Читайте также:
|
Покарання – це один зі способів формування колективної правосвідомості, але не єдиний і навіть не основний [43, с. 19]. Протягом нестійкого перехідного періоду судове переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, які часто є політичними й військовими лідерами, не завжди є можливим. Проте, зрозуміло, що саме судове переслідування і притягнення до відповідальності винних указує на те, що принцип верховенства права має пріоритет над політичними рішеннями. Багато порушень, вчинених протягом збройного конфлікту, є не тільки порушеннями внутрішньодержавного права, але й міжнародного [31, с. 12].
Навіть за наявності політичної волі до здійснення судового переслідування воєнних злочинців число процесів є невеликим в результаті таких основних проблем, як неефективність судової системи та ряду інших причин [41, с. 25-42]. Право на відновлення справедливості, яке на думку більшості є основною причиною, що зумовлює необхідність судового переслідування, все-таки не означає переслідування заради переслідування. Необхідне дотримання всіх судових гарантій для забезпечення справедливого судового розгляду.
Крім судових органів важливе місце в системі запобігання порушення відіграють інші органи. Нерідко держави, що приймали участь у збройних конфліктах (особливо у громадянських війнах) прагнуть не стільки покарати винних у злочинах, вчинених під час війни, скільки примирити сторони такого конфлікту [23, с. 38-39]. Одним із найефективніших способів це зробити – встановити істину. Для цього як правило використовують спеціальні органи – слідчі комісії.
В залежності від мети та конкретних обставин справи, держави звертаються до Міжнародної гуманітарної комісії із встановлення фактів або створюють ad hoc комісії по встановленню істини.
Коротко розглянемо кожен із цих органів.
Міжнародна гуманітарна комісія із встановлення фактів. Важливе місце у контролі за дотриманням права збройних конфліктів, належить Міжнародній Комісії із встановлення фактів, заснованій згідно зі ст. 90 Додаткового протоколу І 1977 р.
Ідею створення подібного органу висували Єгипет і Норвегія на Нараді урядових експертів (1971-1972 р.), що передувала Дипломатичній конференції з питання про підтвердження й розвиток міжнародного гуманітарного права, Ці держави внесли пропозицію про те, щоб у випадку невиконання Державою-покровителькою або її субститутом своїх обов’язків ООН заснувала орган, що автоматично брав би на себе роль Держави-покровительки. Ця пропозиція була винесена на голосування на Дипломатичній конференції, але її відхилили. Основним аргументом для цього було те, що ООН є політичною організацією, тому неупередженість будь-якого створеного нею органу викликатиме сумнів [41, с. 157]. Тоді, Данія, Нова Зеландія, Норвегія, Швеція [56, с. 87] і Пакистан [54,
с. 42-45] запропонували Конференції проекти статей, що стосувалися Комісії із встановлення фактів. Ці проекти після суттєвого доопрацювання були включені до проекту конвенції і згодом стали статтею 90 Додаткового протоколу I 1977 року.
Комісії із встановлення істини. На відміну від попереднього органу дані Комісії створюються як органи ad hoc, для розслідування і встановлення істини у певній конкретній ситуації. Ще однією особливістю даного органу є те, що він може проводити розслідування, не тільки стосовно вчинення воєнних злочинів, але й інших злочинів як міжнародних, так і національних.
Комісії сприяють ідентифікації жертв, нерідко надаючи ту або іншу форму компенсації (подібний механізм застосовувався в Німеччині, Чилі і Аргентині). Крім того, вони дають рекомендації із проведення структурних або законодавчих реформ, необхідних для подібних порушень в майбутньому. Іноді Комісії із установлення істини використалися для визначення винних осіб і міри їхньої відповідальності. Однак ці Комісії не є судовим органам: у них менше повноважень. Вони не можуть призначати покарання і примушувати свідків до дачі показань.
Отже, підсумовуючи все вищесказане, слід відзначити, що позасудові органи, що доповнюють судове переслідування відіграють важливу роль у запобіганні і притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності. При цьому, вони не стільки спрямовані на притягнення до кримінальної відповідальності конкретних осіб, скільки сприяють засудженню самої системи влади та управління, що сприяла або наказувала вчиняти подібні дії. Досить часто їх діяльність приводить до створення спеціальних судових органів, або передачу матеріалів розслідування в національні чи міжнародні органи правосуддя
Дата добавления: 2015-01-29; просмотров: 83 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |
|