Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

про призначення справи до розгляду. Верховенство закона означает, что законы обладают высшей юридической силой в системе правовых норм, действующих в государстве

Читайте также:
  1. Puc. 2. Класифікація ринків за призначенням і структурою
  2. X исправительной колонии особого режима
  3. Бюджет ЄС, його призначення і особливості. Організація бюджетного процесу. Бюджетна стратегія. Що необхідно вирішити Україні в цій царині для майбутнього вступу до ЄС?
  4. Види шрифтів за призначенням
  5. Виды уголовных наказаний (перечень). Штраф, лишение права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью, исправительные работы.
  6. Вимоги до осіб, які призначаються на посади прокурорів і слідчих. Порядок призначення прокурорів на посади
  7. Витрати, пов’язані з розглядом справи. Критерії визначення РОЗМІРУ витрат, пов’язаних з розглядом справи
  8. Глава уряду, порядок його призначення, правове становище і роль.
  9. Документ та його ознаки. Призначення і класифікація сучасних ділових паперів.
  10. Дотримання вимог пожежної безпеки під час проектування, будівництва та реконструкції об’єктів виробничого та іншого призначення

Верховенство закона означает, что законы обладают высшей юридической силой в системе правовых норм, действующих в государстве. Различные правовые акты, издаваемые органами власти, должны соответствовать законам, не противоречить им.

В основе организации и деятельности правового государства лежит принцип разделения властей: законодательной, исполнительной, судебной.

Все ветви (отрасли) власти должны быть разграничены, разделены, обособлены, чтобы не допустить соединения властей в едином органе.

С помощью разделения властей государство организуется и функционирует в правовом режиме: государственные органы действуют в рамках своей компетенции, не подменяя друг друга: устанавливается взаимный контроль, сбалансированность, равновесие во взаимоотношениях государственных органов, осуществляющих законодательную, исполнительную и судебную власти.

Важнейшее условие функционирования правового государства - независимый суд. Господство права предполагает, что суд должен играть роль, независимую от какого-либо влияния, от каких-либо государственных и общественных структур.

Одна из важнейших задач государственной власти в условиях правового государства - это соблюдение и охрана прав и свобод человека: права на жизнь, права на свободу, неприкосновенность и безопасность личности и жилища и др.

При этом важно, что правовое государство, утверждая верховенство закона, устанавливает равенство граждан, должностных лиц перед законом и судом.

Речь идет о юридическом равенстве (равноправии). Существует реальность прав личности, создание условий для ее свободного развития. (Разрешено все, что не запрещено законом).

Современное правовое государство - это демократическое государство, в котором обеспечиваются политические права и свободы, участие народа в осуществлении законодательной власти (непосредственно и через представителей).

Это предполагает высокий уровень правовой и политической культуры, развитое гражданское сознание в обществе.

В правовом государстве обеспечивается возможность в рамках закона отстаивать и пропагандировать индивидуальные и групповые взгляды и убеждения, что находит свое выражение, в частности, в формировании и функционировании политических партий, общественных объединений, в политическом плюрализме, свободе прессы и т.п.

Таким образом, правовое государство - это такое демократическое государство, в котором обеспечивается господство права, верховенство закона, равенство всех перед законом и независимым судом, где признаются и гарантируются права и свободы человека, а в основу организации власти положен принцип разделения властей.

 

Контрольные вопросы и задания

1. Что такое общество? Какова его роль в становлении человеческой цивилизации?

2. Два типа общества в истории человеческой цивилизации?

3. Особенность социальной власти и норм догосударственного периода?

4. Признаки социальной власти, существовавшей в догосударственный период?

5. Признаки норм, существовавших в догосударственный период?

6. Основные элементы-признаки понятия общества?

7. Назовите наиболее известные теории происхождения государства, раскройте их суть.

8. В силу каких причин возникла государственная организация жизни общества, какова роль общественного разделения труда и появления частной собственности в этом процессе?

9. Пути образования государства, его основные типы?

10. Дайте определение государства, назовите его основные признаки.

11. Назовите основные функции государства.

12. Дайте характеристику трех основных элементов, из которых складывается форма государства.

13. Что такое аппарат государства, какие его характерные признаки?

14. Дайте определение органа государства и назовите три основные группы государственных органов.

15. Что такое гражданское общество, каковы его основные признаки (особенности)?

16. Дайте определение правового государства, назовите его основные признаки.

17. Составьте список литературы по одному из вопросов данной темы, используя базу данных научно-технической библиотеки СГАУ, а также источники других библиотек, различные Интернет-ресурсы.

 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Нормативно – правові акти:

1. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р. / Відомості Верховної Ради України. – 1996, №30. – Ст. 141.

2. Цивільний кодекс України №435 – IV від 16.01.2003 р. / Відомості Верховної Ради України. – 2003, №40–44. – Ст. 356.

3. Сімейний кодекс України №2947 - III від 10.01.2002 / Відомості Верховної Ради України. – 2002, №21-22. – Ст. 135.

 

Наукові та навчально-методичні джерела:

1. Харитонов Є. О., Харитонова О. І., Старцев О. В. Цивільне право України: Підручник. – Вид. 3, перероб. і доп. – К.: Істина, 2011. – 808 с.

2. Цивільне право України: Академічний курс: [Підруч.: У 2 т.] / [За аг. Ред. Я.М. Шевченко]. – [2 – ге вид.]. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. – Т. 1.: Загальна частина. – 696 с.

3. Цивільне право України: Підручник / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової. – К.: Юрінком Інтер. – 2004. – 567 с.

4. Цивільне право України: Навчальний посібник/За заг. ред. І. А. Бірюкова, Ю. О. Заїки. – К.: Істина. – 2004. – 224 с.

5. Цивільне право України: Підручник: У 2 книгах / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової. – 2–е вид., допов. і перероб. – К.: Юрінком Інтер. – 2004. – 703 с.

6. Цивільне та сімейне право України у запитаннях та відповідях: Навчальний посібник/За ред. Є. О. Харитонова, О. М. Калітенко. – X.: ТОВ "Одіссей". – 2002 – 640 с.

7. Цивільне право України. Підручник: У 2 т. / За заг. редакцією В. І. Борисової, І. В. Спасибо – Фатєєвої, В. Л. Яроцького. – К: Юрінком Інтер, 2004. – Т. 1. – 480 с.

 

 

1. Спадкове право — це сукупність цивільно-правових норм, які ре- гулюють відносини, що виникають у зв'язку з спадкуванням. Відповідно до ст. 1216 Цивільного кодксу України (надалі – ЦК) спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодав- ця), до інших осіб (спадкоємців). У законі закріплюється традиційний для цивільного права підхід, згідно з яким до складу спадщини належать усі права та обов'язки спадкодавця. Їх перехід до спадкоємця здійснюється у порядку правонаступництва. Спадкове правонаступництво має універсальний характер. Це означає, що спадкоємець спадкує всі права та обов'язки спадкодавця, за винятком тих, які за своєю природою не можуть бути передані іншій особі. Спадкоємець не може частково прийняти спадщину або частково відмовитися від неї.

Склад спадщини має деякі особливості: по-перше, у порядку спадкування переходять лише ті права та обов'язки спадкодавця, які належали йому на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті. Широко відомим є вислів римських юристів, що ніхто не може перевести більше прав на іншого, ніж він мав би сам;по-друге, права та обов'язки спадкодавця переходять до правонаступників як єдине ціле з урахуванням усіх забезпечень та обтяжень. Якщо право спадкодавця було забезпечено, наприклад, заставою, то це забезпечення переходить і до його правонаступників, які в разі невиконання зобов'язання боржником мають право вимагати звернення стягнення на предмет застави; по-третє, деякі права та обов'язки особи не входять до складу спадщини і не переходять до правонаступників. Це такі права та обов'язки, які безпосередньо пов'язані з особою спадкодавця. Відповідно до ст. 1219 ЦК до них, зокрема, належать:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими до- кументами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

4) право на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, якщо вони нерозривно пов'язані з його особою й у зв'язку з цим не можуть бути виконані іншою особою (ст. 608 ЦК).

Склад спадщини (обсяг прав та обов'язків спадкодавця), коло спадкоємців, виникнення права на спадкування та деякі інші важливі моменти пов'язані з часом відкриття спадщини. Таким чином, точне визначення моменту смерті спадкодавця має важливе значення. Відповідно до ч. 2 ст. 1220 ЦК часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона вважається померлою. У деяких випадках спадщина відкривається щодо двох осіб, які мають право спадкувати один після одного (комморієн- тів). Відповідно до ч. 3 ст. 1220 ЦК якщо протягом однієї календарної доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної (комморієнти), спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них. При цьому конкретна година смерті кожної особи значення не має. Якщо подружжя загинуло внаслідок автомобільної аварії протягом однієї доби, але з певним проміжком у часі, спадщина відкривається одночасно. Внаслідок цього той з подружжя, який помер першим, не стає спадкодавцем другого і, навпаки, той з подружжя, який помер останнім, не набуває прав на спадкування майна. Якби особи померли один після одного навіть із невеликим розривом у часі, але протягом різних діб, спадщина відкривалася б на загальних підставах і особа, яка померла останньою, вважалася б померлою після відкриття спадщини. Якщо вона не встигла її прийняти (що часто має місце в такому випадку), то право на прийняття належної їй частки у спадщині переходить до її спадкоємців за правилами спадкової трансмісії (ст. 1276 ЦК).

Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно й окремо щодо кожного з них (ч. 4 ст. 1220 ЦК). У цьому випадку має місце припущення щодо часу настання смерті осіб, тому ця норма застосовується до випадків, коли конкретний час смерті осіб визначити не можна. Якщо ж особи померли під час спільної небезпеки (аварії, катастрофи тощо), але відомо, що один з них пережив іншого і помер пізніше (у різні доби), то спадкування здійснюється за правилами спадкової трансмісії.

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спад- кодавця. Якщо воно невідоме, місцем відкриття спадщини є місце- знаходження нерухомого майна або основної його частки, а за відсутності нерухомого майна – місцезнаходження основної частини рухомого майна. Визначення місця відкриття спадщини важливе тому, що саме за ним приймаються заходи щодо охорони спадкового майна та видаються свідоцтва про право на спадщину.

Спадкодавцем може бути лише фізична особа. Якщо йдеться про спадкування за заповітом, то спадкодавцем може виступати лише дієздатна особа, яка розуміє значення своїх дій і може ними керувати. Коло спадкоємців є значно ширшим. Відповідно до ст. 1222 ЦК спадкоємцями можуть бути фізичні особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини, а також юридичні особи та інші учасники цивільних відносин – держава, територіальні громади тощо. Особливість полягає в тому, що фізичні особи можуть бути спадкоємцями як в силу прямого припису закону (спадкоємці за законом), так і в силу заповіту спад- кодавця (спадкоємці за заповітом), тоді як усі інші особи (юридичні особи, держава тощо) можуть набути право на спадкування тільки за заповітом. У цьому правилі є лише один виняток. У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою. Така спадщина переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини (ст. 1277 ЦК).

Закон визначає випадки усунення спадкоємців від права на спадкування (ст. 1224 ЦК). Вони стосуються двох категорій фізичних осіб. До першої належать особи, які в силу закону взагалі не мають права на спадкування (особи, які вчинили протиправні дії проти спадкодавця або можливих спадкоємців, умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, були позбавлені батьківських прав тощо). Достатньо встановити один з фактів, вказаних у законі, для того, щоб усунути спадкоємця від спадкування. До другої категорії належать особи, які можуть бути усунені від спадкування за рішенням суду. Відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

2. Відповідно до ст. 1217 ЦК спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. За своєю сутністю складання заповіту є одностороннім правочином – дією однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (ч. З ст. 202 ЦК). Зазвичай заповіт складається однією особою. Чинний ЦК не забороняє укладення так званого спільного заповіту. До нього, зокрема, належить заповіт подружжя (ст. 1243 ЦК). Як і будь-який інший правочин, заповіт має за мету настання певних юридичних наслідків – передачу прав та обов'язків спадкодавця іншій особі – спадкоємцю.

Закон визначає певні вимоги щодо особи заповідача. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ч. 1 ст. 1234 ЦК). Це може бути як повнолітня особа (за умови, що вона не визнана судом недієздатною), так і неповнолітня особа, яка у встановленому законом порядку набула дієздатності в повному обсязі до досягнення 18 років – у разі реєстрації шлюбу, емансипації тощо (статті 34, 35 ЦК). Заповідач має розуміти значення своїх дій і їхні наслідки, тому забороняється протиправний вплив на свідомість людини під час укладення заповіту. У зв'язку з цим існує правило, відповідно до якого право на заповіт здійсню- ється заповідачем особисто, а вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповідач визначає зміст заповіту та його основні положення. Заповідач має право призначити коло спадкоємців, визначити обсяг спадщини, зробити заповідальний відказ, покласти на спадкоємців інші обов'язки, встановити у заповіті сервітути. Заповідач має також право скасувати або змінити заповіт. У цьому полягає свобода заповіту.

Визначаючи коло спадкоємців, заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або декілька осіб. Спадкоємцями можуть бути названі будь-які учасники цивільних відносин – фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади, Автономна Республіка Крим. Водночас заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування особу (осіб), яка є його спадкоємцем за законом. Це стосується лише фізичних осіб, які відповідно до законодавства є спадкоємцями заповідача. Проте право спадкодавця у цьому питанні має деякі обмеження. Закон визначає коло осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині (ст. 1241 ЦК). Це особи, за якими в силу припису закону зберігається право на спадкування навіть у випадках, коли заповідач у заповіті повністю або частково позбавив їх цього права. До осіб, які мають право на обов'язкову частку, належать: малолітні, неповнолітні, а також повнолітні непрацездатні діти; непрацездатна вдова (вдівець); непрацездатні батьки спадкодавця. Ці особи мають право спадкувати половину тієї частки, яка б належала кожному з них за законом. Таким чином, визначаючи розмір обов'язкової частки, перш за все необхідно брати до уваги порядок спадкування за законом. Після визначення частки, яка б належала кожній з указаних вище осіб, виділяється її половина, яка і визначає розмір обов'язкової частки у спадщині.

Ч. 1 ст. 1241 ЦК встановлює правило щодо зменшення обов'язкової частки у спадщині судом. Це можливо з урахуванням відносин між спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. Можна припустити, що обов'язкова частка спадкоємця може бути зменшена у випадку, якщо він протягом довгого часу не підтримував зв'язків із спадкодавцем, незважаючи на потребу останнього в цьому, погано з ним поводився, не здійснював належного нагляду тощо. Якщо ж в суді буде встановлено, що спадкоємець ухилявся від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані, то такий спадкоємець за рішенням суду може взагалі бути усунений від права на спадкування незважаючи на те, що він за законом має право на обов'язкову частку у спадщині (ч. 5, 6 ст. 1224 ЦК).

У ЦК визначається вартість якого майна враховується при визначенні обов'язкової частки у спадщині. У ч. 2 ст. 1241 ЦК, зокрема, вказано, що до обов'язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

Заповідач має право визначити обсяг спадщини і заповідати спадкоємцям усі свої права та обов'язки або їх частину. Якщо заповідач розподілив у заповіті лише свої права, до спадкоємців переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав (ч. З ст. 1236 ЦК). Це пов'язано з тим, що до складу спадщини включаються як права, так і обов'язки спадкодавця і ніхто із спадкоємців не може спадкувати лише права, залишаючи обов'язки іншим особам. Частина спадщини, що залишилася неохопленою заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До тих спадкоємців належать і ті спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом (ст. 1245 ЦК). Відповідно до цього їхня частка у спадщині буде збільшена.

Крім загальних, заповідач може зробити у заповіті особливі розпорядження. До них, зокрема, належать:

– заповідальний відказ (легат) (статті 1237 – 1239 ЦК);

– покладення на спадкоємця деяких обов'язків (ст. 1240 ЦК);

– визначення умови отримання спадщини (ст. 1242 ЦК);

– підпризначення спадкоємця (ст. 1244 ЦК);

– встановлення сервітуту (ст. 1246 ЦК);

– призначення виконавця заповіту (ст. 1286 ЦК).

Заповідач має право зробити в заповіті заповідальний відказ (легат), тобто покласти на спадкоємця зобов'язання передати іншій особі – відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини (ст. 1237 ЦК). Отже, при заповідальному відказі правовідносини виникають між спадкоємцем, який має обов'язок, та відказоодержувавачем (легатарієм), який має право вимагати від спадкоємця передачу йому майнового права або речі, що належали спадкодавцеві. Спадкодавець може покласти на спадкоємця, до якого переходить рухоме або нерухоме майно, обов'язок надати іншій особі право користуватися цим майном. У цьому разі власником майна стає спадкоємець, а не легатарій. Останній набуває право лише користування річчю. Таким чином, заповідальним відказом спадкодавець може встановлювати сервітут – право відказоодержувача користуватися чужою річчю в певних межах.

Заповідальний відказ має певні межі. Права спадкоємця, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, не можуть бути порушені легатом. Тому спадкоємець зобов'язаний виконати легат лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, із вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно. З іншого боку, спадкоємець, на користь якого було зроблено заповідальний відказ, може бути усунений від права на спадкування на підставах, передбачених законом (якщо спадкоємець умисно позбавив життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців, вчинив замах на їхнє життя тощо (ч. 6 ст. 1224 ЦК).

Крім легату, який завжди передбачає зобов'язання майнового ха- рактеру, спадкодавець може покласти на спадкоємців і деякі інші обов'язки. Відповідно до ст. 1240 ЦК заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру, які стосуються особисто спадкодавця. Таке розпорядження може торкатися питань, пов'язаних із процедурою поховання спадкодавця, розпорядження його особистими документами, рукописами, архівами тощо. Спадкодавець може зобов'язати спадкоємця також до вчинення певних дій немайнового характеру, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети – організувати виставку наукових праць, архівних матеріалів, бібліотеки заповідача тощо.

Заповідач може визначити в заповіті певні умови отримання спадкоємцем спадщини. Відповідно до ст. 1242 ЦК заповідач може обумовити виникнення права на спадкування умовою як пов'язаною, так і не пов'язаною з поведінкою спадкоємця. Так, заповідач може обумовити отримання спадщини фактом народження у спадкоємця дитини, здобуття освіти тощо. Проте розпорядження такого характеру мають бути зроблені у певних межах. Не буде дійсним заповіт, яким, наприклад, обмежується можливістю фізичної особи здійснити право на вибір роду занять, місця проживання, право на свободу пересування тощо.

Окремим розпорядженням заповідач може підпризначити спадкоємця (ст. 1244 ЦК). Заповіт, як відомо, складається на майбутнє. Спадкодавець не може заздалегідь передбачити всіх життєвих обставин, що виникнуть після його укладення, але деякі з них він може визначити, зробивши про це спеціальну вказівку в заповіті. Так, спадкодавець може вказати не тільки основного, але й іншого – підпризначеного спадкоємця. Останній набуває прав, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її, відмовиться від її прийняття або буде усунений від права на спадкування. Таким чином, замість основного спадкоємця спадкувати буде інший – підпризначений спадкоємець. Зрозуміло, що останній також може відмовитися від спадщини. Якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, то діє правило щодо спадкування майна підпризначеним спадкоємцем, а не правила спадкування за правом представлення (ст. 1266 ЦК). Це обумовлено тим, що спадкування за законом (ст. 1266 ЦК) має місце лише у разі, коли воно не змінено заповітом спадкодавця (ст. 1244 ЦК).

Своїм розпорядженням заповідач може встановити у заповіті сервітут (ст. 1246 ЦК). Відповідно до цього володілець сервітуту набуває право користування чужим майном – майном, яке за заповітом переходить до іншої особи – спадкоємця (ст. 403 ЦК). Сервітут може бути встановлено щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна. Так, спадкодавець може надати право конкретно визначеній особі (особистий сервітут) користуватися будинком, дачею, квартирою (окремими їх частинами), що передаються у спадщину іншій особі. Визначена у сервітуті особа може набувати право збирати врожай або користуватися земельною ділянкою, яка передається у спадщину спадкоємцю, та ін.

Особливим розпорядженням заповідач може призначити виконавця заповіту – фізичну або юридичну особу як із числа спадкоємців, так і з тих, які не є спадкоємцями (ст. 1286 ЦК). Виконавець заповіту має певні повноваження. Зокрема, він зобов'язаний: вжити заходів щодо охорони спадкового майна; вжити заходів щодо повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів про відкриття спадщини; зажадати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов'язань; управляти спадщиною та забезпечити одержання частки у спадщині особами, які мають право на обов'язкову частку у спадщині (ст. 1290 ЦК). Повноваження виконавця заповіту посвідчуються спеціальним документом, який видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини. Цей документ дає можливість виконавцеві заповіту офіційно звертатися до кредиторів та боржників спадкоємців, виконувати дії щодо охорони та управління майном, коли для цього необхідно підтвердити свої повноваження перед третіми особами тощо.

Повноваження виконавця заповіту є достатньо широкими, тому для запобігання зловживанням його дії потребують певного контролю зі сторони зацікавлених осіб. Відповідно до ст. 1291 ЦК такий контроль здійснюють спадкоємці. Якщо вони є малолітніми, неповнолітніми або недієздатними особами, або особами, дієздатність яких обмежена, контроль за виконанням заповіту здійснюють інші особи – батьки, опікуни, піклувальники, а також орган опіки та піклування. Спадкоємці, їхні законні представники, орган опіки та піклування мають також право оскаржити до суду дії виконавця заповіту, якщо вони не відповідають законодавству та порушують інтереси спадкоємців.

ЦК закріплює новий вид заповіту — заповіт подружжя. Відповідно до ст. 1243 ЦК подружжя має право скласти спільний заповіт. Важливим є те, що такий заповіт може бути складено лише щодо майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Роздільне майно, власником якого є кожен з подружжя (майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, на підставі договору дарування, в порядку спадкування тощо), не може включа- тися до заповіту подружжя. Щодо такого майна кожен з подружжя може укласти заповіт особисто в загальному порядку.

У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до того, хто його пережив. Таким чином, спадщина в цьому разі не відкривається, у спадкоємців не виникає право на спадкування. Лише у разі смерті останнього з подружжя право на спадкування мають особи, зазначені подружжям у заповіті. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.

Введення спільного заповіту подружжя як новели законодавства викликає певні сумніви. Важко передбачити всі наслідки, які можуть виникнути в практиці застосування цієї норми. Якщо, наприклад, між подружжям існує значна вікова різниця, то може статися, що один із них на багато років переживе іншого. Внаслідок складення спільного заповіту спадкоємці того з подружжя, який помре першим (у тому числі ті, які мають право на обов'язкову частку), фактично усуваються від прийняття спадщини. З іншого боку, той з подружжя, хто залишається живим, протягом свого життя не буде мати права відчужувати майно, яке він отримав за заповітом, бо на нього буде накладено заборону відчуження.

Дійсність заповіту безпосередньо пов'язана з додержанням відповідних умов щодо його форми. Заповіт має бути складений письмово і посвідчений нотаріусом або іншою посадовою чи службовою особою, зазначеною у ЦК (статті 1248, 1251, 1252).

Законодавство встановлює правила щодо порядку посвідчення заповіту нотаріусом. Відповідно до ст. 1238 ЦК нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів (комп'ютер, друкарська машинка). Особа, яка не може сама написати заповіт, має право звернутися за допомогою до нотаріуса. Для всебічного забезпечення інтересів заповідача в цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо ж заповідач через фізичні вади не може сам не тільки написати, але і підписати свій заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках. Відповідно до ч. 3 ст. 1253 ЦК свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. До свідків не можуть належати: 1) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; 2) спадкоємці за заповітом; 3) члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; 4) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт. Отже, свідками можуть бути дієздатні особи, які розуміють значення своїх дій і не є прямо або опосередковано зацікавленими щодо спадку. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.

Одним з основних положень спадкового права є таємниця заповіту. Лише спадкодавець має право доводити до відома спадкоємців або інших осіб відомості, які стосуються заповіту. Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, до відкриття спадщини не мають права розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту (ст. 1255 ЦК). Для більш повного і всебічного захисту інтересів заповідача й збереження таємниці заповіту передбачається можливість складення секретного заповіту, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Відповідно до ст. 1249 ЦК особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті нотаріусові. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає в інший конверт та опечатує. Особливий порядок посвідчення нотаріусом секретного заповіту робить неможливим пе- редчасне ознайомлення з його змістом будь-якої особи. Секретний заповіт оголошується нотаріусом тільки після смерті заповідача й відкриття спадщини.

3. Закон надає певний пріоритет волі заповідача і спадкуванню за заповітом. Спадкування за законом виникає лише у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини.

Чинний ЦК значно розширює коло спадкоємців за законом. Це здійснюється як шляхом збільшення кількості черг спадкоємців (статті 1261-1265 ЦК), так і шляхом розширення кількості осіб, які мають право спадкування за правом представлення (ст. 1266 ЦК).

Держава (інші особи публічного права) за загальним правилом не визнаються законними спадкоємцями фізичної особи. У цьому полягає ідея, що майно, яке «становить приватну власність особи, має залишатися у сфері приватної власності». Лише у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття спадщина може переходити у власність особи публічного права – територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Для цього суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування, яка подається після спливу одного року після відкриття спадщини (ст. 1308ЦК).

Спадкоємці одержують право на спадкування почергово. ЦК передбачає п'ять черг спадкоємців (статті 1261-1265).

До першої черги належать найближчі родичі спадкодавця – батьки, діти та той з подружжя, який його пережив. Відповідно до ст. 1260 ЦК у разі спадкування за законом усиновлений та його нащадки, з одного боку, та усиновлювач і його родичі – з іншого, прирівнюються до родичів за походженням. Тому усиновлений спадкує після усиновлювача, а усиновлювач – після усиновленого на загальних підставах як спадкоємці першої черги. Усиновлений не спадкує за законом після смерті кровних батьків та інших родичів за висхідною лінією, а кровні батьки усиновленого не спадкують після смерті усиновленого.

У другу чергу спадкують рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як із боку батька, так і з боку матері. Відповідно до ч. 2 ст. 26 Сімейного кодексу України (надалі – СК) рідними визнаються як повнорідні, так і неповнорідні брат і сестра. При цьому повнорідними визнаються брати і сестри, які мають спільних батьків, а неповнорідними – які мають спільну матір або спільного батька.

Існують деякі особливості спадкування усиновлених дітей.

З моменту здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням. При усиновленні дитини однією особою ці права та обов'язки можуть бути збережені за бажанням матері, якщо усиновлювачем є чоловік, або за бажанням батька, якщо усиновлювачем є жінка. Якщо після смерті одного з батьків дитини або розірвання шлюбу з особою, визнаною судом недієздатною, другий з батьків дитини вступив у повторний шлюб і його дружина, чоловік у повторному шлюбі бажають усиновити дитину, баба, дід дитини з боку того з батьків, хто помер або визнаний недієздатним, рідні брати, сестри дитини мають право подати до суду заяву про збереження між ними та дитиною, яку усиновлюють, правового зв'язку. Суд розглядає таку заяву одночасно із заявою про усиновлення і задовольняє її, якщо це відповідає інтересам дитини. З моменту усиновлення виникають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов'язки між особою, яка усиновлена (а в майбутньому – між її дітьми, внуками), та усиновлювачем і його родичами за походженням. Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини. Усиновлення надає особі, яку усиновлено, права і накладає на неї обов'язки щодо усиновлювача у такому ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків (ст. 232 СК).

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця, тобто рідні сестра (брат) батька чи матері спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як 5 років до часу відкриття спадщини. До визначення кола осіб, які належать до цієї черги спадкоємців, необхідно з'ясувати поняття сім'я, яке СК вперше закріпив законодавчо. Відповідно до ч. 2 ст. З цього кодексу сім'ю складають особи, які: а) спільно проживають; б) пов'язані спільним побутом; в) мають взаємні права та обов'язки. З цього правила встановлюється декілька винятків. По-перше, подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік із поважних причин не проживають спільно. По-друге, дитина також належить до сім'ї своїх батьків навіть і тоді, коли спільно з ними не проживає. По-третє, права члена сім'ї має одинока особа, яка, як зрозуміло, проживає одна та не пов'язана ні з ким спільним побутом, правами та обов'язками.

Однозначно визначити коло членів сім'ї за чиним СК важко. Кодекс встановлює, що сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 4 ст. З СК). Що це за підстави – сказати важко. Виходячи з деяких інших статей, зокрема, ч. 2 ст. 9 СК, можна дійти висновку, що за новою концепцією СК до членів сім'ї може належати необмежене коло осіб, які «проживають однією сім'єю» і врегулювали свої «сімейні (родинні) відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі». Це можуть бути особи, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, та будь – які інші особи, що підпадають під наведене визначення. Проте існує одне загальне обмеження: сім'я не може утворюватися на підставах, заборонених законом, або таких, що суперечать моральним засадам суспільства.

До п'ятої черги спадкоємців належать дві категорії осіб: а) інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів дальшого ступеня споріднення; б) утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї. Закон дає визначення поняттю утриманець. Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як 5 років одержувала від нього матеріальну допомогу, що бу- ла для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Чинний ЦК змінює імперативність припису щодо черговості одержання спадкоємцями права на спадкування. Відповідно до ст. 1259 ЦК черговість може бути змінена. Це можливо у двох випадках.

По-перше, за нотаріально посвідченою угодою заінтересованих спадкоємців, укладеною після відкриття спадщини. Спадкоємці можуть, наприклад, домовитися, що батько спадкодавця (спадкоємець першої черги) буде спадкувати після рідного брата спадкодавця (спадкоємця другої черги); рідна тітка спадкодавця (спадкоємець третьої черги) буде спадкувати перед сестрою спадкодавця (спадкоємця другої черги) та ін. Спадкоємці за законом це, як правило, близькі люди, родичі, тому вони краще знають свої взаємні стосунки і цілком зрозуміло, що за домовленістю вони можуть визначити інший порядок черговості одержання спадщини, ніж той, що закріплений у законі. Згідно з законом таку угоду можуть укласти як усі, так і деякі із спадкоємців. В останньому випадку така угода не може порушувати прав спадкоємців, які не беруть у ній участі. Угодою зацікавлених спадкоємців не можуть також порушуватися права спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині.

По-друге, зміна черговості може мати місце за рішенням суду, якщо спадкоємці не дійшли згоди щодо цього питання. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування. Це може статися за умови, що ця особа протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Стаття 1267 ЦК визначає розмір часток спадкоємців у спадщині, де вони за законом є рівними. Це правило може бути змінено за волею спадкоємців. Якщо спадкоємці домовилися про зміну розміру частки щодо рухомого майна, вони можуть укласти між собою усну угоду.

Спадкоємці можуть змінити розмір частки у спадщині стосовно нерухомого майна або транспортних засобів за нотаріально посвідченою угодою (ст. 1267 ЦК).

4. Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (ст. 1268 ЦК). Прийняття спадщини та відмова від її прийняття – це односторонні правочини, в яких висловлюється воля однієї особи – спадкоємця.

Не допускається прийняття спадщини з умовою чи застереженням. Спадкоємець не може, наприклад, вказати, що він прийме спадщину у разі, коли йому буде передано те чи інше майно, інший спадкоємець відмовиться від спадщини, черга одного зі спадкоємців буде змінена та ін.

Закон передбачає три способи прийняття спадщини (ст. 1268-1269 ЦК). Перший полягає у фактичному прийнятті спадщини спадкоємцем, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Вважається, що такий спадкоємець висловлює свою волю щодо прийняття спадщини своєю фактичною поведінкою – він продовжує проживати в тому самому приміщенні, користуватися речами, які належали спадкодавцеві, зберігати їх тощо. Проте такий спадкоємець може й відмовитися від спадщини. Для цього треба висловити свою волю – подати заяву про відмову про прийняття спадщини нотаріусу за місцем відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1273 ЦК).

Другий спосіб прийняття спадщини стосується окремих категорій осіб, інтереси яких потребують підвищеного захисту. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, в силу прямого припису закону. Як і в попередньому випадку це правило має диспозитивний характер. Тому ці особи можуть відмовитися від спадщини (ч. 2-4 ст. 1273 ЦК). Така обставина пояснюється тим, що прийняття спадщини не завжди може бути пов'язано тільки з надходженнями майнового характеру. До спадкового майна можуть входити певні обов'язки спадкодавця (борги), внаслідок чого прийняття спадщини не буде відповідати інтересам малолітньої, неповнолітньої або недієздатної особи, обтяжувати її, створювати проблеми майнового характеру.

Відмовитися від прийняття спадщини щодо вказаної категорії осіб можна при дотриманні певного порядку. Так, фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може відмовитися від прийняття спадщини за згодою піклувальника й органу опіки та піклування. Неповнолітня особа віком від 14 до 18 років може відмовитися від прийняття спадщини за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника і органу опіки та піклування. Таким чином, фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, та неповнолітня особа можуть самостійно відмовитися від прийняття спадщини, отримавши на це відповідну згоду батьків або піклувальника та органу опіки та піклування. Щодо малолітніх дітей віком до 14 років та недієздатних осіб існує інший порядок. Такі особи не можуть самостійно вчиняти дії, пов'язані з відмовою від спадщини. У зв'язку з цим відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній, недієздатній особі, можуть їхні батьки (усиновлювачі) або опікун. Така відмова можлива лише з дозволу органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 1273 ЦК).

Третій спосіб прийняття спадщини стосується спадкоємців, які ба- жають прийняти спадщину і на час відкриття спадщини не проживали постійно із спадкодавцем. Ці особи мають подати заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори (ст. 1269 ЦК).

Законодавство встановлює спеціальне правило щодо прийняття спадщини у випадках, якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини, але не встиг її прийняти. Отже, йдеться про випадки, коли після смерті спадкодавця й відкриття спадщини ще не сплив 6-місячний строк. У цей час спадкоємець мав би можливість висловити свої наміри щодо прийняття спадщини, але не встиг цього зробити внаслідок своєї смерті. У такому випадку право на прийняття належної йому частки спадщини переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія) (ст. 1276 ЦК України). Це правило не поширюється на спадкування обов'язкової частки у спадщині. Мається на увазі ситуація, коли спадкодавець усунув від права на спадкування особу, яка має право на обов'язкову частку. Вказана особа померла під час дії 6-місячного строку для прийняття спадщини і не встигла її прийняти. У такому разі право на спадкування не переходить до спадкоємців померлої особи. Це пояснюється тим, що на обов'язкову частку мають право лише окремі категорії спадкоємців – діти спадкодавця, його непрацездатні батьки та вдова (удівець). Тому право на спадкування за правилами спадкової трансмісії не може переходити до інших категорій осіб, які не належать до цього кола.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у 6 місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1270 ЦК). Саме у цей строк особа має визначитися щодо прийняття чи неприйняття спадщини та здійснити у необхідних випадках певні дії, спрямовані на реалізацію свого права.

Як уже зазначалося, особа має право відмовитися від прийняття спадщини. Вона може це зробити безвідносно до іншої особи або відмовитися на користь конкретного спадкоємця. Так, спадкоємець за заповітом має право відмовитися від спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом; спадкоємець за законом — на користь будь-кого зі спадкоємців за законом незалежно від черги; якщо заповідач підпризначив спадкоємця, особа, на ім'я якої складений заповіт, може відмовитися від спадщини лише на користь особи, яка є підпризначеним спадкоємцем (ст. 1274 ЦК). Відмова спадкоємця від прийняття спадщини має важливі наслідки, тому слід точно визначити дійсності намірів спадкоємця. Якщо відмова від спадщини була зроблена під впливом помилки, обману, насильства тощо, вона, як і будь – який інший правочин, може бути визнана судом недійсною.

Визначення кола спадкоємців та частки кожного з них у праві на спадщину становлять лише перший етап розвитку спадкових відносин. Другим є визначення належного спадкоємцям реального майна. Якщо спадкоємець один, то питань не виникає. Він стає власником усього майна. Якщо спадкоємців два або більше, вони стають співвласниками майна, яке належить їм на праві спільної часткової власності. За своєю згодою спадкоємці можуть спільно володіти, користуватися та розпоряджатися майном. Водночас на вимогу будь – кого зі спадкоємців право спільної часткової власності на спадкове майно може бути припинено. Відповідно до ч. 2 ст. 1278 ЦК кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі. Спадкоємці можуть розділити все майно за своєю згодою. Проте щодо деяких видів майна законодавство встановлює спеціальні правила. Так, переважне право на виділ їм у натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку (посуд, білизна тощо) мають ті спадкоємці, які протягом не менш як одного року до часу відкриття спадщини проживали разом із спадкодавцем однією сім'єю. Це дає змогу таким спадкоємцям зберігати усталений спосіб життя та звичний життєвий устрій. Крім того, спадкоємці, які разом із спадкодавцем були співвласниками майна, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі цього майна у межах їхньої частки у спадщині. Якщо, наприклад, батько та син були співвласниками автомобіля, то після смерті батька син має переважне перед іншими спадкоємцями право на отримання саме автомобіля. Зрозуміло, що при цьому не можуть порушуватися права інших спадкоємців і передача автомобіля можлива, якщо до складу спадщини входить інше цінне майно, яке буде передано спадкоємцям.

За загальними правилами поділ спадщини може бути здійснено після спливу строку на прийняття спадщини, коли точно відомі коло спадкоємців та всі обставини щодо спадкового майна. Проте закон містить спеціальне правило, спрямоване на захист інтересів ненародженої дитини. Відповідно до ч. 2 ст. 1298 ЦК, якщо заповіт складено на користь зачатої, але ще не народженої дитини, видача свідоцтва про право на спадщину і розподіл спадщини між усіма спадкоємцями може відбутися лише після народження дитини. Це правило стосується і дитини, зачатої за життя спадкодавця, але народженої після його смерті, у разі спадкування за законом. Якщо дитина не народиться (у результаті штучного переривання вагітності) або народиться мертвою, то належна їй частка буде передана іншим спадкоємцям.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідає за боргами спадкодавця. Відповідно до ч. 1 ст. 1272 ЦК спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості одержаного майна. Відповідно до закону спадкоємець не відповідає за борги спадкодавця своїм власним майном. Відповідальність спадкоємців (якщо їх декілька) має частковий характер. Кожен із них зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора задовольняються шляхом одноразового платежу або в іншому порядку, якщо це встановлено домовленістю між спадкоємцем і кредитором. Сторони можуть домовитися щодо поетапної сплати боргу, переносу його на інший строк тощо.

Від моменту відкриття спадщини до моменту її переходу до спадкоємців існує певний проміжок у часі. Юристів завжди цікавило питання щодо належності майна у цей період конкретній особі. Проблема полягає в тому, що з одного боку, річ не може належати на праві власності спадкодавцеві у зв'язку з його смертю, а з іншого – вона не може належати спадкоємцеві тому, що той спадщину ще не прийняв. У римському праві така спадщина отримала назву лежачої спадщини. Щодо визначення її правового режиму склалося два протилежні підходи. Відповідно до першого лежача спадщина вважалася ніби належною спадкодавцеві (лежача спадщина продовжує особистість спадкодавця). Другий підхід полягав у тому, що спадщина вважалася належною спадкоємцеві. Факту прийняття спадщини надавалася зворотна сила. Вважалося, що вона належала спадкоємцеві з дня відкриття спадщини, тобто у попередній час. Як у першому, так і в другому випадку допускалася певна юридична фікція, яка застосовувалася для вирішення цього складного питання. Сучасне законодавство України закріплює другий із зазначених підходів. Відповідно до ч. 5 ст. 1268 ЦК незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Період, протягом якого спадщина є «лежачою», має певні особ- ливості. Значення у цей період набуває здійснення дій щодо охорони спадкового майна та збереження його в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця. Такі дії здійснюються нотаріусом за місцем відкриття спадщини; відповідним органом місцевого самоврядування (у населених пунктах, де не має нотаріуса); виконавцем заповіту, якого призначив спадкодавець; іншою особою, яка призначена спадкоємцями за законом. Для охорони спадкового майна може бути здійснено опис майна, передача його на зберігання певним особам тощо. Особа, яка зберігає спадкове майно, попереджається про відповідальність за його втрату, знищення або пошкодження. Якщо у складі спадщини є майно, яке потребує утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, нотаріус, орган місцевого самоврядування у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладають договір на управління спадщиною з іншою особою (ст. 1285 ЦК).

5. Право на спадщину має бути оформлено в порядку, встановленому законом. Насамперед це залежить від характеру спадкового майна. Якщо майно становлять предмети звичайної домашньої обстановки та вжитку, спадкоємці можуть вчинити фактичні дії щодо його прийняття. Якщо до складу спадщини входить нерухоме майно, спадкоємець зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину (ст. 1297 ЦК). Таке свідоцтво є правовстановлюючим документом і на його основі здійснюється державна реєстрація нерухомого майна. Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна (ст. 1299 ЦК).

Закон визначає строк, після спливу якого спадкоємці можуть отримати підтвердження своїх прав на спадкове майно. Згідно із ч. 1 ст. 1298 ЦК свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини. Однак з цього правила є два винятки.

По – перше, якщо заповіт складено на користь зачатої, але ще не народженої дитини, видача свідоцтва про право на спадщину і розподіл спадщини між усіма спадкоємцями може відбутися лише після народження дитини. У такому випадку мається на увазі ситуація, коли дитина народиться після спливу 6 місяців після відкриття спадщини. Якщо вона народиться раніше (до спливу 6 місяців), то свідоцтво про право на спадщину видається за загальним правилом – через 6 місяців після відкриття спадщини.

По-друге, до закінчення 6-місячного строку на прийняття спадщини нотаріус може видати спадкоємцеві дозвіл на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі), якщо це викликано обставинами, які мають істотне значення.

6. Цивільне законодавство передбачає новий вид договорів — спадковий договір. Відповідно до ст. 1302 ЦК за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача. У прямому розумінні слова цей договір не передбачає виникнення спадкових правовідносин. Віднесення його до спадкового права є дещо умовним. Воно зумовлено тільки тим, що правові наслідки цього договору пов'язані зі смертю однієї з його сторін. Цей договір моделюється за принципами договору про довічне утримання (статті 744-758 ЦК), хоча і має певні відмінності. Основна відмінність полягає в часі виникнення у набувача права власності на майно. За договором довічного утримання це право виникає з моменту державної реєстрації нотаріально посвідченого договору, тоді як за спадковим договором набувач стає власником майна тільки після смерті відчужувача.

Відчужувачем за таким договором можуть бути три категорії осіб: подружжя, один із подружжя, інша особа; набувачем – дві: фізичні та юридичні особи. Якщо набувачем є юридична особа, то виконання дій, обумовлених спадковим договором, очевидно, має бути здійснено його працівниками.

Відповідно до ст. 1305 ЦК набувач зобов'язаний здійснити певну дію як майнового, так і немайнового характеру. Важко сказати, чому йдеться про «дію», а не «дії» набувача. Але чи передбачає кодекс виконання набувачем одноразового акта? Якщо знову проводити паралель із договором довічного утримання, то можна передбачити, що за спадковим договором набувач буде зобов'язаний виконувати певні дії, спрямовані на забезпечення інтересів відчужувача – піклуватися про нього або інших осіб за вказівкою відчу- жувача, доглядати його майно та ін. На відміну від договору довічного утримання, дії набувача можуть мати не тільки майновий, але і немайновий характер. Особливість полягає також у тому, що зобов'язання, якщо воно покладено на набувача, може бути здійснено як до, так і після відкриття спадщини.

Якщо відчужувачем за спадковим договором є подружжя, то предметом договору може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності або приватної власності кожного з подружжя.

Можна дійти висновку, що в ЦК передбачено дві моделі спадкового договору подружжя. Згідно з першою після смерті одного з подружжя його частка переходить до набувача за спадковим договором. За таких обставин майно в подальшому належатиме на праві спільної часткової власності другому з подружжя та набувачеві за договором.

У ЦК України передбачена і друга модель. У спадковому договорі може бути передбачено, що в разі смерті одного з подружжя майно переходить до другого з подружжя і лише після смерті останнього – до набувача за договором. Таким чином, після смерті першого з подружжя належна йому частка переходить не до набувача, а до другого з подружжя, який стає одноособовим власником майна. При цьому спадщина не відкривається з усіма наслідками щодо цього (норми спадкового права не вступають у дію, спадкоємці не набува- ють права на спадкування тощо). Після смерті другого з подружжя все майно переходить до набувача за спадковим договором. При цьому норми спадкового права також не застосовуються.

Спадковий договір може бути розірваний за згодою сторін. В од- носторонньому порядку розірвання договору можливе за рішенням суду – на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень або на вимогу набувача – у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача (ст. 1308 ЦК).

 

Викладач:

доцент кафедри

цивільно – правових дисциплін,

кандидат юридичних наук Т.В. Івченко

 

про призначення справи до розгляду.

 

Стаття 130 ЦПК України визначає зміст процесуальних дій по підготовці справи до судового розгляду. Їх перелік не є вичерпним, оскільки підготовка справи має здійснюватись з урахуванням особливостей кожної конкретної справи.

 

ЗМІСТ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЙ СУДУ ПО ПІДГОТОВЦІ СПРАВИ ДО СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ:

1) уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову;2) вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі;3) визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню;4) з’ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює строки їх подання;5) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів;6) у невідкладних випадках проводить огляд на місці, огляд письмових і речових доказів;7) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про вжиття заходів забезпечення позову;8) вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду;9) визначає час і місце судового розгляду.

 

Підготовку проводить суддя. Процесуальні дії осіб, які беруть участь у справі, та інших осіб виконуються, як правило, на вимогу судді, є відповіддю на його дії. Але, особи, які беруть участь у справі, мають право за своєю ініціативою виконувати процесуальні дії, спрямовані на підготовку справи до розгляду (подавати докази, заявляти клопотання).

Особи, які беруть участь у справі, користуються процесуальними правами і несуть обов’язки не тільки при розгляді справи, але і при її підготовці. Тому суддя роз’яснює сторонам їх права та обов’язки: про можливість вносити зміни в позов, подавати клопотання.

 

При визнанні підготовки справи до розгляду закінченою суддя постановляє ухвалу, в якій перераховуються всі підготовчі дії, що були проведені, і встановлюється час розгляду справи.


Висновок до теми. Отже, досудовий розгляд справи є обов’язковою стадією цивільного процесу. Вказана стадія включає в себе два етапи: попереднє судове засідання та підготовка справи до розгляду. Попереднє судове засідання не є обов’язковим. Питання про необхідність його проведення вирішує суддя. Етап підготовки справи до розгляду є обов’язковим.

Належне проведення досудового розгляду справи забезпечує більш швидкий розгляд справи, є передумовою всебічного та об’єктивного розгляду справи.

РЕКОМЕНДОВАНІ ДЖЕРЕЛА

 

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року

2. Закон України «Про третейські суди» від 11 травня 2004 року // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – №35. – Ст. 412

3. Постанови Пленуму Верховного Суду України:

- «Про завдання судів України по підвищенню рівня правосуддя» від 22 лютого 1991 року № 1 із змінами та доповненнями;

- «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» від 30 травня 1997 року № 7 із змінами та доповненнями;

- «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12 червня 2009 року №2;

- «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» від 12.06. 2009 №5

- «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6 із змінами та доповненнями;

- «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року № 9 із змінами та доповненнями;

- «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 195 року № 4 із змінами та доповненнями;

- «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24 грудня 1999 року № 13 із змінами та доповненнями;

- «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27 лютого 2009 року №1;

- «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15 травня 2006 року № 3.

4. М.Й. Штефан Цивільне процесуальне право України. Академічний курс. – К. – 2005

5. Цивільний процес: Навчальний посібник / За ред. Ю.В. Білоусова. – К. – 2006

6. Цивільне процесуальне право України: Підручник / Бичкова С.С., Бірюков І.А., Бобрик В.І., та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. – К.: Атіка, 2009

7. Цивільний процес України: Навчальний посібник / За ред. Ю.С. Червоного. – К. – 2006

8. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За загальною редакцією С.С. Бичкової. – К.: Атіка, 2008. – 848 с.

9. Фурса С., Щербак С., Євтушенко О. Цивільний процес України. Проблеми і перспективи: Науково-практичний посібник. – К. – 2006

10. С. Фурса, Є. Фурса, С. Щербак Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У двох томах. – К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006 р.




Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 55 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.056 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав