Читайте также:
|
Еллінізмом називають історичний період у житті Східного Середземномор’я, Передньої Азії та Причорномор’я, що тривав від часу завоювань Александра Македонського (334 – 322 рр. до н. е.) приблизно по IV століття н. е., а термін “елліни” є самоназвою греків. Філософія виявляє себе як сукупність умінь, способів жити, або мистецтво жити. Еллінське розуміння “жити мудро” прикметне втечею людини від проблем навколишнього світу у свій внутрішній світ через розчарування світом політики та моралі. Індивід переключається на власні почуття, уподобання, прагне знайти внутрішній спокій, хоче, аби його якомога менше хвилювали події соціального життя. Спосіб досягнення внутрішнього спокою запропонувала в IV ст. до н. е. філософська течія скептицизму.
Згідно із засновником скептицизму Пірроном (365 – 275 рр. до н. е.), філософом є кожний, хто прямує до щастя, яке він розумів як внутрішню незворушність і відсутність страждань. Той, хто до нього прямує, має бути переконаний, що не можна назвати якийсь вчинок достеменно справедливим чи несправедливим. Так само не можна назвати якийсь спосіб пізнання достеменно істинним чи хибним. Будь-якому твердженню можна протиставити протилежне твердження й не можна якомусь із них віддати перевагу щодо істинності. Тому важливим кроком до щастя є утримуватися від будь-яких оцінок стосовно речей чи подій. Єдине, чому людина має довіряти, – це її чуттєві враження, бо це її враження. Вигода, яку людина має, утримуючись від міркувань про істинну природу речей, – це надбана нею незворушність.
Розуміння щастя як відсутність страждань, що його сформулював скептицизм, властиве Епікуру (341 – 271 до н. е.). Людина, як “соціальний атом”, виявляє й автономний, цілком самостійний ґрунт своєї життєдіяльності. Головний сенс ідеї самочинного відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачав в основному правилі мудрого життя – у “відхиленні від незадоволення”, ідеться, перш за все, про шлях, який веде до мудрого життя – самозаглиблення, відсторонення від злигоднів і переживань повсякденного життя, до так званої “атараксії” (незворушності).
Філософія як мистецтво жити дістає завершене теоретичне обґрунтування в течії античної філософії еллінсько-римського періоду – стоїцизмі. В історії стоїцизму розрізняють три періоди: 1.Давня Стоя – кінець IV – середина ІІ ст. до н. е. Представниками її були Зенон Кітіонський, Клеанф, Хрізіп. 2. Середня Стоя – ІІ – І ст. до н. е. Її представляли Панецій, Посідоній; 3. Пізня, або Нова, Стоя – І – ІІ ст. нашої ери. У той час творили Сенека, Епіктет і Марк Аврелій. Засновником стоїцизму вважають Зенона Кітіонського з Кіпру. Він поділяв філософію на фізику, етику та логіку. Логіка стоїків – дослідження внутрішньої і зовнішньої мови. Стоїки визнавали головні принципи правильного мислення – закон суперечності і закон тотожності. Джерело знань перебуває у відчуттях та сприйняттях. Душу новонародженої дитини стоїки уподібнювали чистому аркушеві паперу, який постійно заповнюється знаками. Їх фізика ґрунтується на визнанні того, що об’єктивно існують тільки тіла. Але в систему світобудови вписані Бог і боги, душа й душі, Логос як світовий розум. У своїх конкретних фізичних уявленнях стоїки не вийшли поза традиційні уявлення про чотири речові стихії: вогонь і повітря, воду й землю. Перша пара – активна, друга – пасивна. Особлива увага відводилася вогню, суміші вогню з повітрям – пневмі. Згідно зі стоїками, світ – це єдине ціле, пройняте Богом-пневмою. Тому у світі все відбувається строго детерміновано й доцільно. Пневмі внутрішньо притаманна сила, що встановлює світовий порядок. Це – фатум, доля. Кожна істота, рід, явище, що постало, постає доцільно й доконечно – така воля Божого Провидіння, що здійснюється як фатум. Вищою метою всіх чинів і прагнень людини є щастя. Щастя людини – це життя, яке не лише узгоджене з природою (як у тварин), а й узлагоджене з нею. Щасливе життя – це доброчинне життя. Доброчинності досягає той, хто від згоди з природою переходить до злагоди з розумом. Логос у такої людини стає її мудрістю та доброчинністю. Тому чинити розумно у стоїків означає діяти доброчинно. Шлях до доброчинності нелегкий для людини, оскільки їй заважають афекти: журба, втіха, пристрасне бажання і страх. Стоїки виховали в собі покірність долі, апатію (безпристрасність), атараксію (незворушність). У всьому цьому вони бачили шлях до евдаймонії – процвітання, вищого щастя і блаженства, що є наслідком гармонії волі людини та волі Бога як розуму світобудови. Життєва позиція стоїків полягає в тому, щоби сприймати все таким, яке воно є: життя і смерть, здоров’я і хворобу, красу й потворність, задоволення і страждання, знатність і бідність, славу й безчестя. Усе це не залежить від нашої волі, але від неї залежить те, як ми будемо до всього цього ставитися, а ставитися слід байдуже.
На відміну від еллінської філософії, споглядальної за своїми настановами, римська філософія – практична. Сенека (5 р. до н. е. – 65 р. н. е.) –“ Моральні листи до Луцілія”, “Про милосердя”, “Про доброчесність”, “Дослідження про природу”. Він розглядав філософію як учення про досягнення морального ідеалу й щастя в житті. У деяких працях про Сенеку можна знайти твердження, що його філософія має багато спільного з християнством. Мудрець, за Сенекою, не випрошуючи ласки, повинен покладатися на себе самого; удосконалюючись, рівнятися на Бога, а в дечому навіть перевищувати його, сперечатися з ним. Найвищу шану, на думку філософа, люди повинні складати філософії, оскільки боги дали їм лише життя, вона ж – уміння добре ним послуговуватися. На передній план філософії тієї доби висунулася релігійна проблема.
На відміну від раціоналістичного підходу до розуміння щастя та способів його досягнення, репрезентованого в еллінську добу скептицизмом, епікуреїзмом та стоїцизмом, цілком інший підхід започаткувала філософська традиція, що отримала назву неоплатонічної. Її засновником був відомий мисленник еллінської доби Плотин (ІІІ ст. н. е.). Його вчення – це розвиток ірраціоналістичних ідей Платона, а тому спирається на його вчення про Єдине (“Парменід”), учення про Благо (“Держава”), учення про антагонізм душі та тіла (“Федр”), учення про Ерос (“Бенкет”), учення про Нуса (“Розум”), учення про Деміурґа. Існують люди піднесеної душі, яка спрямовує їх до осягнення духовної межової основи всякого буття – Єдиного. Єдине не обмежене ні будь-чим іншим, ні собою, воно самодостатнє, бо первісніше за все, замкнене в собі. За Плотином, самодостатність Єдиного вказує на те, що воно Благо, але не для себе, а для іншого буття. Єдине не можна пізнати звичним способом. Зате можна осягнути, вчути. Річ у тому, що Єдине як універсальна основа всього істного, присутнє в кожному предметі як його душа. Душа – це істотність предмета, а тому в кожному предметі можна виявити Єдине. Цього не можна зробити ні за допомогою чуттів, ні думки, ні слова, а лише зосередженням на предметі пізнання. Це зосередження не є власне пізнанням, не є спогляданням, а є вгляненням, яке зливає в одне ціле осягаючого, предмет і сам процес осягнення. Лише в такому осягненні можна домогтися поєднання душі та Єдиного. Неоплатонізм, вбачаючи вартість людини в її богоподібності, її щастям проголошує єднання з Богом. Спосіб осягнення щастя (єднання з Богом) суто ірраціональний – це містичний екстаз. Єдине в Плотина – це Бог. Єдине і єдність – це ідеал усього і первень усього існуючого. Єдине не пізнається через множинне, бо воно вище, а множинне нижче. У вищому є те, що недосяжне нижчому. Єдине є абсолютною єдністю, воно поза множинністю і не містить відмінності, протилежностей та суперечності. Єдине не має жодних бажань, воно позачасове, а тому має характеристику вічності. Єдине як Сонце є джерелом тепла та світла. Творення світу пов’язане з еманацією. Латинське походження цього терміна має значення – “виливатися, вимиватися”. Нижче спливає з вищого. Перше, що є необхідністю, походить від Єдиного, є Розум (Nus). Розум пов’язаний з буттям, він існує. Розум мислить себе самого і має дві спрямованості: а) до Єдиного; б) від Єдиного. Перше – Єдине, а друге – множинне. Не все поширюване Єдиним світло поглинається Розумом, а поширюється далі. Його результатом є Світова Душа. Завдяки Душі з’являється час. Світова Душа у своїй нижчій іпостасі постає природою, що також має дві спрямованості. Через зародкові логоси вона формує речі, що є відблиском ідей розуму. У феноменальному світі душа дробиться. Є душі небес, зірок, планет. Душа землі породжує душі рослин, тварин, людей. Усі ті душі потрапляють у кабалу до тіла. З кращого боку природа – частина Світової Душі, а з гіршого – вона те, що породжує земні речі. Матерія для Плотина є небуття, неіснуюче, яке він протиставляє існуючому. Матерія, за Плотином, – це результат згасання світла. Матерія протистоїть добру і є джерелом зла, яке постає як брак добра.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 168 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |