Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Дискурс як частина лінгвістики

Читайте также:
  1. A. Поперечне положення, I позиція, передлегла частина відсутня
  2. Essential part –невід’ємна частина
  3. Quot;Програмування. Частина III.
  4. Аналітична частина
  5. Аналітична частина
  6. Граматика в світлі психолінгвістики.
  7. Дискурс-аналіз
  8. Дискурсивный анализ материалов массовой коммуникации
  9. Дискурсивный анализ – это метод ___________ анализа документов.

Західні лінгвісти активно займаються дослідженням дискурсу та дискурс

аналізу. Серед останніх опублікованих праць уже згадуваного німецького лінгвіста Т. А. ван Дейка знаходимо "Society and discourse. How context controlstext and talk" ("Суспільство й дискурс. Як контекст контролює текст і розмову"), "Discourse and Context. A Sociocognitive Approach" ("Дискурс і контекст. Соціокогнітивний підхід"), "Discourse and power"("Дискурс і влада"), "Discourse Studies" ("Вчення дискурсу"), "Racism and discourse in Spain and Latin America" ("Расизм і дискурс в Іспанії та Латинській Америці"), "Analisis Del Discurso Social y Politico" ("Аналіз соціального дискурсу в політиці"). Науковець висвітлив основні положення своєї теорії дискурсу в статтях "News, discourse and ideology" ("Новини, дискурс й ідеологія"), "Elite discourse and institutionalracism" ("Дискурс еліти та інституційний расизм"), "The study of discourse: an introduction" ("Вчення дискурсу: вступ"), "Discourse and Manipulation" ("Дискурс і маніпулювання"), "Ideology and discourse analysis" ("Ідеологія та дискурс аналіз") та інші. Ми перелічили лише незначну кількість найновіших статей автора, проте його спадщина публікацій значно багатша. Цей науковець є засновником таких наукових журналів, як "Discourse & Society" ("Дискурс і суспільство"), "Discourse Studies" ("Вчення дискурсу"), "Discourse & Communication" ("Дискурс і комунікація"), що виходять друком англійською мовою, та "Discurso & Sociedad" ("Дискурс і суспільство"), що публікується іспанською мовою [16].

Зрозуміло, що Т. А. ван Дейк є одним із найяскравіших вчених, які займаються проблемами дискурсу, проте – не єдиним. Науковець у сфері порівняльно-історичного мовознавства – Е. Бенвеніст – також зробив свій внесок у дослідження дискурсу, зазначивши, що структуру розмовного дискурсу формує ряд етапів (вступ у мовний контакт, введення теми розмови та її ратифікація, зміна ролей і теми в процесі комунікативного акту, закінчення комунікативного акту), кожен з яких зумовлено комплексом зовнішніх і внутрішніх чинників [15]. Свою точку зору стосовно визначення поняття "дискурс" мав М. Фуко. У нього дискурс — це й те, що створено з сукупності знаків, і сукупність актів формулювання, і ряд словосполучень та суджень. Цей автор ввів поняття "дискурсивні практики", що, на його думку, є "сукупністю анонімних історичних правил, які встановлюють умови виконання функцій висловлювання в конкретну епоху і для конкретного соціального, лінгвістичного, економічного чи географічного простору"[15].

Існують різні види дискурсів: медичний, художній (прозаїчний і поетичний), публіцистичний, рекламний, військовий. Виникають спроби вивчити роль мовної дії в засобах масової інформації, релігії, юриспруденції і, зрештою, у сфері політики.

Не припиняються дискусії стосовно того, чиїм же полем наукової

діяльності є політичний дискурс: політологів чи лінгвістів? Вважаємо, що обох. Політологія концентрує увагу на мисленні політиків та його схильності до маніпулювання свідомістю електорату, а лінгвістика цікавиться мовною поведінкою політиків, механізмами створення політичних текстів різних алюзивних стратегій. Як наслідок, виникла нова галузь дослідження цієї сфери – політична лінгвістика. Це поняття зустрічається у працях Л. П. Нагорної, Н. М. та Л. М. Мухарямових та інших. На думку останніх, політична лінгвістика - це субдисципліна, яка досліджує мову політики і мовну політику. Дослідники стверджують, що саме політико-мовні відносини формують предмет політичної лінгвістики [6, с. 49]. Вважають, що першими у виокремленні політичного дискурсу в сферу наукових досліджень є лінгвісти.

Саме вони за допомогою нового терміна "критичний аналіз дискурсу" просували його у політичну площину [6, с. 39]. Дві характерні особливості досліджуваного нами концепту виділяє Л. П. Нагорна: "прищеплення суспільній свідомості певних уявлень" і "мовленнєву взаємодію груп та індивідів" [6, с.4 2]. Тому й прийнято думати, що центром дослідження політичного дискурсу слугує лінгвістичне начало, яке виконує маніпулятивну функцію. Це означає, що мовні явища у промовах політика, його публічних виступах, іміджевих та агітаційних текстах, листівках можуть розповісти про мовця значно більше, ніж це висловлено експліцитно. На нашу думку, виникнення такої субдисципліни, як політична лінгвістика, є певним балансом у співіснуванні політики та мовознавства.

Політика сьогодні є перенасиченою теоретичним матеріалом, а лінгвістика – практичним. Предметне ж поле політичної лінгвістики знаходиться на перетині мови і влади. Яскравими представниками цієї теорії є науковці Я. Блуммерт і К. Істман [6, с. 51]. А от російський дослідник М. Губогло виокремив у своєму дослідженні такі терміни, як "політологія мови" та "політична філологія". Вони відповідно є інвестицією політології у сферу лінгвістики і внеском філології у дослідження політичних кампаній, текстів тощо [6, с. 54].

Іншим полем функціонування політичної лінгвістики, стверджує Л. П. Нагорна, є "сфера перетину політики й ідентичності"[6, с. 54]. Гадаємо, йдеться про загальногромадянську ідентичність певної держави. Сферу "лінгвістичного націоналізму" досліджував Е. Гобсбаум, ототожнюючи націю з мовою, а праці Є. Шейгала, А. Баранова є ґрунтовними дослідженнями щодо взаємозв'язку мови і політики.

Як зазначає В. З. Дем'янков, політичний дискурс можна розглядати з

чотирьох точок зору: політологічної, лінгвістичної, оціопсихолінгвістичної та індивідуально-герменевтичної. Політологічна слугує підґрунтям для політичних висновків; філологічна інтерпретує політично-ідеологічніконцепції; соціопсихолінгвістика досліджує ефективність досягнення прихованих та явних політичних цілей мовця; індивідуально-герменевтична вісь політичного дискурсу виявляє особистий зміст мовлення автора у певних обставинах [4, с. 34]. Отож і виникнення "політологічної лінгвістики", на думку В. З. Дем'янкова, є передбачуваним явищем, оскільки досліджує співвідношення характеристик дискурсу із такими термінами, як "влада", "вплив", "авторитет".

Вона пронизує мовні рівні синтаксису і семантики [4, с. 35]. Отже, політична лінгвістика, хоча поки що і не виділена в окрему дисципліну, є своєрідним міждисциплінарним полем дослідження мовознавців і політологів, яке слугує дискусією між представниками обидвох наук. Проте знову наголошуємо на балансуючій функції цієї субдисципліни, яка, безумовно, сприяє ґрунтовнішим дослідженням у суміжних сферах, а саме – етнолінгвістиці, лінгвістичній антропології, соціолінгвістиці, інтерлінгвістиці, мультилінгвістиці, лінгвістиці тексту, стилістиці, риториці, наративному аналізі, когнітивній політології, етнополітології та інших.

Політичний дискурс із лінгвістичної точки зору досліджують відносно

недавно. Полем його мовознавчих інтерпретацій є синонімія, аргументація, синтаксис, висловлювання, лексика, наративні функції, риторика, семіотика, граматика. Дослідження у цих сферах здійснювали М. Пешо, П. Анрі, Ж. Пуату, Т. Трю, Ж. Зайдель, Є. Верона, П. Ашарда, Р. Муньє, Ж. Коммерета, Р. Моро, Ж.-П. Фейє, К. Гільомен, Р. Барт та інші [3, с. 68].

Підтвердити той факт, що політичний дискурс не обмежується суто діалогічним мовленням комунікантів, нам допоможе виокремлення дослідником Н. Кондратенко форм політичного дискурсу залежно від формальних, комунікативних, інтернаціональних та інших чинників. Вона вирізняє політичний дискурс за формою ("усний та писемний"), за чинником мовця ("адресантно прямий та опосередкований"), за метою ("інформативний, спонукальний, іміджевий, мотиваційний, експресивний"), за чинником адресата ("особисто та масово адресований"), за сферою функціонування ("телевізійний, газетно-журнальний, радіо-, рекламний, PR") [5, с. 2 – 13].

Усним політичним дискурсом слугують інтерв'ю з політиками, їхні

промови, офіційні заяви, а от політичні тексти, оприлюднені через ЗМІ,

зачислюємо до письмового політичного дискурсу. Агітаційні листівки, буклети, іміджеві тексти, поштове листування також вважаємо політичним дискурсом. Окрім зазначеного, Є. Шейгал вказує, що будь-який матеріал, у якому йдеться про політику, слід називати "політичним дискурсом" [6, с. 36].

Сучасні лінгвісти послуговуються термінами "політичний дискурс" та "політична мова". Суперечки у лінгвістиці існують стосовно вживання цих двох понять. Серед науковців, що вживають концепт "політична мова", В. З. Дем'янков знаходить риси, які для нього характерні. Це – термінологічність лексики, особлива структура дискурсу та його реалізації [4, с. 34]. Російські дослідники А. М.Баранова та Є. Г. Казакевич переконані, що політична мова – це "особлива знакова система, призначена саме для політичної комунікації..." [5, с. 23]. Як стверджує В. В. Петренко, "політична мова" – дещо ширше поняття, оскільки охоплює не лише мову публічних політичних дискусій, але й вміщає мовні особливості політичних документів [8, с.7]. автор Л. П. Нагорна зазначає, що терміни "політичний дискурс", "політична комунікація", "політична мова", "мова суспільної думки", "мова публічної сфери", "мова політики" часто вживають як синонімічні. Проте дослідник дає своє визначення політичної мови, яке полягає у трактуванні її як "сукупності дискурсивних практик, що формують сферу політичної комунікації" [6, с. 72].

Із наведених нами визначень випливає, що політичну комунікацію

розглядають науковці як поняття широке, на базі якого й реалізується

політичний дискурс. Ми підтримуємо таку гіпотезу. Щоб дослідити змістову суть цих термінів, звернемося до визначення концепту "мова" та повернемося до вже згаданого раніше поняття "дискурс". Як стверджував Вільгельм фон Гумбольдт: "Мова – це світ, що лежить між світом зовнішніх явищ і внутрішнім світом людини" [15]. Він продовжив: "У пошуках мови людина прагне відшукати знак, за допомогою якого вона могла б, враховуючи фрагменти своєї думки, представити ціле як сукупність єдностей" [11]. За Фердинандом де Соссюром, мова є соціальним елементом мовленнєвої діяльності, зовнішнім відносно індивіда, який не може ані створювати мову, ані змінювати її. Мова як соціальний продукт засвоюється кожним індивідом уже в готовому вигляді. Визнаючи соціальний характер мови, Ф. де Соссюр наголошує на її психологічній природі: "Мова – це сукупність асоціацій, наявних у мозку й скріплених коллективною домовленістю" [14]. Подані визначення є надзвичайно влучними, проте дещо метафоричними. Підсумувавши їх, вважаємо мову системою звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, яка розвивається і має соціальне призначення [15].

Окрім уже наведених вище інтерпретацій, поняття "дискурс" у лінгвістиці інколи трактують як концепт, що включає в себе одразу два компоненти: динамічний процес мовної діяльності і її результат (текст) [13].

Так званий концепт "політична мова" налічує переважно лексику національно-патріотичного характеру, отож поділяємо думку А. П. Чудинова, який вбачає політичну мову як варіант мовлення, орієнтований на сферу політики [5, с. 23]. За О. Алтуняном, увага політиків зосереджується не на уже всім відомих ідеологічних конструкціях, а на засобах і змінах у їхньому трактуванні [2, с.7]. Існування політичної мови заперечує П. Б. Паршин.

Науковець, дослідивши сферу політичної мови, зробив висновок, що вона відрізняється від мови звичайної лише за своїм змістом [5, с. 23]. Це означає, що мовні явища, які виокремлюють політичну сферу серед інших суспільних сфер, таки існують, однак цей факт не є гарантом виникнення та існування політичної мови як окремого феномену. Уже згадуваний нами вище О. Алтунян стверджує, що саме політичний дискурс і є сукупністю політичних текстів та усних виступів, обмежених рамками соціуму й часу [1, с. 6]. Продовжує гіпотезу Е. Опаріна, зазначаючи, що політичний дискурс поєднує у собі тексти, що були створені та створюються для комунікації в суспільно-політичній діяльності [7, с. 20].

Проаналізувавши дефініції концепту "політичний дискурс", Н. В

Кондратенко робить висновок, що однозначного розуміння та трактування зазначеного поняття серед учених немає: поняття "політичний дискурс" та "політична комунікація" О. Шейгал вважає синонімічними; Ю. Сорокін стверджує, що політичний дискурс є лише різновидом ідеологічного [5, с. 11].

Сучасний американський вчений Е. Буш наголошує на важливості

використання "конституційних положень" ("constitutional issues") у політичній риториці [9, с. 8]. Сама ж науковець надзвичайно влучно охарактеризувала взаємозв'язок між поняттями "політична комунікація", "політичний дискурс" і "політична мова". Дослідник підсумувала, що "політична комунікація реалізується в різноманітних жанрових формах політичного дискурсу, а політичний дискурс обслуговується засобами політичної мови" [5, с. 24].




Дата добавления: 2015-01-12; просмотров: 51 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.008 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав