Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Філософія середньовіччя та епохи Відродження.

Читайте также:
  1. Антична філософія
  2. Антична філософія класичного періоду
  3. Антична філософія.
  4. Арабська, середньоазіатська й єврейська філософія.
  5. Буття Бога, світу та людини у філософії доби Середньовіччя та Відродження
  6. В якому понятті давньоіндійська філософія відобразила ілюзорність і видимість світу
  7. Давньогрецька філософія та її проблематика. Досократичні філософські школи.
  8. Давньоіндійська філософія
  9. Давня китайська філософія
  10. ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ

 

План

1. Загальна характеристика філософії середньовіччя.

2. Філософія Августина Аврелія та Фоми Аквінського.

3. Загальна характеристика філософії епохи Відродження.

4. Геліоцентризм.

 

ЛІТЕРАТУРА

Соколов В.В. Средневековая философия. – М., 1979.

Філософія. Навчальний посібник для студентів медичних вузів. – К., 1998.

Тема 3.

Філософія. Курс лекцій. – К., 1994. Лекція 4, 5.

 

Характерною рисою філософії середньовіччя є високий рівень одухотвореності всіх сфер людської життєдіяльності християнством. Теології (вчення про Бога) підпорядковувалися всі форми знання, в тому числі і філософія. Філософському знанню ставилися певні орієнтації: природа розглядалася як “образ і подоба духа”, а людина – як “образ і подоба Бога” – одухотворена, творча, а не просто тілесна істота. Реальність предметного світу – неістотна реальність, істинною реальністю є духовна сутність. Зовнішні, тілесні характеристики людини є неістотними, головне – духовні характеристики людини. Світ – це двоїсте буття: справжнє – Божественне, духовне, вічне і несправжнє – людське, тілесне, земне, гріховне і смертне. Бог – джерело духовності, а тому найголовнішою системою знань є теологія, що розкриває суть буття. Тому теології повинна підпорядковуватися філософія.

Найвизначнішим філософом є Аврелій Августин (354-430 рр.). У поясненні світу виходив з християнської ідеї креаціонізму – творення Богом світу у всьому його багатстві з нічого (лат. сreatio – творення) за короткий проміжок часу, творення не під впливом зовнішньої необхідності, а по своїй добрій волі. Творячи безкінечну багатоманітність речей, Бог керувався не тільки доброю волею, а й найдосконалішими прототипами всього сущого, які існували у вигляді ідей в його розумі. З точки зору Августина, всі ідеї, приймаючи матеріальну оболонку, є недосконалими копіями найдосконаліших божественних ідей. Тому все існує ніби-то у двох формах: 1) у формі найдосконалішої Божої ідеї і 2) у формах недосконалих матеріальних речей. Тому ідеї вічні – матеріальні речі кінечні.

Фіксуючи протилежність між вічним, незмінним і кінечним та мінливим, Августин постав перед вирішенням проблеми вічності, тобто часу. Що таке час? – Запитував він і відповідав: поки ніхто не запитує мене про це, я знаю що таке час. А як запитують – то я не знаю, що відповісти. Мислитель-християнин не зміг сприйняти ідеї античних мислителів про залежність часу від руху небесних світил. Цей погляд він спростовує посиланням на Старий Заповіт, в якому ідеться мова про те, що Ісус навіть просив Бога зупинити Сонце, продовжити день і довершити розгром ворогів. І зупинилося Сонце, але час не припинив свого плину і битва була доведена до кінця. Тому час, на думку Августина, не залежить від руху небесних світил, бо і самі тіла, і сам час створені Богом. Часу не існувало до речей, до створення світу, а він є результатом Божого творіння.

Перед Августином, як і перед іншими християнськими мислителями, стояла проблема зняття з Бога відповідальності за зло, що існує у світі. Наявність у світі зла було одним із сильних аргументів опонентів християнства. Якщо зло існує, то Бог не всесильний, і не всемогутній.

У дохристиянський період проблему добра і зла вирішував Платон. У нього добро і зло виступали як поняття, що мають космічну природу. Добро відноситься до світу ідей, а зло - до світу речей. Стверджуючи їх взаємозв’язок, він вважав, що зло така ж реальність як і добро. Зло не абсолютна протилежність добру, а як його недолік.

Цю платонівську концепцію добра і зла Августин поєднав з ідеєю креаціонізму. Опираючись на тексти Святого Письма, він доказує, що все створене Богом має свою міру добра. Якщо при творенні Бог керувався своїми думками – ідеями як найдосконалішими еталонами, то ідея добра обов’язково присутня у кожному із актів творіння. І настільки б ідея не була обтяжена матерією, вона з необхідністю містить у собі добро. Як тиша є відсутність шуму, хвороби – відсутність здоров’я, темнота – відсутність світла, так і зло – є відсутність добра.

Віра і розум. Віра в Божественний авторитет, зафіксований у Святому Письмі – основне джерело людських знань. “Вір – щоб розуміти”. Однак віра не відкидає доказів розуму. Августин відкидав роль відчуттів у пізнанні. Люди лише впевнені, що вони отримують знання із зовнішнього світу. В дійсності ж люди отримують знання із своєї душі. Поняття чисел і геометричних фігур, етичні поняття добра і зла, справедливості, милосердя, етичні поняття, закони логіки – всі вони додосвідні. Поняття числа, наприклад, існує не тому, що існують речі які можна рахувати, а навпаки, їх рахунок стає можливим тому, що у нас є поняття числа. Якщо б не було світу з його речами, то всі поняття людської душі продовжували б існувати. По Августину,джерелом, творцем усіх понять є Бог. Сприймаючи в своїй душі дані поняття,людина сприймає ідею вічного і незмінного Бога.

Історичні погляди. Августин розвиває ідею провіденціалізму (від лат. рrovidentia – провидіння) релігійного розуміння історії як прояв волі Бога, як здійснення передбачуваного Божественного плану спасіння людства. Бог розповсюджує свій вплив не тільки на природу та індивідуальне людське життя, а й на історичний розвиток людства. У праці “Про град Божий” Августин виділяв дві прямо протилежні людські спільності: “град земний”, тобто державу, що заснована на матеріальній спільності, на любові до себе і презирства до всього святого, Божественного. Град земний будують злочинці: Каїн перший збудував місто, а Рим збудував братовбивця Ромул. Засуджуючи егоїзм, насилля, Августин засуджує державу, особливо Римську імперію. “Град Божий” заснований на духовній спільноті людей, на любові до Бога і до Ближнього.

Розкриваючи плани Божественного провидіння, Августин відмовляється від періодизації історичного процесу по найбільших цивілізаціях як це робили історики античності, а проводить аналогію між шістю днями творіння світу Богом, шістю віковими етапами людського життя і шістю історичними епохами розвитку людства, як вони записані в Святому письмі. Кожному із шести етапів людського життя відповідає певний період історичного розвитку людства.

 

№№ Пп.. Історичні етапи розвитку людства Періоди індивідуального розвитку людини Дні Божого творіння
1. Від дітей Адама і Єви до потопу. Відповідає розвитку людини в немовлячому віці. Перший день творіння.
2. Від потопу до патріарха Авраама. Період розвитку людства в дитячому віці. Другий день творіння.
3. Від патріарха Авраама до пророків. Відповідає перехідному Періоду розвитку людини. Третій день творіння.
4. Від пророків до царів Давида і Соломона. Відповідає періоду розвитку людини на стадії юності. Четвертий день творіння.
  5. Від царів до Мойсея. Відповідає розвитку людини на етапі зрілості. П’ятий день творіння.
6. Від приходу Ісуса Христа до Страшного Суду. Період старості. 6 день творіння.

За шостим періодом прийде сьомий – воскресіння.

Фома Аквінський (1225/26-1274 рр.). Особливу увагу звертає на співвідношення віри і знання. Відкидати позитивну роль знань на той час уже було неможливо, це привело б до загострення конфлікту між релігією і наукою церквою і світською владою. Визнання правомірності науково-філософського знання ставили Фому перед завданням виробити доктрину, яка давала б можливість церкві контролювати науково-філософські знання.

Проблема взаємозв’язку знання і віри вирішувалася і до Фоми Аквінського. Одні теологи взагалі відкидали філософські і природничо-наукові знання (Н.Аврелі, К.Тертуліан). Інші – намагалися раціоналізувати теологію, що ставило її в залежність від філософії (П.Абеляр). Треті намагалися підтягнути теологію до рівня розвитку філософії (Аввереос). Потім виникла теорія двоїстої істини представники якої вказували на відмінність як предметів так і методів філософії і телогії.

Ф.Аквінський розробив власну концепцію співвідношення між теологією і філософією. Він стверджував, що філософія і теологія повністю відмінні по методах дослідження. Філософія і наука виводять свої істини, спираючись на досвід і розум, теологія виводить свої істини із Відкровення, із Святого Письма. Така відмінність їх методів не означає повної відмінності предметів філософії і теології. Відмінність між ними лише часткова. Звичайно, існує велика кількість істин і положень науки і філософії, що відкриті досвідним шляхом і які не мають жодного відношення до релігії і теології. Однак в теології є цілий ряд положень, які потрібно логічно обгрунтувати. Обгрунтувати не тому, що вони не можуть без цього існувати, сприйматися на віру, а тому, що, будучи логічно доказаними, вони стають більш зрозумілими людині і цим самим укріплюють його віру.

Це такі положення як буття Бога, його властивості, діяльність, безсмертність душі. Все ж значне число положень теології не підлягає логічному обгрунтуванню. Розумом не можна обгрунтувати виникнення світу із нічого, першородного гріха, Боговтілення Христа, воскресіння із мертвих. Ці та інші християнські таїнства розумом пояснити неможливо, але це не означає, що вони алогічні, антирозумні, ірраціональні. Фома твердить, що вони надрозумні. Людський розум їх не в змозі обгрунтувати, вони повністю обгрунтовані безкінечним, Божественним розумом.

Якщо для Августина Божественна діяльність повністю ірраціональна, то Фома вбачав у ній раціональний зміст. Хоча догмати християнського віровчення в своїй більшості недоступні логічному пізнанню, все ж вони доступні Божественному розуму. Тому теологія теж наука, але вона стоїть вище філософії і науки в людському розумінні.

Зверхність віри над розумом обгрунтовується Аквінським на основі абсолютної достовірності віри. Людський розум весь час помиляється, а віра постійно опирається на правдивість Бога. Достовірність віри доказується багаточисельними чудесами, що їх твоить Бог (зцілення хворих, воскресіння мертвих, зупинка сонця і т.п.). Віра дається кожній людині, а науковим знанням володіють лише окремі люди. Далеко не кожна людина здатна обгрунтувати догмати віри логікою, більшість людей засвоюють їх з допомогою серця. Тому віра має більшу моральну цінність ніж наукові знання. Суперечність між вірою і знанням виникає тоді, коли вчений розглядає результати своєї діяльності як абсолютні істини, коли він забуває про Бога. Тому теологія завжди повинна розглядати філософську і наукову істини як відносні, а свої істини – як абсолютні, як надрозумні знання. Тому теологія це не тільки “вища, священна наука”, а і вища мудрість. Вона не залежить від науки, навпаки, результати наукових досліджень повинні узгоджуватися з вимогами теології.

В ХУ-ХУІ ст. починається епоха Відродження. В Західній Європі в надрах феодалізму починають формуватися приватновласницькі (капіталістичні) відносини. Бурхливий розвиток продуктивних сил привів до швидкого розвитку природознавства. Філософія, відвойовуючи у теології право на існування, орієнтується на природознавство. Якщо предметом середньовічної філософії було дослідження відношення людина – Бог, то філософія Нового часу досліджує відношення Людина – Природа.

Самостійності по відношенню до церкви набувають сфери економічного і політичного життя, наука, філософія, мистецтво. В цей період відроджується антична культура, античний світ духовності, спосіб мислення. В центрі філософських досліджень епохи Відродження є людина, тому цю філософію називають гуманістичною. Розуміння людини в епоху Відродження суттєво відрізняється від розуміння людини в античній філософії. У античній філософії людина була природною істотою в тому розумінні, що межі її життєдіяльності були визначені її природою. Від людини залежало, чи буде вона наслідувати природу, чи буде відхилятися від неї. Звідси раціоналістичний характер античної етики.Знання потрібне для моральної діяльності. Людина спочатку повинна отримати знання про добро, а потім діяти за законами добра, справедливості і т.п.

У мислителів епохи Відродження інший підхід до пояснення людини. Бог дав людині свободу волі, а вона сама повинна вирішувати свою долю. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від інших природних істот. В міру того, як людина усвідомлює себе творцем власного життя і долі, вона виступає творцем і природи, і самої себе. Самобутність і унікальність людської індивідуальності найвища цінність.

У розумінні природи, так само як і у розумінні людини, філософія епохи Відродження має свою специфіку. Вона полягає в тому, що природа розглядається пантеїстично: ототожненням Бога і природи. Мислителі епохи Відродження повертаються до вивчення природи, переборюючи середньовічне негативне відношення до неї.Християнський Бог втрачає свій трансцендентальний характер, він зливається, розчинюється у природі, а вона обожнюється і набуває таких рис, яких ми не зустрічаємо в античному розумінні природи. Так, знаменитий німецький лікар Парацельс вбачав у природі живу цілісність, пронизану магічними силами, котрі знаходять свій прояв у будові і функціях живих організмів.

Рішучим кроком, що вів до ліквідації підкорення науки теології, було створення великим польським астрономом Коперніком геліоцентричного вчення.

Микола Копернік (1473-1543 рр.) доказував, що спостережуваний людиною рух Сонця і небесних світил навколо Землі пояснюється повертанням Землі навколо осі і її повертанням навколо Сонця; не Земля, а Сонце є центром планетної системи. Земля не перебуває в центрі Всесвіту в нерухомому стані, як вважали Арістотель, Птолемей та всі схоластики, а повертається навколо своєї осі. Земля повертається навколо Сонця, яке займає центр Всесвіту. Повертанням Землі навколо осі Коперник пояснював чергування дня і ночі. Рухом Землі навколо Сонця він пояснював зміни пір року.

Система геліоцентризму, заперечуючи безпосередні чуттєві дані про нерухомість Землі і руху Сонця, укріплювала і посилювала переконаність у здатності Людського розуму пізнавати те, що неможливо сприймати органами чуттів. Це було тріумфальним рухом раціоналізму. Однак в теорії Коперніка були два недоліки: 1) він розглядав Всесвіт як кінечний і нерухомий; 2) хоча Земля і перестала бути центром Всесвіту, таким центром стало Сонце.

Дж.Бруно (1548-1600 рр.) розвинув геліоцентризм і усунув недоліки вчення Коперніка. Світогляд Бруно мав пантеїстичний характер. Основою всього існуючого він вважав єдине матеріальне начало, яке володіє необмеженою творчою силою. Всупереч теології він звеличував природу, матеріальний світ, що породжує незліченні форми життя із самого себе. Цим рушієм є Бог, що розчинений у природі. Розчиняючи Бога у природі, він розглядав матерію як активне начало всіх природних явищ. Форма, на думку Бруно, не може існувати без матерії, а матерія неможлива без форми. Активна роль у співвідношенні матерії і форми належить матерії, яка сама із себе породжує всю багатоманітність форм. В цьому полягає безкінечність природи.

Сонце, на думку Бруно, не є центром Всесвіту, такого центру взагалі не існує. Будь-яка точка Всесвіту може бути визнана центром в залежності від спостерігача. Кожний центр Всесвіту не абсолютний, а відносний. Таких центрів безліч, Сонць – безкінечне число.Не тільки Земля “рядова” планета, але і Сонце також не абсолютний центр. Всесвіт не має меж.

У вченні про Всесвіт Бруно висловив ще одну важливу думку, яка спростувала арістотелівсько-схоластичне уявлення про принципову протилежність речовини Землі і складових частин інших небесних тіл. Бруно довів фізичну однорідність всіх світил, які складаються із землі, води, повітря, вогню і ефіру. Ефір зв’язує ці елементи в єдність, а тому пустота виключається.

Г.Галілей (1564-1642 рр.) експериментально довів істинність теорії геліоцентризму. Його астрономічні дослідження підтвердили ідею про безкінечність Всесвіту, про однорідність складу Землі і неба. Роботи Галілея мали велике значення у сфері астрономії і математики. Він відкрив ряд законів механіки і застосував їх для доказу істиності геліоцентричної системи.

Відкидаючи авторитет Святого Письма, цитатами із якого визначалася істинність наукових та філософських положень, Галілей пропонує встановлювати їх істинність чуттєвим досвідом та доказами логіки. Слідом за Д.Бруно він обгрунтовує існування єдиної універсальної істини – істини наукового і філософського знання. Проведення чіткої розмежувальної лінії між релігією і наукою була засуджена католицькою церквою, внаслідок чого коперніканство було заборонене, а Галілей – притягнутий до суду інквізації.

Природа для Галілея – не сукупність таємничих сил, не одухотворена Богом матерія, а сукупність об’єктивних законів, що пізнаються з допомогою експерименту та математики. Щоб дати дійсно наукове пояснення природи, філософія і наука повинна абстрагуватися від якісного аналізу і всі фізичні явища звести до аналізу кількісного. Так він започатковує основні положення причинно-раціонального пояснення природи з допомогою експериментально-математичних методів.

 




Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 17 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

Історизм як принцип засвоєння філософського знання. | Класична німецька філософія. | Виникнення і розвиток некласичних філософських вчень (ХІХ-ХХ ст.. |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.009 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав