. Загальною формою вияву такого визнання є розуміння. Грунтом розуміння й порозуміння є певна згода (часто неусві-домлювана) стосовно того, що дозволено й що заборонено. Досягається це через спільне сприйняття й прийняття якихось норм і цінностей. А вони закріплюються й сповіщаються нам якраз у формах свідомості. Об'єктивний зміст складає деякий міжсуб'єктивний простір, заповнений випробуваними значеннями й смислами. Завдяки їм різні суб'єкти (окремі індивіди й цілі людські спільноти) встановлюють між собою комунікації. При цьому їм немає потреби починати з нуля. Культурою вироблені численні канали комунікації: історична пам'ять, оповідь, мистецтво, гумор, наукове знання, гра, свято й таке інше. Від самого суб'єкта — від розвиненості його свідомості, рівня культури, готовності до розуміння тощо — залежить, чи буде спілкування доведене до рівня комунікації.
За певних умов свідомість, навпаки, утруднює спілкування, закріплює й поглиблює нерозуміння. Це відбувається
тоді, коли смислова структура свідомості вибудовується відповідно до життєвого досвіду суб'єкта, згідно із способом його буття. А вони за своїм характером є такими, що відособлюють конкретного суб'єкта від інших суб'єктів, від усього світу. Тоді свідомість "працює" на виправдання цього способу буття, на вибудову самозамкненого світу.
За приклад можна взяти свідомість людей кримінального світу. Свідомість професійних злочинців містить таку систему норм і цінностей, яка обґрунтовує їх ворожість до звичайного суспільства, підносить в їхніх власних очах спосіб життя, що його вони ведуть. Виробляється й особлива мова, призначена захистити від розуміння з боку звичайних людей і сприяти згуртуванню кримінальців на грунті негативного ставлення до чужого їм світу. Так, російський психолінгвіст Снєгов налічує у блатному жаргоні близько ста синонімів слова "вкрасти" й тільки п'ять — слова "заробити"; тут близько п'ятидесяти слів для негативних характеристик людини й лише близько десяти — для визначення людини в позитивному плані.
Отже, виходить, навіть коли свідомість виступає засобом антикомунікації, вона все ж виконує свою комунікативну функцію, хоча й у межах здійснюваного нею дистанціювання й відштовхування. Свідомість злочинців відділяє їх від інших людей, але разом з тим вона виокремлює їм деяку зону духовного буття для комунікації.
Комунікативна здатність свідомості спирається на її нерозривну пов'язаність з мовою. Причому мову тут слід зрозуміти в її найзагальнішому значенні — як спосіб вияву ідеального змісту свідомості. Кант, мабуть, першим наголосив на тому, що відношення може бути виражене трьома головними способами: 1) словом, 2) жестом, 3) інтонацією. Згідно з цією логікою, свідомість може здійснюватися (й відповідно забезпечувати процес спілкування) через три шереги мовних форм: вербальні (словесні), зображення, музичні форми. Щоправда, ці шереги не існують окремо, а часто-густо перетинаються. Наприклад, у живому мовленні (та й на письмі) форма організації слів здатна передавати й саму "інтонацію" спілкування, ставлення його учасників один до одного: поштиве, презирливе, глузливе, зацікавлене тощо. А мова танцю й символу! Хіба не бувають вони красномовнішими за будь-які слова?!
Мова — це не тільки зовнішній вираз змісту свідомості. Мова — це специфічне буття, яке стверджує свої закони на
межі практичної діяльності та свідомості. Мова конденсує в собі ті смисли й значення, що їх віднаходить і стверджує в світі людина. Через це вона виступає щодо свідомості ц безпосереднім оточенням. Через граматичний лад мови свідомість прилучається до закономірностей практичного буття, яким живе її суб'єкт. Стале узвичаєне значення слів впливає на зміст свідомості, на її внутрішню спрямованість. Добираючи певні слова, можна впливати на свідомість людей у бажаному напрямку. Про це знали ще політики Стародавньої Греції. Визначний внесок у дослідження проблеми співвідношення свідомості й мови здійснив свого часу Лев Семенович Внготський (1896 — 1934). Редактор американського видання шеститомного зібрання творів Виготського відомий історик науки Стівен Тулмін назвав його Моцартом у психології. Виготський застосував у своїх дослідженнях таку методику. Він задавав п'ятирічним дітям запитання прово-кативного типу: "Чи залишаться у корови роги, якщо її назвати собакою?". — "Залишаться, — відповідали діти, — тільки маленькі". — "А якого колюру буде папір, якщо його назвати чорнилом?" — "Звичайно ж, синього", — лунало у відповідь. З цього дослідник зробив той висновок, що "значення йде за словом, як одежа за тілом". Так і у нас: досить назвати вояків УПА "бандитами", й однобічне бачення відповідних подій забезпечене; досить назвати Радянський Союз "імперією" (або "імперією зла") — й усе позитивне, що було за тих часів у стосунках між людьми й народами, піде за обрій усвідомлюваного.
Таким чином, ми доходимо наступного висновку. Діючи як універсальний засіб спілкування, свідомість виявляє ще одну свою істотну здатність — бути механізмом накопичення, трансляції й перетворювання смислів. Осмисленість — це п'ята суттєва ознака свідомості.
Шостою ознакою свідомості, на яку недвозначно вказують усі попередні, — це її системність.
Ми вже маємо з вами деякий досвід аналізу структури складних духовних утворень. Згадайте опис структури світогляду в другому розділі. Й тут будемо мислити згідно з тією самою логікою.
Компонентна структура свідомості. Вона виявляє наявність і поєднання в межах свідомості трьох "блоків" її змістовних елементів. Перший умовно можна назвати когнітивною сферою, другий — мотиваційною сферою, третій — нормативно-проективною сферою. Когаітивна сфера включає в
себе відчуття, сприйняття, уявлення, поняття та інші форми мислення. Це все те, завдячи чому свідомість постає як образ буття. Узагальнено когнітивну сферу можна схарактеризувати як знання.
Мотиваційна сфера свідомості включає потреби, інтереси, стійкі емоційні стани, цінності. Все це безпосередні форми вияву ставлення суб'єкта до світу, а тому — й різні форми обгрунтування його активності. їх узагальненим виразом можна вважати цінності.
Нарешті, нормативно-проективна сфера свідомості включає різного роду норми, приписи, а також цілі, плани, програми. Всі вони — ідеальні (ідеальні за своєю формою) механізми регуляції людської діяльності. Найбільш розвиненою їх формою, а отже, певним їх узагальненням виступають програми.
Компонентна структура свідомості не є суто умоглядною конструкцією. Вона внутрішньо притаманна свідомості й виявляє закономірний характер її організації. Це видно з того, що вона відтворює сутнісну смислову структуру буття: знання репрезентують у свідомості буття як наявне, цінності — незавершеність буття, а програми — його здатність до самозміни. Надалі було б доцільно докладно зупинитися послідовно на кожній із складових компонентної структури свідомості. Але це виходить за межі тих завдань, які ставить перед собою онтологія людини. В межах філософії є докладно розроблена теорія знання й пізнання — гносеологія. Нормативно-проективна складова свідомості має бути досліджена в межах уже згадуваної раніше праксеології. Є ще й філософська теорія цінностей — аксіологія. З огляду на потреби осмислення людського буття нам треба буде звернутися до неї, ознайомитися бодай з головними її тезами. Але це трохи далі. Зараз повернімося до структури свщомості.
Рівнева структура свідомості. Виокремлення різних рівнів свідомості пов'язане з усвідомленням того, що не все, що складає зміст свідомості як суб'єктивної реальності, реально усвідомлюється. Підраховано: щосекунди людина отримує за допомоги органів чуття близько 40 тисяч одиниць інформації. При цьому фактом її свідомості стає 25 — 100 одиниць. Куди ж дівається решта? Вона осідає в "нижчих" шарах свідомості. Частина цієї інформації з часом переходить у зміст усвідомлюваного, а інша може залишитися назавжди поза межею свідомого. Але й тоді вона "працює" в нашій свідомості як Доглибні коріння наших почуттів, вольових імпульсів тощо.
Досить лише замислитися над тим, чому вам подобається (чи не подобається) та чи та людина. Як свідчать багаторічні досліди московського психолога Володимира Райкова, в стані глибокого гіпнозу, коли сфера неусвідомлюваного не зазнає гальмуючої й фільтруючої дії з боку свідомого, у людини прокидаються надзвичайні здібності. Уявивши на прохання гіпнотизера, що він — Рєпін, звичайний аматор починає малювати на професійному рівні, посередній музикант, якого у стані глибокого гіпнозу запевнили, що він — Ріхтер, починає грати набагато краще й головне — у манері названого піаніста.
Не усвідомлюваний нами зміст нашої свідомості сам не є однорідним. Підвалини його утворює те, що пов'язане із забезпеченням життєдіяльності нашого організму, якась надлишкова інформація, яка виходить за межі свідомо контрольованого каналу зв'язку з навколишнім світом. Але певний шар неусвідомлюваного складає те, що витіснене туди із нашої свідомості. Як уже згадувалося, цей рівень неусвідомлюваного було відкрито Фрейдом. Узгодження співвідношення між свідомим та неусвідомлюваним стало завданням психоаналізу — розробленого Фрейдом та його послідовниками методу психотерапії.
Згідно з Фрейдом, із сфери свідомого витісняється те, що суперечить нашим уявленням про належну поведінку, гідне життя, припустимі почування тощо. А ці уявлення складаються (здебільшого несвідомо) під впливом узвичаєних норм і цінностей співжиття. Отже, саме витіснення із сфери свідомого "соромних" бажань, "негідних" мотивів узагалі відбувається, як правило, неусвідомлювано. Тут спрацьовує над-свідоме — сприйняті в себе й доведені до автоматизму настанови культури.
Таким чином, якщо йти за логікою Фрейда, рівнева структура свідомості має такий вигляд:
Фрейд звертав увагу передусім на "горішній" шар н е-усвідомлюваного, який він називав передсвідомим. Саме тут, на його думку, містяться витіснені із сфери свідомого потяги й бажання, які суперечать власному "Я" суб'єкта. Але, витіснені, вони продовжують зберігати свою силу й, тиснучи на свідоме, лризводять до хворобливих змін у ньому. Цю енергію слід або нейтралізувати, перевівши ці потяги й бажання з неусвідомлюваного у свідоме, або трансформувати їхнє спрямування й використати їхню енергію для досягнення позитивних цілей. Цей останній спосіб розв'язання протиріччя між свідомим та неусвідомлюваним Фрейд назвав сублімацією. Головною формою сублімації він вважав творчість. Відповідно й мистецтво він витлумачував як загальнолюдську форму сублімації сексуальних і руйнівних інстинктів.
Отже, неусвідомлюване характеризується Фрейдом переважно негативно: воно спричиняє тиск на свідоме, приховує в собі загрозу для нього, його треба у той чи той спосіб приборкати. Інший підхід виявив Карл Густав Юнг (1875 — 1961). Він звернув увагу на сталі структури неусвідомлюваного, незалежні від індивідуального життєвого досвіду. Вони дістали у нього назву архетипів. Згідно з Юнгом, це форми колективного несвідомого, які відіграють у культурі конструктивну організуючу роль. Завдяки архетипам здійснюється смисловий зв'язок епох і генерацій, підтримується духовна цілісність культур.
Але хоч би то як витлумачувати неусвідомлюване — позитивно чи негативно, — воно є істотною складовою загальної системи свідомості. Понад те, свідоме й неусвідомлюване суттєво доповнюють одне одного. Наприклад, свідоме відзначається дискретністю. Сприйняття, враження, думки ми можемо відрізняти між собою. А неусвідомлюване, навпаки, є континуальним. Тут панує безперервність потоку смислів. Акти усвідомлення підлягають контролю, перевірці, повторенню, координовані в часі. Неусвідомлюване ж позбавлене цих ознак. Свідоме найкраще виражається у вербальних формах, а неусвідомлюване виявляє себе переважно мовою символів.
Таким чином, розгляд свідомості в різних її структурних
аспектах — з боку її компонентного складу й з боку рівнів її
ν організації — переконує нас у тому, що це — цілісна система.
Всі складові свідомості доповнюють і взаємно передбачають
одна одну. Але де ж той системотвірний чинник, який поєд-
нує всі можливі елементи системи, всі її структурні виміри? Є в межах свідомості такий чинник. Це — самосвідомість.
Є два підходи до розуміння самосвідомості. 1. Самосвідомість — це оберненість свідомості на саму себе, послідовне усвідомлення актів свідомості. 2. Самосвідомість — це усвідомлення самою людиною (або людською спільнотою) самої себе, свого становища у світі, своїх інтересів і своїх перспектив. Прибічники першої позиції наголошують на тому, що у кожному вияві свідомості присутнє самозасвідчення усвідомлюючої активності суб'єкта. Сприймаючи якийсь предмет, я усвідомлюю, що це саме я, стоячи саме тут, оцим осіннім ранком сприймаю саме цей предмет. Думаючи про самосвідомість, я добре усвідомлюю, напевне знаю (тобто остаточно усвідомлюю), що я про неї думаю. Завдяки цьому різні вияви свідомості здійснюються як приналежні до певної цілісності, зумовленої буттям конкретного суб'єкта.
Прибічники другої позиції наполягають на тому, що дійсна самосвідомість є самозасвідченням смислового центру свідомості. Саме вона стверджує й закріплює приналежність кожного вияву свідомості до конкретного суб'єкта.
Якщо згадати попередній розгляд свідомості, то тоді логічно буде припустити, що ці позиції не суперечать одна одній, а є доповнювальними. Справді, самосвідомість і вирізняється в суб'єктивній реальності як більш щільне смислове ядро свідомості, й разом з тим ніби "розчинена" в усьому обсязі свідомості, у кожній її "клітинці". Сама ж сполученість свідомості й самосвідомості досягається завдяки: 1) ставленню до себе та 2) пам'яті.
Людина не могла б усвідомлювати світ і себе у світі, якби не мала можливості дистанціюватися від себе. Повна погли-неність життєвим процесом, нездатність поглянути на ситуацію й на себе в ній з боку — це ознака тяжкого психічного захворювання або надто важкого життя. Щоправда, порушенням психічної норми є й утрата самототожності — те, що називають роздвоєнням особистості. Як правило, людина живе з відчуттям приналежності самій собі, з почуттям незмінності себе як певної смислової структури й водночас вона виявляється здатною поглянути на себе з боку, бачити себе очима інших. Тому нас так цікавить і турбує думка інших людей про нас. Характерно, що вві сні ми, як правило, не сміємося й не відчуваємо сорому, бо ці здатності передбачають можливість для людини поставитися до себе ззовні, тобто бути в стані самосвідомості.
Самототожність і дистанціювання від себе забезпечуються завдяки самокомунікації. Хоча ми рідко усвідомлюємо це, але ми постійно звертаємося до себе як до внутрішнього співрозмовника. Ми постійно промовляємо "про себе", способом внутрішнього мовлення: немовби конспективно пояснюємо собі те,,що діється, оцінюємо події, людей, самих себе. На це давно звернули увагу на Сході. Той, хто ставав тут на шлях самовдосконалення, прилучення до абсолюту, найперше прагнув звільнитися від самосвідомості, від тягаря "Я". Тому такі зусилля витрачалися на те, щоб позбутися внутрішнього мовлення, припинити внутрішній діалог з самим собою. Для цього використовували й музику, й танець, і різні медитативні вправи. Правильним буде й протилежне: для розвитку самосвідомості потрібно розвивати внутрішнє мовлення. Й найкращий засіб для цього — книга. Телекомунікація з притаманним їй симультанним сприйняттям якщо й не гальмує розвиток свідомості, то вже напевно не розвиває її інтенсивно.
Іншим способом закріплення й розвитку самосвідомості є пам'ять. Вона зберігає й репрезентує в межах свідомості минуле й цим дає можливість дистанціюватися від теперішнього та майбутнього. Крім того, пам'ять утримує на рівні смислу скороминущі акти свідомості й тим засвідчує їх єдність перед суб'єктом. Пам'ять засвідчує самототожність суб'єкта в усіх змінах — історичних та ситуаційних.
Тепер коротко позначимо власні функції самосвідомості. Це: 1) самопізнання, 2) самооцінка, 3) саморегуляція. Самопізнання включає: а) самовідчуття (відчуття власного тіла, свого місця у просторі тощо); б) самоспостереження; в) самоаналіз. Самооцінка має такі рівні: а) самопочуття (це, власне, безпосередня емоційна оцінка своєї життєвої ситуації й себе в ній); б) оцінка себе відповідно до якихось життєвих еталонів; в) рівень домагань (немовби оцінка наперед моїх бажань здобутків).|І, нарешті, саморегуляція передбачає таку послідовність виявів самосвідомості: а) самоконтроль; б) са-модетермінація; в) самотворення.
Загалом в історії культури доволі виразно спостерігається тенденція до зростання й зміцнення самосвідомого начала. Складаються й постійно вдосконалюються дедалі нові механізми вияву й розвитку здатності людей до самоусвідомлення. За часів Платона й Арістотеля перед прийняттям серйозних рішень греки ще зверталися за порадою до Дельфійського оракула. Римські полководці не починали битви, якщо во-
рожіння жерців віщувало поразку. Сперті на авторитет надприродного, свідчення шамана, оракула, жерця додавали людям певності в їхніх діях, власне, компенсували їм нестачу самосвідомості. Християнство ж, впровадивши обов'язкову для кожного віруючого сповідь, тим самим зажадало від кожної людини, щоб вона була носієм розвиненої самосвідомості. Адже сповідь передбачає, а головне — розвиває в людині здатності, які є фундаментальними для самосвідомості: самоаналіз, самооцінку, самовибудову (каяття). Схожі механізми психотехніки вироблені і в інших релігіях, особливо в конфуціанстві.
Позарелігійними механізмами розвитку людської самосвідомості й закріплення його здобутків стали мистецтво й філософія. Це слід постійно брати до уваги тим, хто прагне свідомо вибудовувати себе й своє життя. Осмислене спілкування з мистецтвом і філософією відкриває перед кожним з нас широкий вибір засобів для духовного зростання, дає можливість стати дійсним суб'єктом свого життєвого процесу.
Коротко підсумуємо сказане. Свідомість репрезентує спорідненість і відмінність усіх духовних вимірів людського буття. Вона одночасно виступає як: 1) суб'єктивна реальність; 2) специфічне буття, функціональний орган людини; 3) внутрішня умова та ідеальна форма здійснення людської діяльності; 4) універсальний спосіб комунікації; 5) конденсатор і трансформатор смислів; 6) цілісна система. Свідомість укорінена в соціально-історичній практиці й сама істотно впливає на неї, оскільки ввіходить до структури головних її складових — діяльності й спілкування. Свідомість дістає свою завершеність і цілісність через самосвідомість; але саме тому відкривається в її складі наявність неусвідомлюваного, що воно виконує в людському бутті свої функції й цим істотно доповнює свідоме як таке.
Самосвідомість присутня в свідомості подвійно: й як усвідомлення кожного акту свідомості, й як усвідомлення, звернене на самого суб'єкта — носія свідомості, що фіксується поняттям "Я". Але вона — за самим своїм визначенням — не може сягати сфери неусвідомлюваного. А раз так, тоді яким чином поєднуються в межах свідомості як цілісної системи свідоме й несвідоме, те, що підлягає усвідомленню, й те, що залишається неусвідомлюваним? Це поєднуюче начало повинне бути приналежним до свідомості й разом З тим мати свій міцний грунт поза свідомістю, в самому життєвому світі людини; воно повинне проймати свідомість на
всіх її рівнях, бути деякою "добудовою" самосвідомості, яка виявляє себе водночас і як повнота свідомості, і як її не-остаточність. Іншими словами, йдеться про цінності. До їхнього розгляду ми й перейдемо.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 39 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |