Читайте также:
|
Після того, як на початку 1990-х рр. переговори щодо підготовки нового Союзного договору зайшли в глухий кут, об’єктивний процес виходу республік зі складу СРСР та утворення незалежних держав став реальним фактом. 8 грудня 1991 р. в резиденції білоруського уряду Віскулі керівники Білорусії, Росії та України (голова Верховної Ради Республіки Білорусь С. Шушкевич, Президент РФ Б. Єльцин, Президент України Л. Кравчук) підписали Біловезьку угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Республіка Білорусь, Російська Федерація і Україна як держави-засновниці СРСР, котрі підписали Союзний договір 1922 р., констатували, що “Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування”. Угода була відкритою для всіх держав-членів колишнього СРСР, а також для інших держав, що поділяють її цілі і принципи.
21 грудня 1991 р. в Алма-Аті відбулася зустріч глав 11 суверенних країн зі складу республік колишнього СРСР, на якій було прийнято протокол до Угоди про утворення СНД у складі Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, РФ, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану й України. Було ухвалено рішення про створення вищих органів СНД – Ради глав держав та Ради глав урядів. Крім того, було підписано декларацію, якою підтверджувалась рівноправність учасників нового утворення, прихильність до співробітництва в економічній сфері, гарантії виконання зобов’язань колишнього СРСР. У декларації зазначено, що СНД не є ні державою, ні наддержавним утворенням. Грузія певний час залишалась спостерігачем, але 9 грудня 1993 р. приєдналась до СНД.
22 січня 1993 р. на засіданні глав держав СНД в Мінську було прийнято Статут СНД. Метою СНД визначались: співробітництво в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших сферах; всебічний і збалансований економічний і соціальний розвиток держав-членів; забезпечення основних прав і свобод людини; мирне вирішення суперечок і конфліктів між державами СНД тощо. Основними принципами задекларовано: поважання суверенітету держав-членів, непорушність державних кордонів, територіальну цілісність, незастосування сили чи загрози силою, невтручання у внутрішні справи, врахування інтересів одне одного і організації в цілому. Стаття 12 Статуту вказувала на можливість використання збройних сил у порядку здійснення права на самооборону індивідуальну чи колективну.
Вищим органом СНД є Рада глав держав, яка обговорює і вирішує принципові питання діяльності держав-членів у сфері їхніх загальних інтересів; збирається на засідання два рази на рік; за ініціативою одного з членів може бути проведено позачергове засідання. Рада глав урядів координує співробітництво органів виконавчої влади держав-членів в економічній, соціальній та інших сферах загальних інтересів. Рішення Рад глав держав і глав урядів приймаються консенсусом.
Постійно діючим виконавчим, адміністративним і координуючим органом Співдружності є Виконавчий комітет СНД на чолі з Виконавчим секретарем СНД, який призначається Радою глав держав. Згідно квітневих (1999 р.) рішень Ради глав держав СНД кожна держава-учасниця самостійно вирішує питання про участь у будь-якому з органів СНД, а обов’язковими для неї визнаються лише ті рішення, учасником яких вона є.
Ініціатори створення СНД не мали чітко опрацьованої концепції цього об’єднання. Самі учасники до Співдружності поставилися по-різному: Росія вбачала в ній перехідний етап на шляху до реінтеграції, для решти СНД стала засобом досягнення національної незалежності та зміцнення державності. Певною мірою СНД забезпечило мирні умови для цивілізованого “розлучення” республік колишнього СРСР. Надалі, насамперед зусиллями російської дипломатії, було активізовано інтеграційний процес. СНД мала перебрати на себе основні координуючі функції економічного та господарського характеру. Почалося активне напрацювання відповідних документів і актів, що мали регламентувати її діяльність. Загалом було прийнято понад 1000 багатосторонніх документів, однак реальні практичні наслідки мають менше третини підписаних документів, інші - фактично залишаються недієздатними.
1991 р. здавалося, що Росія вестиме за собою весь пострадянський простір у розумінні економічних реформ і демократизації, так само, як раніше вона була рушійною силою радянізації. Ті росіяни, які не прийняли розпаду комуністичної імперії, але підтримали демократію й ринкову економіку, не без підстав сподівалися, що політична і культурна зверхність Росії у процесі дерадянізації дасть змогу реставрувати Російську імперію – цього разу в ліберальному чи “західному” вигляді. Однак такий шанс міг би з’явитися тільки в разі незворотності економічних і політичних реформ у самій Росії. Проте цього не сталося, оскільки російській владній еліті важко давалося переборювати в собі бажання будь-що повернути Росії імперський статус.
Як наслідок – незавершеність урегулювання проблеми правонаступництва колишнього СРСР, небажання проводити демаркацію кордонів з колишніми сусідами, штучно підтримувана проблема утисків так званого російськомовного населення в нових незалежних державах, небажання вирішувати проблему повернення культурних цінностей колишнім союзним республікам, негласна підтримка сепаратистських режимів у Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії та Нагірному Карабасі, низка інших проблем, що чекають розв’язання.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 136 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |