Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Версальський мирний договір визначив післявоєнну розстановку сил у світі. Переможені нації залишились ображеними і мріяли про зміни і реванш. 2 страница

Читайте также:
  1. B) созылмалыгастритте 1 страница
  2. B) созылмалыгастритте 1 страница
  3. B) созылмалыгастритте 2 страница
  4. B) созылмалыгастритте 2 страница
  5. B) созылмалыгастритте 3 страница
  6. B) созылмалыгастритте 3 страница
  7. B) созылмалыгастритте 4 страница
  8. B) созылмалыгастритте 4 страница
  9. CONTRATO DE LICENÇA E SERVIÇOS 2 страница
  10. CONTRATO DE LICENÇA E SERVIÇOS 3 страница

Світ прийшов до розуміння: тероризм створює загрозу завжди і скрізь. Віднині людина, незалежно від її національності, кольору шкіри, віровизнання в жодному куточку світу не може почуватися в безпеці.Жодна країна (навіть наймогутніша) не в змозі захистити себе від терактів. Це вказує на те, наскільки світ є незахищеним перед тероризмом і підтвер­джує, що цю проблему потрібно всім країнам вирішувати спільно. У жодно­му разі не можна давати терористам відчути, що вони здатні поставити на коліна весь світ. Для цього слід шукати шляхів більш ефективної співпраці різних країн на рівні спецслужб. Завдання заборони міжнародного терори­зму має об'єднати весь цивілізований світ.Прикладом цього стало ство­рення міжнародної антитерористичної коаліції на чолі зСША. Більш ніж 100 країн світу задекларували свою підтримку в боротьбі з тероризмом.

 

 

Билет № 46

Оздоровлення міжнародних відносин на рубежі 80 — 90-хрр. Закінчення «холодної війни»

Стратегічний паритет, до якого весь післявоєнний період прагнув СРСР, став лише більш високим рівнем «рівноваги жаху», до краю виснажив його господарство, мілітаризував всі сфери життя, відкинув на периферію розвитку соціально-спрямовані галузі промисловості. Ось втаких умовах радянське керівництво стало схилятися до «нового політичного мислення», яке було нічим іншим, як давно забутим нормальним політичним мисленням.

Принци­пи нового політичного мислення — світ єдиний тавзаємозв'язаний, верхо­венство загальнолюдських принципів над класовими, свобода вибору, відмова від концепції всесвітньої перемоги соціалізму, неможливість розв'язання світо­вих проблем воєнним шляхом та пошук компромісів, визнання у міжнародній політиці принципу взаємної безпеки— ставали поступовопріоритетами у зовнішній політиціРадянського Союзу, очолюваного М. Горбачовим.

На нові підходи у міжнародних відносинах вплинула і Чорнобильська катастрофа 26 квітня 1986 p., яка ще раз засвідчила, що чекає людство у ви­падку виникнення ядерної війни. Народи всього світу вимагали конкретних кроків на шляху до ядерного роззброєння від двох наймогутніших держав — СРСР та США.

Передусім горбачовське керівництво вирішило відновити діалог із За­ходом, зупинений у 1979 р. Захід прийняв такий поворот і пішов на переговорні контакти. Була здійснена ціла серія зустрічей «наверху» між Горбачо­вим та президентом США Р. Рейганом. Повільно і обережно, із зрозумілою недовірою обидві сторони стали зондувати ґрунт для порозуміння. Зустріч у Женеві 1985 р. завершилася усвідомленням того, що ядерна війна не повинна бути розв'язана. У наступних зустрічах (Рейк'явік, жовтень 1986 p.; Вашинг­тон, грудень 1987 p.; Москва, травень- червень 1988 p.; Нью-Йорк, грудень 1988 р.) була закладена міцна концептуальна та правова основа для роз­витку порозуміння між СРСР та США з виходом на конкретні рішення, спрямовані на згортання гонки озброєнь.

Новий зовнішньополітичний курс Радянського Союзу мав такі результати:

- уперше була досягнута угода про реальне скорочення ядерного озброєння (грудень 1987 p., Договір між СРСР і США про лікві­
дацію ракет малої і середньої дальності (від 500 до 5000 км), їх пускових установок та устаткування);

- між СРСР і США була ухвалена угода про 50% скорочення стратегічних наступальних озброєнь (угоду було підписано вже після
розпаду СРСР у червні 1992 p.);

- було розпочато, а через 9 місяців завершено виведення радянських військ з Афганістану (15 травня 1988 р. -лютий 1989 p.);

- з використанням механізму ООН було припинено збройну міжусобну боротьбу в Анголі, Намібії, Камбоджі, Нікарагуа, Мозамбіку;

- у вересні 1990 р. було підписано історичну угоду про об'єднання Німеччини;

- СРСР підтримав бойові дії США у відповідь на агресію Іраку проти Кувейту;

- було розпочато виведення радянських військ із країн Центральної і Південно-Східної Європи, а також припинено диктат щодо
розвитку цих країн (виведення військ завершилося в 1991 p.).

Перемога «нового мислення» у зовнішній політиці СРСР, реальні кроки щодо її реалізації ознаменували на початок 1990-х рр. завершення періоду «холодної війни» між Заходом і Сходом,періоду розколу і конфронтації. Світове співтовариство стоїть перед можливістю розпочати нову еру в історії світового співтовариства — еру взаєморозуміння, взаємодопомоги, співпраці.

Важливе значення для Європи має ядерна безпека. З розпадом СРСР ядерними державами стали Росія, Україна, Білорусь, Казахстан. Розповзання радянських ядерних арсеналів викликало занепокоєння у країнах західної демократії. Однак усі нові ядерні держави — колишні республіки СРСР — підписалися під Договором про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

На початку грудня 1994 р. на будапештській зустрічі у верхах країн НБСЄ Президенти США та Росії і Прем'єр-міністр Великої Британії підписа­лися під меморандумом про гарантії безпеки Україні, Білорусі та Казахстану.

Після цього Президент України Л. Кучма передав документ про приєднання нашої держави до ДНЯЗ (Алма-Ата та Мінськ зробили це раніше). Напередо­дні будапештської зустрічі КНР надала Україні гарантію ядерної безпеки. До меморандуму приєдналася і Франція. Таким чином, гарантії безпеки Україні засвідчили всі п'ять країн-членів ядерного клубу.

Колишні країни радянського блоку намагаються вийти зі сфери впливу Росії шляхом поступової інтеграції до ЄС та НАТО. Однак європейці поки що не готові розчинити двері перед усіма охочими. На початку 1994 р. Спо­лучені Штати запропонували програму у межах НАТО «Партнерство задля миру», що передбачає «попередню примірку» мундира блоку. Керівники НАТО зазначають: усі країни, що прагнуть приєднатися до союзу, повинні мати фінансові зобов'язання повного членства і виконати певні вимоги, серед яких — демократична політична система і Конституція, цивільний міністр оборони, повага прав людини, стандартизація всіх видів озброєння і команд­них структур. У квітні 1995 р. Україна зголосилася діяти за програмою «Партнерство задля миру».

 

 

Билет № 18

Відновлення державної незалежності Польщі. Ю.Пілсудський

Наприкінці XVIII ст. поляки втратили державну незалежність унаслідок трьох поділів (1772, 1793, 1795). Австрія, Прусія та Росія стерла з політичної карти Європи Польську державу. Поляки плекали надію на відновлення наці­ональної незалежності, сподіваючись, що з початком загальноєвропейської катастрофи — Першої світової війни, у якій усі три, чи хоча б одна з держав-загарбниць зазнала поразки. У ході бойових дій російська частина Польщі була окупована австро-німецькими військами. У роки війни склалися два політичні табори, які боролися за відновлення польської державності.

Перший, під керівництвом лідера Польської соціалістичної партії Юзе-фа Пілсудського (1867-1935), закликав стати на бік австро-німецького блоку.

Другий, на чолі із засновником Національно-демократичної партії Ро­маном Дмовським, став на бік країн Антанти і, відповідно, орієнтувався на Петербург.
На початку серпня 1915 р. німці зайняли Варшаву. Але через між пар­тійні чвари серед поляків справжнього польського уряду так і не було ство­рено. Німеччина 5 листопада 1916 р. дозволяє проголосити Акт створення Польської держави й організувати польський дорадчий орган при австрійсь­кій владі — Тимчасову державну раду.

Революційні події в Росії, Німеччині та Австро-Угорщині прискорили процес державного відродження Польщі. Після перемоги лютневої революції у Росії Тимчасовий уряд визнав право поляків на власну державу. Але напри­кінці 1917 р. між Пілсудським, який почав налагоджувати контакти з Антан­тою, і німецьким командуванням виник конфлікт, унаслідок якого він потра­пив до в'язниці. У листопаді 1918 р. відбулася революція в Німеччині, яка прискорила розв'язання «польського питання». Після звільнення Польщі від окупації у ніч з 6 на 7 листопада у м. Любліні лівими партіями був утворений перший уряд незалежної Польщі на чолі згалицьким політиком соціал-демократом Ігнаци Дашинським. 10 листопада Варшава урочисто зустрічала звільненого революцією з ув'язнення Ю. Пілсудського.

11 листопада 1918 р. Польщу проголошено республікою, на чолі якої став більш авторитетний Ю. Пілсудський.Він проголосив себе «тим­часовим начальником держави». Було сформовано новий польський уряд на чолі з Є. Морачевським. 26 січня 1919 р. на території колишнього Королівст­ва Польського й Західної Галичини відбулися вибори до Установчого сейму. Сейм затвердив «малу конституцію»,яка законодавчо закріплювала полі­тичний режим Ю. Пілсудського. Права непольського населення держави, яке становило понад 40%, «малою конституцією» були обійдені увагою, що з часом- зумовить виникнення серйозних проблем. У зовнішній політиці Ю. Пілсудський ставив головну мету — відродження «Великої Польщі».

Юзеф Пілсудський був далекоглядним політиком. Незважаючи на тиск з боку урядів Антанти, він не підтримав російських білогвардійців у їхній боротьбі проти більшовиків. Бо розумів, що в разі перемоги монархістів і реставрації «єдиної, неділимої Росії» шанси Польщі зберегти незалежність стали б мінімальними.

Щодо України, то Ю. Пілсудський, з одного боку, прагнув включити до новоствореної Польської Республіки землі Галичини, Волині та Поділля, а, з другого — хотів бачити незалежну українську державу на Подніпров'ї. Неза­лежна Україна, на його думку, мала стати буфером між Польщею і могут­ньою Росією. До речі, цю політичну лінію Пілсудського продовжують сучас­ні польські керівники.

На Паризькій конференції, за активної підтримки Франції, Польща отримала право на окупацію Східної Галичини, повернула собі землі Сілезії та здобула вихід до Балтійського моря. Ю. Пілсудський результатами конфе­ренції був незадоволений. У квітні 1920 р. він уклав союз з Петлюрою і розпочав широкий наступ проти більшовиків. Польським військам вдалося взяти Київ, але скоро Червона Армія повернула його собі і вдалим походом дійшла аж до Варшави. З допомогою країн Антанти та патріотично налаштованих поляків Пілсудському вдалося звільнити територію Польщі. У березні 1921 р. в Ризі був підписаний мирний договір, за яким землі Західної України і Захі­дної Білорусії залишились у поляків.

17 березня 1921 р. у Польщі була прийнята нова конституція,яка зо­всім не влаштовувала Ю. Пілсудського. Тому він пішов у відставку.

У травні 1926 р. Ю. Пілсудський в результаті державного переворо­ту знову повертається на політичну арену.Тепер його підтримує армія, духовенство та національні партії. Пілсудський розганяє сейм і оголошує встановлення режиму під назвою «санація» (що означає оздоровлення еконо­міки). Незабаром вносяться зміни і до Конституції. Для стабілізації економі­ки було залучено американський і французький капітали, вдалося стабілізу­вати грошову одиницю — злотий. Незважаючи на такі дії уряду, економічна криза в Польщі затягнулась аж до 1934 р. Політична ситуація ускладнюється, Пілсудський втрачає вплив, його режим стає авторитарним. У зовнішній політиці Ю. Пілсудський намагається утримувати позицію рівновіддаленості від Німеччини і більшовицької Росії. Він помер у 1935 p., залишивши своїм політичним наступникам низку нерозв'язаних проблем, у т. ч. й проблему українців у Польщі. Однак авторитет Ю. Пілсудського і в міжвоєнній Поль­щі, і в сучасній єдуже високим.

 

 

Билет № 31

США наприкінці XX - на початку XXI століття. Українці у США.

. Вибори 1980 р. у США відбувалися в атмосфері наростаючого невдоволен­ня внутрішньою та зовнішньою політикою уряду Д. Картера. Особливо боляче американці сприйняли драматичну ситуацію, пов'язану із захопленням у 1979 р. як заложників 52-х працівників посольства США в столиці Ірану Тегерані, та нездатність уряду домогтися їх визволення. Кандидат у президенти від Рес­публіканської партії Рональд Рейган під час поїздки по країні стверджував, що політика адміністрації Д. Картера призвела до «приниження та послаб­лення Америки» і тільки новий «сильний лідер» може відновити її могут­ність і примусити усі країни поважати Сполучені Штати.

Розвиток міжнародних відносин в період правління Картера теж несприяв авторитету 39-го Президента США. Знову різко загострилися радян­сько-американські відносини.

Позиції Д. Картера послаблювала і чергова депресія в економіці, що розпочалась наприкінці 1979 р. і супроводжувалася зростанням інфляції, збільшенням кількості безробітних, падінням реальної заробітної плати робі­тників. Натомість Р. Рейган обіцяв зупинити інфляцію, зменшити безро­біття, забезпечити тривале економічне піднесення країни. Але найпопу-лярнішим пунктом його передвиборчої програми була пропозиція знач­ного скорочення податків для всіх груп громадян.

4 листопада 1980 р. на президентських виборах переміг Рональд Рейган, представник правого крила Республіканської партії.

Економічна політика Р. Рейгана виходила з програми «відродження Америки». Це стало основною метою проведеного 1981 р. зниження подат­ків, що дало змогу підприємцям скерувати вивільнені кошти на розширен­ня виробництва, а іншим верствам населення — збільшити споживання.

Кризові явища в економіці долалися шляхом технічного переоснащення підприємств, збільшення питомої ваги наукомістких галузей: радіоелектроні­ки, приладобудування, космонавтики тощо. Одночасно запроваджувалася антиінфляційна політика, скорочувалися витрати на державний апарат. Це дозволило створити сприятливі умови для залучення іноземного капіталу в економіку США, що у свою чергу привело до запровадження найновіших досягнень науково-технічного прогресу. Тільки парк електронно-обчислювальних машин у 1987 р. налічував 20 млн, у тому числі 19 млн пер­сональних комп'ютерів.

У 1983 р. всіекономічні показники різко підвищилися. Середньорічні темпи приросту валового національного продукту та приросту промислового виробництва за 1983-1989 рр. становили 3,5%, аобсяги виробництва в обро­бній промисловості за сім років зросли на 43%. Порівняно з 70-ми роками вдвічі зросли також темпи приросту продуктивності праці. Особисті доходи американців на душу населення збільшилися на 12,7%.

Загальні підсумки нових явищ в економіці СШАзводяться до таких позитивних результатів:

1) запроваджується ресурсозбереження, зменшується споживання наф­
ти, газу, сталі, чавуну тощо, однак суспільне виробництво зростає;

2) при менших затратах досягається вища ефективність суспільної праці
в цілому (10 корів у фермерському господарстві дають стільки молока, скіль­
ки раніше отримували від 100 корів).

Але найголовніший результат —це трансформація індустріального суспільства в постіндустріальне з раціональним розв'язанням тих бага­тьох соціальних проблем, які віками були каменем спотикання людсь­ких відносин.

Якщо па початку 80-х рр. адміністрація Р. Рейгана стала на шлях кон­фронтації з СРСР, то в другій половині 80-х - на початку 90-х рр. радянсько-американські відносини значно потеплішали. Було підписано важливі доку­менти про скорочення ядерних озброєнь «Старт-1» і «Старт-2», що фак­тично поклало край «холодній війні» і дало початок співробітництву між двома державами у розв'язанні важливих міжнародних проблем. Доказом такого співробітництва стала підтримка з боку СРСР заходів Сполучених Штатів, спрямованих на припинення агресії Іраку проти Кувейту, а також: врегулювання близькосхідної проблеми.

Після виборів у листопаді 1988 р. президентом США став Джордж Буш. Він не вніс якихось суттєвих змін у внутрішню та зовнішню політику, закладену адміністрацією Р. Рейгана.

У 1992 р. до влади повернулися демократи. Білл Клінтон — перший президент США, який народився після Другої світової війни (1946).Пе­рші кроки нової адміністрації, щодо економіки дали привід говорити про відхід Клінтона від «рейганоміки». До посилення державного регулювання змусили труднощі та спад в економіці, що намітилися в момент приходу Клінтона до влади. За допомогою економічних важелів становище вдалося значно виправити.

У галузі зовнішньої політики простежується курс на формування між­народних відносин посттоталітарного періоду. Зусилля дипломатії США спрямовані на ядерне роззброєння та інтеграцію в демократичний світ коли­шніх тоталітарних країн.

Розвал СРСР вніс суттєві зміни у зовнішню політику США, що ста­ли на шлях співробітництва з колишніми республіками СРСР, нині не­залежнимидержавами. На міждержавному рівні зокрема було підписано Хартію українсько-американського партнерства, дружби і співробітницт­ва. У травні 1995 р. відбувся державний візит до України Президента Білла Клінтона, в ході якого були підписані важливі документи. США беруть ак­тивну участь в розробці великого пакета конкретної допомоги Україні в рамках «Великої сімки», а також надають значну підтримку нашій державі на міжнародній арені.

За підсумками виборів 2000 року в результаті драматичного перебігу подій у ході підрахунку голосів з мінімальною перевагою у кілька сотень голосів Президентом США став Джордж Буш-молодший. Невдовзі він зітк­нувся з серйозним викликом — терористичною акцією войовничих ісламіс­тів, шо зумовило антитерористичну акцію США в Афганістані.

У 1992 р. між США таУкраїною були встановлені дипломатичні відносини. Країни обмінялись дипломатичними представництвами.Першим послом України у США став Іван Білоус, американським послом у Києві Роман Попадюк, американець українського походження.

Перший етап української еміграції до США розпочався у 70-х роках XIX ст.,але справді масового характеру переселенський рух набув тільки у 90-х роках і тривав до початку Першої світової війни. За різними даними, до 1914 р. у США переселилось від 500 до 700 тис. українців.

Другий етап української еміграції відбувся у 20-х рр. XX ст.Він не був таким масштабним, як перший. Перешкодою стала економічна криза в США наприкінці 20-х - на початку 30-х років.

Третій етап української еміграції розпочався після закінчення Дру­гої світової війни,її основу становили біженці з таборів, розташованих у Німеччині, Австрії, Італії. Наприкінці 60-х - на початку 70-х років до США виїхало також чимало українців з Польщі, переважно лемків.

Сьогодні у США проживає за різними даними від 1,2 до 2 млн укра­їнців,більшість з яких (80%) там і народилась. Проживають вони переважно на північному сході та північному центрі країни. Понад 90% українців жи­вуть у містах (Нью-Йорк, Чикаго, Детройт, Філадельфія, Клівленд тощо).

Серед американських українців переважали висококваліфіковані робітники, але у післявоєнний період почала зростати частка представників інтелігенції: вчителів, лікарів, інженерів, юристів, митців. Близько 4 тис. українців є ви­кладачами університетів і коледжів. Багато американців українського похо­дження володіють підприємствами, магазинами, туристичними бюро тощо. Доходи американських українців за останні роки навіть перевищили відпові­дний середній показник по США.

Найвідомішим центром українознавства є діючий при Гарвардсь­кому університеті Український науковий інститут.У США діють також Українська академія мистецтв і наук, Український соціологічний інститут, відділення Української вільної академії наук, Наукове товариство ім. Т. Шев­ченка, Університет українознавства, Українське історичне товариство, Украї­нський документаційний центр і багато інших наукових установ. Україністи­ку вивчають у провідних американських університетах, у тому числі Гарва­рдському, Нью-Йоркському, Колумбійському, Іллінойському. Відомий серед українців США Український культурно-освітній центр у Філадельфії. У Нью-Йорку діють Український музичний інститут і балетна школа, які залучають українську молодь до вивчення народного і класичного мистецтва. У США виходить чимало українських газет і журналів — «Українські вісті», «Амери­ка», «Свобода», «Українське життя», «Народна воля», «Вільна Україна», «Сучасність» тощо, видається різноманітна література українською мовою

 

Билет № 39

Розпад Югославії, громадянська війна та її наслідки.

За 50-70-ті рр. Югославія зі слаборозвиненої країни, якою вона була до Другої світової війни, перетворилася у країну промислово-аграрну, із серед­нім рівнем розвитку. За даними югославської статистики, з 1945 до 1980 р. промислове виробництво зростало в середньому на 6% в рік, що викликає певний сумнів, коли взяти до уваги зростання життєвого рівня, а він не був таким оптимістичним. Югославія— типовий приклад застосування курсу, який вивів країну з числа слаборозвинених країн Європи, однак надзвичайно затратним шляхом. Зазначена ціна і досягнуті результати були явно неадек­ватними (невідповідними).

У 1980 р. помер Тіто, авторитет якого залишався важливим чинником утримання комуністичного режиму і єдності федерації.

У 80-хроках, як і всюди в Східній Європі, комуністичний режим вступив у стадію кризи. У другій половині 80-хроків криза посилюється. Цьому сприяли екстенсивний розвиток економіки, сепаратизм, експортно-імпортна залежність Югославії, наростання інфляції. За один лише 1988 р. ціни виросли у 3,5 разу. Чеканка нових монет стала обходитися дорожче самих монет. 50 тисяч спеціалістів покинули Югославію і в пошуках гідного заробіт­ку виїхали за кордон. Владні структури охопила корупція.

Партійно-державне керівництво Югославії робить спробу зберегти іс­нуючу модель соціалізму. Розуміючи, що децентралізація не сприятиме цьо­му, у новому проекті конституції (1989 р.) значна увага приділяється зміц­ненню федеративного устрою. Як перший крок 28 березня приймається Ос­новний закон Сербії, який відновлював верховенство республіканських орга­нів над крайовими у сфері економіки, оборони, безпеки тощо. Цих прав Сербія була позбавлена конституцією 1974 р. У Косово, де проживали в ос­новному не серби, а албанці, це викликало протести і зіткнення, у результаті яких загинуло 22 особи.

Кризасамоуправлінського соціалізму означала також кризу Союзу Комуністів Югославії. Щоб її подолати, партійне керівництво в січні 1990 р. скликало XTV з'їзд СКЮ. На обговорення винесено нову модель соціалізму — «демократичний соціалізм», що було не чим іншим, як спробою зберегти існуючий тоталітаризм, дещо замаскувавши його. На з'їзді виникли гострі суперечки з питання організаційних принципів побудови партії. Союз комуністів Словенії, що відстоював самостійність компартій, 23 січня покинув з'їзд. Слідом за делегацією СКС збунтувалася делегація Союзу комуністів Хорватії. На з'їзді, який з перервою закінчився у травні 1990 р., так нічого й не було прийнято. У грудні 1989 р. опози­ційні організації Словенії — Демократична Словенія, Соціал-демократична партія Словенії, Християнсько-демократичний союз Словенії та інші організації— об'єдналися у блок «Демократична опозиція Словенії» («ДЕМОС»). У березні 1990 р. Хорватське демократичне об'єднання, Хорватський соціально-ліберальний союз та інші опозиційні партії і організації створили коаліцію «Народна згода». Єдиний блок утворили також опозиційні партії Сербії.

На виборах у республіканські та місцеві органи влади Словенії і Хо­рватії в квітні - травні 1990 р.уперше за післявоєнні роки на багатопар-тійній основі перемогу здобули опозиційні об'єднання «ДЕМОС» в Слове­нії та «Хорватське демократичне об'єднання» в Хорватії. До влади прийш­ли нові лідери. Уряд Словенії очолив М. Кучан, а Хорватії — Франьо Тудж-ман. Нове керівництво Словенії та Хорватії виступило за конфедеративний устрій Югославії. Але це не влаштовувало центр.

Комуністи зазнали поразки також у Боснії та Герцеговині, в Македонії поділили владу з новими політичними силами і утримались при владі, зака­муфлювавшись гаслом «демократичного соціалізму», в Сербії та Чорногорії. Лідери Сербії та Чорногорії і керівництво Югославської народної армії (ЮНА) залишилися вірними соціалістичному вибору.

У такій ситуації розпад югославської федерації став неминучим. 26 червня 1991 р. проголосили свою незалежність Словенія і Хорватія. Це означало кінець «другої Югославії». Слідом за Словенією та Хорватією у березні 1992 р. заявляють про свій державний суверенітет Боснія та Гер­цеговина (трохи згодом і Македонія).

Громадянська війна, яка розгорнулася на просторах Югославії в 1991 p.. стала гіршим із варіантів розпаду Югославії. Міжнаціональна напруженість, яка наростала з ослабленням федерального комуністичного обруча і виявлялася у прагненні до національного відособлення, вибухнула з крахом комунізму крива­вими конфліктами. Сербія, яка в югославській федерації посідала домінуюче місце, вважала, що саме вона виражає ідею Югославії як єдиної держави.

У Хорватії сербська національна меншість, не бажаючи визнавати над собою владу Хорватської держави, створила свої окремі державно-територіальні одиниці. Між хорватськими і сербськими воєнізованими фор­муваннями відбулися кровопролитні бої, під час яких загинуло 30 тис. осіб. При сприянні ООН та інших міжнародних організацій воєнні дії в Хорватії було припинено.

Найтрагічніші події розгорнулися у квітні 1992 р. на території Боснії та Герцеговини і навколо неї.Після проголошення незалежності Боснії та Герцеговини лідери боснійських сербів заявили про створення своєї республіки як складової частини Югославії. Боснійські серби і хорвати водночас наполя­гали на поділі території на конфедеративній основі шляхом створення етнічних кантонів. Партія демократичних акцій мусульман на чолі з президентом Боснії та Герцеговини А. Ізетбеговичем виступає за унітарну світську республіку Боснія та Герцеговина. Цілі мусульман, яких в Боснії та Герцеговині майже 44% (в основному міське населення), розійшлися з планами Сербії та Хорватії просто поділити між собою цю територію. Почалася кривава війна «всіх проти всіх», яка триває до сьогодні. За цей час боснійські серби, на боці яких спочат­ку воювала ЮНА, захопили 70% території Боснії та Герцеговини.

У відповідь міжнародне співтовариство ввело миротворчі сили,так звані «голубі каски», серед яких були і два українські миротворчі батальйони, та почало економічну блокаду Сербії, реагуючи на її активну участь в конфлік­ті на боці боснійських сербів, не раз пропонуючи водночас плани мирного врегулювання боснійської кризи і збереження Боснії та Герцеговини як єдиної держави. Серед них план Венса — Оуена, який передбачав поділ республіки на 10 провінцій при максимальному врахуванні етнічного складу. План Венса — Оуена вимагав від сербів відмовитися від деяких амбіційних планів, зокрема прагнення виділитися з Боснії або, на крайній випадок, утворити «державу в державі». Однак врешті-решт боснійські серби, очолювані Р. Караджичем, для яких неприйнятно бути меншиною за межами Югославії, знайшли, що цей план їх не влаштовує, і відкинули його. Зі свого боку, боснійські хорвати в 1994 р. пішли на створення коаліції з мусульманами. Боснійська війна у другій половині 1994 р. вступила у вищу фазу. Світове співтовариство, намагаючись через ООН, ОБСЕ, НАТО, різного роду дипломатичні контактні групи погаси­ти вогонь війни в Європі, змушене було констатувати про розростанняКонфлі­кту. Вихідіз ситуації бачиться у примиренніта подальшому розвитку консенсусу народів колишньої Югославії, що після трагедій сотень людсь­ких доль зробити непросто. Про це свідчать останні події у Косово та Македо­нії. Проте, після відходу від влади у Сербії Слободана Мілошевича та міжна­родного суду над ним ситуація дешо стабілізувалась.

За кожною з воюючих сторін у колишній Югославії стоять великі дер­жави. Росія підтримує Сербію, Сполучені Штати — Хорватію. НАТО запро­ваджує санкції проти Сербії, неодноразово втручаючись у конфлікт. Миро­творчі сили ООН, у тому числі військовий підрозділ з України, виконують гуманітарну місію, захищають мирне населення, перевозять продовольство та інші вантажі, допомагають тим, хто страждає від війни.

 

Билет № 45

Розрядка міжнародної напруженості у 70-х роках. Гельсінський процес.

У 70-х роках починається розрядка міжнародної напруженості. Ор­ганізація Варшавського договору і НАТО досягли воєнно-стратегічного паритету. СРСР та США накопичили стільки ядерної зброї, що збройний конфлікт між ними став би абсолютно безглуздим — загинула б уся пла­нета.Через те в зовнішній політиці багатьох країн з'являються реалістичні тенденції. Відбуваються зміни і в зовнішній політиці СРСР. Радянське керів­ництво помітно скоротило кількість заяв про близький неминучий крах капі­талізму і знизило їх агресивну тональність. Така політика привела до більшої довіри західних країн щодо СРСР. У 1971 р. Радянський Союз висунув про­позиції підготувати міжнародні угоди про знищення ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї, скорочення звичайних озброєнь.

Також було запропоновано забезпечити колективну безпеку в Європі. З цієї метою пропонувалось ліквідувати існуючі вогнища військових конфліктів. Наголошувалось, що слід поглибити і зміцнити співробітництво зі всіма країнами світу. Ці пропозиції радянського керівництва на партійному з'їзді були названі «Програмою миру».

Західні країни свою зовнішню політику почали характеризувати як по­вний перегляд міжнародних стосунків. Вона отримала назву «розрядка».


Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 39 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2021 год. (0.015 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав