Читайте также:
|
Ї
Раціоналізм – течія в теорії пізнання Нового часу, яка вважала розум осн.чинником пізнання. Основна позиція: світ побудований на рац.засадах; ці засади збіг.з принципами побудови нашого розуму; раціоналізм приймає тотожність форм мислення і форм буття.
Центральне поняття – поняття субстанції.
Декарт – дуалізм. Субстанція – річ, яка не потребує для свого існування нічого, крім самої себе. Виділяє 2 субстанції – духовну (неділима) і матеріальну (ділима до нескінченості). Нематеріальна має в собі ідеї, що є природженими (ідеї Бога, чисел і фігур, деякі заг.поняття). Матеріальна – природа, все в природі підкоряється чисто механічним законам.
Спіноза – єдина субстанція (Бог, або природа). Його вчення – приклад крайнього реалізму, що переходить в пантеїзм. Субстанція – причина самої себе, те, що існує через саме себе і пізнається з самого себе. Бог – безкінечна безособова сутність, головним визначенням якої є існування, буття в якості начала і причини всього сущого. Мислення і протяжність – суть субстанції, одиничні речі – модуси (видозміни) субстанції. Душа людини не є чимось самостійним, дух людини – модус мислення.
Лейбніц – плюралізм; вчення про монади. Монада – проста і неділима. Вона не може бути чимось матер.-речовим, не може бути протяжним, бо все матер.ділиме до нескінченості. Не протяжність, а діяльність складає сутність кожної монади. Ця діяльність являє собою, по-перше, сприймання, а по-друге, прагнення. Діяльність монад виявл.в безперервній зміні внутр.станів, яку ми можемо спостерігати на прикладі власної душі. Монади наз.душами, коли вони мають почуття, і духами, коли вони володіють розумом. Таким чином, все в світі є живим і одухотвореним.
12. Філософія Г. Сковороди
(1722-1794) - видатний укр філ-ф, поет, музикант, педагог, гуманіст, отримав освіту у КМА. Його твори можна поділити на 4 групи: 1)Наркіс. Разглагол о том: Узнай себе» (людина невіддільна від природи, спільна з нею за своєю натурою) 2) «Дружня розмова про душевний світ» (вчення про людину, щастя і мораль, принцип спорідненої, сродної праці) 3) «Ікона Алківіадська» (загальний ідеал життя» 4)«Діалог. Імя йому - потоп зміїний» (доктрина про 3 світи - макрокосм, мікрокосм, Біблію, вчення про 2 натури - видимої і невидимої).Хар-не специфічне філософствування. Головний метод - метод діалогу, але він відрізняється від діалогу Сократа: 1)діалог не лише форма написання творів, але і як спосіб мислення і життя 2)символічно образний спосіб мислення 3)Ф як любомудрие (властиве і для Дамаскіна), як спосіб життя, який грунтується на пошуку істини.Істина - це знання. Результат філософствування - знання. У Сократа «Пізнай самого себе» - пізнання істини через діалог, поза людиною. У С істина і самопізнання розуміється по-іншому. Самопізн-ня розуміється не як гносеологічна проблема, а як онтологічний процес - наближ-ня людини до Бога через заглиблення в саму себе. Рез-т цього процесу-не зміна оточуючого світу, а переображення самої людини. Самоп-ізнання -сенс людського життя, в якому людина розкриває саму себе і пове-ртається до основ свого існування, знаходить для себе споріднену працю, а тому випливає ідея ролі серця людини як осереддя людського духовного жит-тя. Ф серця єднає віру і розум і складає духовність людини. Осн полож-ня - вчення про 2 натури (світ складається з видимої (тіло) і невидимої (Бог) натур. Сенс самопізн-ня потребує знання цих 2-х натур. Бог - це космічний розум, існує ра-зом з матерією - пантеїзм Бога і мате-рії) / З світи (І)великий світ - макрокосм, Всесвіт, який є мінливий, в русі 2)малий світ - мікро-косм, людина 3)символічний світ -Біблія, через яку можна осягнути Бога). Шлях до щастя - у моральному вдосконаленні людини. Для щастя людина повинна мати сродну працю, до якої лежить серце. З принципом сродності повязаний принцип нерівної рівності: від природи люди нерівні, але їм треба давати однакові умови для вдосконалення. Ф серця: людина повинна знайти сродну працю, виявити свій талант. Серце - духовна субстанція. Щастя - стан душевного спокою. Людина по-винна звільнитися від зовнішнього тиску: «Світ ловив мене, але не спіймав». С. вплинув на Гоголя і Юркевича
13. Критична філософія I. Канта
Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант — філософ, якого за силою духу і впливу на подальший розвиток філософської думки часто порівнюють з Платоном.
У творчості Канта виділяють докритичний і критичний періоди. У докритичний, або, як він його називав, догматичний, період Кант перебував під впливом філософії Лейбніца і його послідовника X. Вольфа. Він був переконаний, що силою розуму можна осягнути закономірності природи.
Кант, за його словами, здійснив коперниканський переворот у філософії, довівши, що потрібно не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом). Тобто, джерело всезагальності й необхідності знання він пропонує шукати не в об'єкті, а в суб'єкті. Світ наукового пізнання не є світом самим по собі (догматизм), але він не є також лише відчуттям людини (скептицизм).
Світ науки є витвором розуму, який сконструював його за певними правилами на основі чуттєвого матеріалу, отриманого від речей у собі. Ці речі в собі (ноумени) людині принципово не дані. Вони можуть бути дані тільки через суб'єктивні форми споглядання і мислення, тобто як явища (феномени). Світ наукового пізнання (сфера феноменів) є результатом синтезу (поєднання) суб'єктивних апріорних (незалежних від досвіду) форм і чуттєвого хаотичного матеріалу, джерелом якого е речі в собі.
Оскільки, за Кантом, розум уконституював світ, даний у науковому досвіді, то й джерело всезагального і необхідного знання слід шукати не в цьому уконституйованому світі (сфері досвіду), а в правилах, апріорних формах його конституювання — не в об'єкті, а в суб'єкті. В цьому він і вбачав суть свого перевороту в філософії.
Розум, який Кант досліджував, він називав «чистим», або «трансцендентальним» (потойбічним щодо емпіричного суб'єкта). Це розум як сукупність певних апріорних форм, які притаманні будь-якому емпіричному індивідуальному розуму. А світ речей у собі, те, що виходить за межі досвіду, він називав «трансцендентним» (потойбічним до емпіричного об'єкта).
Прийнявши таку концепцію розуму, Кант намагався відповісти на питання, як у процесі пізнання отримуються всезагальні наукові істини математики, природознавства і метафізики — в трьох визнаних на той час сферах знання. Шукаючи відповідь. Кант поділяв наукові судження (мовні вислови, в яких фіксуються думки) на аналітичні та синтетичні. В аналітичних судженнях на зразок «всі тіла протяжні» зміст суб'єкта судження («тіла») і предиката («протяжні») збігається, оскільки поняття «тіло» охоплює і поняття «протяжність (непротяжні тіла не існують і немає нетіяесної протяжності). Такі судження не потребують підтвердження досвідом. Синтетичні судження поєднують різні за змістом поняття. Вони бувають апостеріорними (заснованими на досвіді типу «вода кипить при 100 С»). їх зміст вірогідний, і вони не можуть відігравати вирішальну роль у науці. Але в науці існують і синтетичні апріорні судження на зразок «пряма — найкоротша».
У чуттєвому спогляданні, на думку Канта, матеріал від речей в собі впорядковується такими апріорними формами споглядання, як простір і час. І, на думку Канта, математика як наука можлива саме завдяки цим чистим формам споглядання. Отже, математичне знання, за Кантом, виводиться не на основі споглядання явищ, а на основі апріорних форм простору і часу, які лежать в основі чуттєвого упорядкування (конструювання) цих явищ.
Природознавство можливе завдяки діяльності розсудку, яка поєднує його апріорні форми і чуттєве сприймання. Такими формами розсудку Кант вважає кількість, якість, відношення (субстанція, причинність, взаємодія), можливість, необхідність, випадковість. Кожна з цих категорій породжує менш загальні поняття. Чуттєві сприймання є індивідуальними і суб'єктивними, а щоб перетворитись на всезагальний науковий досвід, вони повинні поєднатися з апріорними формами розсудку. Це упорядкування чуттєвих сприймань формами розсудку й утворює сферу досвіду, фактів, яка є предметом вивчення науки. Кант стверджував, що розсудок не черпає свої закони з природи, їх він приписує природі. Розсудок знаходить у світі те, що попередньо вклав у нього.
Отже, і математика, і природознавство як науки можливі завдяки суб'єктивним апріорним формам споглядання і розсудку. А оскільки пі форми загальнолюдські (единоможливі для людини), то істини математики і природознавства вічні.
Відповідаючи на питання, чи можлива метафізика як наука, Кант звертався до аналізу розуму — третьої пізнавальної здатності людини. Розсудок, за Кантом, конечний, його істини обмежені наявним чи можливим чуттєвим досвідом. Подібно до того як споглядання має чисті форми (простір і час), розсудок апріорні категорії (кількість, якість, причинність та ін.), розум має апріорні ідеї. Це — ідеї світу і Бога, тобто основні ідеї, які аналізує метафізика.
Досліджуючи пізнавальну функцію ідей розуму. Кант доводить, що логічні побудови, які метафізика намагається звести на їх основі (за відсутності контролю чуттєвого досвіду) є проблематичними. Наприклад, спроба перейти від ідеї Бога до його реального існування ґрунтується на логічних помилках. Кант, зокрема, спростовує онтологічне доведення буття Бога.
Крім теоретичного. Кант визнавав у людині й практичний розум, дослідженню якого присвячена «Критика практичного розуму». Практичний розум є розумною волею, спрямованою на оволодіння реальністю. Якщо теоретичний розум має справу з явищами (з конституйованим ним світом), то практичний стосується сфери ноуменів (речей у собі. Бога і душі). Заслуга Канта полягає в тому, що він поставив практичний розум вище теоретичного. Знання, на його думку, має цінність тоді, коли воно служить вищій цінності — благу людини. Само по собі воно не є благом.
Практичний розум у Канта керує всіма практичними вчинками людини, в тому числі й моральними. Він виходив з того, що людська воля автономна, тобто вона сама собі задає закони своєї діяльності. Воля в своїй дії не залежна ні від зовнішніх чинників, ні від внутрішніх імпульсів людини, на цьому розумінні свободи волі Кант вибудував свою концепцію моралі. Таке розуміння засад моралі було новим для філософії. Прийнявши принцип свободи волі. Кант вимагав ставлення до людини як до як до сущого, яке має ціль у собі, а не як до засобу. Звідси і категоричний імператив може набути форми: не розглядай іншу людину (і самого себе) як засіб, а тільки як мету.
Кант — ригорист (прихильник суворих правил) у сфері моралі. Моральними є лише ті вчинки, які грунтуються на категоричному імперативі, на обов'язку. Якщо людина, наприклад, робить добро людині, тому що їй подобається робити добро, а не тому, що вона повинна це робити, то такі и не є чисто моральними. Кант усвідомлював, що служіння обов'язку не обов'язково принесе людині щастя. Часто, навпаки, щасливі ті, хто не дотримується моральних норм. Для того щоб утвердити справедливість, не дати змоги руйнувати мораль, він постулює безсмертну душу і буття Бога.
14. Філософія Росії кінця XIX - поч. XX ст. (В. Соловйов, М. Бердяев)
У наш час російська, особливо релігійно-моральна філософія, розпочала друге життя. В серії "З історії вітчизняної філософської думки" том за томом виходять праці мислителів, які до недавнього були недоступні навіть професіоналам, і кількість нових текстів стрімко зростає. Читацька аудиторія протягом десятиріч була відчужена від спадщини таких оригінальних мислителів, як В.С. Соловйов, Л.І. Шестов, СВ. Трубецькой, В.Ф. Ерн, Л.П. Карсавін, П.О. Флоренський, М.О. Бердяев, СЛ. Франк, СМ. Булгаков. І.А. Ільїн, М.Я. Данилевський та ін. Ті, хто цікавиться російською культурою, нарешті мають змогу ознайомитись з блискуче написаними книгами М.О. Бердяева "Російська ідея. Основні проблеми російської думки XIX ст. і початку XX ст." і "Доля Росії", в яких дається оригінальна концепція російської філософії того періоду. Російська національна своєрідність у різноманітних формах виявила себе не лише в літературі та мистецтві, а й у філософії, а оскільки світоглядна проблематика дедалі помітніше проникає в навчальний курс філософії і взагалі в духовне життя сучасного суспільства, адекватне осмислення російської філософії ХІХ-початку XX ст. стає метою багатьох досліджень.
Так у чому ж унікальність російської філософії XIX початку XX ст.? В літературі вже відмічались деякі специфічні риси: часто-густо відсутність чіткої демаркаційної лінії між матеріалізмом та ідеалізмом; розробка, головним чином, проблем людини і суспільного устрою, а не гносеології та онтології; літературна та літературно-критична форма філософствування, сильна релігійно-моральна спрямованість. До цього слід додати широкий діапазон світоглядної проблематики, завдяки чому багато ідей, висунутих у рамках російської філософії XIX - початку XX ст., виявилися пріоритетними. Вони певною мірою впливали на розвиток світової філософії. Наприклад, М.О. Бердяев справедливо відмічав:"Якщо Данилевського можна вважати попередником Шпенглера, то К. Леонтьєв - попередник Ніцше". Дещо інше про це писав СЛ. Франк: "Своєрідність російського світогляду досі не знайшла адекватного філософського вираження. Своє глибоке втілення вона знайшла у...вченні Хомякова про церкву; у художній формі вона була представлена релігійно-філософською етикою Достоєвського. В інших сферах духу цю своєрідність ми зустрічаємо не явно, а саме в тому факті, що світогляд росіян неминуче має соціально-філософську і філософсько-історичну спрямованість, що російська філософія є, так би мовити, соціальною наукою".
Гуманістичний пафос значної частини представників російської філософії, обгрунтування ними примату духовних цінностей над матеріальними, можливостей удосконалення людини, активні моральні шукання, розуміння органічного зв'язку людини з природою, з космосом є, як не дивно, співзвучними епосі. Російська філософія розглядуваного періоду бла переважно релігійно-ідеалістичною, але при цьому вона була наповнена духом шукань досконалої і моральної людини та ворожим ставленням до міщанства, егоїзму, саєнтизму. Всі представники російського ідеалізму, від П.Я. Чаадаева і до П.О. Флоренського, вважали релігію душею культури і основою світогляду людини. В наш час, коли чітко з'ясувалися негативні риси однобокого раціоналізму, науково-технічного прогресу і завойовницького ставлення до природи, така позиція не повинна викликати безпідставного заперечення. Плюралізм духовних шукань передбачає засвоєння з минулого культури всього, що має гуманістичну спрямованість. Як зазначав у своїй останній книзі М.О. Бердяев, "багато чого поринає у глибину, зникаючи з поверхні, то знов піднімаючись наверх, і виражає себе ззовні. Так буде і у нас. Розгром духовної культури, який ми спостерігаємо, є лише діалектичний момент на долі російської духовної культури... Духовне життя не може бути загашене, воно - безсмертне".
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 92 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |