Читайте также:
|
План
1. Поняття світогляду: зміст, структура і функції.
2. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія.
3. Філософія як світогляд. Особливості філософського мислення. Філософія – любов до мудрості. Предмет, метод і функції філософії.
ЛІТЕРАТУРА
Бибихин В.В. Философия и религия // Вопросы философии 1992. № 7.
Забужко О. Філософія і культурна притомність нації // Сучасність. 1994. № 3.
Філософія. Курс лекцій. – К., 1994. Лекція 4.
Філософія. Навчальний посібник для студентів медичних вузів. – К., 1998. Розділ 1.
Однією з важливих вимог людської життєдіяльності є, насамперед, рівень професійної підготовки спеціаліста, а також рівні інтелектуального розвитку людини. Серед рівнів інтелектуального розвитку людини виділяють: 1) Освіченість – як наявність інформації, використання знань у своїй діяльності. Схема діяльності на рівні освіченості виражається логікою: “Я роблю те, що знаю” і “Я знаю, що роблю”. Ознака інтелекту на даному рівні – впевненість в своїй правоті аж до безапеляційності. 2) Культурність – не тільки застосування знань у діяльності, а й уміння аналізувати і синтезувати свої дії, аргументовано обгрунтовувати їх, уміння вибирати серед множини варіантів такого способу діяльності, що при найменших затратах веде до бажаного результату. Схема діяльності на рівні культурності виражається логікою “Я розумію, що при даних умовах діяти потрібно так…”.
Риси інтелекту – поміркованість і виваженість.
Інтелігентність – використовування знань не тільки для досягнення бажаного результату, а й для розкриття причин і наслідків своєї діяльності, прогнозування у бажаному напрямку своїх дій. Схема діяльності виражається логікою: “Діяльність при даних обставинах веде до такого результату”. Риси інтелекту – толерантність і аргументованість, уміння вислухати іншого.
Зміст поняття світогляд. Критерієм виміру того чи іншого рівня духовності є світогляд. Який зміст ми вкладаємо в це поняття? Це осягнення думкою світу. А що таке “світ”?
Найпершою ознакою світу є його цілісність. Як цілісність світ включає в себе нескінченну множинність своїх частин. Власне, саме окремі частини світу й доступні людині в її практичній діяльності та пізнанні. Сприймаючи якусь частину світу, людина для ефективної діяльності змушена добудовувати у мисленні цілісну картину світу. У такий спосіб виникає світогляд. У кожної людини своє уявлення про світ і тому кожна людина має світогляд. Світогляд – це образ світу, сприйняття його з позицій власного життя, професійної діяльності, своїх переживань, вірувань, прагнень, очікувань. Людина проектує світ у своєму мисленні і самопроектує себе у світ. Тому предметом світогляду є відношення людина – світ.
Структура світогляду. Щоб отримати знання про якийсь об’єкт, потрібно знати його структуру. При вивченні курсів анатомії людини, біології, гістології, мікробіології, нормальної фізіології студенти вивчають будову людського організму з позицій принципу “структура-функція”, на основі поєднання елементів у цілісну систему. Подібно до цього і світогляд має свою структуру. Найважливішими елементами структури світогляду є: знання,цінності та оцінки, переконання, віра, ідеали, надія, мрія, любов та ін. Взаємодіючи, вони створюють цілісну картину світу.
Ми звертали увагу, що для ефективної діяльності недостатньо лише знань. Окрім них потрібна певна життєва позиція, впевненість в істиності своїх дій. Формуються вони у процесі вибору. Вибір зумовлений не стільки знанням, скільки їх оцінкою. Завдяки вибору одна з можливих цілей людської діяльності закріплюється як бажана, корисна і необхідна. Ціль набуває форми мети. Тривка і продуктивна у змістовному відношенні мета, яка є для людини чимось бажаним і водночас життєвонеобхідним – виступає як цінність.
Цінності є дуже важливими елементами світогляду. Завдяки їм світогляд у своєму реальному функціонуванні набуває позитивних моральних рис. Будь-які вияви реального світу сприймаються людиною через систему цінностей та оцінок. Така система може опиратися на життєвий досвід людини, професійну діяльність, релігійну чи політичну орієнтацію тощо. Життєві ситуації завжди проходять випробування, “фільтрацію” стосовно уявленням про добро і зло, прекрасне та потворне, справедливе чи несправедливе. Відбір позитивних цінностей потрібний для прогнозування і здійснення діяльності.
Якщо знання дають об’єктивну інформацію про світ і на них не впливає суб’єктивний фактор, то переконання є суб’єктивними формами ставлення людини до світу. Якщо знання дають об’єктивний образ дійсності, то переконання несуть в собі мотив ставлення до світу. Якщо знання є переважно дескриптивним (описовим), то переконання має імперативний характер: воно задає напрямок і характер дій. Логіка дескритивного мислення: “так є…”; логіка імперативного мислення: “так має бути”.
Переконання характеризуються високою мірою впевненості. Якщо я в чомусь переконаний, то інші можливості, інші погляди для мене не мають ніякої цінності. У цьому сила переконань – бо, спрямовуючи нашу діяльність в одному якомусь напрямку, даючи одне якесь обгрунтування нашим діям, переконання позбавляє людину вагань і сумнівів.
У цьому і слабкість переконань – бо одновимірність спричиняє брак самокритичності, консенсусу. Маючи на увазі саме цю властивість переконання, Ф.Ніцше стверджував, що потреби в переконаннях – це потреби людей слабких і духом, і тілом. Згідно Ф.Ніцше, людина, що потребує переконань, не має чіткої мети в житті, уникає фізичного і духовного зусилля, здатна на покору, терпіння і необмеженого над собою насильства. Вона не хоче, або боїться бачити те, що існує і тому є противником істини.
Не випадково в кінці ХХ ст. мислителі, політики, діячі науки і культури виступають за відкритість світогляду, за неупередженість, проти абсолютизації думок і дій. Такий світогляд вимагає постійну турботу про його розбудову на основі якихось необмежених орієнтацій, бо функціонувати він може тільки завдяки спільним зусиллям всіх народів і націй, незалежно від релігійних та політичних позицій. Відкритий світогляд на засадах свободи й толерантності зможе реалізуватися в культурі і духовному просторі особиснісного людського начала.
В структурі світогляду людини є такі елементи (поняття), що виражають її найважливіші сутнісні сили до яких відносяться віра, сумнів, мрія, надія, любов.
Віра – це універсальний спосіб включення до духовного світу людини, тих подій і явищ, які входять до її життєвого досвіду в бажаннях, думках, мріях. Ми, наприклад, віримо у такі сфери реальності, яких ніколи не сприймали і сприймати не будемо. Чому ми віримо у це? Щоб у щось повірити, то це “щось” повинне відповідати, принаймні, двом вимогам: узгоджуватися з нашими цінностями і мати надзвичайно високий авторитет. Щоб повірити у обертання Землі навколо Сонця повинен бути досить високий авторитет науки. Щоб люди повірили в євангельські чудеса, що їх творив Ісус Христос, потрібен досить високий авторитет апостолів, які були свідками цих чудес.
Без віри немає прилученості до широкого світу, який безмежно перевищує людські безпосередні можливості. Віра робить моїми можливості багатьох інших людей. Крім того, віра поєднує можливе і дійсне. Достатньо повірити в можливість невдачі, й вона нас не обмине. Якщо ж повірити в здійснення навіть неможливого, воно може стати можливим. У медицині є спеціальний термін – “ефект плацебо”. Так називають випадки зцілення від якоїсь недуги за допомогою малоефективного, або навіть нейтрального засобу, в ефективність якого надзвичайно вірить сам пацієнт. Надзвичайно велика роль віри в освоєнні майбутнього, що постає перед нами як світ можливостей. Вона не тільки виступає своєрідним духовним випередженням перетворення можливості на дійсність, але й здійснює уявне перенесення людини, суб’єкта цього перетворення, у світ майбутнього. Причому ця уявна реальність переживається людиною як дійсна або принаймні здійснювана. Щоб активно і успішно діяти, людина повинна вірити в здійснюваність того, що вона робить. Тому всі соціальні проекти, всі громадські рухи повинні пропонувати такі ідеї, котрі могли б запалити в людях вогонь віри в справедливість і необхідність боротьби за здійснення цієї ідеї. Коли ідея настільки сприймається людьми, що стає предметом їхніх духовних почуттів, вона набирає характеру ідеалу.
Ідеал – це образ бажаного, переживаний як належне. Крім ідеалу у структурі світогляду велику роль відіграють мрія і надія. Мрія – це перенесення себе за допомогою уяви у світ можливого, це спосіб уявного освоєння світу можливостей, сприйняття їх у світлі бажаного. Надія – це мрія, у здійснення якої людина повірила. Якщо з’являється можливість досягнення мрії тоді мрія перетворюється у надію. У християнській культурі надія розглядається як одна з трьох християнських чеснот. Втрата надії розглядається як смертний гріх.
Віру й надію розглядають як форми наближення до такої універсальної складової світогляду, якою є любов. Вона є вищою християнською чеснотою, головною ознакою християнського ідеалу. У християнстві Бог ототожнюється з Любов’ю.Вона поєднує діяльне і споглядальне, реальне та ідеальне ставлення Людини до світу.
Усі елементи світогляду у своєму взаємозв’язку дають можливість людині сприймати весь свій світ як цілісність. Світогляд передбачає одночасно і вивчення світу, і вивчення людини, взятих в їх нерозривному зв’язку. Людина намагається пізнати світ як цілісність, тому що вона є частиною цього світу. Предметом світогляду є і вивчення співвідношення між людиною-природою, людиною-суспільством, людиною-історією, людиною-суспільством-історією.
Коли ми говоримо про пізнання відношення “людина-світ”, то і поняття “людина” розуміємо як цілісний світ людей, їх згуртованість, спільність на певних принципах: національних, політичних, релігійних, професійних і т.п. Тому найпершою функцією світогляду є об’єднуюча. Тобто люди виробляють такий образ світу, який найактивніше об’єднував їх для успішної діяльності. Члени спільноти, котрі поділяють один і той самий світогляд є своїми один для одного. В цьому їхня сила. Спільність цінностей, життєвих настанов, моральних норм, релігійних поглядів допомагає їхньому згуртуванню. Однак, тут є і негативний момент. Згуртованість на якихось спільних принципах однієї групи людей призводить до відштовхування від іншої групи людей, об’єднаних на інших політичних, релігійних чи національних ідеях. Цю обставину неодноразово використовували в своїй політичний теорії та практиці найбільш реакційні політичні сили (більшовизм, фашизм).
Більше того, ігнорування гуманістично-об’єднуючої функції світогляду, здатність вносити мир, лад, узгодженість, консенсус між людьми, що сповідують різні життєві орієнтації, приводить до непорозуміння між людьми, які сповідують одні і ту ж ідею, один і той самий світоглядний принцип. Історія культури, науки, і політичного життя свідчать, що відкритість світоглядних знань, можливість встановлювати компроміс, толерантність пом’ягшує розбіжності між людьми на основі світоглядних принципів.
Слідуючою функцією світогляду є подвоєння світу у його сприйнятті. Сприймаючий світ, існуюча реальність ніколи не задовольняє людину. Внаслідок цього світ подвоюється на світ реальний, той що є і світ бажаний, той, який має бути. Поєднання дійсного і бажаного, надання бажаному рис дійсності – важлива функція світогляду.
Таким чином, світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, які визначають загальне бачення світу, розуміння свого місця в ньому; це життєва позиція, пізнавальна, ціннісна і життєва орієнтація.
Історичні типи світогляду. У своєму розвитку світогляд проходив ряд етапів, які утворили три історичні типи світогляду. Для більш конкретного сприйняття цих типів потрібно мисленно відтворити спільну основу, на якій формувалися всі типи світогляду. Пропонуємо за основу формоутворень світогляду розглядати розвиток національної культури. Кожен із історичних типів виражав зростання національного духу, відтворював розвиток духовності народу.
Історія національної культури виражається у розвитку таких взаємопов’язаних форм як міфологія, релігія і філософія. Саме в них реалізується потреба самопізнання духу народу, здійснюється усвідомлення найзагальніших духовних потреб людини, нації, народу.
Міфологія. Предметом міфологічної свідомості є осмислення відношень “людина-світ”. Поняття “світ” розумілось як світ порядку, що протиставлявся хаосу, безпорядку. Протилежності “порядок-хаос”, осмислювалися у міфології давньоукраїнської культури в системі проторових координат “верх-низ”, “праворуч-ліворуч”, “схід-захід” та світлових контрастів “світло-темрява”. У давньоукраїнській свідомості переважає розгляд світу як “сходу”, “світлого”, “праворучі”, “верхнього”, що протистоять “темряві”, “низу”, “лівостороннього”.
Світ в давньоукраїнській міфології мислиться утвореним з чотирьох первісних стихій: вогню, повітря, води і землі. Простір впорядкованого космосу сприймається невід’ємно від людини, яка його освоює, встановлюючи в ньому порядок. Досить показовими для цього є використання мір довжини: п’ядь, лікоть, стопа, крок сажень. Час вимірювався природніми періодичними циклами, що позначалося на народних календарних святах.
В уявленнях про людину чітко простежується відсутність протиставлення душі і тіла, що характерне для міфологічних уявлень інших європейських народів. Слов’янська міфологія приписувала людині не одну, а кілька душ. Це підтверджується властивою нашій міфологічній свідомості вірою в упирів, русалок, мавок тощо, які існують після фізичної смерті людини. У казках мотив “множинності душ” відтворюється в оповідях про воскресіння людини мертвою і живою водою.
Різні психічні функції людини у давньослов’янській міфології пов’язувалися із певними тілесними органами. “Душа”, що “розуміє”, ототожнювалася з головою і насамперед з оком. “Душа”, що “бачить”, діє у світі видимого. У світі невидимого діє душа, що “відчуває”, яка пов’язана з серцем. Якщо з серцем асоціюється “душа” – життя, то їй протистоїть душа як вегетативна сила, яка ототожнюється з “утробою”, тобто існує ієрархія душ: “розумова”, “чуттєва” і “вегетативна”.
Уявлення про світ і людину, притаманні для давньослов’янської міфології, знаходять своє відбиття у релігійних віруваннях того часу, де сакральному відводиться місце “вгорі” природного космосу, де припускається відносна єдність духовного і тілесного начал.
Релігія. Це історичний тип світогляду, з допомогою якого людина засвоює світ з допомогою віри в надприроднє. Релігія – тип світогляду, для якого характерно відокремлення образу і реальності – внаслідок чого пізнається два різних світи: природний і надприродний, фізичний і духовний.
В релігійному світосприйнятті важливу роль відіграють поняття “святість” і “духовність”. Святість як особливий стан духовності виражає суб’єктивний “настрій” людської душі на сприйняття – переживання найвищих людських цінностей. Змістовні аспекти святості отримали статус “святинь”. В уяві людини і по відношенню до неї вони набирають статусу найвищої завершеності. До них відносяться: батьківські заповіти, морально релігійні норми людського спілкування, національні символи, культурні пам’ятники, реліквії та ін. Всі вони виступають предметом віри, надії, любові.
У релігійній формі світогляду світ подвоюється на земний і небесний, потойбічний і поцейбічний, грішний і сакральний. Найважливішою ознакою релігії є визнання існування найвищої істоти – Бога. Тому суттю релігійного світогляду є віра у Бога.
Людина у системі релігійного світогляду розглядається як найвищий витвір Бога, їй відводиться роль центральної ланки, що забезпечує комунікацію між Богом та створеним Ним світом. При з’ясуванні сутності людини – важливою проблемою є християнське вирішення проблеми співвідношення душі і тіла. Тіло, як природна сутність, єднає людину з усією природою. Подібно до природних явищ воно виникає, розвивається і зникає. Душа – нематеріальна, безсмертна.
Філософія – тип світогляду для якого характерний розгляд людини і світу в їх єдності, коли здійснюється усвідомлення світу, визначення свого місця у світі, і вироблення програми життєдіяльності. Філософія не має своїм предметом вивчення світу – цим займається природознавство. Вона не вивчає природу людини – цим займаються науки про людину. Предметом філософії є відношення людини до світу: в системі “людина – світ” предметом філософії є не сама система, не її складові елементи, а відношення між цими елементами.
Філософія у системі культури займає особливе місце. Якщо під культурою розуміти певну систему цінностей, норм поведінки, мову, мораль тощо, то філософія у системі культури є основою інтеграції в усіх її формах. У складній і динамічній системі культури виділяють:
- мораль – як сукупність добровільних духовних оцінок і норм відносин між людьми і відношення людини до світу з позицій Добра;
- право – сукупність обов’язкових правил і норм, які регулюють відносини між людьми і відношення людини до світу з позицій Закону;
- науку – як систему духовної діяльності по формуванню і застосуванню знань про закон дійсності з позицій Істини;
- політику – як систему духовної діяльності по формуванню і застосуванню влади в суспільстві з позицій Справедливості;
- мистецтво – як духовну здатність людини сприймати і відображати світ з позицій Краси;
- релігію – як духовну здатність людини сприймати і відображати Бога і світ в почуттях і думках з позицій Віри;
- філософія – як система світоглядного знання, яка акумулює інтелектуальні засоби всіх форм свідомості для розвитку найбільш загальних і суттєвих закономірностей світу з позицій Правди. Філософія синтезує пізнавальні можливості всіх форм культури в єдину цілісність – філософсько-світоглядне освоєння світу.
Предметом філософії є вивчення відношень “людина – світ” у якому особливе місце належить людині, яка здійснює теоретичну і практичну діяльність, відчуває і переживає. Звідси принципово людська, гуманістична спрямованість і зміст філософського знання.
Філософія знає два методи дослідження:
- діалектичний – як вияв людського знання на осягнення світу у його постійному русі і перетвореннях; такий метод наділяє людину свободою;
- метафізичний – як вияв людського знання на осягнення світу у його нерухомості і завершеності; такий метод підпорядковує людину необхідності.
Обидва методи необхідні і корисні: діалектика сприймає світ і людину у їх розвитку, а метафізика впорядковує знання, систематизує знайдене.
ФІЛОСОФІЯ НАРОДІВ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ.
План
Історизм як принцип засвоєння філософського знання.
2. Своєрідність східної культури.
3.Філософія стародавньої Індії: ведична філософія, джайнізм, буддизм.
4.Філософські вчення стародавнього Китаю: конфуціанство, даосизм.
ЛІТЕРАТУРА
Дао и даосизм в Китае. М., 1982.
Дайсэцу Судзуки. Две лекции о дзэн-будизме // Иностранная литература, 1991, № 1.
Філософія. Підручник. К., 1995.
Філософія. Курс лекцій. К., 1994. Лекція 2.
Філософія. Навчальний посібник для студентів медичних вузів. К., 1998. Розділ 2.
Аналіз розвитку будь-яких знань, у тому числі і філософських, здійснюється з позицій їх виникнення, розвитку і зв’язку з дійсністю. Ці параметри відтворення процесів і явищ минулого грунтуються на принципі історизму. Історизм – це принцип (підхід, правило, вимога) розгляду філософського знання у процесі їх становлення і взаємозв’язку. Даний принцип грунтується на предметі філософії, яким є відношення “людина – світ”. Таке відношення постійно змінюється і акумулює у собі минуле, теперішнє і закладає контури майбутнього. Розвиток і збагачення змісту філософських систем потрібно розглядати у тих конкретно-історичних і соціально-культурних умовах, в яких вони функціонували. Конкретно – історичні умови дають можливість розкрити джерела їх походження, потреби, що зумовлювали формулювання конкретних проблем і засобів їх вирішення. Окрім того, принцип історизму дає можливість суб’єкту соціальних потреб (еліті, класу, етносу, нації і т.п.) філософськими та релігійними обгрунтуваннями власні інтереси видавати за інтереси народу.
Ідеї кожної філософської системи завжди спрямовані в майбутнє: вони або захищають наявний стан речей, або ж намагаються їх докорінно змінити. Виникнення, теоретичне обгрунтування і практична реалізація філософських ідей з позицій принципу історизму має таку схему – потреба, що виникає в теперішньому має свою причину виникнення в минулому; - її практична реалізація вимагає теоретичного обгрунтування і віднайдення засобів її практичного втілення; - прогнозування наслідків теперішнього стану в майбутньому.
Східна парадигма: індійський варіант.
Загальною характеристикою східної філософської парадигми (характерна риса, напрям) є визнання предметного світу видимістю, а не реальністю. Загальне, колективність панує над одиничністю і над індивідуальнстю, держава – над громадянином. Тому дух панує над тілом. Головною проблемою філософських уявлень народів Стародавнього Сходу – це морально-релігійне самовдосконалення людини, а не вдосконалення навколишнього світу. Людська активність спрямована на внутрішній світ, не вдосконалення власної душі та тіла.
У цій загальній характеристиці всієї східної філософії світоглядні риси давньоіндійських філософських шкіл і старокитайських філософських систем мають свої специфічні риси.
Основні характеристики давньоіндійської філософії виражаються у тому, що зовнішній світ розглядався як химерна фікція, як те, що лише видається реальністю, переживається як міфічне уявлення. У філософських уявленнях стародавніх народів Індії значне місце займають міфологічно-релігійні світоглядні уявлення, що зводилися до визнання дхарми – вічної соціальної нерівності людей і неможливості усунути цю нерівність у теперішньому земному існуванні; пунарджамна – визнання вічного переселення душ кожної живої істоти із однієї смертної форми в іншу. Тільки у процесі посмертних перевтілень людина може розраховувати на покращення свого соціального становища в залежності від його поведінки в земному житті. Слідуючим міфологічним положенням стародавніх Східних народів було визнання карми – уявлення про покарання, про те, що сукупність всіх дій людини визначатиме долю його майбутніх посмертних перевтілень.
Міфологічні уявлення народів Стародавньої Індії були ідеологічним обгрунтуванням кастового поділу суспільства. Каста – це замкнута в самій собі група людей, що заснована на спільних етнічних, релігійно-обрядових, професійних, побутових та інших ознаках життєдіяльності. Належність до касти передається спадково по батьківській лінії. Будь-які форми спілкування між представниками різних каст суворо засуджувалися. Шлюбні сімейні зв’язки заборонялися. Ніякі досягнення людини, її розумові здібності, талант не в змозі були змінити кастову належність і підняти хоча б на один щабель в кастовій драбині.
Кастова організація стародавніх індусів являла собою єдину ієрархічну систему верхні щаблі якої займали брахмани (жреці) та кшатрії – воїни. Це була класова верхівка суспільства. Після них йшли вайш’ї – дрібні землевласники, торговці, ремісники. На останній ступені стояли касти, що по своєму матеріальному становищу, по традиції вважалися “нечистими”, з якими заборонялося спілкуватися представникам інших каст. Це шудри – слуги, раби та інші знедолені категорії населення. У наш час офіційно кастовий поділ відмінений Конституцією Індійської Республіки, однак багато кастових звичаїв ще живуть серед населення.
Найдавніша філософська школа Веданта, або “ведична” філософія. “Веди” (“знання”) – священні книги індусів, що були створені у П тисячолітті до н.е. Збереглося чотири книги: “Рігведа” – збірка гімнів, “Самаведа” – збірка пісноспівів, що виконуються по певному ритуалу; “Яджруведа”- гімни і закляття, що виконуються при жертвоприношеннях; “Атхарваведа” – збірка магічних закликань і заговорів від чарів.
У П тис. до н.е. на основі ведичної літератури виникає “веданта” – філософська течія, яка теоретично обгрунтовувала існування кастового поділу суспільства. В основі вчення “ведичної” філософії – положення про безособливий абсолютний дух, брахман як кінечну і єдину основу буття. Душа (атман) тотожна з брахманом і є його емпіричним проявом. Брахман характеризується єдністю буття, свідомості і ніким не порушуючого спокою, блаженства. Матеріальний світ – це не частина брахмана, або його еманація, а сам брахман в його емпіричному прояві. Оскільки матеріальний світ не має в самому собі основ для свого буття, то він неістинний, ілюзія, видимість брахмана, яку буденна свідомість сприймає за істину, подібно до того як недосвідчена людина сприймає мотузку за змію, а відображення місяця у водах річки за його множинність. Це нижчий, емпіричний рівень пізнання, на якому людина сприймає зовнішній, неістинний світ за істинний, підкоряється законам його розвитку, вважає себе його частиною.
На вищій ступені пізнання, коли людина засвоює істину про субстанційну єдність брахмана і атмана, вона уже не ототожнює себе з світом, і, звільнившись від емпіричного сприйняття світу, робиться вільною, зливається з брахманом, спокійно споглядаючи його прояви як міраж. Цей вищий рівень істини досягається самозаглибленням духу, самоспогляданням, що веде до реалізації найвищої реальності брахмана. Ця вища істина про світ як прояв брахмана не може бути досягнута логічним шляхом, а сприйматися на віру як відкровення священних книг – Вед.
Уявлення творців “ведичної філософії” виходять з того, що матеріальний світ і людська душа створені брахманом і є його частинами. Причини страждань і залежності людини від матеріального світу не стільки в незнанні, скільки в недостатній любові, відданості брахману. Якщо людина повністю присвячує своє життя брахману, то з його допомогою вона звільняється від залежності до об’єктивного світу і стає вільною. Індивідуальна людська душа “атман”, як часточка “брахмана”, поселена в тіло, також безсмертна, але менш досконала із-за зв’язку з тілом. Після смерті людини душа обов’язково переселяється в інше тіло – такий Закон необхідності (“карма”). Потік перевтілень душі триває доти, поки душа не звільниться від тілесних потреб (бажань, пристрастей) і не зіллється з “брахманом".
Важливою релігійною школою Стародавньої Індії є джайнізм, засновником якої вважається Махавіра Вардхамана, на прізвисько “Джіна” – переможець. Виник в УІ ст. до н.е. Причинами виникнення цієї філософської течії було протистояння “ведичній філософії”. Для джайнізму як і для веданти притаманне вчення про переселення душ і закон карми. Але на відміну від брахманізму джайнізм вважає можливим припинення тривалого процесу відродження і звільнення душі шляхом індивідуального самовдосконалення, заперечує святість Вед, жертвоприношення, поділ суспільства на касти, вирішальний вплив богів на долю людини. Кожна людина має право на спасіння, незалежно від того, до якої касти вона належить. Від людини залежить досягнення вічного блаженства – нірвани і полягає воно в моральному самовдосконаленні. Основним засобом досягнення морального самовдосконалення і звільнення від дії закону карми, джайнізм вважає аскетизм. Шлях до спасіння визначають три цінності – досконала віра (віра в Джіну), досконале знання (знання вчення Джіни) і досконалою поведінкою (дотримання встановлених Джіною правил).
Згідно з вченням джайнізму страждання зумовлені тілесними потребами та бажаннями. Тому потрібно відмовлятися від всякої особистої власності, у тому числі від житла та одежі. Однак аскетизм джайнів не заперечує їх участі в трудовій діяльності. Для них праця в певних сферах - обов’язкова вимога.
У джайнізмі виділяється вчення про матерію. З якісною сторони матерія характеризується кольором, звуком, запахом, смаком. З кількісної сторони вона невимірна, безкінечна, не має ні початку, ні кінця. Вона має певні стани і весь час видозмінюється. Матерія сприймається як органами чуттів (груба матерія) так і мисленням (тонка матерія). Складається вона із атомів (ану) – найдрібніших частинок, які весь час рухаються з великою швидкістю. Тонка матерія пронизує душу, зв’язує її з матеріальними об’єктами світу. До субстанції відноситься також дхарма – як умова руху душ і матеріальних предметів.
Буддизм – релігійно-філософське вчення, яке виникло в УІ-У ст. до н.е., яке з часом переросло у світову релігію. Засновником буддизму був Сіддхартха Гаутама, прозваний Буддою – просвітленим. Широкому розповсюдженню цього вчення сприяв той факт, що буддизм виступив проти кастової системи. Основним положенням буддизму проти кастової системи була теза про рівність всіх людей у плані однакових можливостей досягнення нірвани, спасіння. Така позиція буддизму на той період засилля кастового устрою давньоіндуського суспільства мала прогресивне значення.
Успіху розповсюдження буддизму сприяла і його демократичність. Якщо брахманізм вчив, що досягнення нірвани можливе лише для брахманів, то буддизм заявив про рівні можливості “спасіння” для всіх людей, незалежно від їх належності до тієї чи іншої касти. Брахманізм монополізував посередництво між богами і людьми в руках вузької касти жреців (брахманів); буддизм організував широку сітку монастирів з багаточисельними монахами (ламами), зробив можливим вступ до монахів людей з різних каст.
Легенда про Будду розповідає, що після народження царевича батько і мати створили для нього розкішні умови життя і оберігали від всього неприємного. Але у віці 29 років він, здійснюючи прогулянку, зустрів старого діда, потім хворого і похоронну процесію. На царевича Гаутаму, що проводив весь свій час у розкошах і в оточенні молодих і здорових юнаків, ці зустрічі справили надзвичайно гнітюче враження. Він став думати про короткоплинність життя, невідворотність хвороби і смерті, прийшов до висновку про ілюзорність радощів життя. Він покинув дім, сім’ю, вів аскетичний образ життя, роздумуючи про істинний шлях спасіння.
Одного разу, коли він сидів у глибокій задумі під деревом бодха, на нього прийшло просвітлення і йому відкрилися “чотири возвишені істини”: 1) життя є страждання; 2) причиною страждання є бажання, сильний потяг до їх задоволення; 3) позбутися страждань можливо лише шляхом відмови від бажань, пристрастей; 4) щоб досягнути позбавлення страждань людина повинна дотримуватися відкритого Гаутамою восьмискладового шляху спасіння: праведна віра, праведна рішимість, праведні слова, праведні діла, праведний образ життя, праведні устремління, праведні помисли, праведне споглядання. Якщо слідувати вимогам цих праведностей то людина стає святою (архатом) і погружається в нірвану.
Буддизм намагається дати філософське обгрунтування своєї концепції про походження і закономірності розвитку світу. Його світогляд не заперечує існування бога як конкретної, персоніфікованої істоти і стверджує що все існуюче знаходиться у постійному русі і змінах, що всі речі і процеси пов’язані між собою і що все регулюється законом причинності. Все існуюче породжується абсолютним безособовим духовним началом, що є Будою в собі, Буддою в нірвані.
Буддизм вчить, що матеріальний, видимий світ не існує реально, а є лише містичним проявом духовного начала. Цей прояв здійснюється у процесі безкінечного руху дхарм. Дхарми – це частина, або елементи, що утворюють тканину світової речовини, матеріальний і психічний світ і знаходяться в русі, у кожну мить то спалахують, то згасають. Кожне згасання веде до нових спалахів і нових згасань. Тому світ – це вічний потік вічних змін і перетворень. Різні комбінації дхарм створюють все багатство явищ матеріального світу, в тому числі і людини.
Розпад дхарм приводить до зникнення тих чи інших предметів, до смерті живих істот. Однак смерть не означає що живе повністю зникнає. Вона є лише моментом розпаду комбінації дхарм, після чого вони знову утворюють нову комбінацію, яка веде до появи нового організму. Тому життя є цілий потік перевтілень, в якому є закономірність. Тому людина несе відповідальність (карму) за свої попередні перевтілення.
Соціальне становище і матеріальні умови життя людини визначаються, по буддизму, її поведінкою, її життям у попередніх перевтіленнях. Якщо людина заможна, посідає високе становище, значить у своєму минулому існуванні вона вела правдиве, доброчесне життя і за це має багатство і владу. Якщо людина бідна, змушена працювати на інших, значить, в минулому житті вона вела неправедне життя і її бідність є кармою, тобто карою, за таке життя, і тому вона повинна терпіти.
Космологія буддизму стверджує, що Земля має форму площини, в центрі якої знаходиться священна гора. Навколо цієї гори повертається сонце, місяць і зірки. На землі живуть люди і тварини, на сонці, місяці і зірках – боги і духи. Світ і все, що є в ньому: люди, боги, духи появилися із пустоти, із духовного першопочатку, який існує вічно. В цьому духовному першопочатку, пустоті під впливом руху появилися стихії повітря і води з яких виникла земля і багатоманітний рослинний і тваринний світ. Цей матеріальний світ з часом руйнується, а утворюється пустота і знову виникає матеріальний світ. Таким чином, по вченню буддизму, дух вічний, матерія кінечна.
Крім сприймаючого світу існує два світи, які не сприймаються: перший світ, де панує абсолютний спокій, пустота – нірвана; другий серединний світ – царство благості, що населений духовними істотами, але які ще не перейшли у світ нірвани. Спільними для всіх трьох світів є таємниче, непізнаване духовне першоначало. Воно проявляється в різних світах по іншому.
У світі, населеному людьми, тваринами і богами-небожителями, дух пов’язаний матерією і знаходиться в постійній боротьбі за своє звільнення, за вихід із кругообігу життя шляхом безкінечних перероджень. Людина, пройшовши ряд перероджень стає Буддою, переходить в серединний світ, потім у вищий. Якщо ж вона буде вести життя, спрямоване на задоволення тілесних потреб, то вона буде поміщена у підземне царство, де її ждуть страшні муки. Тому для досягнення доброго перевтілення, людина повинна слідувати заповітам буддизму.
Староіндійська філософія формувала світогляд, релігійні вірування та обряди індусів, впливала на всі сфери духовного і матеріального виробництва, в тому числі і на медицину того часу. Старогрецький історик Геродот стверджував, що у стародавніх вавілонян, єгиптян не було спеціальної категорії людей, що займалися лікуванням. Цю функцію виконували жреці, знахарі та ін. Місцем лікування були площі, базари, багатолюдні дороги.
У Стародавній Індії під впливом філософії виникло уявлення про сутність хвороби. У ведичній філософії хвороба розглядалася як наслідок порушення способу життя людини в результаті кліматичних змін, порушення режиму харчування і т.п. Керуючись філософськими поглядами на світ староандуські медики розглядали хворобу як наслідок різких якісних і кількісних змін у співвідношенні основних елементів світу: землі, води, повітря, вогню і ефіру. Хворобливий стан, на їх думку, поряд з матеріальними змінами зумовлений і певними змінами у психіці людини. Початки хвороби – у психіці людини: печаль, гнів, тривога, сумління і т.п. ведуть до порушення обміну речовин. Тому лікарі – веданти виробили цілий комплекс процедур, що зрівноважують фізіологічні і психічні процеси, утримують їх в нормі.
Східна парадигма: Китайський варіант.
Загальною характеристикою старокитайської філософії є підпорядкування людини державі, загальному. Справжньою реальністю є лише відношення людини з людиною та з навколишнім середовищем. Основний шлях самовдосконалення людини полягає в усвідомленні якоїсь першопричини, якогось абсолюту. Безмежна влада загального, держави над людиною змушує її підкорятися вимогам останнього як вічним абсолютом.
Першим, хто обгрунтував такі вимоги, надавши їм моральних імперативів, був Конфуцій (551-479 рр. до н.е.). Причину всіх суспільних негараздів він вбачав у падінні моралі. Відновлення порядку потрібно починати з моралі. Основним пунктом конфуціанства є поняття “жень” і “лі”.
Поняття “жень” виражає відносини між людьми, які різні за станом, походженням, віком; в основі цих відносин – любов і повага. Коли всі будуть дотримуватися правил – вимог “жень”, молодший брат любити і поважати старшого, піддані – свого правителя, тоді припиняться розходження між людьми, люди через єдність відчують свою силу. Всі будуть володіти найвищими доброчинностями – Мудрістю та Моральністю.
Важливим поняттям гуманності є “лі” – ритуал, звичай, що вимагав суворого дотримання відносин між людьми, що був встановлений в далекі часи по “волі Неба”. На думку Конфуція гуманність у великій мірі залежить від справедливих законів державного управління. Всі повинні підкорятися “лі”, тобто єдиним законам правління. Переборюй себе, дотримуйся ритуалу, нічого не сприймай без “лі”. Без “лі” не споглядай, не слухай, не говори, не дій. Це і є істинна гуманність.
В УІ-У ст. до н.е. в Китаї виникає “даосизм”. Засновник Ян Чжу (395-335). Основний твір “Лао-цзи”, де викладені основні ідеї даосизму як філософської школи і релігії. На протилежність конфуціанству, даосизм стверджує, що все у світі підпорядковане не Небу, а визначальному законі “дао” (шлях, принцип, вимога), якому підлягає і Небо. Все знаходиться у процесі розвитку і змін, в якому все існуюче, підійшовши до певної межі, перетворюється в свою протилежність. Закону “дао” необхідно підпорядковуватися беззастережно – ні морально, ні фізично діяти всупереч йому неможливо. Всі дії, що суперечать Закону “дао” завершуються трагічно. Тому у всьому потрібно дотримуватися даного закону і не втручатися в природний хід явищ. Лише опанувавши законом “дао”, людина керує речами.
ФІЛОСОФІЯ КРАЇН ЗАХОДУ
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 21 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |