Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Професійна культура і діловий етикет юриста

Читайте также:
  1. D) Отечественная культура в условиях тоталитарного общества.
  2. II. Правовая культура: понятие, функции и виды.
  3. III. Культура как процесс – фактор социальных изменений.
  4. Адаптивная физическая культура- составнаячасть комплексной реабилитации инвалидов
  5. Адукацыя, навука і культура ў БССР у 1945-1985 гг.
  6. Адукацыя,навука і культура Беларусі 1990-2012
  7. АРАБО-МУСУЛЬМАНСКАЯ КУЛЬТУРА
  8. Бережновско-маёвская срубная культура
  9. Бізнес-культура в системі факторів підприємницького успіху
  10. Бізнес-культура в системі факторів підприємницького успіху
Помощь в написании учебных работ
1500+ квалифицированных специалистов готовы вам помочь

 

Будь-яка професія базується на стереотипних діях, певних технологіях, наповнена типовим для неї змістом, чим і відрізняється від іншої, нерідко навіть спорідненої. Будь-яка професія виконує певну соціальну функцію, яка найповніше розкривається через професійну діяльність. Термін “діяльність” – міждисциплінарна категорія, яка використовується у філософії, логіці, психології, педагогіці, юриспруденції та багатьох інших науках. Вона виступає однією з основних форм людського буття й активності, спрямованої на задоволення матеріальних і духовних потреб людини. Завдяки суспільній природі людини діяльність може розглядатися водночас і як форма існування людського суспільства, прояв активності його суб‘єктів. Водночас суспільна природа людини зумовлює і виконання нею тих чи інших видів діяльності, що не спрямовані безпосередньо на задоволення її власних потреб. До таких видів належать певною мірою різні форми професійної юридичної діяльності, які сформувалися й утвердилися шляхом спеціалізації та інституалізації у правовій сфері.

Отже, йдеться про професіоналізм юриста. Це поняття включає системність професійної діяльності, сформованість професійної позиції, стилю спілкування, знання, готовність до дії, самоаналіз і саморозвиток, високий рівень здібностей, тобто фахової підготовки.

Розглядаючи якісні параметри професіоналізму юриста, Б. Леко класифікує спеціалізацію, властиву цій професії, зазначаючи, що кожна юридична спеціальність передбачає: соціальну (профілактично-виховну) діяльність (охоплює політичний аспект у діяльності працівника правоохоронних органів і містить профілактичні заходи, правову пропаган­ду, участь у перевихованні злочинця для повернення його до соціальної норми поведінки); пошукову (пізнавальну) діяльність (полягає у збиранні вихідної інформації, необхідної для виконання професійних завдань; питома вага її найбільш висока в діяльності слідчого, оперативного працівника, судді); реконструктивну діяльність (поточний і завершальний аналіз всієї зібраної інформації у справі і визрівання на базі її синтезу, аналізу і спеціальних знань робочих версій; планування роботи); комунікативну діяльність (полягає в отриманні необхідної інформації у процесі спілкування; велику питому вагу має при допитах, а також у діяльності адвокатів, оперативних працівників); організаційну діяльність (полягає у вольових діях з реалізації і перевірки робочих версій і планів; включає самоорганізованість і організацію людей у групах); посвідчувальну діяльність (зведення всієї одержаної інформації по справі до спеціальної, законом встановленої форми – постанови, протоколу, вироку тощо) [43, с. 60].

Очевидно, ці аспекти юридичної діяльності слід розглядати з огляду на професійну етику у контексті понять, які визначають рівень професійної культури. Маються на увазі, поняття, що вже розглядалися, щоправда, стосовно інших комунікативних ситуацій, а саме: професійне спілкування – творчий процес обміну повідомленнями, організації взаєморозуміння, досягнення оптимальної взаємодії, взаємопізнання в різних видах діяльності учасників професійно спрямованої комунікації; стиль спілкування – стійка система методів, способів та прийомів, які використовуються у професійній взаємодії, що залежить від особистісних якостей і параметрів ситуацій у професійному спілкуванні; професійний такт – творче вміння обирати в кожному конкретному випадку такий стиль поведінки і спілкування (за допомогою слова, вчинків, тону, погляду, жестів, міміки тощо), які оберігають честь і гідність особистості кожного, не принижуючи й не возвеличуючи його; професійна техніка – вміння використовувати психофізичний апарат як інструмент впливу, прийоми володіння собою (своїм організмом, настроєм, мовленням, увагою, уявою) і прийомами впливу на інших (вербальними і невербальними засобами).

Ці поняття цілком можуть слугувати критеріями оцінки професіоналізму представників усіх юридичних спеціальностей. Їх можна застосувати і до таких найбільш поширених фахівців, котрих репрезентативно характеризує автор цитованого тут навчального посібника з юридичної етики [43]. Першим, кому він приділив увагу, є слідчий. Тлумачний словник юридичних термінів дає таке трактування цієї професії: “Слідчий – службова особа органів прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, податкової міліції, обов‘язком якої є провадження досудового слідства; слідчий кожного органу має визначену законом підслідність – територіальну і за категорією справ” [103, с. 251]. У великому енциклопедичному юридичному словнику зроблено істотне уточнення: “Слідчий – посадова особа, наділена повноваженнями щодо провадження досудового слідства підстава у кримінальних справах” [15, с. 841]. Саме цим і визначається специфіка професійної діяльності слідчого, що обумовлена сутністю, формою, змістом слідства, які встановлені процесуальними законами (КПК) та положеннями права. Застосовувані ним (слідчим) методи, прийоми, тактика розслідування дозволяють оптимально розкрити злочин і виявити винних. Допустимість, законність застосування цих прийомів і методів з особистої ініціативи слідчого має відповідати нормам судової етики.

Наголошуючи на специфіці професійної діяльності слідчого, Б. Леко зазначає:

“Спілкування з підслідними складні, нерідко пов‘язані з мо­ральними проблемами, розв‘язання яких потребує добрих професійних якостей. Слідчий має керуватися процесуальними, криміналістичними, моральними правилами, вести розслідування без упередженого ставлення, об‘єктивно розслідувати всі обста­вини справи в інтересах істини і справедливості. Неприпустимо тиснути на підозрюваного. Слідчий зобов‘язаний роз‘яснювати підозрюваному його права і забезпечувати можливість реалізації цих прав, бути коректним.

У своїй діяльності слідчий керується трьома видами пра­вил: процесуальними, криміналістичними й моральними. Процесуальні норми вказують, що саме, у яких формах, у яко­му порядку повинен робити слідчий, проводячи слідство. Рекомендації, розроблювальні криміналістикою, допомагають слідчому намітити тактичну лінію, відшукати прийоми й мето­ди, які дозволяють найбільш ефективно виконувати завдання, що стоять перед попереднім слідством: швидко й повно розкри­ти злочин і викрити винних. Моральні норми дають можливість оцінити допустимість тих або інших прийомів розслідування з погляду моралі. Зрозуміло, всі види правил перебувають між со­бою в найтіснішому зв‘язку й не повинні суперечити одне одному, хоча серед них головує закон, що вважається високоморальним і доцільним.

Слідчий несе особисту моральну відповідальність за виконан­ня завдань попереднього слідства, свого професійного обов‘язку. Він повинен бути об‘єктивним, безстороннім, справедливим, гу­манним, пильним. У своєму службовому спілкуванні слідчий має бути витриманим, урівноваженим, коректним.

Мета слідчої діяльності – це правова охорона основних соціальних цінностей особистості, суспільства і держави, вста­новлення істини при розслідуванні правопорушень, віддання винних у порушенні закону до суду. Функція слідчого полягає у пошуку істини в процесі розслідування. Він повинен повно, об‘єктивно і всебічно дослідити обставини справи. Вивчен­ня злочину здійснюється шляхом відшуковування, збирання, закріплення, перевірки, оцінки отриманої інформації, доведен­ня й обґрунтування висновків у справі. Основу професіограми слідчого складає пошуково-пізнавальна діяльність, яка полягає у збиранні вихідної інформації для виконання професійних завдань. Комунікативний бік діяльності – головний інструмент у слідчій роботі. Отримати інформацію при допиті слідчому допомагають його професійна майстерність, спеціальні наукові знання в галузі психології спілкування, психології ведення допиту, спостережен­ня за співрозмовником, психології впливу на нього.

Слідчий виступає і як організатор розслідування. Він, прийма­ючи відповідальні рішення, домагається їх реалізації, організовує не тільки власну діяльність, але й роботу колективу людей. Во­дночас він має добре володіти письмовим мовленням, вміти опра­цьовувати інформацію, приймати рішення. Серед особистісних якостей найважливішими для слідчого є: спостережливість, цілеспрямованість, професійна етика, прямування до істини, вміння виділяти головне, проникливість, вміння встановлю­вати контакт, вміння регулювати стосунки, організованість, відповідальність, вимогливість, витримка, самоконтроль, винахідливість, концентрація уваги, вміння зберігати таємницю, почуття власної гідності, вміння знімати нервове напруження [43, с. 61–62].

Результати слідчої діяльності великою мірою отримують оцінку судової влади. Найважливіша вимога до її діяльності (судової влади) – справедливість. Суспільству й кожній людині потрібний суд тільки справедливий, що стоїть на боці правди, її активно захищає і виражає у своїх рішеннях. Судова влада повинна бути рівною для всіх, об‘єктивною й безсторонньою. На жаль, в сучасних українських реаліях нерідко все відбувається не так, тому й у суспільстві протягом останніх років чимало нарікань на вибіркове правосуддя, на корупцію і нечесність деяких представників цієї влади.

Ключова фігура судової влади – суддя. За згаданим тлумачним словником: “суддя – посадова особа держави, що носієм судової влади. Закон ставить особливі вимоги до особи, що претендує на посаду судді (наявність громадянства України, певний стаж роботи в галузі права, вища юридична освіта, віковий ценз та ін.); у своїй діяльності суддя незалежний і підкоряється лише закону” [103, с. 262]. У тому ж таки словнику – “незалежність суддів – конституційний принцип правосуддя в демократичних державах, який визнає, що судді, засідателі, присяжні розглядають судові справи і на підставі закону в умовах, що виключають будь-який вплив на них. Незалежність і недоторканність суддів гарантується Конституцією і законами України” [103, с. 162].

Певна конкретизація цієї професії зроблена в енциклопедичному словнику, де, крім загального визначення: “суддя – посадова особа в суді, яка здійснює правосуддя відповідно до чинного законодавства України” [15, с. 888], Ю. Шемшеченко детально характеризує правників, які займають цю посаду на професійній основі: “Професійні судді – в Україні громадяни, які відповідно до Конституції призначені чи обрані суддіми, обіймають штатну суддівську посаду в одному зі судів і здійснюють правосуддя на професійній основі. Правовий статус професійного судді регулюється Законом України “Про судоустрій і статус суддів” (2010 р.). Згідно зі ст. 127 Конституції України на посаду судді кваліфікаційною комісією суддів може бути рекомендований громадянин України не молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менше як 3 роки, проживає в Україні не менше як 10 років і володіє державною мовою” [15, с. 764].

Отже, у своїй професійній діяльності суддя наділений владними повноваженнями, застосовує владу від імені держави. Це розвиває у нього професійне почуття підвищеної відповідальності за наслідки своїх дій. Постійна відповідальність судді перед суспільством стимулює його пізнавальні здібності, вимагає від нього чіткості та ясності у прийнятті рішень.

Безумовно, кожний судовий процес має виховний вплив на всіх, хто бере у ньому участь, а також на певні групи населення, які перебувають поза судом. Суди впливають на ряд аспектів громадської думки, зокрема, формують у громадян правосвідомість, створюють соціально-психологічну атмосферу невідворотності покарання, створюють навколо злочинця та його прибічників і пособників атмосферу морального осуду. Вся поведінка судді повинна бути такою, щоб одразу викликати повагу до себе, щоб у всіх присутніх створюва­лося враження і формувалося переконання про нього як про лю­дину справедливу, професійну, таку, яка вміє вирішувати складні питання.

Суддя не повинен нав‘язувати свою думку іншим. Ця якість виробляється на основі глибокого переконанні судді в тому, що тільки висловлена думка кожного учасника процесу дасть можливість правильно пізнати істину, прийняти правильне рішення. Суддя також повинен стежити за дотриманням норм поведінки, вказа­ти на суперечливість, алогічність позиції тієї чи іншої особи на суді. Досвідченому судді завжди притаманна витримка, виваженість, глибока внутрішня культура.

Неупередженість судової влади, що проявляється у відсутності прихильності до якої-нсбудь зі сторін, здатності однаково ставитися до їхніх домагань й до особистостей, діяти лише в інтересах істини й справедливості на підставі закону й совісті – фундаментальна моральна і правова вимога. Суд, в якому працюють правники, котрі не здатні або не прагнуть діяти неупереджено, заслуговують на довіру суспільства. Тому судова влада повинна бути компетентною, а кожен суддя – професіоналом високого класу, політично не заангажованим. Суддя, що головує в справі, зобов‘язаний однаково уважно ставитися до клопотань, заяв всіх учасників судового розгля­ду, вислуховувати їх і ставити на вирішення суду поставлені питання.

Судді не повинні проявляти свої симпатії або антипатії щодо кого-небудь із учасників судового розгляду, наприклад, бути підкреслено уважними до потерпілого й ігнорувати звертання або заяви підсудного, демонструючи недовіру до нього. У суді необхідно створити атмосферу процесуальної рівності сторін,
очевидну для всіх присутніх.

Судовий розгляд, як правило, завершується прийняттям судом рішення з основного питання кримінальної справи – вироком. До суті й форми вироку, як й інших процесуальних рішень, ставиться низка вимог. Необхідними властивостями будь-якого процесуаль­ного рішення с законність і обґрунтованість. Багато процесуаль­них рішень повинні бути також вмотивовані. Кожне рішення має відповідну процесуальну форму. Вирок – найважливіше рішення, прийняте по кримінальній справі. Це акт правосуддя, що якісно виділяє його серед інших процесуальних актів. Він повинен відповідати високим правовим і моральним вимогам. Кожен ви­рок повинен бути: 1) законним, 2) обгрунтованим, 3) вмотивованим. Вирок повинен ґрунтуватися лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні.

Законність вироку означає його відповідність вимогам матеріального й процесуальною закону за умови, що він ухвале­ний у результаті процесу, проведеного з дотриманням всіх процесуальпих гарантій. Обґрунтованість – це відповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи при доведеності цих висновків у судовому засіданні. Вмотивованість вироку – наведення в ньому аргументів для обґрунтування рішень, що містяться у вироку.

Справедливість вироку включає ряд складових. Вирок буде справедливий, якщо ним виправданий невинний (осуд невин­ного – крайня форма несправедливості); обвинувальний вирок, відповідно, буде справедливий лише тоді, коли ним визнаний вин­ним і засуджений саме той, хто вчинив злочин. Вирок буде спра­ведливим тоді, коли покарання винного призначене відповідно до правильно застосованого карного закону й відповідно до не­безпеки злочину й особистості винного, коли дотримана вимога ідивідуалізації відповідальності.

Важливими якостями судді (згідно з опитуваннями) є: людяність, неупередженість, принциповість, витримка, ерудиція, зібраність, врівноваженість, дисциплінованість, ввічливість. Приймаючи присягу, суддя урочисто клянеться чесно й сумлінно виконувати свої обов‘язки, здійснюючи правосуддя, бути безстороннім і справедливим, як велять йому обов‘язок судді і його совість.

Суддя повинен бути чесний. Чесність – найважливіша ви­мога моральності. Вона включає правдивість, принциповість, суб‘єктивну переконаність у правоті своєї справи, щирість перед іншими й перед самим собою відносно мотивів своєї поведінки. Антиподи чесності – неправда, лицемірство, віроломство. Немає потреби доводити, що чесне виконання обов‘язків судді, підтверджене присягою, передбачає чесність судді як людини. Не можна бути чесним “на службі” і безчесним у повсякденному житті, будучи без суддівської мантії.

Сумлінність у виконанні обов‘язків судді пов‘язана з його почуттям відповідальності. Неодмінна моральна якість судді – підвищене почуття обов‘язку в його моральному аспекті. Соціальний моральний обов‘язок судді – справедливе право­суддя. Він трансформується й в обов‘язок перед сторонами й іншими учасниками справи, які чекають від судді захисту їхніх прав, свобод і охоронюваних законом інтересів, честі й гідності.

Справедливе правосуддя можливе тільки тоді, коли судді безсторонні. Здатність досліджувати обставини справи й при­ймати рішення, однаково ставлячись до сторін, інших осіб, що беруть участь у справі, не привносячи яких-нсбудь особистих мотивів, – не тільки припис закону, але й особистісна якість судді як людини.

Суддя повинен мати розвинене почуття совісті. Це означає здатність здійснювати внутрішній моральний самоконтроль у ході ведення справи й, головне, – при прийнятті рішень. Його сумління повинне бути чистим як при осуді, так і при виправданні; мотиви, якими він керується, повинні бути безкорисливі й мо­рально бездоганні.

Суддя повинен бути гуманним. Жорстока людина, що ба­чить у підсудному, потерпілому, інших особах, які беруть участь у справі лише “засіб”, а не “ціль”, не зможе належним чином виконувати судову роботу [43, с. 63–65].

Однак, як вже зазначалося, нерідко трапляються неправосудні рішення, які суперечать букві закону, порушують ті чи інші норми Конституції. На це повинен реагувати, насамперед, ще один орган держави, який здійснює нагляд за виконанням законів, а крім того, уповноважений на кримінальне переслідування у визначених законодавством випадках та на підтримання звинувачення в суді. То ж наступна ключова юридична професія – прокурор (в перекладі з лат. слово procuare означає піклуватися, забезпечувати, управляти).

Знову ж таки у тлумачному словнику юридичних термінів – стисле визначення: “Прокурор – посадова особа органів прокуратури, наділена певними повноваженнями відповідно до Закону України “Про прокуратуру” та КПК України. … На цю посаду призначаються громадяни України, що мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові й моральні якості… Генеральним прокурором України” [103, с. 231–232]. Енциклопедичне трактування цієї посади дещо розширене: “Прокурор – загальна назва, що вживається для означення посадових осіб органів прокуратури, які здійснюють прокурорсько-наглядові функції”. Перераховуючи тих, хто віднесений до статусу прокурора, Г. Мурашин та В. Долежан, автори енциклопедичної довідки, далі зазначають: “Згідно із Законом України “Про прокуратуру”, посаду прокурора можуть обіймати лише громадяни України з вищою юридичною освітою і необхідними діловими і моральними якостями. Особи, вперше призначені на ці посади, приймають “Присягу працівника прокуратури”” [15, с. 755].

Значна частина цих вимог інтерпретується у цитованому навчальному посібнику Б. Леко, який підкреслює: “Специфіка діяльності прокурора потребує від нього таких якостей, як гармонійне поєднання аналізу і синте­зу, підвищена чуттєвість до розрізнення правди і неправди, істини і суб‘єктивізму, глибина, широта, мобільність розуму, і самостійність, цілеспрямованість, вміння підійти до явища з різних сторін, наполегливість, ініціативність, організованість, політична зрілість, моральна чистота, розуміння значущості своєї справи. Виступаючи в суді від імені держави, прокурор представляє соціальну більшість. Це вимагає від нього ретельного аналізу доказів по справі, об‘єктивних висновків, вміння висловлювати вимоги справедливого вироку словами, зрозумілими широкому загалу, народу, від імені якого прокурор виголошує промову.

Судові дебати, в яких бере участь прокурор, становлять лише частину його діяльності з підтримання державного обвинувачення перед судом. Прокурор, виголошуючи обвинувальну промову, виконує функцію карного переслідування, виступаючи стороною обвинувачення, і звісно зобов‘язаний виконувати свою обвинувальну функцію об‘єктивно.

Поведінка державного обвинувача, його позиція загалом повинні опиратися на моральні норми та відповідати їм. Прокурор захищає інтереси суспільства, хоча водночас, покликаний охороняти й законні інтереси підсудного, його гідність.

Моральні засади (вимоги) діяльності прокурора базуються на комплексі функціональних вимог; які зводяться до нагляду за виконанням законів органами держуправління, пра­вопорядку, посадовими особами і громадянами; за виконанням законів органами дізнання і поперед­нього слідства; за виконанням законів у місцях утримання затриманих; за проведенням боротьби зі злочинністю; за організацією профілактики правопорушень; крім того, він повинен брати участь у правотворчій діяльності і пропаганді законів.

З боку прокурора неприпустимі прояви грубості та упередженості.

Прокурор повинен: застосовувати лише законні засоби обвинувачення; твердо відстоювати права громадян на справедливість; вміти протистояти сторонньому впливу; відмовлятися від звинувачення, якщо дані судового слідства не підтверджують висунутого підсудному звинувачення”.

У новому КПК України, ухваленого Верховною Радою України від 13.04.2012 р., питання відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення докладно визначено у ст. 340, де встановлено: “Якщо в результаті судового розгляду прокурор дійде переконання, що пред‘явлення особі обвинувачення, не підтверджується, він після виконання вимог статті 341 цього Кодексу повинен відмовитися від підтримання державного обвинувачення і викласти мотиви відмови у своїй постанові, яка долучається до матеріалів кримінального провадження”. У коментарі цього положення зазначено: “Підставою відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення є його переконання, що пред‘явлення особі обвинувачення, викладене в обвинувальному акті, не підтверджується. У такому випадку відмова від підтримання державного обвинувачення є не правом, а обов‘язком прокурора” [40, Т.2, с. 62–63].

У такому контексті можна якоюсь мірою вважати вияв солідарності прокурора під час судового розгляду з своїм візаві – адвокатом.

Тлумачний словник подає таку довідку: “Адвокат (з лат. advokatus, від advoco – запрошую, закликаю), за законодавством України, – особа, яка є громадянином України, має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склала кваліфікаційні іспити, одержала свідоцтво на заняття адвокатською діяльністю та прийняла Присягу адвоката України. Адвокат не може бути працівником суду, прокуратури, нотаріату, органів внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління, хоча, як часто зустрічається, колишні такі працівники перекваліфіковуються і займаються адвокатською діяльністю (і від цього, як правило, виграє якісна сторона їх роботи. – О.Ч.). Не може бути адвокатом особа, яка має судимість”. У цьому ж словнику є інформативна довідка про адвокатську діяльність, тобто професійну роботу, пов‘язану із забезпеченням “права на захист від обвинувачення й надання правової допомоги громадянам та юридичним особам при вирішенні справ у судах та інших державних органах. Адвокатська діяльність здійснюється у формі надання консультацій і роз‘яснень, юридичних питань, усних і письмових довідок щодо законодавства; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; засвідчення копій документів у справах, які веде адвокат; здійснення представництва в суді, інших державних органах; надання юридичної допомоги підприємствам, установам, організаціям; здійснення правового забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян та юридичних осіб і виконання передбачених кримінально-процесуальним законодавством обов‘язків у процесі виконання досудового слідства” [103, с. 10–11].

В енциклопедичній довідці (автор – О. Святоцький, провідний учений у цій галузі юридичних знань) дається поширене трактування викладених вище тлумачень специфіки професії адвоката та його діяльності [15, с. 16–17]. Певною мірою ці ж положення “перегукуються” з наведеною професіограмою адвоката, а також з характеристикою діяльності адвоката, яку дано у цитованому навчальному посібнику Б. Леко, яка, як вважає цілком справедливо автор значною мірою зумовлюється специфікою його соціально-психологічної ролі. Професійний обов‘язок адвокатів полягає у наданні юридичної допомоги грома­дянам і організаціям. Законом на адвоката покладений обов‘язок захисту всіх прав та інтересів підсудного.

До найважливіших якостей і здібностей адвоката на­лежать: вміння встановлювати психологічний контакт з людьми, організованість, вміння знаходити і використовувати серед великої кількості доказів такі, які б виправдовували його підзахисного або пом‘якшували провину, самостійність, принциповість, вміння протистояти іншим учасникам процесу, наполегливість, рішучість.

Захищаючи людей, адвокат повинен мати на це моральне право. Він мас бути принциповим, чесним, непримиренним до порушення прав і законних інтересів свого підзахисного. В особі захисника суспільство ніби протягує звинуваченому руку допомо­ги. У вмінні бачити в людині, яка скоїла злочин, позитивні риси, планувати її майбутнє полягає соціальний аспект діяльності ад­воката. Крім соціального аспекту, в діяльності адвоката присутні реконструктивний і комунікативний аспекти.

Адвокат повинен: використовувати лише законні засоби захисту, що оптимально сприяють правосуддю, вміло взаємодіяти з підзахисним, прагнути не допустити розбіжності його свідчень з об‘єктивною істиною; не доводити справу до погіршення стану підзахисного.

Точність, пунктуальність, чесність, правдивість і компетентність – гарантія нормальних відносин адвоката з клієнтом.

Участь адвоката в судових дебатах підпорядкована певним моральним вимогам. Головне в морально виправданому веденні захисту загалом й у змісті й побудові захисного виступу зокре­ма – це вміння правильно визначити свою позицію, спираючись на правові й моральні орієнтири. Захисник може застосовувати тільки законні засоби й спо­соби захисту. Виступаючи на боці людини, обвинувачуваної в порушенні закону, він сам повинен неухильно дотримуватися законів. Захисник може застосовувати лише морально припустимі прийоми захисту. Зокрема, він не має права брехати суду, схиляти суд до неправди, навіть якщо це вигідно його підзахисному. Захищаючи конкретну людину від обвинувачення у скоєному злочині, захисник не може виправдовувати сам злочин. Захист повинен здійснюватися на основі погодженості позиції захисника й підсудного у принципових питаннях і насамперед – щодо питання визнання або заперечення провини.

Судова практика останнього часу, як правило, виходить з того, що визнання захисником вини підсудного, коли останній її заперечує, означає порушення права на захист, обов‘язок захисника – використати всі законні засоби й способи захисту, не діяти на шкоду обвинувачуваному [43, с. 67–68].

Звичайно, цими чотирма професіями не обмежується перелік юридичних спеціальностей, однак ми зупинилися лише на них, оскільки вони – найбільш публічні й містять у собі найхарактерніші риси юридичної професії. Саме вони є учасниками слідчого і судового процесів в справі й від їх професійної поведінки і почуття громадянського обов‘язку багато залежить, коли вирішується доля людини.

Фахівці вважають, що у цьому сенсі етично значущим на всіх стадіях цивільного і кримінального судочинства є використання інституту відводу і самовідводу, що засвідчує рівень професійної культури юриста. Слідча і судова практика має безліч прикладів, коли участь тієї чи іншої особи як слідчого, судді, державного обвинувача у справі є не лише небажаною, але й шкідливою як для окремих учасників, так і для справи загалом.

Приводи для усунення учасника процесу від справи, як правило, мають етичний, а нерідко – навіть прихований інтимний характер. Наявність таких моментів припускає можливість необ‘єктивного ведення справи, ухвалення несправедливого рішення у справі тощо. У цих випадках використовується пра­
вовий механізм попередження можливих шкідливих наслідків – процедура відводу або самовідводу.

І у цьому зв‘язку доречно звернутися до ще однієї важливої теми, котра перебуває у тісному взаємозв‘язку з професійною культурою юриста, адже впливає на культуру спілкування, на культуру взаємовідносин – маємо на увазі діловий етикет – сукупність правил і норм, які регламентують зовнішні вияви людської поведінки, обумовлені мотивами ставлення до оточення. Отже, короткі відомості про цей важливий аспект у професійній діяльності юриста викладаємо, запозичивши їх із навчального посібника О. Берестенко [9], яка зазначає: “На сучасному етапі в професійній діяльності вироблені універсальні способи успішної регуляції на всіх рівнях спілку­вання – етикет (дипломатичний етикет, повсякденний, святко­вий, діловий етикет, етика бізнесу й міжнародних контактів то­що). Спілкування людей підпорядковується не лише логіці проблеми, яку вони обговорюють, законам мови, якою вони пос­луговуються, вимогам щодо вияву культури почуттів. На нього також впливають різноманітні правила, які залежать від етнічних особливостей, ситуації, у якій взаємодіють співрозмовники, а та­кож їх віку, статі, професійної залежності. Ці аспекти спілкування регулюються і формальними правилами, і етикетом.

До етикету належать також церемоніальні вимоги, дотри­мання яких вимагає обов‘язкової форми поведінки (наприклад, дипломатичний етикет).

Службовий етикет охоплює правила й ритуали поведін­ки людини в процесі виконання службових обов‘язків. Більшість його правил є неписаними, не зафіксованими в певному регламенті, але їх слід неухильно дотримуватися. Змістом таких правил є невимушене, доброзичливе, уважне повсякденне став­лення до інших, незалежно від їхніх посад чи службового стано­вища, увага до жінок, повага до старших.

Існують загальні й специфічні правила етикету в ділових взаєминах. Загальні правила етикету – це правила знайомств і відрекомендувань, вітань і прощань, використання титулів спів­розмовників, уживання окремих слів, які прийняті в суспільстві тощо. Специфічні правила ділового етикету – це прийняті тільки в діловому спілкуванні форми звернень і привітань, правила про­ведення бесід і переговорів, прощання після ділового спілкування дають змогу зберегти гідність його учасників, зручність і неви­мушеність у взаєминах між ними.

Діловий етикет у професійній діяльності – установле­ний порядок поведінки співробітників, взаємини всього колекти­ву між собою: начальників і підлеглих, а також рівних за посада­ми. Норми ділового етикету – це не істина у вищій інстанції. Вони не мають абсолютного характеру й можуть бути схильні до змін у часі. Проте їх розумне вживання істотно підвищить ефек­тивність діяльності підприємства.

Науковці виділяють принципи ділового етикету, які зна­ходять своє віддзеркалення у професійному спілкуванні.

1. Здоровий глузд, що передбачає економію робочого ча­су, забезпечення порядку, підтримку організованості персоналу.

2. Свобода вибору, передбачає терпиме ставлення до осо­бливостей співробітників і середовища.

3. Етичність, усвідомлення невигідності аморальної по­ведінки. Усі складники ділового етикету в основі своїй повинні бути моральними. Вони всім своїм змістом просто зобов‘язані бути спрямованими на добро. Цей принцип дозволяє “оточити” підприємство множиною “етичних фільтрів”, що залишають амо­ральні вчинки персоналу за межами сфери ділових відносин.

4. Зручність, при розумному вживанні правил поведін­ки, продиктованих діловим етикетом, гальмуються причини, які сковують, заважають розвитку фірми, діловим відносинам, розвитку особистості та ін. Принцип зручності на підприємстві не­обхідно реалізовувати в усьому: починаючи з організації робочого місця й закінчуючи правилами проведення презентації свого продукту.

5. Доцільність. Кожна вимога ділового етикету повинна служити відповідним цілям.

6. Економічність. Висока “вартість” моральності сама по собі неетична.

7. Невимушеність. Норми етикету й правила повинні бути природні, виконуватися з легкістю й без напруги. Нав‘язане механічне дотримання вимог ділового етикету, позбавлене розуміння їх внутрішнього сенсу, не дасть позитивного ефекту. Проте не варто плутати невимушеність з безцеремонністю, невихованістю і нахабством.

8. Консерватизм, прихильність певним традиціям, сти­лям спілкування, строгому діловому костюму співробітника, про­яви яких сприяють створенню уявлень фундаментальності, надійності, стабільності.

9. Універсалізм. Будь-яке правило або норма ділового етикету може застосовуватися в різних ситуаціях ділових взає­мин.

10. Ефективність ділового етикету полягає в результа­тивності діяльності, конструктивності, відсутності конфліктів у колективі і т.п.

На сьогодні професіоналу недостатньо бути просто ввічливим і доброзичливим. У діловому етикеті загальні принципи отримують специфічне забарвлення в таких основних правилах.

Перше правило – будьте пунктуальними й точними. Спізнення для будь-якого співробітника неприйнятні. Вони зава­жають роботі, а також свідчать про те, що на таку людину не можна покластися. Дуже важливе вміння розраховувати час, не­обхідний для виконання того або іншого завдання. Корисно тримати в думці ще один закон: якщо справи йдуть дуже добре, це ще не привід для радості, скоро щось повинно трапитися. З усього цьо­го можна зробити висновок: на виконання завдань треба виділяти час із запасом, ураховуючи проблеми, які можуть виникнути.

Друге правило – враховуйте не тільки свої, a й інші ін­тереси. Неможливо досягти успіхів у своїй діяльності, не піклуючись про співробітників. Частіше за все причинами неуспі­ху в справах є егоїзм, заглибленість виключно у власну вигоду, прагнення нашкодити конкурентам і навіть товаришам по службі, щоб просунутися посадовими сходами. Для підвищення ефектив­ності діяльності потрібно прагнути завжди вислуховувати спів­розмовника, учитися поважати чужу думку й розуміти його, поз­бавлятися від нетерпимості до інакомислення.

Третє правило – говоріть грамотно й красномовно. Це одне з головних правил, оскільки вміння грамотно говорити впливає не тільки на імідж мовця, а й на авторитет установи, де працює юрист. Від уміння спілкуватися часто залежать шанси на укладення договору. Необхідно оволодіти мистецтвом ритори­ки, тобто майстерністю красномовства. Дуже важливо стежити й за своєю дикцією – вимовою та інтонацією, не вживати жаргон­них слів і образливих виразів. Необхідно постійно вдосконалюва­ти свою мову, робити її більш виразною, яскравою і емоційною. Особливе значення набуває вміння слухати інших і виявляти ці­кавість до почутого. Усе це, поза сумнівом, не залишиться не по­міченим, справляє добре враження та сприяє ефективності діяль­ності загалом.

Четверте правило – прагніть стримуватися у висловах – стосується розмов товаришів про їхнє особисте життя.

П‘яте правило – одягайтеся відповідно. Одяг не повинен різко виділяти співробітника з контингенту працівників його рівня. Незграбний комплімент, ґудзик, що відвалився, миготлива лампочка, візитна картка з помилкою, зім‘ятий документ або не­доречне “дякую” можуть разом перекреслити професіоналізм співробітника. Незнання етикету може обійтися втратою пошани, позбавленням зарплати, навіть звільненням з роботи, залежно від того, кому і як він нагрубіянив. Стає найгострішою й насущною необхідністю не тільки знати й застосовувати правила ділового етикету, але й бути в ньому майстром” [9, с. 213–215].

І хоч чимало висловлених авторкою положень повторюють те, про що йшлося вище, однак це не завадить ще і ще раз замислитися щодо інтенсивної, системної і наполегливої праці над самовдосконаленням людини, яка прагне стати висококваліфікованим правником, всебічно розвиненою особистістю, досягти успіху в кар‘єрному становленні й зростанні. У цьому сенсі, очевидно, не можна оминути і такого поняття як імідж, на суть і значення якого у комплексі “комунікативна культура правника” слід наголосити, подавши інтерпретаційний виклад цього поняття із цитованого посібника О. Берестенко, яка пише: “Поняття “імідж” увійшло до сучасного ділового лексико­ну головним чином тому, що його складники мають сильний вплив на співпрацю з людьми та на ефективність спільної роботи. Для того, щоб потрібний ідеал був сприйнятий, кожного співро­бітника необхідно переконати в тому, що це його власний ідеал. У цьому важливу роль відіграє імідж фірми. Імідж, будучи, ком­плексом яскравих і дохідливих образів, кожний з яких несе у себе потрібну ідею, дає працівнику можливість виділити ідею із сприйнятого іміджу. Отже, ідеал, донесений за допомогою імі­джу, стає предметом власної переконаності й віри. Зазначимо, що ідеал може бути об‘єктивно недосяжним, але в його втілення по­винен вірити кожен. Якщо поставити перед собою велику мету – добитися маленьких, якщо маленьку – не добитися нічого. Численні приклади підтвердили справедливість цього твердження. Потрібно поставить перед собою надзавдання, досягненнїі якого прагнутиме не лише конкретна особистість, а й ті, хто з нею співпрацює.

Позитивний імідж тісно пов‘язаний з психологічною ку­льтурою особистості. Зокрема структура іміджу професіонала що передбачає такі складники: образ, який виникає при першому сприйманні; зовнішній складник (зовнішність, манери, хода, го­лос, міміка, одяг, зачіска); процесуальний складник (форми звер­тання, професіоналізм, енергійність, темперамент, виразність); внутрішній складник (інтелект, спосіб мислення, цілі, засоби їх досягнення, інтереси, ерудиція); позиція, установки – сприйма­ються як позитивні лише за умови високого рівня психологічної та професійної культури особистості.

У наш час професіонали, ті, хто досяг серйозних кар‘єрних висот, розуміють, що отримання привабливого іміджу не примха, а об‘єктивна необхідність
Частіше за все від іміджу залежить бажання потенційних партне­рів співпрацювати, тобто сприятливий імідж є одним з найважливіших чинників, що визначають і професійний, і комерційний успіх.

Багато хто вважає, що для створення іміджу (наприклад, нотаріуси, адвокати) достатньо витримати єдиний стиль в інтер‘єрі й одягнути співро­бітників так, щоб вони добре виглядали. Але це дуже вузьке ро­зуміння іміджу, позбавлене багатьох інших, не менш важливих складників. Керуючись подібним підходом, важко досягти пози­тивних результатів, оскільки красива обгортка – ще не показник такого ж внутрішнього змісту.

Імідж(з англ. “imaqe”) – в українській мові набуло безліч значень – роль, амплуа, образ, типаж, манера, стиль, мо­да, репутація, лицедійство, маска, установка, персоніфікація і т.п. Та всупереч цьому, вважається, що імідж – це не просто “політика у сфері дизайну або сис­тема ідентифікації, а тотальна комунікація”, яка здійснюється в усіх галузях діяльності установи без винятку.

Виникає питання: яким чином він створюється? Існує спеціально розроблений план з побудови ефективного й різнобічного іміджу установи (певною мірою ці підходи можна творчо використати, коли йдеться про створення іміджу, наприклад, консалтингової компанії чи адвокатської спілки тощо). Його основними елементами є:

1. Закладка фундаменту (корпоративна філософія).

2. Створення внутрішнього іміджу, інструментарієм якого є кадрова політика; орієнтація й тренінги співро­бітників; система заохочення співробітників.

3. Створення зовнішнього іміджу, інструментарій: якість послуг; відчутний імідж; рекламна компанія; зв‘язки із засобами масової інформації; зовнішній вигляд співробітників.

Ці ключові моменти дозволяють досягти високого рівня компетенції співробітників і їх ефективної роботи; установити емоційний зв‘язок; підтримувати імідж успішного підприємства.

Часто зневажливо ставляться й до елементів внутрішньо­го іміджу. Хоча ставлення персоналу до роботи та його емоційний настрій впливають на репутацію підприємства не менше, ніж видимі елементи іміджу. Адже саме співробітники є будівниками й носіями іміджу фірми. Вони представляють її перед клієнтом,
створюють найважливіший емоційний зв‘язок із споживачем.

Відчутний імідж – це те, що можна відчути за допомо­гою п‘яти органів чуттів: зору, слуху, нюху, дотику і смаку. Так у споживача формується перше враження про підприємство.

Невідчутний імідж– реакція у відповідь на процес взає­модії, ставлення до нього співробітників.

Внутрішній імідж – атмосфера всередині організації, ставлення співробітників до своєї роботи, керівників і політики, що проводиться ними. Внутрішній імідж визначає відданість пер­соналу своїй фірмі.

Зовнішній імідж – результат дії перших трьох чинників у поєднанні з громадською думкою про підприємство, сприймання партнерів, конкурентів, Сформованою рекламною кампанією, якістю послуг і зв‘язками із ЗМІ (сприйняття підпри­ємства суспільством).

Формування зовнішнього іміджу відбувається під впли­вом таких елементів: якість послуг; відчутний імідж; рекламна кампанія; зв‘язки із ЗМІ; зовнішній вигляд співробітників.

Якість послуг – важливий елемент створення хорошої репутації за допомогою грамотної реклами, здатної привернути увагу до фірми, установи.

Створення сприятливого іміджу – це реалізація складного й різнобічного плану, усі елементи якого взаємозв‘язані” [9, с . 220–221]. Над реалізацією такого плану слід наполегливо працювати, починаючи вже з оволодіння професійними знаннями і навиками, закладаючи основи становлення і розвитку фахівця-правника.

 

Доверь свою работу кандидату наук!
1500+ квалифицированных специалистов готовы вам помочь



Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 61 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2022 год. (0.056 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав