Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Альтернативи діалектики

Коли мова йде про альтернативу діалектики, маємо на увазі про­тилежний діалектиці метод пізнання, теорію розвитку, спосіб духов­ного освоєння світу, тобто протилежні діалектиці світоглядні та ме­тодологічні настанови. Такою альтернативою діалектики є мета­фізичний метод мислення. В цьому плані метафізика розглядається як антидіалектика. В значенні «антидіалектика» термін «метафізи­ка» запровадив у філософію в XIX столітті Гегель.

Альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання знаходить свій вияв (схема 7.9):

а) у розумінні зв'язків предметів та явищ. Діалектика визнає взає­
мозв'язок і взаємообумовленість явищ, а метафізиці властиві роз'єд­
нання, розмежування окремих елементів, властивостей предмета і
предметів один від одного та їх осмислення як ізольованих. Внаслі­
док цього в метафізиці відображаються лише безпосередні, зовніш-
ньоочевидні взаємозв'язки, тоді як глибинні, внутрішні зв'язки за­
лишаються поза увагою;

б) у розумінні спрямованості розвитку. Діалектика вбачає дже­
рело руху і розвитку у внутрішній суперечності речей і явищ, в

Схема 7-9- Протилежність діалектики і метафізики ~.

єдності та протидії протилежностей. Метафізика заперечує внут­рішнє джерело розвитку — саморозвиток. Причину розвитку при­роди і суспільства вона вбачає у якомусь зовнішньому поштовху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами;

в) у розумінні характеру розвитку, «механізму» переходу від ста­рої до нової якості: 3 точки зору діалектики таким «механізмом» є

єдність поступового, кількісного і стрибкоподібного, якісного роз­витку. Метафізика розглядає розвиток або як «стрибок» якості, або тільки як просте, кількісне зростання одного і того ж, тільки як зменшення або збільшення, як повторення одних і тих же станів;

г) у розумінні спрямованості розвитку. Розвиток сутнього відбувається по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Діалек­тика, як відомо, виходить з того, що розвиток відбувається за ана­логією за спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повер­нення назад, відтворення того, що було, але на вищій основі. Ме­тафізика і тут займає односторонню позицію, абсолютизуючи або всезагальне піднесення, або всезагальний занепад, регрес, або кру­говий, застійний характер усякого розвитку, таким чином фактич­но заперечуючи його.

ґ) у розумінні методу пізнання. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторо­ни, всі зв'язки і опосередкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі, зміні. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість.

Отже, метафізика — це таке розуміння світу і такий спосіб мислення, при якому ігноруються або спрощено розгляда­ються взаємозв'язки і взаємодії явищ та предметів, а процес розвитку тлумачиться як кількісне збільшення об'єктів без їх якісної зміни.

Хочеться ще раз підкреслити, що метафізика як метод пізнання є відображенням певних особливостей процесу пізнання: його по­чатку, емпіризму, поверховості, абсолютизації відносної істинності таких знань, їх неповноти, тобто відображенням таких характери­стик буття та його пізнання, які охоплюються діалектикою або ста­новлять її деякі елементи. Метафізика — це історично неминуча філософська теорія розвитку, метод пізнання, що посідають певне місце в розвитку філософії.

Один з негативних виявів метафізичного способу мислення, якому властива підміна аналізу живої дійсності закостенілими, не­змінними формулами є догматизм. Це спосіб засвоєння і застосу­вання знань, в якому те чи інше вчення або положення сприймають­ся як закінчена вічна істина, як догма, використовуються без ураху­вання конкретних умов життя. Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, які не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона згідно з дог­матизмом, правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку. Відомо, яку негативну роль відіграв догматизм на зламі XIX і XX століть, коли фізика зіткнулась з принципово новою при-родничонауковою картиною світу, але намагалась чіплятись за кла-

сичну механіку, з позиції якої нову картину світу зрозуміти було неможливо. Великої шкоди догматичні стереотипи завдають сьо­годні при спробах пояснення складних процесів соціально-полі­тичного життя нашої країни з позицій учорашнього дня.

Противагою догматизму є релятивізм (від лат. геіаіііпгз — від­носний). Релятивізм виходить з однобічного підкреслювання постійності, змінності дійсності і заперечення відповідної стійкості речей і явищ. Якщо догматизм ґрунтується на перебільшенні зна­чення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності, то ре­лятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкида-ючи момент її абсолютності. І, звичайно, тут релятивізм виступає як різновид метафізичного тлумачення істини. Отже, релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьо­му виступає як її альтернатива.

Альтернативою діалектики є також софістика, оскільки вона виступає одним з негативних виявів метафізичного способу мис­лення. Софістика (від грец. зорЬізтаі — міркування, засноване на навмисному порушенні законів логіки) проявляється у формі аргу­ментації, яка базується на суб'єктивістському тлумаченні фактів, подій заради збереження і утвердження існуючих теоретичних по­ложень чи виправданнях існуючого порядку речей. У своїх побудо­вах софістика використовує різні логічні помилки, підміну понять, невірні форми висновків, а також мовні виверти і хитрування, ба­гатозначність понять. Поширеним видом софістики є маніпулю­вання фактами, за допомогою яких можна довести що завгодно. У наш час софістика широко використовується для того, щоб довес­ти, що в історії радянського суспільства взагалі немає жодної світлої плями, а є лише помилки. Метафізичність такого підходу очевидна, тому що подібний підхід однобічний, а значить, антидіалектичний.

Критикуючи софістику, слід мати на увазі, що в історії розвитку науки вона виконує і позитивну роль, сприяючи виробленню нау­кової критики застарілих положень свідомості, бо виникає як відпо­відна реакція на загрозу системи знань, що склалась.

У процесі пізнання метафізика часто-густо проявляється у формі еклектики. Еклектика (від грец. екіеШікоз — той, що вибирає) — це механічне поєднання в одному вченні різнорідних, органічно несу­місних елементів, які безпринципно запозичують з протилежних кон­цепцій; використовування й підтасовування з певною тенденційною метою вирваних з контексту фактів, формулювань, цитат тощо. Еклек­тика — це, образно кажучи, «мішанина», тому вона не є ані теорією роз­витку, ані теорією пізнання, ані методом, ані світоглядом. Небезпека ек­лектики полягає в тому, що вона нерідко маскується під діалектику.

Ми дали коротку характеристику традиційним (класичним) альтернативам діалектики. Але в XX столітті виникає цілий спектр некласичних концепцій діалектики. До них належать:

а) «трагічна діалектика». її автор французький філософ Рай-
монАрон (1905 — 1983), аналізуючи діалектику сучасної епохи в
книзі з характерною назвою «Розчарування в прогресі», доходить
висновку, що сучасне суспільство не здатне використовувати про­
грес в інтересах людства;

б) «діалектична теологія», або «теологія кризи». Авторами її
були швейцарський протестантський теолог і філософ Карп Борт
(1886 — 1968) і німецько-американський християнський теолог
Пауль Тілліх (1886 — 1965). їх креаціоністська доктрина виходить з
визнання того, що в основі розвитку світу знаходиться божественна
субстанція, яка створила цей світ з якогось доіснуючого будівельного
матеріалу — матерії. Тому світ «не співвічний з Богом»: він має поча­
ток і кінець. Але це не означає, що створений світ не має абсолютно
нічого спільного з Богом. Між ними існує певна схожість, яка дозво­
ляє зрозуміти шляхи розвитку кінцевих, створених речей;

в) «негативна діалектика». Відомими представниками цієї інтер­
претації діалектики були ТеодорАдорно (1903 — 1969) і Жан-Поль
Сартр (1905-1980). Т. Адорно — німецький філософ, соціолог, пред­
ставник так званої франкфуртської школи. Автор низки праць з філо­
софії, в тому числі такої, як «Негативна діалектика» (1 966). Ж.-П. Сартр
—французький філософ>і'письменник, представник тзкзваною тгеї-
Стичного екзистенціалізму. Йому належить ряд праць з проблем
філософії, в тому числі праця «Критика діалектичного розуму» (1960).
В його розумінні діалектика можлива удвох формах — «критичній» і
«догматичній». Першою є «негативна діалектика». Це однобічна, суб'єк­
тивна концепція, яка виходить з абсолютизації заперечення, всеза-
гальної руйнації всього сутнього, тотального критицизму, відкидання
будь-якої позитивності, самозаперечення і тому не виходить за межі
метафізики. «Негативна діалектика» — це, по суті, антидіалектика.

Особливе місце серед альтернатив діалектики посідає синергетика.

Поняття «синергетика» ввів у науковий обіг наприкінці 60-х років німецький філософ Тане Хакен. Для становлення синергети­ки як області знань важливе значення мали проведені експеримен­ти вченими Борисом Білоусовим і Андрієм Жаботинським. Спира­ючись на них, бельгійська школа, очолювана Іллею Пригожиним, створила першу нелінійну Модель синергетики хімічних процесів, засновану на ідеях нерівновагомої термодинаміки.

Синергетика (від грец. вупещеіп — працювати разом) — це на­прямок міжгалузевих досліджень, об'єкт яких — процеси са-

моорганізації у відкритих системах фізичної, хімічної, біоло­гічної, екологічної й іншої природи. У таких системах, що є да­лекими від термодинамічної рівноваги, за рахунок потоку енергії і речовини з зовнішнього середовища, створюється і підтримується не-рівновагомість. Завдяки цьому взаємодіють елементи і підсистеми, що веде до їх узгодженого, кооперативного поводження і до створення нових стійких структур і самоорганізації. Висунута концепція самоор­ганізації є природничонауковим уточненням принципу саморуху і саморозвитку матерії. На противагу класичній механіці, що розгля­дає матерію як застиглу, мляву масу (приводиться в рух зовнішньою силою), у синергетиці виявляється, що за певних умов і системи не­органічної природи здатні до самоорганізації. На відміну від рівно-вагомої термодинаміки, що визнає еволюцію лише у бік збільшення ентропії системи (тобто хаосу, дезорганізації), синергетика вперше розкрила механізм виникнення порядку через флуктуації, тобто відхилення системи від деякого середнього стану. Флуктуації підси­люються за рахунок нерівновагомості, розхитують попередню структуру і приводять до нової: з безладдя виникає порядок.

Процеси, що самоорганізуються, характеризуються діалектич­но суперечливими тенденціями: нестійкість і стійкість, дезорганіза­ція й організація, безладдя і порядок. В міру виявлення загальних принципів самоорганізації стає можливим створити адекватніші моделі синергетики, що мають нелінійний характер, оскільки вра­ховують і якісні зміни. Синергетика уточнює уявлення про динаміч­ний характер реальних структур і систем та пов'язаних з ними про­цесів розвитку, розкриває зростання упорядкованості й ієрархічної складності систем, що самоорганізуються на кожному етапі ево­люції матерії, її результати мають велике значення для встановлен­ня зв'язків між живою і неживою матерією, а також для розкриття процесів виникнення життя на Землі.

Синергетика усе впевненіше прокладає шлях у методологію гу манітарних наук, зокрема у філософію. Все більше у філософію вхо­дять і поширюються поняття нерівновагомості, нестабільності, біфуркації, фазових переходів, нелінійності, маленьких впливів, аттракторів і деяких інших. Синергетика намагається виступити як новий світогляд, світосприйняття, що докорінно змінює розуміння необхідного (закономірного, визначеного) і випадкового в самих основах побудови світу. По-новому з'ясовуються причини і форми розвитку безжиттєвої матерії й історичних процесів в економічній, політико-соціальній, військовій та інших сферах життєдіяльності суспільства і людини. Формується нове розуміння випадку як само­стійного фактора біологічної і соціальної еволюції, визнання ролі

випадку в самоорганізованих процесах. Один із засновників синер­гетичного світосприйняття Ілля Пригожин пише: «Детермінізм, що сприймався як неминучий наслідок раціональної моделі динаміки, зводиться нині до властивості, що виявляється лише в окремих ви­падках». Отже, йдеться, щонайменше, про зміну парадигми суспіль­них наук, про відмову від попереднього розуміння і визнання детер­мінізму і, можливо, про відкриття нових видів детермінізму, а у філо­софії ще й про переосмислення матеріалістичної діалектики.

Можливо, нова парадигма в методології суспільних наук, крім усього іншого, вбиратиме або поглинатиме діалектику як окремий метод синергетики (і лише у визначених сферах) чи взагалі замі­нить її принципово новими підходами до дійсності. Річ у тім, що синергетика по-іншому, не так, як діалектика, особливо в її матері­алістичній модифікації, вирішує проблему онтології і гносеології. Якщо для прихильників матеріалістичної модифікації і діалекти­ка, і теорія пізнання, і логіка є тим самим, а універсум живе також за діалектичними законами, то для синергетичного світосприй­няття ці постулати не є доказовими, та й діалектичної єдності он­тології і гносеології поки що не видно. Схематичне уявлення про відмінності розвитку діалектики і синергетики можна простежити за такою схемою (схема 7.10).

Звичайно, ці порівняння умовні і окремі позиції можна було б поповнити. Дискусійним є і рознесення тих чи інших положень діа­лектики і синергетики за характеристиками динамічних процесів розвитку. Та й самі характеристики суперечливі. Проте завдяки на­очності і структурованості таке порівняння має певну пізнавальну цінність, дає можливість побачити істотну відмінність між діалек­тикою і синергетикою. Синергетика розвіює безліч попередніх міфів, стереотипів.

По-перше, цілком очевидним є те, що складноорганізованим соціоприродним системам не можна нав'язувати шляхи їхнього роз­витку. Треба знати, як сприяти розкриттю їхніх власних тенденцій розвитку, як виводити системи на ці шляхи. Важливо також збагну­ти закони співжиття природи і людства, їхньої коеволюції. По-друге, синергетика свідчить про те, що будь-яка складноорганізована сис­тема має, як правило, не одиничний (окремий), а безліч власних, відповідних її природі шляхів розвитку. Відсутність твердої визначе­ності, наявність альтернатив звужують основу для позиції песимізму есхатологічного змісту. З'являється надія на можливість вибору шляхів подальшого розвитку, зокрема таких, що влаштували б люди­ну і водночас не були б руйнівними для природи. Хоча шляхів роз­витку може бути дуже багато, але їхня кількість обмежена. Можливо,

Схема 7-Ю. Співвідношення діалектики і синергетики

далеко не всі напрямки, що реалізуються в системі, є бажаними для суб'єкта конструкторських, реформаторських, творчих та інших схожих типів діяльності. Знання обмежень, того, чого в принципі неможливо здійснити в системі, знання свого роду еволюційних правил заборони надзвичайно важливі для людини. По-третє, синер­гетика демонструє, що хаос може виступати механізмом самоорга­нізації і самопобудови структур, позбавлення надлишкового, меха­нізмом виходу на відносно прості структури — аттрактори еволюції. Отже, проблема розвитку є однією з центральних у філософії, осмислення якої дозволяє людині краще зрозуміти навколишній світ,

своє місце у світі. За всю історію існування людства кращі уми виро­били чимало концепцій процесу розвитку. Найбільш розробленою з них є діалектика. Це зумовлено тим, що у вченні найглибше і найоб-ґрунтованіше розкривається зміст загальних зв'язків, загальні законо­мірності змін, що відбуваються у світі, джерела, механізм і спрямованість процесів розвитку, інші універсальні зв'язки буття. Усе це становить ос­нову формування світогляду і діалектичного методу мислення.

В умовах кризи, що охопила країни минулої постсоціалістичної системи, в нашій літературі виникла тенденція зневажливого став­лення до діалектики, спроба перенести власне на неї причини кри­зи, оскільки, мовляв, вона була головною методологією тоталітар­ного режиму.

Що можна сказати з цього приводу?

Очевидно, річ не в самій діалектиці, а в тому, як вона викорис­товувалася, в її схематизації, монополізації, тобто в тій заідео­логізованій формі, якої вона набула (що, до речі, аж ніяк не запере­чує досягнень вітчизняної філософії). Мабуть, правильніше було б ставити питання про творчий розвиток самої матеріалістичної діалектики, про необхідність нового погляду на діалектику, нового «тлумачення з урахуванням науки та практики при переосмисленні її принципів, законів і категорій.