Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Класична німецька філософія.

Читайте также:
  1. Антична філософія.
  2. Арабська, середньоазіатська й єврейська філософія.
  3. ЗАНЯТТЯ 2: Соціальна філософія. Проблеми глобалізації. Біоетика.
  4. Змістовий модуль 2. Класична філософія
  5. Китайська філософія. Даосизм
  6. Китайська філософія. Конфуціанство.
  7. Класична
  8. Лекція 6. Німецька класична філософія
  9. Лі цзи // Стародавньокитайська філософія. Зб. текстів у 2 т. - М., 1972. -Т.З - С. 105, 108-109, 119.

 

План

1. Основні положення філософії І.Канта. Докритичний і критичний періоди.

2. Філософська концепція Гегеля. Розробка діалектичного методу.

3 Філософія Л.Фейєрбаха.

 

ЛІТЕРАТУРА

Введение в философию. – М., 1989. Ч.1. Гл. 2.

Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. – М., 1986.

Гулыга А. Кант. – М., 1981.

История диалектики. Немецкая классическая философия. – М., 1978.

История философии в кратком изложении. – М., 1991.

Мотрошилова Н.В. Путь Гегеля у “Науке логики”. – М., 1984.

Філософія: Підручник. – К., 1995. – С. 45-51.

Філософія. Курс лекцій. – К., 1994. – Лекція 7.

Філософія. Навчальний посібник для студентів медичних вузів. – К., 1998.

 

Родоначальником класичної німецької філософії є І.Кант (1724-1804 рр.). Його творчість ділять на два періоди: докритичний і критичний. У докритичний період І.Кант займався вирішенням природничо-наукових проблем і обгрунтував ряд важливих для природознавства гіпотез. Важливою з них є гіпотеза про виникнення Сонячної системи. На його думку Сонячна система виникла із гігантської газової туманності в середовищі якої під дією протилежних сил притягання і відштовхування виник вихороподібний рух і утворювалися шароподібні згустки матерії, що поверталися навколо своєї осі, які нагрівалися внаслідок тертя. Так появилося Сонце, планети та супутники планет.

З 70-х років ХУШ ст. почався критичний період діяльності Канта. “Критична філософія” І.Канта викладена у роботах: “Критика чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму (1788), “Критика здатності судження” (1790) та ін. Вихідною думкою цього періоду є аналіз пізнавального процесу: перш ніж пізнавати дещо, потрібно дослідити сам процес пізнання і його можливості. Однак він розглядав пізнавальні здатності людини у відриві від самого пізнання. Пізнавальні здатності уявлялися йому чим-то незмінним, раз і назавжди даним.

Аналізуючи процес пізнання Кант виходив з того, що світ існує незалежно від свідомості людини і є джерелом наших відчуттів. Однак відчуття, що викликані дією об’єктивною реальності на наші органи чуття, не є відображенням реально існуючих предметів.Вони лише створюють суб’єктивні явища про ці предмети. У процесі пізнання людина має справу не з предметами, а з явищами про ці предмети. Самі ж предмети “речі в собі” існують поза межами нашого пізнання, вони недосяжні і принципово непізнавані. Явища і “речі в собі” належать до різних світів: явища (феномени) – до світу реального, доступного пізнанню; “речі – в собі” (ноумени) – до світу трансцендентного (безмежного) не даного в нашому чуттєвому досвіді, непізнаваного. Світ явищ утворюється в результаті дії світу “речей в собі” на наші органи чуттів. Він не існує сам по собі, є вторинним до світу “речей в собі”, створюється пізнавальними здатностями суб’єкта. Пізнавальні здатності суб’єкта є необхідною умовою існування природи.

У цьому ідеалізм Канта. Якщо для матеріалізму відчуття, уявлення поняття є відображенням реально існуючого світу, то для Канта свідомість відображає лише те, що вона сама ж створює. Предмет пізнання створюється пізнавальними можливостями суб’єкта. Те, що існує незалежно від суб’єкта не є предметом пізнання. В цьому Кант виступає проти релігійного уявлення про відкровення як форму пізнання, а також проти положення філософії Лейбниця про інтелектуальну інтуїцію – тобто про пізнання сутності з допомогою лише розуму, минаючи дані органів чуття. В цьому ж і агностицизм Канта, що проявляється у твердженні принципової непізнаваності світу. Між світом “речей в собі” і світом явищ він поставив непрохідну межу, свого роду “китайську стіну”.

Досліджуючи природу людського пізнання, Кант виділяє в ньому два види: знання істинно наукове і знання буденне, обмежене, незавершене. По чому ж він відділяє істинно наукове знання від буденного? Кант стверджував, що істинно науковому знанню притаманні дві властивості: 1) необхідності – знання про найрізноманітніші сфери реальності впорядковуються принципами даного знання; 2) всезагальності – воно використовується всіма людьми в усі часи. Наприклад, положення математики необхідні, бо застосовуються повсюду і всезагальні – бо дійсні для всіх людей.

А чому це так? Тому, що істинно наукові знання (математики, природознавства) апріорні, тобто дані до досвіду. Вони не можуть бути виведені із досвіду, бо досвід завжди неповний, незавершений. Так, положення математики і геометрії апріорні, тому що не виражають нічого реального поза нашою свідомістю, вони конструюються розумом. Кант робить висновок, що в свідомості людини закладені апріорні, додосвідні положення, що обумовлюють все наше пізнання. Цю апріорну основу Кант вважав однаковою в усіх людей. Відрізняючи її від буденної, емпіричної Свідомості, він називав її трансцендентальною свідомістю. Як же Кант обгрунтовує свій апріоризм? Пізнання, на його думку, проходить три ступені: чуття, розсудок, розум. Всі предмети чуттєвого сприйняття існують в просторі і часі. Ми не можемо чуттєво сприйняти жодного предмету поза простором і часом. Тому останні є всезагальними і необхідними умовами існування всіх предметів чуттєвого сприйняття. Але чому ми вважаємо простір і час всезагальними і необхідними умовами чуттєвого пізнання? Тому що чуттєво досвідно ми не сприймаємо простору і часу. Чуттєвий досвід має справу лише з одиничними предметами. Тому простір і час є апріорними формами пізнання, вони не даються в досвіді, а передують йому. Суб’єкт пізнання сприймає предмети один поряд з іншим (простір) і один за іншим (час) тільки тому, що в його свідомості є апріорні форми пізнання – простір і час. На рівні чуттєвості завдяки дії “речей в собі” на органи чуттів виникає хаос відчуттів, який приводиться в порядок з допомогою апріорних форм чуттєвого пізнання – простору і часу.

Але це тільки перший крок пізнання. На слідуючій ступені він продовжується і завершується у формах розсудку. Для нього потрібні деякі висхідні поняття, з допомогою яких групуються і систематизуються результати чуттєвого пізнання. Такими поняттями Кант вважав категорії, з допомогою яких суб’єкт систематизує і впорядковує результати чуттєвого пізнання.

Категорії, по Канту, це поняття, що носять всезагальний і необхідний характер, тому що вони не виводяться із досвіду, а тому апріорні. Відчуття, чуттєві сприйняття дають нам знання про одиничні предмети і їх властивості. Категорії характеризують не самі предмети, а відношення між ними. Але ці відношення ми не можемо виводити із чуттєвого досвіду – вони апріорного, додосвідного походження. Кант нараховував чотири групи категорій: 1) кількості: одиничність, множинність, всезагальність; 2) якості: реальність, заперечення, границя; 3) відношення: причина – наслідок, взаємодія; 4) модальності: можливість – неможливість, необхідність – випадковість.

Положення Канта про те, що категорії не узагальнення досвіду, а є чистими формами мислення складає основу його апріоризму. У нього категорії не відображають реальності, а є всезагальними апріорними умовами можливого досвіду. Так, ми не маємо права стверджувати, що сонце нагріває камінь, тобто є причиною, яка викликає нагрівання. Наша чуттєвість лише константує послідовність сприйнять: коли сонце нагріває камінь, він стає теплим. Тому всяке узагальнення базується на апріорних категоріях розсудку, на їх застосуванні до матеріалу чуттєвого сприйняття.

Третім ступенем пізнання є розум. Розрізняючи розсудок і розум, Кант писав, що розум повинен давати вичерпну відповідь на слідуючі питання: що таке природа в цілому? Що таке душа? Що таке Бог? Ідеям розуму нічого не відповідає в дійсності.В тих випадках, коли чистий розум намагається підвести дійсність під властиві йому ідеї, він впадає у суперечність з самим собою. Ці невирішені суперечності Кант називав антиноміями. Антиномії – це такі протиставлення думок про один і той самий предмет, коли вони взаємовиключають одна одну, але взяті окремо одна від іншої – істинні. Перед ідеями розуму виникають чотири основні питання: 1) кінечний чи безкінечний світ у просторі і часі? 2) Чи зводиться складна субстанція до елементарних частинок, чи ні? 3) Чи існує у світі абсолютна необхідність і чи можлива в умовах цієї необхідності людська свобода? 4) Чи є абсолютно необхідна істота як частина, або причина світу, чи її нема? В “Критиці чистого розуму” Кант приходить до висновку, що існування Бога, безсмертної душі і свободної волі раціональним шляхом доказати неможливо. Обгрунтування цих проблем Кант переносить у сферу етики, у сферу діяльності практичного розуму. Практичний розум відрізняється від теоретичного тим, що досліджує принципи моралі, взятими у їх єдності. Основою єдності моральних принципів є “категоричний імператив”, згідно з яким людина повинна поступати так, щоб норми його поведінки були принципом всезагального законодавства.

Г.В.Ф.Гегель (1770-1831 рр.). Значення його філософії полягає у тому, що він в систематичній формі викладав діалектичне світорозуміння і відповідний йому метод пізнання – діалектику. Гегель досліджує процес пізнання у його розвитку. Вихідним принципом його філософії є принцип тотожності мислення і буття. Він стверджував, що ні мислення, ні буття не можуть розглядатися як первинні, або як вторинні одна до іншої, тому що свідомості ми не можемо вивести із матерії, а матерії із свідомості.

Першоначальним актом і мислення і буття є їх тотожність. У Гегеля мислення – це не тільки суб’єктивно людська діяльність, але й незалежна від людини сутність, першооснова всього існуючого. Мислення, стверджував Гегель, відчужує своє буття у вигляді матерії, природи, яка є інобуттям цього об’єктивно існуючого мислення, яке він назвав абсолютною ідеєю.

Великим надбанням філософії Гегеля є розкриття сутності абсолютного духу. У нього дух має природу всезагальності. Він існує як сам – з самим – собою опосередкованим, має внутрішні закони власної еволюції, володіє здатністю втілення в індивідуальну свідомість, має об’єктивовану форму існування. По Гегелю, дух перебуває у самого себе і тому вільний. Розвиток духу проходить три ступені:

- суб’єктивний дух, коли він існує у відношеннідо самого себе;

- об’єктивний дух, коли він існує у формі реальності, яка породжується духом; у породженому ним світі свобода існує як наявна необхідність; природа є лише відчужений від себе дух;

- абсолютний дух, що існує як єдність об’єктивного духу та його поняття, яке вічно само себе породжує.

З цієї точки зору розум не специфічна особливість людини, а першооснова світу. Світ речей існує і розвивається на законах, внутрішньо властивим мисленню, розуму. Мислення у Гегеля є незалежна від людини і людства абсолютна сутність природи і всесвітньої історії. Як субстанційна сутність мислення знаходиться в самому світі, як його внутрішній зміст.

При допомозі теоретичного мислення ми відкриваємо в явищах те, чого не сприймаємо відчуттями. Змістом теоретичного пізнання є духовне, логічне. Сутністю всього існуючого є також теоретичне мислення. Людське мислення є виявом абсолютної ідеї, абсолютного духу. Розумне, Божественне, дійсне, необхідгне – тотожні. Звідси витікає одна із важливих тез гегелівської філософії – все дійсне розумне, все розумне дійсне. Дійсним Гегель називає не те, що існує, а найбільш важливе, необхідне, суттєве. Тільки та дійсність розумна, яка необхідна.

Якщо закони мислення суть закони буття (природи та людської історії), то логіка і виражає дану мислительну сутність. Тому Гегель ставить питання про створення нової, діалектичної логіки, і нового методу, діалектичного.Змістом діалектичного методу є принципи, закони і категорії.Він теоретично обгрунтував положення про те, що розвиток відбувається завдяки взаємопроникненню суперечностей; що в ході розвитку здійснюється заперечення одних понять іншими і повторення пройденого на вищій основі, що розвиток відбувається не по замкненому колу, а поступово, від нижчих форм до вищих, через перехід кількісних змін у якісні. Будь-який розвиток, вважає Гегель, протікає за певною схемою: ствердження (теза), заперечення цього ствердження (антитеза) і заперечення заперечення, заняття протилежностей (синтез). В синтезі ніби примирюються між собою теза і антитеза.

У філософії Гегеля потрібно розрізняти прогресивну сторону (метод) і консервативну – (систему). Хоча метод і система в його філософії органічно взаємопов’язані, однак між ними існує невирішена суперечність, поскільки система, всупереч методу, ставить межу, границю розвитку. Як і більшість філософів того часу Гегель вважав, що філософія, на відміну від інших наук, повинна дати закінчене, абсолютне знання дійсності. Положення природничих наук грунтується на методах спостереження, експерименту та ін., які завжди можуть бути доповнені, змінені, або ж відкинуті. Філософія, на відміну від природничих наук, має справу не з фактами, а з поняттями, які виражають сутність пізнаваних явищ. Тому філософія є наукою, про абсолютне, дає систему абсолютного знання. Він створював свою філософію як “науку наук”, тобто систему абсолютних істин, протиставляючи природознавству – філософію природи, історії – філософію історії, культурі – філософію духу, релігії – філософію релігії, праву – філософію права. Це не значить, що Гегель зовсім відкидав позитивний зміст наук. Він намагався з допомогою своєї філософії створити всеохоплюючу систему абсолютного знання, систему, яка б узагальнювала не тільки дані інших наук, але й передбачала б систематизацію усіх можливих форм появи нових знань.

Аналізуючи світову історію, Гегель показує, що вона має свою мету – розвиток свободи, свободи громадянина в громадянському суспільстві. Свобода своїм змістом має розум, а спільним коренем розуму і свободи є людина, їх єдністю – свобода людини (вільна людина). Історичний поступ є прогресом у свідомості свободи. У своєму творі “Філософія історії” Гегель виділяє такі головні етапи світової історії:

- доісторичний час – загальна залежність всіх членів суспільства, внаслідок чого всі невільні (несвобідні);

- азіатський схі д – деспотизм, або неістинна монархія, внаслідок чого – один вільний;

- античний світ – демократія і аристократія, внаслідок яких – деякі вільні;

- християнський німецький світ – істинна монархія, внаслідок якої – всі вільні.

Примітка: Абсолютизація Гегелем ролі німецької історії, філософії, культури була використана нацистською теорією і практикою для виправдання завойовницької, злочинної політики фашизму.

По Гегелю в історичному процесі беруть участь лише “історичні народи”, які є інструментом світового Духа, а решта – “неісторичні народи”, до яких він зараховував і слов’янські народи – виступають лише матеріалом для діяльності Духа. Німецький народ, звичайно, був віднесений до “історичних”. Російські шовіністи, починаючи з В.Бєлінського, до числа “історичних народів” відносили і російський народ (чого у Гегеля не було), а інші народи, зокрема, український, - до другорядних. Так на грунті історичних амбіцій і національної зверхності “змикаються” фашизм і російський великодержавний шовінізм.

Л.Фейєрбах(1804-1872 рр.) – останній з представників німецької класичної філософії, який здійснив поворот до матеріалізму. Основні положення філософії Фейєрбаха викладені у працях: “До критики філософії Гегеля”, “Сутність християнства” і “Основні положення філософії майбутнього”.

Цікава еволюція філософських поглядів Фейєрбаха, який починав з вивчення теології, потім став учнем Гегеля, викладав гегелівську філософію в університеті і, нарешті, прийшов до матеріалістичних поглядів на природу людини.

Критикуючи Гегеля, Фейєрбах довів, що його абсолютна ідея – це не що інше, як людський розум, відірваний від людини і перетворений у щось надприродне. Він вважав, що мислення не може існувати поза людиною і незалежно від неї, тому що воно нерозривно зв’язане з діяльністю людського мозку, з анатомо-фізіологічними процесами. Тому мислення не первинне, як у Гегеля, а вторинне, похідне від матерії. Нова філософія, яку пропонував створити Фейєрбах, повинна бути філософією людини, це антропологічна філософія, в ній Бог і теологія повністю розчиняються у вченні про людину. На його думку, філософія і релігія – протилежні за своєю суттю. В основі релігії лежить віра, в основі філософії – знання, прагнення розкрити суть речей. Тому своє завдання Фейєрбах вбачає в критиці релігії, пропонує теоретичне обгрунтування причин виникнення релігії. Зокрема, він вважає, що незадоволення людини суперечностями, злом і несправедливістю, які існують у реальному світі, приводить до того, що в неї виникає думка про існування ідеального світу, де людська доброчесність завжди винагороджується і приносить щастя.

Крім того, стверджував Фейєрбах, людина ні в чому не відчуває з такою силою свою обмеженість, як в усвідоленні неминучості смерті, кінечності людського життя. Їй дуже важко змиритися з цією неминучістю, тому виникає думка про безсмертя, що знаходить своє втілення у визнанні потойбічного світу. Він стверджує, що релігія виникає тому, що людина починає приписувати свої кращі риси Бога. Бог є те, чим людина хоче бути. Релігія є неістинною формою самосвідомості людини. Антропологія ліквідує поняття Бога і на його місце ставить людину. Якщо релігія – це любов до Бога, то нова філософія пропонує любов до людини. Любов, як унікальне почуття зв’язку між людьми, утворює сутність антропології і перетворює її у нову релігію.

Слід звернути увагу на те, як Фейєрбах розуміє сутність людини. Людина розглядається ним як природна істота, як вищий щабель природного саморозвитку; саме через людину природа відчуває, сприймає, пізнає саму себе. Виходячи з такого розуміння людини, Фейєрбах відкидає її ідеалістичне трактування, коли людина розглядається перш за все як духовна істота. Згідно Фейєрбаху духовне начало у людині не може бути відділене від тілесного, дух і тіло – це дві сторони тієї реальності, яка називається організмом. Якщо для Гегеля окремий індивід є історично-духовним утворенням, то Фейєрбах підкреслює біологічну природу людини. Почуття і свідомість людини є теж природними явищами. Тому він говорить що людину як щось незмінне, абсолютне, а не про конкретно історичну людину. У сфері досліджень Фейєрбаха не потрапляє ні дійсний світ людини, ні її реальні стосунки з іншими людьми, ні духовна, ні виробнича діяльність. Людина у Фейєрбаха виступає як позаісторична і позасуспільна істота. В цьому – суттєвий недолік філософії Фейєрбаха.

 




Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 18 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

Історизм як принцип засвоєння філософського знання. | Основні філософські ідеї і концепції в античній філософії | Філософія середньовіччя та епохи Відродження. |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.009 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав