Читайте также:
|
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) – один з найвидатніших німецьких філософів, чільний представник німецької класичної філософії, об’єктивний ідеаліст.
Філософія Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття.
За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його “світовим духом”, “абсолютною ідеєю”, “світовим розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму.
Сутність гегелівської філософської системи. “Абсолютна ідея”, маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішньо суперечлива, у своєму русі проходить три ступені: 1) розвиток цієї ідеї на першому етапі породжує своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей процес з’ясував у своїй праці “Наука логіки”. 2) Ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у своїй праці “Філософія природи”. 3) На третьому етапі розвиток ідеї завершається повним збігом (тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, “абсолютним знанням”.
Найбільш змістовним етапом розвитку абсолютної ідеї є початковий її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цієї ідеї. Цим багатством є: вчення про буття, де Гегель вперше обґрунтовує ним створений один із основних законів діалектики – закон переходу кількісних змін у якісні і визначає ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість, якість, становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок; вчення про сутність, де Гегель зосереджує свою увагу на суперечливості буття, як першооснови будь-якого руху, будь-якої життєвості, і яка міститься в самих речах і явищах, іманентно їм притаманна. У своєму вченні про сутність Гегель підходить до розуміння одного з фундаментальних принципів діалектики – принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його як закон мислення закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія, позитивне, заперечувальне, різниця тощо.
Розробка Гегелем вчення про суперечливість всього, що нас оточує, – найвище досягнення світової філософії ХІХ століття, надбання високої гуманітарної культури, результат проникнення мислення людини у фундаментальну, глибинну сутність усіх речей і явищ дійсності.
Вчення про поняття. На цьому етапі абсолютна ідея збагачується новим змістом стосовно утворення понять логіки, їх суперечливості. Гегель розглядає поняття загального, особливого і одиничного, їх суперечливість.
Поняття особливого “знімає” у собі одиничне і, таким чином, є його першим запереченням. Поняття “зняття” у Гегеля означає одночасно і знищення, і утримання. Згідно з цим, вища категорія “знищує” в процесі свого руху те, що є в нижчій, але зберігає у собі все позитивне, що міститься у попередній категорії, але в переробленому, “знятому” вигляді.
Далі. Поняття загального, у свою чергу, включає в себе особливе, тобто “знімає” його і тому є його другим запереченням. Отже, рух думки йде таким шляхом: одиничне – особливе (перше заперечення одиничного) – загальне (друге заперечення особливого). Тут Гегель підходить до розкриття сутності своєї знаменитої тріади: тезис, антитезис і синтез або заперечення заперечення. Це не що інше, як геніальна здогадка філософа про важливий загальний закон діалектики – закон заперечення заперечення.
Величезною заслугою Гегеля є розробка ним діалектичного методу дослідження, котрий за своїм змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення. За Гегелем, цей метод не може бути відмінним від діалектики, він тотожній їй. А це означає, що діалектичний метод передбачає розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості: зв’язку з іншими явищами; біжучості категорій; якісних перетворень; утримання, “зняття” старого у новому тощо.
До заслуг гегелівської філософії слід віднести також змістовну розробку категорій діалектики, розкриття їх сутності та особливостей. Це низка таких категорій, як форма і зміст, сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, причина і наслідок, частина і ціле і т.п. Гегель показав, що категорії діалектики є рухливими, біжучими, плинними, як наслідок плинності тих речей, які вони відображають. Ґрунтовною і глибокою є гегелівська концепція філософії історії. Виходячи з взаємовідношення суб’єкта і об’єкта, історика та предмета його дослідження, Гегель історичну літературу поділяє на три види: 1) першопочаткову; 2) рефлективну; 3) філософську. Першопочаткова історія – це відношення одночасності, в тому значенні, що сам дослідник знайомий із своїм предметом безпосередньо. Це висхідна історична форма. Дух автора і дух подій, про які він пише, є тотожними. Автор не користується рефлексією, оскільки сам відтворює їх вочевидь. Рефлективна (відображувальна) історія – це, коли автор живе в один час, а досліджує інший. “Рефлективний” історик черпає свій матеріал з першопочаткової історії. Він може ненароком спотворити дух тієї епохи, про яку пише. Рефлективна історія несе в собі можливість антиісторизму, несвідомого перекручення історичної правди.
Гегель ставить, таким чином, дуже важливе питання історичного пізнання, а саме: як із сучасності проникнути у давнину, як відтворити дух епохи, яка зникла, коли дослідник належить до зовсім іншої епохи.
Філософська історія, за Гегелем, повинна бути такою, якою вона є: історичною, емпіричною – такою, яка не допускає апріорних вигадок.
Філософія історії займається не окремими ситуаціями, а загальним мисленням, оскільки проникає в ціле – прослідковує загальні закономірності його розвитку.
Вся історія людства, за Гегелем, є прогресом в усвідомленні свободи і її об’єктивації у політико-правових формах та інститутах. Всесвітня історія - це прогрес у розвитку і усвідомленні свободи. Разом з цими здобутками гегелівської філософії необхідно відзначити і її негативні сторони.
1. Філософська система Гегеля і його діалектика, діалектичний метод, не узгоджувалися між собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого боку, його ж діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку, так як останні, з точки зору діалектики, є найзагальнішими принципами буття. Тому основною суперечністю гегелівського філософського вчення була суперечність між його консервативною, незмінною системою і його ж діалектичним методом.
2. Діалектика як метод, на думку Гегеля, може бути застосована лише для усвідомлення, аналізу тільки минулого, а не теперішнього і майбутнього. Можна так сказати: посада зобов’язувала. Гегель був офіційним прусським філософам. Він став на шлях відвертої апологетики реакційної прусської монархії Фрідріха-Вільгельма ІІІ, вважаючи її “найдосконалішою формою держави”, вищим виявленням і втіленням “абсолютного духу”. Тому і не бажав Гегель застосовувати свою діалектику для аналізу німецької дійсності, оскільки це таїло небезпеку для стабільності самої прусської реакційної державної системи.
3. Хибною в самій основі є “абсолютна ідея” Гегеля, яка, нібито, породжує із самої себе весь предметний світ. Це – відродження на вищій основі об’єктивного ідеалізму Платона, його “теорії ідей”, безпідставність якої показав ще Арістотель.
4. Однією з негативних рис суспільних поглядів Гегеля є його націоналізм, зверхнє ставлення до інших народів, відмова їм у цивілізованому розвитку. Гегель лише німців вважав носієм абсолютного духу, “історичним народом”. Духи ж інших народів – “безправні”.
Безумовно, це негативні моменти у філософському вченні Гегеля, однак, попри все це, Гегель вніс великий вклад в розвиток філософії, мав енциклопедичну вченість і там, де він брався за справу, там його поява була епохальною. Гегель геніально вгадав діалектику речей в діалектиці понять.
Одним з серйозних і непримиренних супротивників філософського вчення Гегеля був Людвіг Фейербах.
17. Антропологічний матеріалізм Л. Фейербаха.
Після смерті Гегеля прихильники його філософії розділились на два табори — старогегельянців. які тримались за систему вчителя, і молодогегельянців, які перейняли деякі моменти його методу. Виражаючи настрої німецької буржуазії напередодні революції 1848 р., молодогегельянці (Б.Бауер, Штраус, Штірнер) вважали головним завданням філософії критику релігії. До молодогегельянців належав і Людвіг Фейербах (1804-1872), роль якого в історико-філософському процесі визначається перш за все тим, що він був проміжною ланкою між Гегелем і Марксом. Фейербах був учнем Тегеля, але під впливом суспільних настроїв і нових досягнень природознавства, яке він вивчав в університеті, переходить на матеріалістичні позиції. Критиці релігії (насамперед християнства) присвячена основна праця мислителя "Сутність християнства". Вихідна теза цієї критики полягає в тому, що сутність Бога — це відчужена сутність людини. Людина, вважає він, створила за своєю подобою (сутністю) духовну істоту, яку наділила своїми ж рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) і поклоняється своєму творінню. Бог, отже, це сутність людини, перенесена на небо і протиставлена їй. Людина — страждуща істота, природа не відповідає на її страждання (сподівання, мрії) і людина творить Бога як своє відчуження.
Головне завдання своєї філософії Фейербах вбачає в подоланні релігійного відчуження. Людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не поклонятись видуманій нею істоті. Таке подолання, на його думку, повертає людині всю повноту її буття.
Філософ не помічає тільки такої проблеми: хто є гарантом того, що моє розуміння божественного, яке я буду проектувати на інших людей, є справжнім, а не свавільним? Іншими словами, якщо мірою Бога є людина, тоді зникає сенс у заклику бачити Бога в іншій людині.
Свою філософію Фейербах називає антропологізмом, оскільки людина проголошується основним предметом філософії. Суть фейєрбахівського антропологізму полягає в тому, що людина береться як родова істота, тобто як істота, наділена рисами, які притаманні людському роду взагалі. Такими родовими рисами філософ вважає мислення (розум), волю і чуттєвість (серце). Він значно менше уваги, порівняно з його попередниками, приділяє культуротворчій природі людини, її історичному способу буття.
18. Маркситська філософія в світлі історичного досвіду XX ст.
Карл Маркс (1818 — 1883), Фрідріх Енгельс (1820 — 1895) - творці марксизму. Марксизм Ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію І «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне І комуністичне (т. з. науковий соціалізм).
Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації та побудову вільного від соціального гноблення суспільства. В цьому плані вони виступили продовжувачами утопічних соціалістичних теорій (Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Клод Сен-Сімон (1760—1825), Шарль Фур'є (1772— 1837) та ін.), які зображали щасливе суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та вільної праці. Шлях до побудови такого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав основою експлуатації людини людиною (причиною «відчуження» людини). Здійснити це покликаний історією вільний від пут приватної власності пролетаріат. Йому належить під керівництвом партії комуністів здійснити соціалістичну революцію.
Класова боротьба проголошувалася рушійною силою історії, і на цій підставі виправдовувалося насильницьке захоплення влади, встановлення диктатури пролетаріату, яка буде правити суспільством не на основі законів (буржуазних за своєю суттю), а на засадах революційної доцільності.
Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його називали в радянському марксизмі, діалектичний та Історичний матеріалізм, її творці під впливом Фейербаха подолали ідеалізм Гегеля, але перейняли його діалектику (звідси назва «діалектичний матеріалізм», хоча в їх працях такий термін відсутній). Вони поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ — створили історичний матеріалізм, або матеріалістичне розуміння історії. Такою є радянська версія філософії марксизму, яка має достатньо підстав, щоб претендувати на істину, оскільки грунтується на працях Енгельса і пізнього Маркса.
Дещо інший варіант філософії реконструюють на основі ранніх праць Маркса, в яких вихідною категорією для рзуміння людини (суб'єкта) і світу (об'єкта) вважається матеріальна практика (матеріалістично переосмислена ідея активності Фіхте — Гегеля), а для розуміння суспільно історичного процес використовується категорія «відчуження» (приватна власність, капітал як «відчуження» людини, яке необхідно подолати). Цей варіант марксизму розвивали переважно неомарксиста (Дьйордь Лукач (1885—1971) і Франкфуртська школа).
Незважаючи на різні інтерпретації, безперечною заслугою Маркса можна вважати те, що він підняв на вищий щабель матеріалізм. Попередні представники цієї течії — французькі матеріалісти і Фейербах — виходили з природи (матерії) і пояснювали людину (сферу культури) через природу. Така позиція, як відомо, називається натуралізмом. Маркс зробив спробу матеріалістичного тлумачення людини не як природної, а як практичної і, отже, культурно-історичної істоти. Взявши практику (працю) за основу відношення людини і світу, він відкрив нові перспективи для матеріалістичного витлумачення проблем історії та культури, особи і свободи, практичної діяльності й пізнання. Підхід до практики як до суспільно-історичної діяльності, що охоплює і процес пізнання, сприяв новому розумінню процесу пізнання.
Маркс і Енгельс ставили собі в заслугу те, що вони матеріалістично переосмислили діалектику Гегеля. Вони проголошували діалектику філософським методом, який всупереч метафізиці розглядає все суще в розвитку, визначає його через протилежні категорії. Однак в марксизмі відсутнє серйозне методологічне обґрунтування філософського знання загалом (його необхідності й можливості), та діалектики як методу зокрема.
Дещо оригінальніший марксизм в іпостасі концепції філософії історії та соціальної філософії.
Згідно з Марксом, життя суспільства ґрунтується на матеріальному виробництві, яке включає продуктивні сили (знаряддя праці, кваліфікація робітника) І виробничі відносини (спосіб організації праці, який визначається формами власності на знаряддя виробництва). Історичний розвиток суспільства зумовлений розвитком продуктивних сил (техніки), що призводять до зміни виробничих відносин. Відповідно до форм цих відносин (форм власності) Маркс виокремив кілька універсальних етапів в історичному розвитку людства: первісний комунізм, рабовласництво, феодалізм, капіталізм і майбутній комунізм (з двома фазами — соціалістичною і власне комуністичною).
Стрижнем соціальної філософії Маркса (вчення про суспільство) є концепція базису і надбудови. Базисом (основою, головним чинником) він проголошував економічні відносини; надбудовою — політичні, правові, релігійні структури, а також ідеологію — політичні, правові, естетичні, моральні, філософські ідеї. Базис, стверджував Маркс, визначає надбудову; зміна базису зумовлює зміну надбудови. Вчення про базис і надбудову справило значний вплив на соціальну теорію кінця XIX — на початку XX ст.
Маркс, услід за Фейербахом, констатував відчуження людини в сучасному йому суспільстві, але це відчуження він трактував універсальніше, ніж творець антропологічної філософії. На його думку, релігійне (ідеологічне взагалі) відчуження основане на приватній власності, яка е джерелом відчуження. Подолання приватної власності зумовлює, на його думку, падіння всіх інших форм відчуження. Він не бачив того, що людина як особа може реалізуватися лише за умов приватної власності й права. Цим породжене його негативне ставлення до громадянського суспільства. Щодо цього марксизм є спадкоємцем німецької класичної філософії, яка (за винятком Канта), на відміну від Просвітництва, фактично віддала особу (одиничне, окреме) під владу тотального (духу), суспільного цілого. Маркс не помічав того, що відчужені форми, подібно до облаштунків рицаря, є чужими для тіла, але водночас і захищають його.
Не знайшла однозначного вирішення в соціальній теорії Маркса і проблема співвідношення одиничного (особи, людини) і загального (соціального цілого, інституцій). З одного боку, Маркс ніби йде від людини до конституювання соціального цілого. Про це свідчить твердження, що люди творять історію. Історія, соціальне ціле постають як похідні від діяльності людей. Однак, з іншого боку, історія для Маркса — це природно-історичний процес, який твориться розвитком економіки. І окремі люди постають у ньому як функція від соціального цілого. Тут задіяний інший методологічний принцип — від суспільного цілого до людини.
Філософія Маркса загалом вкладається в контури традиції німецької класичної філософії. Однак в одному аспекті вона виходить за них і постає як некласична філософія. Це стосується інтерпретації філософії як ідеології. За всієї невизначеності цього терміна в Маркса головний зміст його полягає в тому, що ідеологія приховує, завуальовує справжні соціальні інтереси, що вона є відображенням соціального буття. Отже, вона є ірраціональним, не до кінця «прозорим творінням».
Під таким, кутом зору філософія постає не просто як творіння одного розуму, адресоване іншому розуму, а насамперед як вияв певних соціальних інтересів і суспільних ВІДНОСИН.
19. Проблема особи і свободи в екзистенціалізмі
Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу. Екзистенціальна філософія виникла, як особливий напрямок, після 1-ої світової війни у Німеччині (Мартін Хайдеггер (1889 – 1976), Карл Ясперс (1883 – 1969)) і Данії (Сьорен Кьеркьегор (1813 – 1855), Отримала свій подальший розвиток після 2-ої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр (1905 – 1980), Альбер Камю (1913 – 1960), Габріель Марсель (1889 – 1973)) і Іспанії (Хосе Ортега-і-Гассет (1983 – 1955)).
Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду. Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Марсель, Ясперс, Бердяєв) і атеїстичний (Сартр, Хайдеггер, Камю). Однак поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від бога. Атеїстичний на тому, що бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне. Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) – дослівно: філософія існування, існування людини – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний (від лат. irrationalis – нерозумний) – принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, “екзистенційне прояснення” тощо.
Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.
Основними поняттями цієї філософії є: “існування”, “тривога”, “розпач”, “закинутість”, “абсурд”, “приреченість”, “заколот”, “провина”, “сумнів”, “відчай”, “пристрасть”, “свобода”, “сенс життя” тощо. Тобто, всі ці поняття мають відношення до людини, її внутрішнього світу – всього того, що і є предметом філософії екзистенціалізму. Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття “існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Сартр: “існування” означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути суб’єктивним, бути вічно стурбованим самим собою. “тривога” – це означає, що людина має “почуття відповідальності”. “Розпач” – це даремні очікування, нездійсненні мрії, що приводить до розпачу. “Замкнутість” – це означає, що людина – замкнута, що бога немає, якби був бог, то людина не була б такою жалюгідною і “закинутою”. Екзистенціальна філософія протиставляє людині суспільство як щось вороже їй, що руйнує її свободу, індивідуальність. Звідси вимога бунту проти нього. Бунтувати – означає існувати. Кредо Камю: “Я бунтую – це означає, що я існую”. Бунтівна людина – це особистість, яка говорить “ні”, яка все заперечує. Камю протиставляє бунт, як він його розуміє, боротьбі людини за свої права, проти її абсурдного існування. Філософ протиставляв бунт революції, бо остання примушує людину робити те, чого вона часто-густо не хоче, нав’язуючи їй чужі погляди, чужу мету, обмежуючи її свободу. Ірраціональність буття, абсурдність самого існування людини, сумніви в можливості раціонального пізнання світу – це все складові філософії екзистенціалізму. Буття, на думку Сартра, “не має ні приводу, ні причини, ні необхідності”. Розум не може бути ключем до пізнання, бо нездатний розібратися в тому, що правильно, а що – ні. “Істини серед нас немає. Двоїстість і суперечність оточують нас і ми ховаємося від самих себе”. Світ – це шифрограма, яку не можна розшифрувати, стверджує Ясперс. Безнадійні спроби раціонального пізнання. Для цього потрібна віра – або релігійна, або філософська. Абсурдність, ірраціональність філософії існування виявляється також і в утвердженні, що “глибинні основи” свого існування людина здатна пізнати лише в екстремальних умовах, в т.зв “пограничних ситуаціях” як то: провина, смерть, самогубство, заколот, страждання тощо. Що ж до принципів філософії екзистенціалізму, то їх з’ясував Ж.-П. Сартр у своїй праці “Екзистенціалізм – це гуманізм” (1947). Всі речі, розмірковує філософ, спочатку мають сутність, а лише потім існують тобто, виходить так, що будь-яка річ, яку ми бачимо вперше, і нічого про неї не знаємо, вже має свою сутність. Сартр наводить такий приклад: людина знає про сутність ножа, вже до того, як він виник. Це – нісенітниця. Про сутність ножа люди дізналися лише в процесі практичного використання різних предметів, поки дійшли до розуміння сутності ножа. Другий принцип філософії існування – суб’єктивність людини. Це означає, що: а) суб’єкт сам себе обирає, сам робить себе людиною; б) людина не може вийти за межі своєї суб’єктивності. “Саме це. і є глибоким сенсом екзистенціалізму”, бо “. немає ніякого іншого світу, окрім людського світу, світу людської суб’єктивності” (там же, стор. 324, 343). Тобто, все існуюче має сенс лише тоді, коли сприймається людиною, відображається нею, зв’язана з її переживаннями, можливостями, вибором, тривогою, відповідальністю, свободою, пограничними ситуаціями і т.п.
Суб’єктивність людини, безумовно, важливий момент в її існуванні. Однак у Сартра він набуває гротескного характеру, перебільшується, абсолютизується, видається за первісну основу, що є безпідставним. В цілому філософія екзистенціалізму є ірраціонально-суб’єктивістським вченням, суттєвими рисами якого є песимізм, перебільшення значення суб’єктивного, фатальна приреченість людини, абсурдність її існування тощо.
20. Філософія життя (Ф. Ніцше, 3. Фрейд)
Філософія життя — напрям у некласичній філософії кінця XIX — початку XX ст., представники якого проголосили життя (в біологічній, психологічній формах) основним предметом філософії.
Ніцше з одного боку продовжує традицію почату Керкегором, який розпочав атаку на розум і науку, Шопенгауер продовжив, але родоначальником є Ніцше, який на відміну від Канта, Гегеля, Фейербаха не претендує на створіння сильної і не суперечливої філософії.
Ніцше володів доброю літературною підготовкою. Ніцше оригінальний і тим, що він швидко набув звання професора, але викладання його не захопило, він збожеволів і 12 літ провів в психіатричній лікарні. Філософія Ніцше - це філософія життя, до створіння якої підштовхнула теорія Дарвіна про еволюцію тварин і рослин, яка базується на виживанні сильного, самого пристосованого.
Ніцше вибирає об'єктом критики розум, науку, моральність, християнську релігію. Він виступає як войовничий антидемократ, з його т зору еліта це сильні і войовничі люди. Т. чин. більша частина населення - це нижчі, неповноцінні, яких можна доробити за допомогою війни. Деякі вважали Ніцше цікавим мислителем, який проголосив переоцінку цінностей, а інші вважають що Ніцше передвісник німецького фашизму. Ніцше не був войовничим націоналістом, він не проголошував німців вищою нацією, але по Ніцше "білява бестія" (нордична нація) повинна затвердити себе, переробити світ, звільнивши людство від покидьків (брехунів, боягузів і т п). Ніцше говорить що для цього повинна сформуватися інтернаціональна еліта, але з нордичної раси. Т чин., ідеї Ніцше цілком сумісні з фашистським цілеспрямуванням. Тому докори на адресу Ніцше цілком заслуговують уваги. Ніцше говорить, що розум загордився себе паном світу, природи, сенс має лише жадання життя яке повинне поєднуватися з волею влади. Ніцше негативно відноситися до християнської релігії, тому що вона проповідувала рівність всіх перед богом, співчуття, терпимість, дотримання заповідям 1 X, що зробило Європу слабкою не протистоячу Азії і Африці. На чолі повинен стояти деспот художник, з фільмів видно, що Гітлер вважав себе художником.
Ідеал у Ніцше - деспот художник. Ніцше не шкодує барв кажучи що християнин святенник не гідний поваги і шани. При цьому Ніцше вороже відноситься до жінок. "Жінки - це кішки і птахи, в кращому разі корови. Чоловік повинен виховуватися як воїн, а жінка для його надихання, причому чоловік повинен йти до жінки з батогом".
Але у Ніцше є і цікаві положення, які торкаються перегляду суспільством цінностей моральності, він стоїть за чесність, здоров'я і т п, за прагнення людей до мистецтва. Ідеалом Ніцше був композитор Вагнер.
Близькі до філософії життя ідеї розвивав засновник психоаналізу австрієць Зигмунд Фрейд (1856—1939).
Психоаналіз (грец. psyche —душа і analysis — розкладання) — один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини.
Якщо Ніцше вбачав за вчинками людей і явищами (феноменами) культури волю до влади окремої людини чи групи людей, то Фрейд вважав таким прихованим чинником несвідоме, насамперед статеві потяги. Людину він трактував переважно як біологічну істоту з притаманними їй потягами до задоволення й агресії, а культуру — як чинник, що блокує ці біологічні поривання людини.
Людську психіку він розглядав як динамічну систему, що складається з «Воно», «Я» і «Над-Я». «Воно» — біологічні поривання людини, націлені на задоволення, нехтуючи норми культури. Будучи блокованим ними, «Воно» виявляється у снах, неконтрольованій фантазії, обмовках. «Над-Я» — засвоєні людиною ще з дитячого віку моральні норми, культурні цінності, які стали регулятивними чинниками її свідомості (совість як громадський контролер в людині). «Я» мовби затиснене між цими крайніми полюсами — біологічним і культурним. Його функція полягає в усуненні протиріччя, пошуку шляхів цивілізованого задоволення біологічних потреб. Якщо «Я» не справляється зі своєю функцією, настає психічний зрив. Завдання психоаналітика полягає в тому, щоб виявити приховані причини цього зриву, допомогти людині усвідомити їх і в такий спосіб подолати невроз. Шлях подолання неврозу (істерії та ін.) — усвідомлення несвідомого, яке при світлі розуму втрачає силу.
Культуру Фрейд інтерпретує як репресивну силу. «Скидається на те, що всяка культура змушена базуватися на примусі й забороні потягів... Потрібно, на мій погляд, брати до уваги той факт, що у всіх людей наявні деструктивні, тобто антисуспільні й антикультурні тенденції», — писав він. Людині, на його думку, від природи притаманні потяги до інцесту (кровозмішання), канібалізму (людожерства) та кровожерливості (прагнення вбивства). Культура наклала табу (заборону) на ці потяги. Еволюція людини полягає в тому, що зовнішні табу поступово засвоюються (інтериоризуються) і стають внутрішніми нормами. Однак і в сучасному суспільстві, на думку Фрейда, ці явища не до кінця подолані, проявляються в невмотивованій агресивності тощо.
На основі психоаналізу Фрейд пропонує свою концепцію релігії. На його думку, релігія багато зробила для гамування антисоціальних потягів людей, однак її час минув. Вона відповідала дитячій стадії розвитку людства (фазі неврозів, коли дитина сама не може приборкати природні поривання і долає їх тільки під впливом авторитету дорослих). Подібно до цього людство зуміло здолати біологічні пориви тільки під впливом вигаданої верховної істоти. Однак людство дорослішає, і релігійні пояснення виникнення і суті моральних норм стають, на думку Фрейда, на перешкоді їх вдосконаленню. Сучасна людина, вважає він, усвідомлює необхідність моральних норм як умов існування суспільства, не вдаючись до ідеї Бога, без їх освячення. Саме ж релігійне пояснення світу і норм культури суперечить науці і перешкоджає розвитку інтелекту. Це типова просвітницька позиція, яка виводить мораль з розуму. Фрейд не розумів, що функції релігії та віри в житті суспільства принципово відмінні від функцій науки і розуму.
Концепція психоаналізу внутрішньо суперечлива. З одного боку, розум (свідоме) постає лише як маска несвідомого, як щось позбавлене самості, самодієвості, а з іншого — свідоме здатне перемагати несвідоме (долати неврози), тобто наділене самістю. Загалом Фрейд розпочав нову епоху в розумінні людини, яка виходить з динамічної напруги між біологічними і соціокультурними чинниками в людині. Його концепція багато в чому визначила культуру XX ст.
21. Філософія кінця XIX - поч. XX ст. Позитивізм.
Позитивізму — філософська течія, головним предметом досліджння якої стало наукове знання. Позитивізм не тільки занурює філософію в наукову проблематику, він намагається і саму філософію розбудувати На основі критеріїв науковості, які характерні для природознавства.
Теоретичним джерелом позитивізму є Просвітництво з його вірою у всемогутність розуму і в науково-технічний прогрес, з одного боку, і англійський емпіризм Локка і Юма, з другого.
Основні ідеї і настанови позитивізму можна звести до таких тверджень:
1. Справжня наука не виходить за сферу фактів, за рамки чуттєвого даного. Нона не гониться за
невловимими першоосновами і першопричинами. Звідси заперечення метафізики, яка недотримується цієї вимоги.
2. Наука, яка вивчає факти, є всемогутньою. Не існує меж науковому пізнанню.
3. Суспільство також підлягає науковому пізнанню. Наукою про суспільство є соціологія.
4. Розвиток науки і техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу.
Світогляд, який намагається вирішити основні проблеми — що таке світ, людина, що таке добро, прекрасне і т. ін., виходячи з наукового знання, називають сцієнтизмом (від лат. зсіепіїа — наука).
Засновником позитивізму є французький мислитель О.Конт (1798-1857). Йому належить 6-томний "Курс позитивної філософії", надрукований у 1830-1842 рр. Копт виступив як ідеолог науки. Він не тільки високо підніс її статус, а й навіть зробив з неї релігію.
Підґрунтям концепції Конта є закон трьох стадій. На його думку, кожне з наших понять (і відповідно знання в цілому) з необхідністю проходить три такі стадії: І) теологічну або фіктивну, коли за явищами шукають надприродні сили— божества-і т. ін.; 2) метафізичну або абстрактну— коли за ними вбачають абстрактні сутності і сили — субстанції, флогістони і т. ін.; 3) наукову або позитивну, коли між явищами відкриваються незмінні закони.
З двох типів наукових теорій — описових, які встановлюють закономірні зв'язки між явищами (наприклад, фіксація залежності розширення металічного стержня від температури), і пояснювальних, які намагаються проникнути в сутність явищ (наприклад, пояснення розширення стержня через атомну структуру речовини), Конт віддає перевагу першому, наука, на йога думку, повинна відповідати на питання "як?", а не "чому?".
Безсумнівною заслугою Конта є заснування соціології як окремої конкретної науки про суспільство.
Конт відомий також завдяки своїй класифікації наук, які він розташував за принципом сходження від простого до складного (ця класифікація, до речі, пізніше без посилання на автора була запозичена Ф.Енгельсом). Класифікація Конта має такий вигляд: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, соціологія, мораль.
Філософії в системі Конта відводиться роль науки про науки, енциклопедичної суми наук, вірніше роль"служанки науки".
Питання місця людини в світі, сенсу людського життя та ін., які виводять філософію за вузькі рамки наукової проблематики, є духовно чужими позитивізму.
Ідеї Конта були підхоплені англійським філософом Дж.С.Міллем (1806-1873), який став відомим, перш за все, завдяки праці "Система логіки". Філософ прославився захистом ідеї особи. Мілль одним із перших теоретично обгрунтував необхідність захисту права меншості в парламенті. Демократія, щоб не перетворитись в тиранію, повинна, на його думку, враховувати інтереси не тільки більшості, а й меншості.
В етиці Мілль був послідовником утилітариста Бентама. Засадою утилітаризму є прагнення до максимально можливого щастя для якомога більшого числа осіб при мінімумі страждання. Погляди Мілля вплинули на американського філософа, засновника прагматизму Ч.Пірса і на Г.Спенсера.
Поряд з Контом найбільш відомим позитивістом "першої хвилі" є англійський мислитель Ґ.Спенсер (1820-1903).
Серйозне теоретичне обгрунтування співвідношення науки і релігії з позиції позитивізму дав Спенсер. Мислитель твердить, що існуючі релігії по дають зрозумілої відповіді на питання про першооснову всього сущого. Розумом не можна збагнути створення світу з нічого. Але в такому ж відношенні до першооснови, на його думку, перебуває наука. Поняття матерії, простору, часу так же мало збагненні, як і релегійний абсолют. Релігія не повинна тільки присилувати на позитивне знання про абсолют а наука не повинна виходити за рамки позитивного знання.
22. Специфіка соціального пізнання
Складним і суперечливим є процес пізнання природних явищ і процесів, про що йшла мова раніше, при розгляді гносеологічних проблем. Суспільство ж, є надзвичайно складним і динамічним утворенням, тому його пізнання має свою специфіку, яка породжується об’єктом пізнання. Власне, суспільство “пізнає само себе”, тобто водночас воно є і суб’єктом, і об’єктом пізнання – пізнання є самопізнанням. Звідси актуально й сьогодні звучать слова античних філософів: “Пізнай себе” і “Людина – міра всіх речей”. В суспільстві діють люди, звідси – скільки людей – стільки й ідей поглядів, міркувань. Це означає, що суспільні відносини приймають форму суспільних почуттів і настроїв, потреб та інтересів, цілей тощо. Тому специфіка соціального пізнання заключається в необхідності враховувати цілі, інтереси, мотиви діючої у суспільстві людини.
Отже, перша особливість соціального пізнання в тому, що воно вимагає врахування суб’єктивного фактору, тобто волі, цілей, мотивів людської діяльності. Але як пізнати наміри й мотиви людини? Перш за все необхідно враховувати, що реальні речі і відносини, з якими ми маємо справу у суспільстві, є свідомістю людей, опредметненою у їх діяльності. Але в тому, якими і як ми бачимо ці речі і відносини, відображається й наш рівень розвитку, зокрема спосіб і стиль мислення, наукові методи, які ми використовуємо, а також цілі й ідеали.
Внутрішній світ людини безкінечно складний. Пізнання людини людиною є відтворенням її внутрішнього світу у своїй свідомості, тому соціальне пізнання має органічний зв’язок з психологією, літературою та мистецтвом. Саме вони допомагають нам досліджувати суб’єктивний світ людей і проектувати його на пізнання суспільства.
Таким чином, закономірності суспільного розвитку є закономірностями діяльності людей. І хоча між законами природи і законами суспільства є спільне – їх об’єктивність, існують і суттєві відмінності між ними: довговічність або ж вічність законів природи – і недовговічність законів суспільства, адже вони виникають разом з виникненням суспільства; закони природи відбуваються, тобто діють стихійно, незалежно від людей, – закони суспільства проявляються у свідомій діяльності людей; закони суспільства мають більш складний характер, вони пов’язані з високим рівнем організації соціуму як форми руху матерії.
Другою особливістю соціального пізнання є його історичність. Людина завжди живе суспільним життям, включена в ті цінності й культуру, які прийняті у суспільстві. Але історичне пізнання ніколи не може бути засвоєним наступними поколіннями повною мірою, для нього характерна неповнота інформації: щось завжди невідоме, щось ніколи не може бути відтвореним повністю, як, наприклад, духовна атмосфера того часу, так звана “аура” тощо.
Тому соціальне пізнання в історичному плані є складним процесом, більш того, воно залежить від того, які питання ставить суспільство сьогодні, пізнаючи минуле. Адже у минулому ми шукаємо відповідей, важливих для нашого сьогодення, ми заглядаємо у минуле, прагнучи зрозуміти теперішнє становище. Людина завжди є представником не лише свого часу, але й свого середовища, своїх потреб та інтересів, тому і відповіді на поставлені питання є різними у різні часи і в різних народів.
Отже, знання історії дає можливість визначити тенденції розвитку (а особливістю законів суспільства є те, що вони проявляються як тенденції. Тому у минулому соціальне пізнання цікавить те, що впливає на сучасність: нас мало сьогодні цікавлять хрестові походи, але питання становлення держави, менталітету, свободи людини є актуальними для нас і сьогодні, особливо для сучасного українського суспільства.
Накінець, третя особливість соціального пізнання в тому, що у порівнянні з природними явищами чи речами соціальна дійсність складніша й мінлива. Тому її важко відобразити в поняттях, у певній системі категорій. І якщо у природничих науках використовуються штучні мови – чіткі й однозначні – то у соціальному пізнанні ми використовуємо нашу багатозначну, природну мову, ті слова, які вживаємо і в буденній мові, і в науковому пізнанні. Адже сам характер соціальних явищ та процесів не дає можливості точних і однозначних оцінок: наприклад, такі поняття, як “доброта”, “благородство”, “справедливість”, “рівність” та інші не можуть бути точно визначеними. Але така невизначеність, нечіткість мови соціального пізнання об’єктивна, пов’язана зі складністю предмету соціальної філософії.
До сказаного можна, мабуть, додати ще одну специфічну рису соціального пізнання – обмеженість застосування методу експерименту, надзвичайного важливого методу у природничонауковому пізнанні, різновиді суспільної практики. Людству сумновідомі масові експерименти, які проводилися у нацистській Німеччині (холокост та ін.), у сталінські часи в СРСР (Гулаг, масові депортації народів тощо); їх трагічні наслідки відчуваються й сьогодні, у тому числі і в Україні...
23. Категорії: одиничне і загальне,сутність і явище, форма і зміст, частина і ціле, їх методологічна функція
Філософські категорії — це найзагальніші (гранично широкі) поняття, що виражають універсальні характеристики та відношення матеріального й духовного світу, в яких і через які здійснюється філософське мислення, і які служать вихідними принципами пізнання і духовно-практичного перетворення світу. Категорії — це результат реально-практичної взаємодії людини і світу. Це відображення об'єктивного в суб'єктивному. Тому вони об'єктивні за змістом і суб'єктивні (ідеальні) за формою. Вони універсальні й необхідні. Це абстракції, наповнені живим, конкретним змістом, що є в предметах і явищах об'єктивного світу й пізнаються людиною.
Одиничне, особливе і загальне. Мабуть, чи не найвідомішими і чи не найважчими для аналізу є категорії одиничного, особливого й загального (всезагального). Виходячи з їх змісту, весь світ складається із скінченої множини предметів, процесів, явищ, властивостей, відношень. Від категорії одиничного і загального (всезагального) відрізняють категорію особливого, яка виражає діалектичний взаємозв'язок всезагального і одиничного. Категорія особливого має відносний характер. Вона виступає то як загальне стосовно одиничного, то як одиничне стосовно всезагального. Ця категорія виражає різні сторони і форми прояву загальних закономірностей в окремих речах, явищах.
У логіці особливі ознаки називають видовими, а загальні — родовими. Особливе часто називають і частковим і частковістю. Названі категорії можна розглядати як "одиничне" й "загальне", "особливе" і "всезагальне".
Нерідко виділяють ще одну категорію — "окреме". "Окреме" — виражає конкретне явище, яке включає в себе одиничні й особливі, загальні і всезагальні ознаки. "Окреме" — це категорія, що об'єднує, синтезує зміст усіх чотирьох категорій, взаємозв'язок яких можна розуміти таким чином: одиничне
— теза, загальне - антитеза (протилежність одиничному), а окреме — синтез (цих протилежностей). З іншою парою: особливе — теза, всезагальне — антитеза, окреме — синтез.
Сутність — це внутрішня природа, внутрішній спосіб існування предметів і явищ дійсності, основне відношення, що існує в предметі і між предметами, внутрішня суперечність - тобто те, що являє собою джерело руху й розвитку предмета чи предметів. Явище — це зовнішня, більш рухома сторона об'єктивної дійсності, яка є формою виразу сутності.
Сутність і явище виступають як взаємопроникаючі сторони процесу розвитку, де сутність становить основу, а явище — його конкретну реалізацію через перерви поступовості. В цьому плані сфера сутності - це сфера загального, а сфера явища — прояв одиничного. Разом ці категорії становлять діалектику втілення в речах взаємопроникаючих сторін єдиного процесу їх розвитку. Сутність і явище мають об'єктивний характер. Вони являють собою нерозривну єдність, але мають суперечливий характер. Ця суперечливість проявляється у взаємодії двох сторін дійсності. Сутність, яка виражає внутрішню сторону дійсності, стабільніша, загальніша. Явище виражає сутність, воно одиничне, зовнішнє, рухоміше від першої. Сутність не є чимось назавжди даним як з точки зору її об'єктивної невичерпності, так і з точки зору її змін у процесі розвитку. її текучість, мінливість обумовлені її внутрішньою суперечливістю. Тому й сама діалектика є вченням про вивчення суперечностей у самій сутності речей. У процесі розвитку сутність розгортає свій зміст (виступає і як основа і як розвинутий зміст). Розгортання сутності здійснюється за об'єктивними законами, які виступають регуляторами, "організуючими принципами" розвитку, здійснюють свою дію в певних умовах. В єдності з цими умовами об'єктивні закони визначають процес становлення сутності.
Категорії "зміст" і "форма" відображають об'єктивний світ, оскільки всі предмети, процеси і явища природи та суспільства мають свій зміст і свою форму.
Зміст — це сукупність елементів, процесів, зв'язків, які становлять даний предмет чи явище. Ця визначеність майже ідентична поняттю "сутність", оскільки категорія "зміст" тісно пов'язана з поняттям "сутність". Проте сутність абстрактніша, ширша, ніж категорія "зміст". Нею визначають головний, вирішальний, внутрішній зв'язок предметів, що становить його основу. Форма є вираженням змісту, його обумовленням. Це внутрішня і зовнішня організація змісту, спосіб його існування, який має певну визначеність, стабільність і самостійність. В живій природі форма і зміст проявляються як єдність функції і органа. Коли характеризується тіло в статиці, в його просторових зв'язках, категорія "форма" виражається поняттями структура, будова, форма. Найближчим до цього виступає поняття "організація" (спосіб зв'язку елементів змісту в його русі й розвитку). Система — це впорядкована множина взаємопов'язаних елементів, якій притаманна певна структура й організація.
Елемент — це нерозчленований (в даній системі, при даних можливостях) компонент складних предметів, процесів, явищ. Як показує сучасна наука і практика, просте й складне має відносний характер.
Сьогодні в науці під елементами розуміють будь-які об'єкти, згруповані з іншими об'єктами в складний комплекс. Поняття "елемент" має відносний характер. Залежно від способу розгляду того чи іншого предмета в ролі "елементів" можуть виступати різні структурні одиниці.
Структура — відносно стійкий спосіб зв'язку елементів того чи іншого складного цілого. Вона являє собою впорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкта, які сприяють її стабільності, стійкості й якісній визначеності. Структурні зв'язки пронизують усі процеси, що відбуваються в об'єктах. Категорії "можливість" і "дійсність", як і інші категорії діалектики, виводяться із принципу руху і розвитку матеріального світу, оскільки в ньому завжди щось виникає, розривається, а щось відживає свій вік і відмирає. Звідси логічно припустити, що нове спочатку виступає в зародковій, недосконалій формі як можливість. Тому розвиток і є, власне, процесом перетворення можливості в дійсність. Отже, категорії "можливість" і "дійсність" є відображенням у нашій свідомості цих сторін об'єктивного процесу.
24. Природа і суспільство. Екологічні проблеми сучасності.
Поняття природи відбиває все суще. Природа - це Всесвіт; це - матерія, сукупність умов існування людини і людського суспільства. Людина постійно працювала, шукала кращих умов життя, створювала їх, захищала від зазіхань з боку інших. Людина живе природою, використовує корисні копалини, користується всіма благами, які надає їй природа. Людина не задовольняється дарами, створює їх сама, вона не перестає розмірковувати про роль природних умов у її власному житті, про їх значення в організації праці, суспільного життя, у вихованні, нормах спілкування. Особливо інтенсивно обмірковували зазначені питання в сер. 17- поч.. 19 ст. В цей час сформувалася своєрідна теорія „географічний напрям соціології" (найвідоміший представник Монтеск'є). Все в суспільстві пояснював Монтеск'є географічними умовами, кліматом, за його думкою, природа створена людей рівними. Проте різниця в кліматі призвела до неоднакового статусу людей у суспільстві, до нерівності і навіть до рабства. Географічні умови впливають на життя людини в суспільстві, проте не є визначальними саме тому, що життє-ріальність людини має трудовий характер, залежить однаково як від географічних передумов виробництва, так і від знарядь праці, технології, соціальної організації тощо. Абсолютизація географічного фактору на поч.. 19 ст. вилилась у такий напрям соціологія як геополітика - теоретичне обґрунтування і справдовування агресивної політики держави, що намагається розширити свій життєвий простір за рахунок інших держав і народів. Держава розглядалась як організм, що зростає на засадах особливостей території та населення. Щоб між цими двома факторами була відповідальність, держава має право нарощувати території, розширяти свій життєвий простір за рахунок інших держав і народів. Ці ідеї використав Гітлер як теоретичне джерело обґрунтування політики володіння землею, завоювання життєвого простору, винищення населення завоювання країн, заселення їх земель представниками своєї нації. При аналізі суспільства треба брати до уваги всі чинники суспільного розвитку: економіки, систему виробництва, організацію діяльності, управління, політичну систему, культуру та інше.
Виділяють етапи взаємин природи і суспільства:
1. Етап присвоєння (людина була мисливцем або збирачем) - в цей період людина, поставила живу природу на грань знищення (зникло багато видів тварин);
2. перехід на відтворюване господарство (землеробство, тваринство) це два пасивних способів ведення господарства.
3. з розвитком металургії (з 18 ст.) - дія людини на природу зрівнялася з геологічними процесами (людина стала реальною геологічною силою) - це може мати передбачені наслідки.
Ситуацію, що склалася, вчені позначили терміном „екологічна катастрофа". Безконтрольне нарощування виробництва до екологічної кризи, подолання якої є однією з найскладніших проблем цивілізаційного масштабу. Найхарактернішим виявом екологічної кризи є забруднення навколишнього середовища залишками промисловості, радіоактивними речовинами і пестицидами. Найгострішими і невідкладними екологічними проблемами 20 ст. є 1) загроза підвищення температури на Землі; 2) руйнування озонового шару Землі; 3) виснаження кисне постачальників Землі; 4) виснаження світового океану; 5) забруднення навколишнього середовища; 6)поступове вичерпання природних ресурсів. Захист природи від знищення постає сьогодні як проблема виживання людства на Землі за умови росту технічного потенціалу й промислового виробництва. У зв'язку з цим потрібний новий погляд на природу. Народна мудрість завжди орієнтувала людину на шанобливе ставлення до природи. В ній вбачала вона найґрунтовніше уособлення сил добра, життєдайних джерел людяності. Нині людство поступово повертає свій погляд до споконвічної, хоч і дещо забутої в останні два - три століття, орієнтації культури на цінність природи як вічної умови існування людської цивілізації, як чинника, поза яким є неможл
25. Проблема субстанції. Матеріалізм і ідеалізм. Монізм, дуалізм, плюралізм
Категорія - це форма мислення, яка відображає загальні властивості і відношення предметів до світу.
Матерія - об'єктивна реальність, що існує поза людською свідомістю і незалежно від неї.
Матерія не існує інакше як тільки в багаточисленній кількості конкретних форм, різних об'єктів і систем. Матерія не зникає, вона вічна в часі і просторі, нерозривно пов'язана з рухом. Матеріалізм - це форми руху матерії: механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна, геологічна. Матеріалізм стверджує, первинність матеріального і вторинність духовного, ідеального. Представники: Лао Цзи, Геракліт, Демокріт, Епікур, Бекон, Локк. Матеріалісти намагаються пояснити всі явища як прояв матерії. Сила матеріалізму в тому, що він обґрунтовується і приймається наукою. Слабкість матеріалізму - не може обґрунтувати вічних цінностей. Без віри у Бога важко бути етичною людиною.
Субстанція - об'єктивна реальність в аспекті внутрішньої єдності всіх форм її саморозвитку, всієї різноманітності явищ природи і історії, включаючи людину і її свідомість.
В історії філософії спершу субстанцію розуміли, як сполуку, з якої складаються всі речі. В подальшому в пошуках основи всього сущого, субстанцію почали розглядати як особливе означення Бога (схоластика). В Новий час, найбільш гостро проблема субстанції була поставлена Декартом. Спіноза, вважав протяжність і мислення єдиною тілесною субстанцією, розглядав її як причину самої себе. Гегелем субстанція розглядається ідеалістично, лише в якості моменту розвитку абсолютної ідеї.
Марксистка філософія розглядає субстанцію як матерію і одночасно як суб'єкт всіх своїх вимірів, т.то як активна причина всіх власних формоутворень і тому не потребує впливу іншого, особливого від неї суб'єкту (Бога, ідеї, духу, „Я", свідомості і ін.)
Реальність - це буття речей в його співставленні з небуттям, а також з іншими (можливими, ймовірними) формами буття. В історії філософії реальність відрізняли від дійсності, т.то реальність більшою частиною трактувалась як буття її самої, а дійсність розумілась як наявність всього суттєвого і несуттєвого в цій речі.
Ідеалізм - філософський напрямок протилежний матеріалізму. Ідеалізм виходить з первинності духовного, нематеріального. Бога.
Представники: Берклі, Юм, Фіхте, Шеллінг, Гегель.
Суб'єктом може бути окрема людина, група людей, суспільство в цілому, нація.
Суб'єктивний ідеалізм - це філософський напрямок, представники якого заперечують тезіс, про існування об'єктивної реальності, незалежно від волі і свідомості суб'єкта. Світом в якому живе і діє суб'єкт суб'єктивний ідеалізм вважає сукупність переживань, настрой, дій суб'єкта чи, як мінімум вважають що останні є суттєвою частиною світу.
26. Ф.концепції простору і часу
Простір - є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріального об'єкту або множини таких об'єктів, що займають різне положення в просторі.
Час - є форма буття матерії, що виражає тривалість ЇЇ існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. На це звертав увагу англійський фізик і філософ Ісаак Ньютон. Поняття час виникає з порівняння різних станів одного і того ж об'єкту, який змінює свої властивості.
Простір і час нерозривно зв'язані між собою. їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства. Невипадково ще в «Рамаяні», пам'ятнику духовного життя Стародавньої Індії, знання простору і часу віднесено до властивостей, що визначають гідність людини. Філософи і вчені розходилися в міркуваннях стосовно природи простору і часу та їх відносин до матерії.
Сформувалися два основні підходи: субстанціальний і реляційний.
Представники субстанціального підходу (Демокріт, Ісаак Ньютон) трактували простір і час як самостійні сутності, що діють поруч з матерією і незалежно від неї. Відносини між простором, часом і матерією мислилися як відносини між двома видами самостійних субстанцій. Звідси висновок про незалежність властивостей простору і часу від характеру матеріальних процесів, що відбуваються у них. За ними визнавалися такі властивості: абсолютність, універсальність і незалежність. Простір і час і матеріальні об'єкти лише тоді прикладалися один до одного, але не взаємодіяли, тобто знаходилися у відриві, в протиставленні. Виходячи з такої концепції, Ісаак Ньютон будував фізичну модель світу. Ньютонове розуміння сутності простору і часу справило суттєвий вплив на пізнавальну активність. Перші світоглядні послідовники Ісаака Ньютона, застосувавши його ідеї до історичного процесу, обґрунтували згодом філософію механіцизму, що визнає механічні форми руху матерії єдино об'єктивними.
Реляційна концепція спершу як опозиція субстанціональній сформульована в працях Платона і Арістотеля, а в XX ст. у природознавстві набула явного наукового підтвердження. Прихильники ре-ляційної концепції розуміють простір і час не як самостійні сутності, а як системи відносин, що утверджуються взаємодіючими матеріальними об'єктами. Поза такою системою взаємодій простір і час вважаються неіснуючими. Реляційна концепція припускає залежність властивостей простору і часу від характеру взаємодії речей, властивостей і відносин. Разом з тим, багато її положень все ще потребують природно-наукового обґрунтування. Положення змінилось із створенням теорії відносності. її висновки і положення змусили учених і філософів переглянути традиційні уявлення про простір і час і відмовитися від субстанціональної концепції.
Основні властивості простору: протяжність, однорідність, ізотропність, тривимірність. Час характеризується тривалістю, одномірністю, незворотністю, однорідністю. І простір і час всезагальні і об'єктивні. *Протяжність простору проявляється у здатності тіл існувати одне поруч з іншим, а тривалість часу означає здатність тіл змінюватись у просторі і існувати одне після іншого. Тривимірність простору - фундаментальна його властивість, що емпірично констатується, яка виражається у тому, що положення будь-якого об'єкта можна визначити за допомогою трьох незалежних величин: довжини, висоти, ширини. Час — одномірний, тому що для фіксування положення, факту, події у часі достатньо однієї величини. У науці використовується поняття багатомірного простору з будь-яким числом вимірів. Поняття багатомірності простору - продукт математичної творчості і використовується для опису різних фізичних процесів. Однорідність простору означає відсутність яких-небудь виділених точок, а ізотропність - рівноправність усіх можливих напрямків руху. Час же має тільки властивість однорідності, що означає рівноправність усіх його моментів. Специфічна властивість часу - незворотність, тобто неможливість повернення в минуле. Час тече з минулого через теперішнє в майбутнє. Деякі філософи обґрунтовують зв'язок незворотності часу з незворотністю термодинамічних процесів і з дією закону зростання ентропії (перетворення). Існують також космогонічні підходи до обґрунтування незворотності часу. Виділяють об'єктивно-реальний час, функціональний і концептуальний. Об'єктивно-реальний час - це функція усіх без винятку матеріальних речей, явищ, процесів, що утворюється ними з моменту їх виникнення і до зникнення. Концептуальний - це час, що вимірюється: вимірювання водяними, сонячними, пісочними, механічними, атомними та іншими годинниками. Функціональний - реальний час, що утворюється завдяки послідовній зміні станів конкретних матеріальних об'єктів; при чіткому підході його можна виміряти лише ідеальним годинником, здатним точно повторювати ритми і тривалість, що утворюються при послідовній зміні станів матеріальних об'єктів і їх самих. У сучасній філософії вивчені специфічні форми вияву простору і часу у мікросвіті, живій природі, соціальній сфері. Спеціально досліджуються біологічний час, психологічний час, соціальний простір - час, геологічний, історичний, художній та інші види часу і простору.
27. Діалектика, феноменологія та інші філософські методи
Оскільки філософія зорієнтована на пізнання і пошук істини, її слід трактувати як процес філософування. Для філософа процес пошуку істини важить не менше, ніж сама істина.
Метод — сукупність правил дій (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи практичних проблем.
Метод грунтується на знанні, він, зрештою, і є знанням, трансформованим у певні правила дії. Оскільки філософія є найбільш загальним знанням, то своїми методами вона намагається
Філософія, як відомо, оперує найзагальнішими поняттями (матерія, закон, прогрес, живе, техніка тощо), сутність яких не є предметом дослідження конкретних наук.
Філософи ще з часів Френсіса Бекона (1561—1626) і Рене Декарта (1596—1650) намагалися досліджувати проблему методів наукового пізнання — індукцію, дедукцію, аналіз, синтез та ін. Часто ці методи вони вважали і методами самої філософії. Однак багато з них розробляли особливі філософські методи, відмінні від методів конкретних наук: діалектика (Гегель, Маркс), метод трансцендентального аналізу (Іммануїл Кант, неокантіанці), феноменологія (Гуссерль та ін.), герменевтика (Вільгельм Дільтей (1833—1911), Мар-тін Гайдеггер (1889—1976).
Діалектика. Згідно з цим методом будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого — взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед філософських методів. Термін походить від давньогрецького - мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог. З часів Гегеля за ним міцно закріпилося значення філософського методу, який визнає єдність протилежностей, розглядає поняття і предмети в розвитку. Спосіб мислення попередніх філософів, який будувався на незмінності понять і виключенні суперечностей, Гегель назвав метафізикою. Метафізика — це недіалектичний, а точніше, за Гегелем, не філософський спосіб мислення. Недолік марксистської інтерпретації діалектики і метафізики, що вона, по-перше, ставила метафізику як метод на одну площину з діалектикою, а по-друге, не визнавала права на існування будь-яких інших філософських методів, крім діалектики.
Діалектика плідна при аналізі таких найзагальніших понять мислення, які відтворюють універсальні властивості речей, тобто категорій. До них належать категорії «необхідність -випадковість», «простір - час», «кількість - якість», «явище - сутність», «одиничне - загальне», «частина — ціле» та ін. Вони функціонують як протилежні пари, в яких зміст однієї протилежності розкривається через іншу.
Вади: Діалектика намагається з'ясувати зміст найзагальніших понять, залишаючись у сфері самих понять, реальна дійсність не береться нею до уваги.
Феноменологічний метод. Головним своїм завданням вбачає формування понять, якими оперує філософія. На думку його прихильників, це відбувається шляхом інтуїтивного бачення загального в одиничному. Наприклад, феноменолог визначатиме сутність живого, споглядаючи конкретну живу істоту; він змінюватиме в ній все можливе; те, що не піддаватиметься варіації (чого не можна буде змінити або відкинути) і складатиме сутність живого. Рослини, тварини, бактерії, гриби можуть набувати найрізноманітніших зовнішніх форм, однак усьому живому притаманні інстинкт самозбереження (обмін речовин із середовищем, доцільна поведінка, розмноження), певні фази розвитку і смертність. Якщо не знайдеться живої істоти, яка б у нормальному стані відхилялась від цих ознак, то сутність живого схоплено.
Феноменологічний метод найбільш плідно спрацьовує в естетиці, філософії культури, філософській антропології, психології — там, де загальні поняття, типи, види не виводяться логічно одне з одного і не мають чіткої, як у науці, залежності від фактів. Вадою цього методу є довільність інтуїції. Часто його прихильники на основі інтуїції вбачають відмінні сутності.
Трансцендентальний метод. Запроваджений у філософію німецьким мислителем І. Кантом. Суть його полягає в тому, що визначення сущого дається через розкриття суб'єктивних умов (засад) його конституювання (формоутворення). Наприклад, коло в геометрії визначають як неперервну сукупність точок, рівновіддалених від центра, але його суть можна розкрити і через спосіб його побудови людиною (суб'єктом).
Якщо звернутись, наприклад, до визначення суті «живого» з позиції цього методу, можна зазначити, що «живе» дане людині (сприймається нею як щось відмінне від неживого) завдяки такій суб'єктивній здатності, як симпатія (співчуття). При сприйманні вона ніби відчуває біль і радість живого саме тому, що вона сама жива. Механічний робот не здатний відчути живе. Отже, «живе» як щось відмінне від неживого конституюється в сприйманні за участю симпатії. Метод застосовується в дослідженні діяльності свідомості.
Вади: Повернувши суще до суб'єкта, він залишає поза увагою об'єктивний зв'язок, який існує між сущим і сущим, не бачить логіки розвитку сущого.
Герменевтика. Цей метод набув значного поширення останнім часом. Він передбачає проникнення в смисл деяких феноменів на основі з'ясування їх місця та функції в культурі, тобто в контексті культури. Скажімо, смисл поняття «живе» з'ясовується на основі функціонування його в певній культурі (в Греції, наприклад, весь космос мислився як щось живе, механістичний світогляд зводив його до механізму тощо). Дух культури (ціле) є основою розуміння окремого (частини).
Аналіз усіх філософських методів спростовує застарілі уявлення про те, що існують тільки два методи - діалектика і метафізика, утверджує думку про множинність філософських методів. Існування різноманітних шкіл і напрямів у філософії пояснюється саме різноманітністю філософських методів.
28. Методи емпіричного і теоретичного дослідження
Наукове пізнання - це процес (система знань), який розвивається і охоплює два рівні — емпіричний та теоретичний. На емпіричному рівні переважає живе споглядання — чуттєве пізнання. Раціональний момент та його форми (поняття, судження) хоча й присутні, але підпорядковані чуттєвості. Тому об'єкт, який досліджується, відображається переважно через його зовнішні зв'язки та вияви, що є доступними для живого споглядання. Збір фактів, їх первинне узагальнення, аналіз експериментальних даних та їх систематизація і класифікація — це специфічні ознаки емпіричного пізнання.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 148 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |