Читайте также:
|
Провідна ідея теми: обгрунтувати положення, що діалектика – метод у філософії з допомогою якого явища і процеси розглядаються у їх взаємозв’язку і розвитку. Як метод пізнання і діяльності діалектика у своєму розвитку пройшла ряд історичних форм, наповнюючись конкретним змістом у вигляді принципів, законів і категорій.
Мета вивчення: через вивчення основних принципів діалектики розкрити основний зміст законів і категорій.
План
1. Діалектика та метафізика як методи наукового пізнання. Основні принципи діалектики.
2. Закони діалектики, їх світоглядне, методологічне та практичне значення.
3. Категорії діалектики, їх світоглядне, методологічне та практичне значення.
ЛІТЕРАТУРА
Законы и принципы диалектики. – К., 1989. С. 122-201.
Філософія. Курс лекцій. – К., 1994. – Лекція 20.
Філософія. Підручник. – К., 1995. – С. 205-246.
Філософія. Навчальний посібник для студентів медичних вузів. – К., 1998. С. 193-258.
Філософське осмислення взаємозв’язку людини і світу потребує поряд з відповідями на питання – що таке світ і що таке людина? – розв’язання проблеми про змінність і стійкість природного та соціального буття і самої людини. Ця проблема є світоглядною, оскільки виступає одним з фундаментальних принципів, котрі визначають відношення людини до дійсності. У ході розвитку філософської думки склалися два основні підходи до розуміння світу: діалектичний та метафізичний. При метафізичному поясненні світу розвиток не заперечується, але він розглядається як кількісні зміни предметів та явищ, або як повторення раз і назавжди укоріненних у бутті і незмінних у якісному плані форм. Однією з ознак метафізичного способу мислення є те, що він недостатньо враховує взаємодію і взаємозв’язок явищ. Йому властиві роз’єднання, розмежування предметів і явищ одне від одного. Внаслідок цього метафізичний спосіб мислення відображає лише зовнішні, безпосередньо-очевидні зв’язки, тоді як глибинні, внутрішні – залишаються поза увагою. Отже метафізика – це таке розуміння світу і такий спосіб мислення, при якому спрощено розглядаються взаємозв’язки і взаємодії явищ і предметів, а процес розвитку тлумачиться як кількісне збільшення або зменшення об’єктів, без їх якісної зміни.
Діалектична концепція і діалектичний спосіб мислення світу протилежні метафізичному. Діалектика є таким способом розуміння світу, при якому дійсність осмислюється як така, що знаходиться у постійній зміні, взаємозв’язках і взаємозумовленості. Мислити діалектично означає: розглядати явища і процеси у їх цілісності і у взаємозв’язках з іншими явищами, в єдності протилежних сторін, у постійному розвитку. Не потрібно розглядати діалектику як “єдино правильний” спосіб мислення на противагу метафізиці. Вони обидва необхідні, виконують різні, але взаємодоповнюючі функції. Діалектика є теорією не будь-яких змін, не всякого руху, а лише однієї форми змін – розвитку. Рух – це спосіб існування матерії, в найзагальнішому плані будь-яка зміна. Розвиток – це така спрямована і закономірна зміна матеріальних і духовних об’єктів, внаслідок якої виникає новий стан об’єкту. Розвиток є лише там, де відбуваються якісні зміни, тоді як рух відбувається і без них під дією зовнішніх фвкторів. Розвиток має свою внутрішню спрямованість, тоді як рух здійснюється переважно у просторово-структурних формах. Отже, діалектика є вчення про всебічні зв’язки і розвиток.
Діалектика має свою історію розвитку. Першою історичною формою діалектики була стихійна діалектика античної філософії. Це діалектика на її перших етапах розвитку. Найбільш чітко її висловив Геракліт. Другою історичною формою діалектики була ідеалістична діалектика німецької класичної філософії. Найбільш систематично вона була викладена у творах Гегеля. Третьою формою діалектики є матеріалістична діалектика.
Діалектика є теоретичною системою і в якості такої включає в себе принципи, закони і категорії.
Принципи – це загальні та універсальні, основопложні ідеї, настанови, критерії, які визначають смисл і роль всіх інших елементів у системі. Принципи діалектики надають її змісту характеру єдиного цілого, перетворюючи закони і категорії у струнку систему
Принцип зв’язку Коли ми аналізуємо будь-яке явище, то легко переконуємося, що воно залежить від інших в якому-небудь відношенні. Залежність явища від інших в якомусь відношенні виражає поняття “зв’язок” Це можуть бути зв’язки у просторово-часовому відношенні, причинно-наслідкові відношення, генетичні, суттєві і несуттєві, внутрішні і зовнішні та ін. Зв’язки є об’єктивними і всезагальними проявами матеріальної єдності світу.
Принцип розвитку. Розвиток – це особливий тип руху, якому властиві слідуючі риси: 1) певна спрямованість, рух від нижчого до вищого; 2) ускладнення, перехід від простого до складного; 3) оновлення, виникнення нової якості; 4) спадкоємність; 5) незворотність. Діалектична концепція розглядає розвиток як єдність кількісних і якісних змін, як рух від старого якісного стану до нового, більш високого. Ця концепція наголошує на внутрішньому джерелі розвитку – суперечливості явищ, тому розвиток виступає як саморозвиток.
Діалектика – це спосіб мислення та метод пізнання, а також система законів і категорій розвитку навколишнього світу та людського пізнання і діяльності.
Закон – це поняття, яке відображає необхідне, істотне, стійке і повторюване відношення між матеріальними і духовними феноменами. Виділяють три основні закони діалектики: закон єдності і боротьби протилежностей, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін і закон заперечення заперечення.
Закон єдності і боротьби протилежностей дозволяє зрозуміти та виявитивнутрішнє джерело розвитку, причину заміни одного якісного стану іншим, складає суть, ядро діалектики. Згідно цього закону кожному предмету та явищу властиві внутрішні протилежності, що знаходяться у єдності та взаємодії, боротьбі між собою. Джерелом саморуху і саморозвитку є взаємоперехід внутрішніх протилежностей.
Кожній матеріальній системі властиві свої внутрішні протилежності, механізм їх взаємодії та розв’язання. Однак це не означає, що всі явища матеріального світу постійно змінюються. Їм властива і певна стійкість. Так, при всіх змінах людського організму людина залишається завжди тотожна самій собі. При всіх змінах в Сонячній системі, вона також залишається тотожна самій собі. Тотожність – це такий вид відношення речі до самої себе та до інших речей, який характеризується співпадінням, “рівновагою” сторін, сил, властивостей та тенденцій цього відношення. Тотожність вказує на незмінність предмету на протязі певного часу, на його відносну стабільність. Тотожність не абсолютна, вона містить в самій собі відмінність. Всі речі і явища одночасно і тотожні і відмінні. Відмінність – це такий вид відношення речі до самої себе та до інших речей, який характеризується неспівпадінням сторін та тенденцій цього відношення. Тотожність і відмінність знаходяться в суперечливій єдності. Суперечність на певному етапі розвитку виступає як протежність, коли тотожність і відмінність переходять одна в одну. Єдність і боротьба протилежностей набувають закономірного характеру. Знаходячись у єдності, протилежності взаємопов’язані, взаємопереходять. Ця боротьба, взаємоперехід є джерелом, причиною руху, змін, розвитку явищ дійсності.
Протиріччя розділяють на: внутрішні – зовнішні, основні – неосновні, антагоністичні – неантагоністичні.
Протиріччя, що виявляють взаємовідносини між протилежностями усередині предметів та явищ, називаються внутрішніми. Протиріччя, що існують між предметами і явищами називають зовнішніми. Відмінність між ними відносна. Одне і те ж протиріччя в одній системі може виступати як внутрішнє, а в іншій – як зовнішнє. Так, внутрівидова боротьба за існування є внутрішнім протиріччям для виду, але зовнішнім по відношенню до індивідів, що його утворюють, а боротьба між видами роду є внутрішньою для даного роду, але зовнішньою по відношенню до видів, що його складають.
Протиріччя, що виявляють сутність речі, визначають його стан та закономірності, називаються основними закономірностями даного явища. Ті закономірності, що не виражають сутності речі, називаються неосновними. Основні протиріччя завжди є внутрішніми протиріччями явища, неосновні можуть бути як внутрішніми так і зовнішніми. Так, наприклад, до основних біотичних протиріч функціонування можна віднести протиріччя між асиміляцією та дисиміляцією, самозбереженням та самооновленням, життям та смертю, організмом та середовищем. Неосновні – це протиріччя між системами предметів.
Різниця між антагоністичними і неантагоністичними протиріччями стосується сили та гостроти зіткнення протилежних сторін, характеру розв’язання протиріч, а також шляхів та форм виникненню при цьому нової якості. Антагоністичні протиріччя більш глибші та гостріші, ніж неантагоністичні. Тому діалектичний стрибок від старої якості до нової частіше всього відбувається у вигляді одноактного різкого переходу. Що стосується неантагоністичних протиріч, то стрибок до нової якості відбувається багатоступенево (шляхом накопичення елементів нової якості). Тому антагоністичні і неантагоністичні протиріччя властиві всім формам руху матерії, а не лише соціальній. Так, наприклад, протиріччя між паразитом та його господарем, хижаком та його жертвою, між мікроорганізмами (бактеріями, нижчими грибами – «антагоністами», як називаються вони в біології). Суттєво відрізняються один від одного і різні протиріччя між організмом та умовами навколишнього середовища, що змінюються. Наприклад, різким та незначним похолоданням (потеплінням) клімату, багаторазовою та незначною зміною дози радіації чи концентрації хімічних мутагенів. Відповідно цьому змінюється характер і шляхи розв’язання цих протиріч: в одних випадках люди, тварини, рослини виживають завдяки відповідним фізіологічним реакціям, що підтримують гомеостаз їх організмів. В інших випадках можуть виникнути спадкові адаптації. В третіх – більш чи менш шкідливі для організму мутації. А в четвертих – призводить до смерті. Отже і в живій природі мають місце і антагоністичні і неантагоністичні протилежності.
Для сучасної наукової медицини певне значення має розгляд проблеми хвороби як єдності та боротьби протилежностей: пошкодження фізіологічних механізмів під впливом надмірних подразників та активізації захисно-компенсаторних механізмів. Ще І.П.Павлов підкреслював, що в кожній хворобі необхідно розрізняти власне патологічні, руйнівні процеси, пошкодження фізіологічних механізмів та протидію організму цьому пошкодженню, так звану «фізіологічну міру» проти хвороби, під якою він розумів комплекс реакцій організму, спрямованих на звільнення від пошкодження. М.Амосов стверджує, що хвороба не обмежується лише розвитком. У такому випадку всі хвороби були б смертельними. Отже, хворобі властиві дві протилежні тенденції –руйнування зв’язане з надмірним подразником, та відновлення під дією захисних сил організму.
Таким чином, закон єдності і боротьби протилежностей має світоглядне, методологічне та практичне значення.
Закон взаємопереходу кількісних та якісних змін. Цей закон розкриває внутрішній механізм розвитку, формоутворення нового. Він відповідає на питання: як здійснюється розвиток? Основний зміст цього закону можна сформулювати так: накопичення кількісних змін у стані будь-якого об’єкту закономірно приводить до його стрибкоподібної якісної зміни, а нова якість, що виникла, чинить, у свою чергу, зворотний вплив на хід відповідних кількісних змін.
Зміст та суть цього закону необхідно розкрити через аналіз його основних категорій: «якість», «кількість», «міра», «стрибок», «поступовість».
Поняття якості відображає такі характеристики, як відносна сталість речі, її структурність, цілісність, внутрішня визначеність. Все, що надає речі визначеності, вказує на її схожість з іншими речами та відмінність від них, називається властивостями. Якість, як внутрішня визначеність речі, проявляється через властивості. Однак якість не зводиться до суми властивостей. Вся сума властивостей речі повинна бути зведена до суттєвої властивості. Якісна визначеність біологічного виду, наприклад, розкривається не безпосередньо, а лише через вивчення його властивостей, головною з яких є обмін речовин з навколишнім середовищем. Щодо якісної специфіки явищ живої природи то вона відображена у поняттях генотип та генофонд, вид та популяція, прогрес та регрес, біосфера та біоценоз. Разом з тим для живого організму характерні такі властивості, як подразливість, мінливість, відтворення собі подібного, здатність синтезувати білки. Властивості не носять абсолютного характеру. Вони проявляються у залежності від конкретних умов. Втрата тієї чи іншої властивості не приводить до зміни якості речі, але втрата суттєвої властивості – приводить до втрати якості.
Усім явищам об’єктивної дійсності властива не тільки якісна, а й кількісна характеристика. Поняття кількість відображає інтенсивність прояву будь-якої якості, а також визначається як сукупність властивостей, що вказують на розміри речі, її величину. Кількість невіддільна від якості, а якість має кількісний вираз. Міра – це єдність якісної та кількісної визначеності. Міра означає деякий інтервал, в межах якого річ зберігає свою якісну визначеність, не дивлячись на постійні кількісні зміни. Коли кількісні зміни порушують міру, виходять за неї, то відбувається зміна якості предмету. Причому ці зміни проходять стрибкоподібно. Виділяють два основних види стрибків: раптові і тривалі. Стрибок може тривати міліардну долю у мікропроцесах та мільярди років – у космічних процесах, сотні років – у виникненні видів тварин.
Поступове накопичення кількісних змін приводить до визрівання протиріч та досягнення меж міри для кожної підсистеми, до здійснення підготовчих стрибків, до розв’язання основного протиріччя, переходом до нової якості.
Медицину, наприклад, визначають як науку про здоров’я та хвороби людини. Так було і в часи Гіппократа, так і буде в найближчому майбутньому. Категорії «здоров’я» та «хвороба» несуть у собі соціально-біологічні характеристики людини. Велике значення для медицини має вірне уявлення про якісні характеристики хвороби, про ті характеристики хворого організму, які відрізняють його від здорового.
Світоглядне значення цього закону полягає у тому, що він є загальним законом пізнання розвитку, дає вірну характеристику його механізмів.
Закон заперечення заперечення показує напрям розвитку, чи існує зв’язок між тим, що змінилося і тим, що знову виникло; що являє собою цей зв’язок, чи є яка-небудь спрямованість в безкінечній змінюваності реального світу, чи вони є виявом хаосу? Відповіді на ці питання складають зміст третього закону діалектики. Закон заперечення заперечення визначає напрямок, форму, а також наступність розвитку природи, суспільства та людського мислення. Основною категорією даного закону є «заперечення», що фіксує перервність у процесі розвитку, «стрибок». У неживій природі заперечення має плавний чи катастрофічний характер (вивітрювання та руйнування гірських порід, землетрусу, вулкани). В основі цього заперечення лежить для сліпих природних сил. Але і у геології в даний час визначається ідея розвитку, що включає заперечення як один із своїх елементів.
Більш складний характер набуває заперечення у розвитку живої природи, людського організму. Так, обмін речовин неможливий без постійного оновлення структур та складу живого. На протязі доби в людському організмі руйнується приблизно 350-450 млрд еритроцитів, поступаючись новоствореним. Форма заперечення в індивідуальному розвитку організмів відрізняється від заперечення у філогенетичному розвитку організмів. У самій суті живого – в обміні речовин, енергії та інформації – заперечення виступає багатопланово: і в біологічних циклах, і в самоуправлінні з допомогою різних психофізіологічних систем, і у складному явищі патологічних процесів. Навіть смерть є однією з форм заперечення життя. Особливі риси має заперечення у суспільному розвитку. Тут великого значення набуває суб’єктивний характер, свідомість та воля людей.
Щоб розкрити суть закону заперечення заперечення необхідно розглянути зміст категорії заперечення. Відповідно двом концепціям розвитку метафізичній та діалектичній ми говоримо про діалектичне та метафізичне заперечення. Діалектичне заперечення – це такий перехід від старої якості до нової, за якою певні сторони, елементи змісту і функції старої якості входять у перетвореному вигляді у зміст нової якості. Діалектичне заперечення – це не повне знищення речі, а її перетворення у нову із збереженням і перетворенням деяких рис старої якості. Діалектичне заперечення показує, що між старою і новою якістю існує взаємозв’язок. Діалектичне заперечення включає у себе слідуючі моменти: 1) відкидання, руйнація найбільш консервативних елементів у старій якості, які перешкоджають формуванню нового; 2) стара якість повністю не знищується, з її природи зберігається все цінне, суттєве, те, що здатне забезпечити подальший розвиток нової якості; 3) з розвитком нового всі елементи старої якості включаються у нову. Так, у живій природі дія цієї закономірності виявляється у повторюваності спадкової (генетичної) інформації. Специфічна структура ДНК, строго визначене чергування чотирьох її нуклеотидів, що передаються з покоління у покоління, забезпечують точну передачу спадкових ознак попередніми поколіннями. Саме в цій передачі генетичної інформації проявляється та здійснюється наступність та історична повторюваність між віджившими та виникаючими формами живого. Але в цьому процесі необхідно виділяти позитивну та негативну повторюваність.
Метафізичне заперечення акцентує основну увагу на моменті зникнення старого і практично ігнорує процеси збереження і творення нового. Внаслідок цього метафізичне заперечення виходить з того, що заперечення означає відкинути, знищити.
У кожному циклі розвитку виділяють три етапи: 1) вихідний пункт з властивими йому протилежностями, їх єдністю; 2) заперечення у ньому старого, віджилого і утримування позитивного, що є результатом роздвоєння єдиного на протилежності. Це самозаперечення вихідного пункту, його перехід у протилежність, в ході якого знищується стара форма; 3) друге заперечення, або заперечення першого заперечення, як результат попереднього процесу, і як новий перехід в протилежність. В ньому відбувається переробка змісту зі збереженням та розвитком всього життєвого з попереднього, вихідного пункту. Тут відбувається немовби повернення до вихідного пункту чи стану, але на його більш високому етапі розвитку, зі збереженням позитивних рис старої якості.
Так перед нами виступає розгорнута форма діалектичного заперечення, як загальна структура всякого закінченого циклу розвитку. Перше заперечення суттєво відрізняється від другого. Для першого характерним є переважання руйнівної функції, для другої – творчої.
Отже, для діалектичної концепції розвитку характерне визнання потрійної структури розвитку, що породжується дією закону заперечення заперечення. Потрійна структура означає, що кожний цикл розвитку включає три етапи: вихідне положення, заперечення та заперечення заперечення. У пізнанні вона фіксується як: тезис, антитезис, синтез. Тільки при подвійному запереченні виявляється загальний напрямок, результат розвитку.
Категорії діалектики. Категорії – найбільш загальні поняття, які розкривають загальні, суттєві сторони і моменти об’єктивного зв’язку та розвитку, а також пізнання, котрі не фіксуються законами діалектики. Ці категорії доповнюють основні закони та конкретизують їх.
Причина –наслідок. Вони виражають відношення каузальності (від лат. – причина). В цих категоріях відображається найбільш активна сторона детермінації, найбільш яскраво виступає її продуктивний характер, оскільки основоположною ознакою причинно-наслідкового зв’язку є породження одного явища іншим. Причина – це такий зв’язок явищ, у якому діяння одного явища (причини) при наявності певних умов з необхідністю породжує інше явище (наслідок). Причині властиві такі риси: 1) вона завжди у часі передує наслідку; 2) носить активний характер; 3) необхідна, тому що завжди викликає наслідок; 4) об’єктивна і всезагальна, оскільки це зв’язок явищ об’єктивного світу і тому, що не існує безпричинних явищ.
Підкреслюючи всезагальність причинно-наслідкового зв’язку,слід мати на увазі, що він має місце тільки стосовно кінечних явищ і процесів. Щодо світу в цілому поняття причинності не застосовується оскільки він є вічним у часі та містить у самому собі свою передумову і причину. З цього приводу ще Спіноза писав, що природа є причина самої себе (causa sui).
Причинно-наслідковий зв’язок має складний, суперечливий характер. Механістичний детермінізм спрощував складність причинного зв’язку, зводив його до однозначно детермінованої необхідності та до зовнішнього способу діяння одних об’єктів на інші. При цьому не враховувалася реакція об’єкта на це діяння, а виникнення наслідку розглядалося як пасивний акт – результат.Вважалося що у наслідку немає нічого такого, чого не було б у причині (правило рівності причин та наслідків). Такі погляди виключали розвиток, оскільки поява нового неможлива. А якщо нове і появлялося, то воно носило надприродний характер:
П О Н
Поширення класичного детермінізму на біологію та медицину породжувало механістичне тлумачення живого організму, приводило до появи телеологічної концепції. Телеологічна (від грец. teleos – ціль) концепція підміняє поняття причинності поняттям доцільності. Згідно з нею, усе в природі існує для досягнення цілей, наперед заданих божественним началом. Еволюційне вчення Дарвіна спростувало ці уявлення і показало, що доцільність органічного світу є наслідком пристосування організмів до зовнішнього середовища на основі природного добору. Сучасна наукова концепція органічного детермінізму поглиблює ці погляди. Діалектико-матеріалістична концепція розвитку перш за все враховує взаємний характер причинно-наслідкового зв’язку. Причина породжує наслідок своєю активною дією, але і наслідок не є пасивним: він активно діє на причину, змінює її. У такому разі вже наслідок виступає як причина зміни в причині, котра його породила. Так,середовище чинить формуюче діяння на організм, а організм, в свою чергу, змінює середовище. Дія на макроорганізм мікробів та антигенів викликає вироблення у крові та лімфі специфічних білків-антитіл, які склеюють мікроорганізми, сприяють їх руйнуванню і фагоцитозу. Таким чином причина і наслідок виступають як активні сторони причинно-наслідкового відношення.
Причина і наслідок проявляються тільки у взаємодії. Кожен об’єкт містить в собі як причину так і наслідок. Будь-який об’єкт стає причиною тільки у взаємодії з іншим об’єктом, тобто, причина є не об’єкт як такий, а його дія на інший об’єкт. В ланцюгу всезагальної взаємодії одне і те ж саме явище виступає і як причина багатьох наслідків:
Н1
Н2
Н3
Нn
І як наслідок багатьох причин.
П1
|
П2
П3
Пn
У всіх трьох формах взаємовідношень між причиною і наслідком ми маємо справу із взаємодією: явище (причина) змінюється під впливом власного наслідку: причина і наслідок взаємовпливають одне на інше.
|
П
Важливим фактором причинно-наслідкового зв’язку є умови – сукупність явищ, котрі необхідні для виникнення наслідку, але самі його не породжують. Одні і тіж самі причини за різних умов викликають різні наслідки. Наприклад, проникнення патогенного стрептококу в організм за одних умов може викликати рожу, за інших – абсцесс, сепсис і т.д. В той же час один і той самий наслідок, в залежності від конкретних умов, може бути породжений різними причинами. Так, алергія може бути викликана найрізноманітнішими причинами: алергізуючими факторами зовнішнього середовища, вживанням харчового алергену, застосуванням медичних препаратів, нервовим виснаженням і т.д.
Проблема причинності є однією з фундаментальних проблем медицини. Оскільки причинно-наслідкові зв’язки проявляють себе в етіології (від грець. actia – причина, logos – вчення), то їх потрібно враховувати у діагностиці та лікуванні. У медицині виник монокаузалізм та кондиціоналізм. Монокаузалізм (від грець. monos – один, causа – причина) абсолютизував роль зовнішнього етіологічного фактору – хвороботворчого мікробу, попадання якого в організм вважалося єдиною причиною виникнення хвороби. При цьому ігнорувався сам макроорганізм з його реактивними властивостями, не враховувалася роль внутрішніх умов у виникненні хвороби.
На початку ХХ ст. монокаузалізм переживає кризу, а принципу зовнішньої каузальності протиставляються аутогенетичні концепції, в яких, навпаки, абсолютизується внутрішнє в патологічному процесі, тому вони також не давали задовільного пояснення причинності. На початку ХХ ст. виникає кондиціоналізм (від лат. соnditio – умова). Як ідеалістична реакція на монокаузалізм він намагався усунути жорстку однозначність етіологічної схеми монокаузалізму за допомогою визнання абсолютної еквівалентності всіх умов. Вважалося, що в основі патологічного процесу лежить ряд умов, однаково необхідних для виникнення патологічного процесу. Таким чином відкидалися об’єктивні причинні зв’язки, а замість них розглядалася сукупність умов.
Діалектико-матеріалістичний підхід “знімає” протиріччя між розглянутими концепціями. Етіологія хвороби – це не зовнішнє чи внутрішнє, а результат їх взаємодії.
Необхідність – випадковість. Причинно-наслідковий зв’язок може мати необхідний чи випадковий характер. Необхідність – це такий зв’язок явищ, що зумовлений дією їх внутрішніх причин. Необхідність – це те, що обов’язково мусить відбуватися за даних умов. Випадковість – це такий зв’язок явищ, який зумовлений діянням зовнішніх причин. Так, весь рух матерії відбувається з об’єктивною необхідністю за законами, властивими самій матерії, самому матеріальному світу. Закон всесвітнього тяжіння діє з необхідністю. З необхідністю розвивається живий організм. Випадковість може бути, а може й не бути. Вона байдужа до суворо визначеної форми закону, не зв’язана з певним місцем і часом, необов’язкова у даному зв’язку.
Діалектико-матеріалістична філософія визнає об’єктивний характер як необхідності, так і випадковості. Вони є двома протилежними сторонами об’єктивного зв’язку явищ. Необхідність є виразом внутрішнього, суттєвого, загального, повторюваного у явищах. Випадкововість відображає те, що є зовнішнім, несуттєвим, одиничним. Але як протилежності вони нерозривно взаємопов’язані, існують у діалектичній єдності. Немає чисто необхідних і чисто випадкових явищ. Кожне явище є і необхідним і випадковим, дивлячись у якому відношенні його розглядати. Оскільки воно породжується внутрішніми причинами, воно необхідне; оскільки ж воно знаходиться у численних зовнішніх зв’язках, воно випадкове. Чи необхідна, чи випадкова хвороба? Обов’язковість, необхідність хвороби не випливає із самого організму. Для нього необхідним є обмін речовин. З цієї точки зору хвороба є випадковість. Те, що захворів А, а не Б, те, що травму людина дістала вчора, а не сьогодні, посковзнувшись на вулиці, те, що ми в тролейбусі зустріли хворого на грип і заразилися – також випадковість, бо усі ці випадки не випливають з внутрішньої суті нашого організму. Але якщо на організм діє патогенний фактор і організм не здатний вчинити йому активний опір – то хвороба виникає з необхідністю, закономірно розвивається патологічний процес. Отже захворювання і необхідне і випадкове.
Взаємозв’язок необхідності та випадковості розкривається через їх відношення. Необхідність завжди проявляє себе через випадковість, вона виступає у випадковості в тому чи іншому відношенні. Випадковість є формою прояву необхідності, її доповненням. Чим більш складними і численними є зв’язки, тим складніший механізм зв’язку необхідності і випадковості. Особливо складного характеру набуває відношення між ними у суспільних процесах, де на поверхні виступає хаос випадкових явищ, дій окремих людей. Але діяльність людей не довільна, а об’єктивно детермінована історичною необхідністю. Жоден закон, який завжди зв’язаний з необхідністю, не діє у чистому вигляді. Це стосується і законів діалектики. Тому необхідність проявляється через випадковість. Так зміна пір року необхідна, але супроводиться чистими випадковостями, пізніше чи раніше, потепління чи похолодання. Необхідність – це основна лінія змін, яка завжди зв’язана з безкінечним числом відхилень. Необхідність проявляється як певна статистична закономірність, проявляється у множині явищ.
Потрібно відзначити не тільки взаємозв’язок, але і взаємодію необхідності і випадковості. Випадковість не пасивна, а прискорює чи гальмує прояв необхідності. Активність випадковості проявляється по-різному. Значна роль випадковостей у політиці і науці. Так, Беккерель випадково відкрив явище радіоактивності. І.П.Павлов випадково побачив як у собаки при появі людини, що принесла їжу, виділилася слина, і він почав вивчати вищу нервову діяльність на основі фізіологічних процесів. Антоні Левенгук, який займався шліфуванням шкла, випадково спрямував свою лінзу на краплю чистої прозорої води, яка щойно упала з хмар і побачив мікроорганізми. Так був створений мікроскоп.
Однак, у взаємозв’язку необхідності і випадковості ведуча роль належить необхідності.
Можливість – дійсність. Можливість – це такі явища, які ще не здійснилися, але здійснення яких випливає з внутрішніх законів розвитку явищ. Це певні передумови для появи нового. Природа можливого визначається внутрішніми суперечностями явища, їх взаємопроникненням. Дійсність - це реалізована можливість. Для перетворення можливості у дійсність потрібні певні умови і суб’єктивні фактори. Так, кожне захворювання таїть у собі можливість одужання, як кожний здоровий організм таїть у собі можливість захворювання. Проте перетворення їх у дійсність залежить від умов. Об’єктивні фактори пов’язані з фізіологічними захисними механізмами, зі спадковістю, конституцією, імунологією та всією сукупністю оточуючих умов. А суб’єктивні фактори зв’язані з діяльністю лікаря і хворого. Від мистецтва лікаря і поведінки хворого залежить перетворення можливості у дійсність.
Розрізняють реальну і абстрактну можливість. Якщо можливість взагалі означає те, що не настало, але може настати, оскільки не суперечить об’єктивним закономірностям, то реальна можливість на відміну від абстрактної означає таку можливість, для здійснення якої за даної ситуації є всі умови, а у випадку абстрактної можливості таких умов ще немає. Абстрактна можливість відрізняється від неможливості тим, що остання означає щось таке, що суперечить об’єктивним законам дійсності. У процесі розвитку будь-яка можливість спочатку виникає як можливість абстрактна.В міру розвитку явищ вона перетворюється на реальну можливість. При виникненні певних умов можливість перетворюється у дійсність. Не так давно Ціолковський міг тільки мріяти про космічні польоти. Тоді це була абстрактна можливість. З розвитком науки і техніки вона перетворилася на дійсність.
Одиничне і загальне. Одиничне – це окремі предмети, явища, процеси і події, з їх характерними рисами, властивостями, ознаками. У світі немає абсолютно тотожних предметів та явищ. Всі вони мають свої неповторні індивідуальні риси. Маючи неповторну індивідуальність кожен предмет містить в собі безліч таких властивостей, які є і у інших предметів. Дане захворювання окремого нозологічного типу, що викликане певними етіологічними факторами і пов’язане з патологічними відхиленнями в діяльності органів та систем. Отже воно має багато спільного із захворюваннями інших людей. Ця об’єктивна спільність знаходить свій вираз у категорії загальне. Загальне – це об’єктивно властива предметам та явищам спільність властивостей і сторін.
Одиничне та загальне є двома сторонами, двома моментами предметів та явищ матеріального світу і, як такі, нерозривно пов’язані між собою. Цей взаємозв’язок носить складний характер. Одиничне та загальне – це, перш за все, протилежні сторони дійсності. Одиничне може виникати випадково, може виникнути, а може і не виникнути. Дана людина могла не зустрітися з другою людиною, хворою на грип і, таким чином, могла і не захворіти. А загальне виникає по необхідності, закономірності. Воно завжди виявляється в даних умовах саме так, а не інакше. Якщо вірус грипу попадає на слизову оболонку, він викликає захворювання грипом. Тому одиничне і загальне взаємно виключають, заперечують одне одного.
В той же час вони взаємопов’язані. Одиничне завжди є проявом загального. Немає людини взагалі, а є окремі люди, яким властиві як риси одиничності, так і риси, що властиві всім людям. Немає хвороби взагалі, а є конкретні, одиничні форми захворювання, які обумовлені як одиничними особливостями перебігу захворювання у даного індивіда, так і загальними закономірностями даної нозологічної форми. В основі єдності одиничного і загального лежить принцип розвитку матеріального світу. Одиничне у своєму виникненні і розвитку є результатом дії певних загальних закономірностей. Всяка закономірність реалізується через одиничне, окреме. Одиничне поступово перетворюється у загальне, у спільну закономірність. Так виникає новий біологічний вид, нова нозологічна форма хвороби. Носієм загального є одиничне. У пізнанні ми тоже ідемо від одиничного до загального. Після виділення та вивчення загального, пізнання прагне розкрити специфічні, одиничні прояви цього загального у одиничному.
Зміст – форма. Зміст – це сукупність елементів та процесів, з яких складаються предмети та явища. Форма – організація, структура змісту. Так, змістом живих тіл є їх життєдіяльність, обмін речовин, вся сукупність фізіологічних функцій. Формою живого є будова організму, просторове розміщення та часова послідовність фізіологічних процесів, що виражають його життєдіяльність. Свій вираз, зміст та форма живих організмів знаходять у категоріях структура та функція. Структура (від лат. structura – будова, розміщення, порядок) означає сукупність стійких зв’язків, що забезпечують стійкість системи. Функція (від лат.functio - здійснення, виконання) відображає взаємодію між елементами цілісної системи та її взаємодію з іншими елементами. Через ці категорії конкретизуються категорії “зміст” і “форма”.
Тому зміст – це все те, з чого складаються предмети та явища. Форма – це організація змісту, його структура. Зміст та форма нерозривно пов’язані між собою. Зміст завжди оформлений, форма - змістовна. Зміст не може існувати поза формою, форма не існує без змісту.Так, функція організму проявляє свою життєдієвість та дійовість лише при наявності відповідної її структури. Структура ж є формою. У взаємозв’язку змісту і форми визначальна роль належить змісту. Який зміст, така і форма. Розвиваючись, зміст набирає все нових і нових форм. Так, одне і те ж явище може бути виражене різними формами. Якщо форма стримує розвиток змісту, тоді вона замінюється більш досконалою формою, яка відповідає змісту. Однак форма не пасивна до змісту, вона впливає на зміст, сприяє його розвитку.
Сутність – явище. Категорія сутність близька до змісту, але не тотожнайому. Зміст – це сукупність всіх елементів, що складають предмет. Сутність – це головне, основне у змісті, що визначає його, робить його тим, чим він є. Сутність є внутрішня, відносно стійка сторона об’єктивної дійсності, що є законом функціонування змісту. Сутність відображає закономірне, те, що повторюється в предметах та явищах. Сутність виявляє себе у явищах. Явище є зовнішнім виразом змісту. Сутність та явище нерозривно пов’язані між собою. Будь-яке явище має сутність, будь-яка сутність виявляється. Сутність життя – обмін речовин, енергії та інформації – необхідно проявляється в життєдіяльності рослинних та тваринних організмів. Сутність людини проявляється у стосунках з іншими людьми, в її поведінці, діяльності, поглядах на життя. Сутність психічної діяльності – відображення зовнішнього світу у свідомості людини – виявляється у формі чуттєвого пізнання та абстрактного мислення. Таким чином, сутність та явище нерозривно пов’язані і є необхідними моментами об’єктивних процесів.
При аналізі їх взаємозв’язку потрібно мати на увазі їх суперечливий характер, а також суперечливий характер їх самих.
По-перше, одна і та ж сутність проявляється не в одному, а у багатьох, різних явищах. Так порушення обміну речовин у людини може проявлятися по-різному: у зміні ваги, росту і т.п.
По-друге, явище, будучи внутрішньо суперечливим, може бути чітким вираженням сутності, а може спотворювати і затемнювати її, бути видимістю даної суті, і навіть її маскуванням. Так, обертання Сонця навколо Землі є видимість,тоді як сутність проявляється у обертпнні Землі навколо Сонця. Неадекватними проявами сутності хвороби можуть бути, здавалося б, здоровий рум’янець у хворого на туберкульоз, “здоровий вигляд” у діабетика, біль, що і радіює у ліву руку від хворого серця. За цими видимостями потрібно розглядати сутність захворювань.
По-третє, суперечливий характер сутності та явища у процесі розвитку та його пізнання. Явище розвивається швидше. Одне явище змінюється іншим. Сутність, що приховується за явищем виявляє більшу стійкість, постійність. Вона теж змінюється але відносно повільно. Так, у процесі індивідуального розвитку тварин можуть формуватися численні умовно-рефлекторні зв’язки, які складаються та руйнуються в залежності від змін в умовах навколишнього середовища. В той же час безумовно-рефлекторна діяльність, що закріплена спадковістю, яка є основою умовно рефлекторної діяльності і складає її суть, розвивається повільно.
По-четверте, пізнання суті через явище носить історичний характер. У кожний даний момент пізнання суті обмежене досягнутим рівнем науки і техніки, тобто є відносним. Єдність сутності і явища проявляється і у єдності їх пізнання. Дослідники поступово проникають у сутність того чи іншого процесу. Щоб розкрити, наприклад, суть тієї чи іншої інфекційної хвороби, вчені ставлять багато дослідів, розробляють спеціальні методи досліджень, використовують дані біології, біохімії, імунології, вірусології, фізико-хімічні та математичні методи. Розкриваючи сутність першого порядку, що лежить близько до поверхні явищ, людина йде далі – до пізнання сутності більш глибокої, тобто, до сутності другого порядку і т.д. Тому не потрібно залишатися на поверхні явищ, а вивчати їх суть, відокремлювати за видимістю сутність.
Отже, матеріалістична діалектика як теоретична система принципів, законів і категорій трансформується в універсальний метод освоєння дійсності, тобто постає методологією духовної та практичної діяльності людини, логікою творчого мислення.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 119 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |