Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

У радянській історичній науці існувала дещо інша періодизація, яка Грунтувалася на подіях радянсько-німецької війни.

/ період — 1. 09. 1939 - 22. 06. 1941;

// період — червень 1941 - листопад 1942;

ІН період — листопад 1942 - грудень 1943;

IV період — січень 1944 - травень 1945;

V період — травень 1945 - 2. 09. 1945.

Людські і матеріальні втрати держав-учасниць війни величезні. Загаль­на кількість загиблих така велика, що її можна визначити лише приблизно. Із врахуванням уточнених даних про втрати СРСР число загиблих складає 65-67 млн осіб. Біля половини загиблих — цивільне населення, яке стало об'єктом бомбардувань, масових розстрілів і депортацій. Це свідчить про особливу жорстокість війни.

Страшних руйнувань зазнала Україна. Найбільш болючими і тяжкими були людські втрати. Відомий історик Володимир Косик повідомляє, що Україна втратила дід час Другої світової війни 8 млн (19,1%) населення, з них військові втрати становили 2,5 млн осіб, а цивільні — 5,5 млн осіб.

Величезними були демографічні зміни на Україні. У січні 1941 р. в УРСР проживало 41,9 млн осіб, а наприкінці війни було лише 27,4 млн осіб. Отже, вбиті в боях, померлі в концтаборах, депортовані, евакуйовані та еміг­ранти становили 14,5 млн осіб. Такою виявилась данина українців Другій світовій війні. Від ран та хвороб, спричинених війною, люди вмирали і в подальші роки, гинули від мін та інших вибухових предметів, що залишилися в землі на полях, луках, яругах, узбіччях доріг тощо.

Україна лежала у страшенних руїнах, було зруйновано більше 700 міст та 28 тис. сіл. Більше 250 сіл було знищено разом із жителями. З 900 тис. мешканців Києва (1940 р.) на 1945 р. залишилося 186 тис. Одеса і Харків втратили по 200 тис. осіб, Рівне — 100 тис. Біля 10 млн осіб залишилося без житла, на селі люди змушені були мешкати в землянках, хлівах та повітках із худобою, якщо вдалося її зберегти від реквізиції.

За роки війни великих втрат зазнала промисловість та сільське госпо­дарство. Фашисти спалили міста і села, знищили заводи, фабрики, колгоспи. У Донбасі були зруйновані й затоплені 882 шахти, які давали 115 млнт ву­гілля щорічно, було висаджено в повітря всі металургійні та машинобудівні заводи України.

Сільське господарство втратило 80 тис. тракторів і комбайнів, понад 10 млн коней і голів великої рогатої худоби. Було знищено 27 910 колгоспів, 872 радгоспи, 1300 машинно-тракторних станцій. З України вивозилось зерно та інші продукти харчування. Для транспортування цього добра в Німеччину окупантам знадобилося 1 млн 418 тис. вагонів, річкових та морських суден.

Величезних розмірів набрало пограбування окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу, особливо під час відступу. Непо­правних втрат зазнали історичні музеї та бібліотеки. Лише зі Львова німці вивезли понад 5 тис. рукописів і 3 тис. стародруків, 40 тис. томів різної літе­ратури. Усього за межі України було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів.

Билет № 1

Періодизація світового розвитку з 1914 по 1939 рр.

У світовому розвитку з 1914 р. до 1939 р. виділяють п'ять етапів.

1914-1918 рр. Перша світова війна. Поряд з усіма державами Європи у війну були втягнуті США, Японія та інші країни світу. Грандіозна за своїми масштабами війна принесла в Європу економічний розлад та величезні мате­ріальні та людські втрати. Загинуло близько 9 млн військових і 10 млн мир­них жителів. Матеріальні втрати становили 180,5 млрд, доларів.

1919-1923 рр. характеризують як період повоєнної нестабільності. Наслідком Першої світової війни став новий переділ світу між країнами-переможницями, закріплений юридично на Паризькій та Вашингтонській мирних конференціях.

1924-1928 рр. — період економічної стабілізації в Європі. Настало пожвавлення економічного життя, тимчасове припинення інфляції, стабілізувалася валюта і ціни, зменшилось безробіття.

Між європейськими країнами, а також між Європою й Америкою відно­вилися фінансові, торгівельні й економічні стосунки, що були розірвані в роки війни. Лише в Італії соціальне протистояння продовжувало розбурхува­ти громадськість, чим відкривало дорогу до влади фашистській партії. Вод­ночас зазнали поразки спроби ВКП(б) і Комінтерну дестабілізувати ситуацію у світі шляхом експорту революції.

Значною мірою пожвавленню економіки й зменшенню безробіття спри­яв експорт американського капіталу у цілу низку європейський країн, зокре­ма, за планом Дауеса до Німеччини. Характерною рисою повоєнної стабілі­зації була подальша концентрація, монополізація капіталу і виробництва, відмова від вироблених у передвоєнні роки засобів регулювання економіки й соціальних стосунків до «вільних» ринкових відносин.

1929-1933 рр. Світова економічна криза, що вразила майже всі індустрі­ально розвинені країни. Особливістю цієї кризи було те, що глибина падіння економіки була набагато більша, ніж у попередні та наступні кризи. Промисло­ве виробництво не просто скоротилось, а впало до рівня початку сторіччя.

Епіцентром кризи були США, а пізніше вона охопила і країни Європи, тобто стала глобальною. Третьою особливістю кризи була її тривалість: 1929-1933 роки.

1933-1939 рр. Утворення держав тоталітарного типу і назрівання Другої світової війни. Характерною рисою цього періоду став процес форму­вання фашистських, тоталітарних тенденцій у політичному житті ряду країн, а також утворення двох блоків держав: країн, що були не задоволені післявер-сальським устроєм (Німеччина, Італія, Японія) і прагнули до його зміни і краї­ни, що хотіли утримати існуючий європейський баланс сил, який був на їх користь (Велика Британія, Франція, США). Існувала також група країн, яким у процесі формування двох антагоністичних угруповань потрібно було визначи­тись, на боці якого блоку вони будуть виступати у війні, що насувалась. У першу чергу це стосувалося СРСР та країн Центрально-Східної Європи.

Билет № 13

Громадянська війна в Іспанії 1936-1939 рр.

12 квітня 1931 р. в Іспанії відбулися муніципальні вибори. Перемогли прихильники республіки. Король Альфонс XIII втік з країни. 14 квітня 1931 р. в Іспанії було проголошено республіку. До влади прийшов тимча­совий уряд на чолі з А. Саморою. Незабаром А. Самору обрали президентом. У країні була прийнята демократична конституція. Церкву відокремили від держави. Уряд почав проводити аграрні реформи.

Починаючи з 1933 р., в Іспанії різко активізувалися профашистські си­ли, які були пов'язані з італійськими та німецькими фашистами. У 1933 р. Хосе Антоніо, син відомого генерала Прімо де Рівери, утворив фашистську організацію — Іспанську фалангу. У жовтні 1934 р. до складу уряду було введено трьох представників профашистських організацій. На знак протесту ліві партії організували по всій країні страйки і демонстрації робітників.

В Астурії відбулися збройні сутички з поліцією, а в Каталонії націоналіс­ти проголосили створення республіки. За наказом уряду марокканські частини генерала Франсіско Франко жорстоко розправилися з демонстрантами й страй­карями. Повстання в Астурії і Каталонії було придушене. У відповідь на репре­сії ліві партії і республіканці 15 січня 1936 р. уклали пакт про створення Народного фронту, який об'єднав різні політичні сили. Народний фронт ви­ступив за відновлення демократичних свобод, підвищення заробітної плати, проведення амністії для політичних в'язнів тощо. 16 лютого 1936 р. блок партій Народного фронту здобув більше половини місць у кортесах. На зміну центристському уряду прийшов уряд лівих республіканців, який очолив Мануель Асанья. Перемога Народного фронту в Іспанії мала важливе міжнаро­дне значення. Це була перемога демократії, здійснена конституційним шляхом. Навесні 1936 р. М. Асанью було обрано президентом, а посаду прем'єр-міністра посів лівий республіканець Касарес Кірога. Його уряд амністував політичних в'язнів, розпустив ряд реакційних організацій, застосував репресії до 6 тисяч фашистів. Було відновлено автономію Каталонії, запроваджено соціальне законодавство. Майже 100 тис. селян отримали 750 тис. га землі. Проте реформи відбувалися повільно, найболючіші питання (аграрне, робітни­че та національне) програми Народного фронту не були повністю реалізовані.

Цим скористалися генерали профашистської орієнтації, які підготували за­колот. Очолив його Ф. Франко. 8 липня 1936 р. заколотники передали в ефір: «Над всією Іспанією — безхмарне небо». Це був сигнал до дії. Заколот розпочав­ся 17 липня 1936 р. в Іспанському Марокко. Наступного дня заколот поширився на інші райони Іспанії. На бік заколотників перейшло 80% складу іспанської армії, але авіація і флот залишились вірними республіці. У країні почалась гро­мадянська війна. У заколотників відразу виникли проблеми: Х.-А. Прімо де Рівера був заарештований і страчений. Франко з марокканськими військами був блокований республіканським флотом у Марокко. Заколотові загрожувала пора­зка. Але тоді на допомогу франкістам прийшли Італія і Німеччина, які перекину­ли Марокканську армію в Іспанію і надали заколотникам зброю. Згодом 200 тис. італійських та німецьких військ взяли участь у війні на боці франкістів.

Франкісти висунули гасло: «Єдина країна, єдина держава, єдиний вождь». Генерала Франко почали називати каудільо, тобто вождь. На територіях, завойо­ваних військами Франко, встановлювався жорстокий диктаторський режим.

Франція й Англія оголосили про своє невтручання в іспанські спра­ви. Невдовзі до них приєдналися ще 27 країн Європи, тоді як Німеччина та Італія й надалі постачали франкістів зброєю й військовою силою. Глава рес­публіканського уряду соціаліст Ларго Кабальєро звернувся до Радянського Сокізу за підтримкою. Керівництво СРСР направило республіканцямвелику кількість зброї, військового спорядження і кілька сотень радників. На заклик комуністів і соціалістів до Іспанії поїхали 42 тисячі волонтерів із багатьох країн світу, що вливалися в лави республіканської армії.

Франкісти розпочали рішучий наступ чотирма колонами на Мадрид. У сто­лиці, в тилу республіканців, діяли збройні загони прихильників Франко — «п'ята колона», які влаштовували диверсії, провокації, вбивства, допомагаючи фашистам.
З вересня 1936 p. республіканський уряд на чолі з Л. Кабальєро провів ці­лий ряд реформ. На контрольованій ним території було ліквідоване поміщицьке землеволодіння, землю передано селянам, націоналізовано велику промисло­вість. Каталонці і баски отримали автономію. Але політичний режим поступово еволюціонував у бік відходу від демократії, захист якої був головною метою війни. Це частково обумовлювалося воєнним часом. Але головною причиною еволюції стало зростання впливу комуністів, які спирались на підтримку СРСР.

У 1936-1937 рр. основні бойові дії точились навколо Мадриду, але всі на­ступи франкістів були відбиті. Не допомогла їм і «п'ята колона» у самій столиці. Після невдалої спроби взяти Мадрид франкістами Німеччина та Італія відкрито почали інтервенцію: в країну були направлені німецькі та. італійські війська. Спроба італійського корпусу нанести удар з північного заходу по військах рес­публіканців, які обороняли Мадрид, була невдалою. Під містечком Гвадалахара у березні 1937 р. італійський корпус було розгромлено.

Проте згодом Франко разом з військами Німеччини та Італії почав тіснити загони іспанських республіканців та інтернаціоналістів. Республіка вела нерівну боротьбу. Перевага була на боці франкістів. У результаті вдалих боїв вони завою­вали Басконію, Астурію і прорвавши арагонський фронт, вийшли до Середземного моря. Республіканську оборону було зламано. Ситуація стала критичною, хоча республіканці мужньо стримували натиск фашистських військ. Після важких, виснажливих боїв тисячі захисників республіки відступили до Франції.

У квітні 1938 р. армії франкістів вдалось відокремити Каталонію від решти території республіки. Спроба армії республіканців розірвати блокаду, здійснивши досить вдалий наступ у липні 1938 р., не вдалась. І на початку 1939 р. Каталонія була захоплена. Тим самим райони, конт­рольовані республіканцями, були відрізані від Франції.

27 лютого 1939 р. Англія і Франція розірвали дипломатичні відносини з республіканським урядом і визнали уряд Франко. Опинившись у міжнарод­ній ізоляції (СРСР майже припинив постачання зброї, у 1938 р. з Іспанії були виведені інтернаціональні бригади), 6 березня 1939 р. командуючий оборо­ною Мадриду полковник Касадо здійснив переворот, повалив республікансь­кий уряд і вступив у переговори з Франко. Спроба комуністів підняти повс­тання була придушена. На територію, контрольовану республіканцями, всту­пили франкістські війська. В Іспанії було встановлено профашистську диктатуру генерала Франко (березень 1939 р. - листопад 1975 p.). Франкі-сти починають проводити репресії проти своїх противників.

Громадянська війна в Іспанії спричинила великі втрати серед її народу. Під час бойових дій загинуло понад 1 млн осіб, 500 тис. залишили країну. Економіка країни на довгі роки була підірвана, життєвий рівень іспанського народу опустився до найнижчого показника у Європі.

Народний фронт в Іспанії був формою боротьби з фашизмом, але не став його альтернативою.

Билет № 38

Демократичні революції 1989 -1991 рр. у країнах Центральної та Східної Європи.

Економічна й політична криза тоталітаризму в СРСР відбилася на внут­рішньополітичній ситуації у «країнах соціалістичного табору».

Об'єктивна необхідність у змінах назрівала давно й особливо гостро ви­явилася наприкінці 80-х рр. у Польщі. Парламентські вибори у червні 1989 р. стали своєрідним плебісцитом і принесли поразку ПОРП. До влади прийшли опозиційні сили. Визначну роль почало відігравати опозиційне щодо комуні­стичного режиму профоб'єднання «Солідарність». Один із його керівників, Т. Мазовєцький, став у вересні 1989 р. головою уряду, а президентом Польщі в грудні 1990 р. під час всенародного голосування було обрано лідера «Солі­дарності» Л. Валенсу. Сейм у 1989 р. прийняв нову назву Польщі — Респуб­ліка Польща.

У Польщі почалося здійснення економічної реформи, розробленої міні­стром фінансів Л. Бальцеровичем, відомої під назвою «шокова терапія». Складовою її частиною була відміна контролю над цінами при одночасному введенні вільної торгівлі, а також приватизація державного сектора. Реформа призвела до значного падіння рівня життя населення, однак за короткий строк стабілізувала ринок. Хоча західні держави надали Польщі кредити для поліпшення економічної ситуації, падіння рівня життя зумовило незадово­лення трудящих. На виборах до парламенту 1993 р. вони віддали свої голоси за лівих. У листопаді 1995 р. президентом Польщі обрано соціаліста О. Кваснєвського.

В Угорщині початок перетворень припадає на травень 1988 p., коли на конференції УСРП було критично оцінено діяльність партії, визнано гостру кризу в країні, а також необхідність проведення політичної та економічної реформ. У лютому 1989 р. УСРП визнала багатопартійність і фактично від мовилася від монополії на владу. Значними подіями в історії країни було проголошення 23 жовтня 1989 р. Угорської Республіки та прийняття сесією Державних зборів поправок до Конституції, за якими Угорщина ставала незалежною, демократичною і правовою державою на чолі з президентом.

У березні - квітні 1990 р. відбулися вибори до парламенту, на яких пе­ремогла опозиція. Найбільшу кількість голосів зібрав Угорський демократи­чний форум. Його лідер Й. Анталл сформував новий уряд. Він продовжив лінію на розвиток ринкових механізмів. Чітко визначилися європейські оріє­нтири зовнішньої політики Угорщини: вона, як і Польща, заявила про свій намір вступити до Ради Європи і в НАТО. У 1991 р. країну залишили радян­ські війська. Оскільки в Угорщині на всіх етапах зламу тоталітарних інститу­тів не було масових виступів трудящих, можна вважати, що там відбулася «революція зверху».

У НДР революційні події розпочалися в жовтні 1989 р. Багатотисячні демонстрації і мітинги в різних містах спричинили падіння партійного і дер­жавного керівництва на чолі з Е. Хонеккером. 18 жовтня на пленумі ЦК СЄПН він подав у відставку, а 7 листопада подав у відставку уряд НДР у повному складі. 9 листопада було відкрито кордон між НДР і Західним Бер­ліном. Горезвісний Берлінський мур був зруйнований.

Через рік, 3 жовтня 1990 р., НДР за рішенням свого демократично обраного парламенту добровільно возз'єдналася з ФРН. Це відбулося з волі більшості населення.

У Чехословаччині в листопаді 1989 р. розпочався масовий демокра­тичний рух, який мирним шляхом спричинив крах комуністичної партії. Ці події дістали назву «ніжної», «оксамитової» революції. Усе почалося з виступів студентів 17 листопада, які через кілька днів були підтримані пере­важною більшістю жителів Праги. У керівництві КПЧ виникла боротьба між прихильниками жорстких методів і тими, хто був готовий піти на поступки. 21 листопада на фоні мітингів і демонстрацій, які відбувалися по всій країні, прихильники жорсткої лінії змушені були визнати свою поразку. Оновлене керівництво КПЧ пішло на переговори з опозицією, представленою Грома­дянським форумом. У січні 1990 р. лідер цієї організації, відомий драматург, дисидент В. Гавел став президентом країни.

Нові власті почали ринкові реформи. Люди старшого покоління пам'ятали ті часи, коли Чехословаччина до встановлення комуністичного режиму (лютий 1948 р.) посідала 7 місце у світі серед найбільш розвинених країн, а в 1990 р. опинилася лише на 40.

У 1991 р. із Чехословаччини були виведені радянські війська. Події роз­вивалися в позитивному руслі, але виникли проблеми у взаємовідносинах чехів і словаків. У червні 1992 р. на виборах у Чехії та Словаччині перемогли
партії, які виступили за мирне «розлучення» Чехословаччини. З 1 січня 1993 р. Чехословаччина як єдина країна припинила існування. На її місці виникли дві держави — Чехія і Словаччина.

У Болгарії через політичну кризу, зумовлену погіршенням економічного становища, і масову втечу до Туреччини туркомовного населення у листопаді

1989 р. був знятий з усіх керівних посад генеральний секретар Болгарської
комуністичної партії Т. Живков. Головну роль у партії почали відігравати
реформатори.

Послаблення тоталітаризму спричинило виникнення опозиції. Найбільш впливовим став Союз демократичних сил. Його лідера Ж. Желєва у серпні

1990 р. було обрано президентом Болгарії. У грудні того ж року було сформовано коаліційний уряд, до складу якого увійшли як опозиціонери, так і колишні комуністи.

У країні почалися ринкові перетворення, але доволі слабка економіка, відсутність достатнього досвіду в проведенні приватизації та багато інших причин зумовили різкий спад виробництва. На середину 1994 р. 60% насе­лення за рівнем доходів опинилося за межею бідності. На виборах до парла­менту в грудні 1994 р. перемогла соціалістична партія, яка, однак, лише заго­стрила ситуацію і змушена була відійти від влади.

У Румунії, де існувала найбільш жорстка тоталітарна диктатура Н. Чаушеску, революційні події супроводжувалися кровопролиттям. 21 грудня 1989 р. вибухнуло народне повстання у м. Тімішоари. За тиж­день було повалено, здавалося б, непохитний режим, що створювався десяти­річчями. Диктатора та його дружину Єлену Чаушеску стратили. Влада пере­йшла до рук Фронту національного порятунку (ФНП) на чолі з І. Ілієску. На виборах до парламенту, що відбулися в травні 1990 р., ФНП одержав дві третини місць. Президентом було обрано І. Ілієску.

Почали виникати політичні партії, впроваджувалися ринкові відносини, але економічне становище в країні погіршилося.

Розвиток подій у Румунії свідчить, що антиреформістський курс Н. Чаушеску призвів до крайнього зубожіння народу. Новій владі необхідно буде докласти чимало зусиль, щоб ліквідувати таке становище.

Ще одним прикладом складності переходу від авторитарного режиму до демократичного є події на території колишньої Югославії. Тут процес дезінтеграції призвів до розгортання воєнних дій і громадянської війни.

Як бачимо, протягом 1989-1991 рр. у країнах Східної Європи відбулись де­мократичні революції, які докорінно змінили їх політичний та економічний устрій.

Билет № 39

Розпад югославської федеративної держави. Початок громадянської війни.

Розпад СФРЮ розпочався в 1990 р. У країні швидко розповсюджувалися ідеї національного суверенітету та антикомунізму. Діяльність СКЮ як загальнодержавної політичної структури фактично була паралізована. Республіканські орга­нізації СК Хорватії та СК Словенії розпочали процес трансфор­мації в партії соціал-демократичної спрямованості. Під тиском подій у країнах Центрально-Східної Європи федеральна вла­да дозволила проведення в країні виборів на багатопартійній основі. Утворення нових партій здебільшого відбувалося на національному ґрунті, а деякі з них проголошували себе спад­коємцями партій, які існували ще в міжвоєнний період.

Вибори до законодавчих органів у Словенії та Хорватії відбулися у квітні-травні 1990 р. У Словенії, де майже всі партії апелювали до національних інтересів, перемогу (55 % голосів) одержав блок «Демократична опозиція», який складався з хри­стиянських демократів, соціал-демократів, «зелених» та аграріїв. Партія демократичного розвитку (реформована СКС), отри­мавши трохи більше 17 % голосів, перейшла до опозиції. Однак головою президії республіки був обраний її колишній лідер М. Кучан. У Хорватії більшість (64 % голосів) отримала національна партія - Хорватська демократична співдружність (ХДС), яка виступала на виборах під гаслом досягнення неза­лежності, її лідер Ф. Туджман став головою президії республіки.

Переконлива перемога національно орієнтованих партій на північному заході країни та реальна загроза розпаду СФРЮ примусила провідні політичні сили в інших республіках підсилити національні компоненти у своїх передвиборних програмах. Так, лідер СК Сербії (невдовзі перейменованого на соціалістич­ну партію - СПС) С Мілошевич у своїх публічних виступах послідовно наголошував на тому, що існуючі міжреспубліканські кордони є лише адміністративними, а не міждержавними, тому у випадку розпаду СФРЮ всі серби повинні жити в єдиній державі. І хоча внутрішні кордони федерації не були «етнічно обґрунтованими», а ЗО % сербів мешкали поза Сербією, подібні заяви сприймалися як прогнозування конфлікту.

У Сербії на грудневих (1990) парламентських виборах взяли участь уже декілька десятків різних партій та рухів. Головним су­перником СПС була демократична партія (ДПС), яка виступала під гаслами економічної свободи, ринкових відносин, забезпе­чення широких соціальних прав і парламентаризму. Войовничі націоналістичні вимоги лунали від Сербського руху оновлення (СРО), який очолив письменних В. Драшкович. Однак головний козир націоналізму тримав у своїх руках С. Мілошевич. До того ж керівництво соцпартії контролювало засоби масової інформації. За підсумками виборів СПС отримала майже 80 % депутатсь­ких місць у скупщині, а С. Мілошевич став президентом Сербії.

За підсумками парламентських виборів, у Чорногорії пере­конливу перемогу здобули комуністи. Невдовзі СКЧ перейме­нували на Демократичну партію соціалістів Чорногорії (ДПСЧ), а її лідер М. Булатович став головою Президії республіки.

На листопадових (1990) виборах до скупщини Боснії і Герцего­вини переможцями вийшли національно-політичні угруповання, які виступали під антикомуністичними гаслами: мусульманська Партія демократичних дій (ПДД), Сербська демократична партія (СДП) та Хорватська демократична співдружність (ХДС). Відповідно була поділена і влада: головою президії республіки став мусульманський лідер А. Ізетбегович, головою скупщини — серб М. Країшник, а його заступником - хорват М. Любич.

За підсумками листопадово-грудневих виборів (1990) до зібрання (парламенту) в Македонії був створений «експертний» уряд, до складу якого увійшли представники ВМРО-ДПМНЄ (Внутрішня македонська революційна організація - Демократич­на партія за македонську національну єдність), які виступали під гаслами «національного порятунку й македонського суверені­тету» та СК Македонії - Партії демократичних перетворень. Президентом Македонії був обраний К. Глігоров.

Підсумки виборів на багатопартійній основі в усіх суб'єктах федерації, формування на їх основі республіканських парла­ментів, урядів та інших владних структур супроводжувалися процесом прийняття нових конституцій та декларацій про державну незалежність, у яких проголошувався пріоритет рес­публіканських законів над федеральними. Внаслідок цих дій відбувся розпад єдиного конституційного порядку СФРЮ та виникнення паралельних конституційно-правових систем.

Наприкінці 1990 р. відбулася ціла низка нарад і консуль­тацій за участю президії СФРЮ та керівництва республік, на яких були розглянуті різноманітні проекти реформування югославської федерації. У результаті не тільки з'ясувалися по­зиції сторін, а й виявилися їхні непримиренність та розбіжності: неокомуністичні Сербія й Чорногорія прагнули зберегти феде­рацію, Македонія та БіГ схилялися до конфедеративного устрою, Словенія й Хорватія виступали за союз суверенних держав, базований на конфедеративних відносинах.,. Розраховані на існування умов єдиного економічного простору економічні реформи, які здійснювалися союзним урядом А. Марковича, захлинулися. Між республіками розпо­чалися економічні війни: торговельні зв'язки розривались, транспортні перевезення блокувалися, а на майно «чужих» фірм накладався арешт.

Президія СФРЮ 3 квітня 1991 р. прийняла концепцію уряду А. Марковича щодо функціонування СФРЮ в перехідний період за формулою «11+3». Заходами передбачалося прий­няття трьох невідкладних поправок до конституції СФРЮ, у тому числі щодо проведення вільних виборів до союзної скуп­щини, та одинадцяти законів, спрямованих на забезпечення нормального функціонування федерації до прийняття остаточ­ного рішення про майбутній державний устрій. Але прийняття цього пакету проектів законів було заблоковане в республіках.

Спроби знайти політичне рішення щодо кризи наштовхува­лися на небажання сторін іти на взаємні поступки. До того ж Словенія вже приступила до формування власних збройних сил. Проголошення Хорватією і Словенією державної незалеж­ності та їхні заяви про намір вийти з югославської федерації поставили інші республіки СФРЮ й усе світове співтовариство перед здійсненим фактом.

Загострення міжреспубліканських чвар украй негативно позначалося на стані економіки. Югославія втратила довіру й підтримку західних кредитних структур. У березні 1991 р. союзне виконавче віче розглядало питання про доцільність запровадження надзвичайного стану, але у квітні було запро­поновано новий план подолання кризи. У республіках у цей час розпочався процес прийняття остаточних рішень про вихід з федерації.

На порядку денному поставали питання, до вирішення яких ніхто тоді в СФРЮ ще не був готовий: чи є одностороння декларація про незалежність достатньою підставою для міжнародного визнання самопроголошених республік? Чи фе­дерація як загальновизнаний суб'єкт міжнародного права має право на захист своєї цілісності? Які принципи визначення кордонів новостворених держав? Ці та інші питання, пов'язані з правонаступництвом державних утворень, майже не обгово­рювалися. Особливий вплив на розвиток дезінтеграційних процесів у СФРЮ справив розпад Радянського Союзу після серпневих (1991) подій у Москві.

У жовтні 1991 р. фактично була паралізована діяльність Президії СФРЮ - колективного керівного органу держави. Члени Президії від Сербії, Чорногорії, ЮНА заявили про пе­рехід до них усієї повноти влади. Делегати від інших республік у Президії з цим рішенням не погодилися. Пішов у відставку голова федерального уряду А. Маркович. Фактично єдиним загальнодержавним інститутом залишалася ЮНА.

Окремі європейські країни вважали, що розпад СФРЮ відповідатиме їхнім національно-державним інтересам. У Брюсселі 16 грудня 1991 р. на засіданні Ради міністрів Євро­пейського співтовариства (ЄС) було ухвалено дві декларації -«Про критерії визнання нових держав у Східній Європі й СРСР» та «Про Югославію». Країни ЄС погодилися через місяць визнати незалежність нових держав, якщо вони виконають низку вимог щодо забезпечення прав людини та національних меншин. До 15 січня 1992 р. відбулося диплома­тичне визнання Хорватії та Словенії країнами, членами ЄС та Ватиканом.

Билет № 28

Окупаційний режим та Рух Опору в країнах Європи та Азії.

Нацистський "новий порядок"у Європі. Окупаційна політика в Європі. Окупація агресивними державами значних територій в Європі, Азії, Африці супроводжувалось встановленням "нового порядку". Основним його змістом було забезпечення панування загарбників. Цей порядок базувався на нещадному терорі і насильстві.
Окуповані країни Європи та Азії зазнали значних територіальних змін. На карті світу з'явились нові держави: Словаччина (1939 р.), Хорватія (1941 p.), Бірма (1944 р.), Індонезія (1945 р.). Але незалежність цих держав була дискредитована співробітництвом з агресорами.
Такі держави, як Австрія, Чехословаччина, Польща, Югославія, Люксембург, Греція були ліквідовані. В Данії, Норвегії, Бельгії, Голландії, Франції до влади прийшли профашистські (колабораціоністські) уряди.
Держави-союзниці Німеччини, Італії, Японії отримали значні територіальні придбання. Так, Угорщина отримала Карпатську Україну, Трансільванію, частину Словаччини і Югославії, Румунія - Трансністрію, Болгарія - частину Добруджі, Македонії, Фракії, Фінляндія повернула втрачені в 1940 р. території.

Окупаційна політика на території загарбаної Східної Європи та СРСР проводилась згідно з планом "Ост". Окуповані радянські території були розділені на три частини. Тилові райони німецьких груп армій було передано під управління воєнного командування, а інші підпорядковано "східному міністерству" на чолі з Розенбергом і поділено на два рейхскомісарі-ати - "Остланд" (Прибалтика й більша частина Білорусі) та "Україна". Західноукраїнські землі були приєднані до польського "генерал-губернаторства".
Нацисти прагнули створити на завойованих ними територіях "життєвий простір для німецької нації".

Головними засобами, якими фашисти користувалися в утвердженні свого панування, були нацьковування одних націй на інші і фізичне винищення. Такі народи, як цигани, євреї, підлягали повному знищенню.
З окупованих територій до Німеччини вивозились продовольство і сировина, інші матеріальні цінності. Населення на окупованих територіях спочатку взагалі нічого не отримувало за свою працю, потім стало отримувати мізерні пайки за роботу на окупантів.

Важливим елементом у насадженні "нового порядку" були концентраційні табори, до яких відправляли всіх незадоволених. У Європі налічувалося близько ЗО концтаборів. Найбільші з них -Дахау, Бухенвальд, Майданек, Освенцім. Це були справжні фабрики смерті. Там було знищено мільйони людей з різних країн.
Окупаційна політика Японії за формою була дещо іншою, але суть зберігалась та ж сама. Агресивні устремління прикривались гаслами: "Створення процвітаючої Азії", "Звільнення Азії від білих колонізаторів". До утворюваних окупаційних адміністрацій намагались залучити лідерів національно-визвольних рухів поневолених народів.
Така політика давала можливість здійснити загарбання колоніальних володінь європейських держав без значного опору місцевого населення. Але вже перші місяці японської окупації довели, що відбулась лише зміна колонізаторів. Японія безсоромно грабувала загарбані території.
Після запровадження "нових порядків" поневолені народи Європи й Азії стали на боротьбу проти ворога.
Рух Опору в окупованих країнах. Окупаційна політика Німеччини і Японії викликала розгортання руху Опору. Він виник у всіх окупованих країнах, але розмах його був різним. На чолі руху Опору стали соціалістичні, комуністичні, радикальні і націоналістичні партії.
У результаті перемог на фронтах військ антигітлерівської коаліції значно посилюється рух Опору проти окупантів у країнах Європи. В багатьох з них створювалися партизанські загони, підпільні організації. Рух Опору об'єднував всіх, хто був не байдужим до долі своєї батьківщини. Але були й такі, які йшли на співробітництво з окупантами, стаючи колабораціоністами.
У Франції з фашистською окупацією і колабораціоністським урядом маршала Петена боролися партизанські загони та підпільні групи, очолювані комуністами й соціалістами. Створена де Голлем організація "Вільна Франція" в 1942-1943 pp. встановила контроль над африканськими колоніями Франції

Значного розмаху набрав народно-визвольний рух в Югославії. З 1941 р. тут велись активні бойові дії проти фашистів. У 1943 р. було створено уряд нової Югославії - Антифашистське
віче народного визволення Югославії на чолі з Й.Броз Тіто. Партизанські армії формувались у Греції та Болгарії. Значну роль у цьому процесі відігравали комуністи.
У Польщі емігрантський уряд та його представництво - "деле-гура" - керували боротьбою загонів Армії Крайової. Комуністи на противагу їм створили Гвардію Людову.
Від квітня до червня 1943 р. тривало повстання у Варшавському гетто. Лише через три місяці нерівної боротьби повстання було придушено, в результаті чого загинуло і відправлено до таборів смерті 76 тис. чол.
Посилювались антифашистські настрої і в Німеччині. Група офіцерів та урядових чиновників здійснила спробу державного заколоту з метою знищення фашистського режиму та припинення війни. 20 липня 1944 р. полковник Штауффенберг залишив портфель з бомбою уповільненої дії у приміщенні, де знаходився Ґітлер. Бомба вибухнула, однак Гітлер залишився живий. Виступ заколотників було жорстоко придушено.
У 1944 р. в ряді європейських країн відбулись антифашистські повстання. Поразкою завершилось повстання, підняте 1 серпня у Варшаві Армією Крайовою. 29 серпня почалось Словацьке національне повстання за участю партизанів та словацької армії. Ціною великих зусиль гітлерівцям вдалося його придушити.

Японська окупація теж дала поштовх розгортанню руху Опору. Найбільшого розмаху він набув у Бірмі, Малайї та на Філіппінах, де діяли партизанські армії. Японські окупанти змушені були надати Бірмі формальну незалежність. У В'єтнамі та Індонезії на перших етапах війни переважали пасивні форми боротьби й лише на завершальному етапі рух Опору набув широкого розмаху. Зрештою, лідери національно-визвольного руху проголосили незалежність цих держав.

Билет № 30

США у 40-70-х роках

США у 40-50-ті роки. У перші післявоєнні роки перед США стояли проблеми переведення економіки на мирні рейки і відвернення економічної кризи. Американська адміністрація ставила перед собою три основні завдання: запобігти застою економіки, забезпечити високу зайнятість населення, не допустити інфляції. Для цього передбачалось негайно скоротити збройні сили, забезпечити повну зайнятість демобілізованим, провести реконверсію при збереженні контролю над підприємствами з метою недопущення гострих криз. Для реалізації цієї програми було прийнято "Солдатський білль про права" (1944 р.) і "Закон про зайнятість" (1946 p.). Така політика отримала назву "Справедливий курс".
31 грудня 1946 р. президент Трумен оголосив "закінчення воєнних дій". Було ліквідовано органи надзвичайного контролю над виробництвом, які існували під час війни, монополії отримали свободу дій, але це не означало ліквідацію державно-монополістичної системи капіталізму, створеної в період 1929-1945 pp. Активно проводився в життя план Маршалла. Було проведено реорганізацію державного апарату. В 1947 р. створено Раду Національної Безпеки, Центральне розвідувальне управління (ЦРУ), реорганізовано військові органи. В Конституцію США внесено поправку, згідно з якою президент може обиратися не більш, ніж на два строки підряд. У зовнішній політиці США проводили курс на конфронтацію з СРСР.
Однак ці заходи не врятували американську економіку від спаду. Зменшились прибутки більшості американців, зросло безробіття, підвищились ціни. Таке становище призвело до розгортання масової страйкової боротьби.

Зростання страйкової боротьби викликало в адміністрації реакцію, яка призвела до прийняття у червні 1947 р. антипрофспілкового закону Тафта-Хартлі, названого за прізвищами сенатора Роберта Тафта і члена палати представників Фреда Хартлі.
Закон обмежував права робітників на укладення колективного договору. Від керівників профспілок вимагалась підписка, що вони не є комуністами, або членами інших "підривних" організацій. Заборонялись страйки солідарності, страйки державних службовців.
Спад виробництва, погіршення матеріального становища, закон Тафта-Хартлі. призвели до падіння авторитету президента Трумена. Він, щоб підняти свою популярність, на чергових виборах запропонував програму, яка забезпечила йому перемогу.
У 1949 р. Трумен направив Конгресу широку програму реформ в дусі неолібералізму (кейнсіанства). Вона включала в себе такі положення: скасування закону Тафта-Хартлі, розширення соціального забезпечення і введення системи медичного страхування, прийняття федеральних законів у галузі цивільного права, надання фінансової допомоги штатам для покращення освіти, підвищення мінімальної заробітної плати, будівництво дешевого житла, широке гідробудівництво, гарантії стабільних прибутків фермерам за рахунок дешевих кредитів, недоторканість конституційних свобод.
Реалізувати цю програму повною мірою не вдалося в силу економічних (криза 1948-1949 pp.) і зовнішньополітичних причин (створення атомної бомби в СРСР і перемога революції в Китаї).
Розгортання "холодної війни" позначилося і на внутрішньополітичному житті країн Заходу. Обмежувалися демократичні права, гонінню піддавалися ліві сили. В США ця тенденція проявилась в політиці маккартизму. Маккартизм виник як реакція на революцію в Китаї і втрату китайського ринку, яка була підсилена війною в Кореї.

Соціально-економічний розвиток США у період правління республіканців можна охарактеризувати таким чином: повільні темпи розвитку виробництва і часті кризи (1953-1954, 1957-1958, 1960-1961 pp.), початок впровадження автоматизації в різних сферах виробничого процесу (впровадження автоматичних машин, конвеєрного методу обробки, автоматичних контрольних систем, електронно-обчислювальних систем), помітні зміни структури робочої сили (збільшення кількості робітників невиробничої сфери, скорочення фермерів в суспільстві відносно інших верств населення з 16,6% до 12%), інтенсивний розвиток військово-промислового комплексу. Все це відбулося на тлі ета-тизації соціально-економічних процесів.
У 50-ті роки проходить трансформація республіканської та демократичної партій: соціально-економічний розвиток країни вбачається ними у розвитку державного регулювання економікою.
Ці два чинники мали значний вплив на його внутрішньополітичний курс. З одного боку, він не розширював соціальні програми, започатковані демократами, з іншого - він не дозволив їх скоротити, як цього вимагала більшість республіканців. Ще формуючи концепцію свого президентства, Ейзенхауер говорив, що країна потребує спокою після великих потрясінь Другої світової війни.
На період правління адміністрації Ейзенхауера припадає потепління відносин між СРСР та США, припинення війни у Кореї. У 50-ті роки вдалося запобігти гострих міждержавних криз. Головною метою США було усунення загрози проникнення СРСР у нові регіони світу. З цією метою було розроблено "доктрину Ейзенхауера", згідно з якою США повинні заповнити "вакуум", який з'явився в результаті розпаду колоніальних імперій Великобританії та Франції і утворення незалежних держав, а також протидіяти СРСР не всюди, а там, де складуться сприятливіші умови.
США у 60-70-ті роки. На виборах 1960 р. президентом США* було обрано лідера демократичної партії Д.Кеннеді. Демократи прийшли до влади в сприятливий момент економічного розвитку США. НТР, яка почалася в 50-ті роки, в 60-ті дала суттєвий приріст виробництва. На перший план виходили галузі виробництва засновані на останніх досягненнях наукового прогресу - електроенергетика, електроніка, хімічна промисловість. НТР дала поштовх і розвитку сільського господарства- так званій "зеленій революції". Наука перетворилася у виробничу сферу. Науково-дослідницькі і дослідно-конструкторські роботи (НДДКР) стали рушійною силою прогресу. Бурхливий ріст виробництва продовжувався до 1967 р. Після цього темпи росту уповільнилися і досягли 1% в рік. 60-ті роки характеризувались високим ступенем одержавлення економіки і соціальних відносин американського суспільства.
Перемога Кеннеді на виборах пожвавила реформаторську діяльність. Було вжито заходів для стимулюванню економічного зростання. З цією метою використовувались інфляційні процеси і дефіцит державного бюджету.
Програма передбачала комплексну "перебудову" регіонів хронічної депресії, допомогу фермерам, підвищення мінімальної заробітної плати, поліпшення соціального забезпечення, перекваліфікацію безробітних та інші заходи, покликані збільшити платоспроможний попит населення і стати додатковим стимулом економічного зростання. Важливе місце у програмі відводилось проблемам громадянських прав, становищу національних меншин, жінок, молоді. Загалом виконання програми виходило за межі власне економіки і повинно було вивести США на "нові рубежі" (таку назву отримала ця програма).
Деякі з запланованих заходів мали характер соціальних реформ і почали здійснюватись вже у 1961-1962 pp. Було підвищено погодинну мінімальну заробітну плату, збільшено допомогу безробітним, впроваджувалась програма підготовки і перепідготовки робітників. Соціальні програми у поєднанні з державними програмами стимулювання капіталовкладень забезпечили США динамічний розвиток протягом 60-х років.
Для того, щоб вивести США на лідируючі позиції в дослідженні космосу, Кеннеді запропонував програму "Аполлон", метою якої була висадка американців на Місяці, що і було зроблено в 1969 р.
Багатообіцяюча кар'єра Кеннеді була перервана: 22 листопада 1963 p. його було вбито в місті Далласі. Новим президентом США став Ліндон Джонсон, який висунув амбіційний план побудови "Великого суспільства" без злиднів, безробіття, злочинності, тяжких хвороб. Він поставив завдання ліквідувати в США бідність. Значною мірою план було продиктовано особистим прагненням Джонсона перевершити Кеннеді. В результаті вжитих заходів (підвищення рівня мінімальної заробітної плати, надання субсидій і кредитів фермерам, збільшення витрат на охорону здоров'я, освіту, житлове будівництво, створення "трудових корпусів", надання допомоги тим, хто живе за межею бідності) число бідних в Америці скоротилось з 36,4 млн. до 25,4 млн. осіб, але повністю ліквідувати бідність не вдалось.
У зовнішній політиці демократи виробили доктрину "гнучкого реагування". її суть зводилась до адекватного реагування на дії СРСР у різних регіонах світу. В період правління демократів відбулось загострення відносин між СРСР і США. Кульмінацією стала Карибська криза (1962 p.). Після цього почалась нормалізація відносин між двома країнами. 16 червня 1963 р. Кеннеді навіть заявив, що США готові "вести мирні змагання з будь-якою іншою системою на Землі". Покращання відносин продовжувалось недовго. Вбивство Кеннеді і втягування США у війну у В'єтнамі надовго заблокували цей процес.
США змінили своє ставлення також до країн Латинської Америки. Було розроблено програму "Союз заради прогресу", яка повинна була сприяти проведенню реформ для подолання соціально-економічних суперечностей в регіоні. З 1961 р. по 1968 р. США надали країнам Латинської Америки допомогу в розмірі 4,5 млрд. доларів.
У 40-60-ті роки в США розгорнулася активна боротьба за громадянські права різних верств населення, зокрема американських негрів проти расової дискримінації. Це було пов'язано із зміною становища негритянського населення. В роки війни зріс попит на робочу силу в промислових містах Півночі США, і багато негрів залишило Південь країни, де вони піддавались жорстокій дискримінації і фактично були позбавлені права голосу. На Півночі, де не було традицій расової сегрегації, негри активно включились в політичну боротьбу. їхні голоси стали серйозною підтримкою для демократичної партії і вона не могла ігнорувати їхні вимоги. В 1948 р. було заборонено дискримінацію негрів при наймі на державну службу, почалась підготовка до ліквідації дискримінації в армії.
У 50-ті роки боротьба вступила в новий етап. Визнаним лідером негритянського населення став Мартін Лютер Кінг, баптистський пастор. Він запропонував використати в боротьбі тактику ненасильницьких дій Махатми Ганді. Така тактика сприяла втягуванню в боротьбу значної кількості населення. В 1955 р. Кінг організував бойкот автобусної компанії в Алабамі, яка проводила сегрегацію пасажирів. В 1956 р. Верховний суд визнав таку сегрегацію антиконституційною. Ще раніше Верховний суд визнав незаконною сегрегацію в школі. Такі рішення суду наштовхувались на значний опір білих на Півдні США. В 1957 р. для виконання рішень суду в місті Літтл-Рок (штат Арканзас) було використано війська.
У 60-ті роки рух за громадянські права збігся з початком масового руху соціального протесту. Тоді школу закінчило чисельне покоління американців, яке народилося після війни. Це було перше покоління, яке виросло в державі процвітання. Воно не бачило масового безробіття і злиднів, вважало соціальну захищеність і матеріальний достаток нормою життя. їх цінності суттєво відрізнялись від цінностей їхніх батьків. Молодь була схильна заперечувати цінності суспільства споживання, вона виступала за більшу простоту життя, вільного від умовностей і лицемірства. Символом цієї контркультури стали джинси і рок-н-ролл. Боротьба за реформу університетської освіти швидко переросла в рух проти в'єтнамської війни. В'єтнамська війна була першою, показаною по телебаченню. Кожен день американці бачили сцени насильства і кров. Молодь з її загостреним почуттям справедливості, молодь, яка повинна була стати гарматним м'ясом на цій війні, стала найбільшим противником цієї війни.-
У 60-ті роки сталися трагічні події, які набули небаченого суспільно-політичного резонансу. В 1968 р. було вбито брата Д.Кен-неді - Роберта, який висунув свою кандидатуру на посаду президента. У тому ж році було застрелено Мартіна Лютера Кінга, який 1964 р. одержав Нобелівську премію миру. Його смерть викликала масові расові хвилювання.
На президентських виборах 1968 р. перемогу одержали республіканці. Президентом став Річард Ніксон.
У 70-ті роки масові рухи припинились. Причиною цього була не політика республіканців, а економічна криза, яка змінила пріоритетність проблем, які стояли перед населенням. Крім того, більша частина вимог масових рухів була задоволена: американські війська були виведені з В'єтнаму, ліквідовано загальну військову повинність, расизм поставлено поза законом, а в 1972 р. набрала чинності 26 поправка до Конституції США, яка дала право голосу молоді з 18 років.
Вже в перші роки правління республіканців США були вражені економічною кризою. Особливістю цієї циклічної кризи перевиробництва (1969-1970 pp.) було, те що скорочення виробництва і збільшення безробіття супроводжувались підвищенням цін. Наприкінці 60-х років почались енергетичні труднощі, які вилились в 1973 р. в енергетичну кризу. Це відразу призвело до падіння виробництва, зростання безробіття, значного підвищення цін. Вони змусили республіканців відмовитись від політики неоконсерватизму, яку вони проголосили, і вдатися до активного використання методів державного регулювання економіки.

Билет № 48

Глобальні проблеми сучасності та основні шляхи їх рішення

В процесі історичного розвитку людської діяльності відбувається ломка застарілих технологічних способів, а разом з ними і застарілих соціальних механізмів взаємодії людини з природою. На початку людської історії діяли переважно адаптаційні (пристосувальні) механізми взаємодії. Людина підкорявся силам природи, пристосовувався до змін, що відбуваються в ній, змінюючи в міру цього свою власну природу. Потім по мірі розвитку продуктивних сил запанувало утилітарне ставлення людини до природи, іншій людині. Сучасна епоха ставить питання про перехід до нового шляху соціальних механізмів, який слід назвати коеволюційний або гармонійним. Глобальна ситуація, в якій опинилося людство, відображає і висловлює загальну кризу споживацького ставлення людини до природних та соціальних ресурсів. Розум підштовхує людство до усвідомлення життєвої необхідності гармонізації зв'язків і відносин у глобальній системі "Людина - Техніка - Природа". У зв'язку з цим особливого значення набуває осмислення глобальних проблем сучасності, їх причин, взаємозв'язку, шляхів їх вирішення.

Глобальними проблемами називають ті, які мають загальнолюдський характер, зачіпають інтереси людства в цілому і кожної окремої людини практично в будь-якій точці планети. Наприклад, загроза термоядерної катастрофи, загроза деградації природного середовища та екологічного самогубства людства, продовольча проблема, проблеми боротьби з небезпечними для людства захворюваннями і т. д. Всі ці проблеми породжені роз'єднаністю людства, нерівномірністю його розвитку. Свідоме початок ще не стало найважливішою передумовою людства як єдиного цілого. Негативні результати і наслідки неузгоджених, непродуманих дій країн, народів, окремих людей, накопичуючись в глобальних масштабах, стали потужним об'єктивним чинником світового економічного і соціального розвитку. Вони роблять все більш істотний вплив на розвиток окремих країн та регіонів. Їх рішення передбачає об'єднання зусиль великої кількості держав і організацій на міжнародному рівні.

Всі глобальні проблеми сучасності можна звести до трьох основних груп:

1. Проблеми економічного і політичної взаємодії держав:

а) проблема запобігання світової термоядерної катастрофи та створення сприятливих умов для соціального прогресу всіх країн і народів;

б) проблема подолання технологічної та економічної відсталості країн, що розвиваються і встановлення нового міжнародного порядку.

2. Проблеми взаємодії суспільства і природи:

а) запобігання катастрофічного забруднення навколишнього середовища;

б) забезпечення людства необхідними природними ресурсами (сировиною, енергією, продовольством);

в) освоєння світового океану та космічного простору.

3. Проблеми взаємовідносин людей і суспільства:

а) проблема зростання народонаселення;

б) проблема охорони і зміцнення здоров'я людей;

в) проблеми освіти і культурного зростання.

У першій групі проблем ми назвали проблеми інтерсоціальние, переважно політичні проблеми

Відношення між державами планети, проблема демілітаризації людства - ключова глобальна проблема. Мілітаризм став "раковою пухлиною" людства. Досить сказати, що 1 / 4 вчених світу втягнута у підготовку до війни. Військово-промисловий комплекс відволікає від творчих цілей величезні трудові, матеріальні та фінансові ресурси. Ядерні держави накопичили таку кількість матеріалів, що розщеплюються, що його достатньо для багаторазового знищення всього живого на планеті. І нарешті, військові витрати - головна перешкода на шляху позитивного вирішення всіх глобальних проблем.

В умовах "потепління" міжнародного клімату, скорочення гонки озброєнь створюються політичні та економічні передумови зняття проблеми термоядерної катастрофи. Проте спокушатися успіхами в демілітаризації людства не слід. По-перше, зберігається протистояння окремих держав і небезпеку для людства локальних конфліктів і малих війн. По-друге, в умовах швидкого розвитку атомної енергетики зростає небезпека термоядерного катаклізму через безконтрольного розповзання атомної зброї і потрапляння його в руки політичних маніяків і гангстерів.

Проблема повної демілітаризації людства може бути вирішена тільки на основі усунення гноблення і експлуатації одного народу іншим, подолання економічної відсталості країн, що розвиваються і встановлення справедливого міжнародного економічного порядку. Ця проблема є ключовою в справі переходу до нового історичного типу природокористування, до коеволюційний механізмом розвитку людства в гармонії з природою і самим собою.

Суть екологічної проблеми полягає в небезпечному для існування людства порушення рівноваги біосферних процесів.

Відомо, що життя на Землі існує у формі біотичних круговоротом органічної речовини, заснованих на взаємодії процесів синтезу і деструкції. Кожен вид організмів - ланка біотичного кругообігу, процесу відтворення органічної речовини. Функцію синтезу в цьому процесі виконують зелені рослини. Функцію деструкції - мікроорганізми.

Людина на перших етапах своєї історії був природним ланкою біосфери і біотичного кругообігу. Зміни, що вносяться ним в природу, не надавали вирішального впливу на біосферу.

Сьогодні людина стала найбільшою планетарної силою. Досить сказати, що щорічно з надр Землі вилучається близько 10 млрд. т. корисних копалин, витрачається 3-4 млрд. т. рослинної маси, викидається в атмосферу близько 10 млрд. т. промислової вуглекислоти. В Світовий океан та річки скидається понад 5 млн. т. нафти і нафтопродуктів. Загострюється з кожним днем проблема питної води.

Билет № 3

Національні рухи в Китаї на початку ХХ ст..

Включення на початку XX ст. Китаю в загальносвітовий політичний, економічний і культурний процес неминуче зумовило повалення маньчжурської династії Цін. У результаті Уханської (Сінхайської) революції 1911-1912 рр. семирічного імператора Пу І було позбавлено влади, а країну проголошено республікою.

Національна народна партія (Гоміндан), очолювана тимчасовим президентом Сунь Ятсеном не втримала влади і та номінально перейшла до головнокомандувача китайської армії Юань Шікая. Придушивши повстання прихильників Сунь Ятсена, Юань Шікай став президентом країни і в 1914 р. розпустив парламент. Після смерті в 1916 р. Юань Шікая, Сунь Ятсен відновив свої політичні позиції й спрямував зусилля на відновлення втраченої єдності республіканського руху.

Перша світова війна, що тоді палала у світі, безпосередньо не втягла у свій вир Китай, проте наклала на нього відбиток. Центральна влада в республіці була досить слабкою, натомість на місцевому рівні усім заправляли тамтешні воєначальники.

Подією, яка спричинила нову потужну хвилю національного руху в Китаї, стало рішення Паризької мирної конференції про передачу колишньої німецької орендної території - півострова Шаньдун під управління Японії. 4 травня 1919 р. пекінські студенти вийшли на демонстрацію під гаслами збереження Шаньдуня за Китаєм, звільнення із займаних посад про японських чиновників, бойкоту японських товарів.

Виступ, який за датою початку отримав назву «Рух 4-го травня», тривав понад два місяці. Поліція неодноразово розганяла демонстрантів, лави яких поповнили учні, ремісники, робітники, дрібні й середні підприємці, китайська інтелігенція. Організаторів та активістів було заарештовано, але це лише згуртувало учасників акції протесту. Урешті-решт, китайська делегація в Парижі відмовилась підписати Версальський договір, заарештованих студентів було випущено на волю, а скомпрометованих чиновників звільнено.

«Рух 4-го травня» також пожвавив партійне життя в Китаї. Сунь Ятсен перебудував Гоміндан за ленінськими рецептами створення централізованої організації з жорсткою дисципліною, отримавши у цій справі підтримку з боку Комуністичного Інтернаціоналу. Лідер Гоміндану прихильно поставився до створення в 1921 р. Комуністичної партії Китаю (КПК), вбачаючи в ній політичного союзника. Союз китайських комуністів і соціал-демократичного Гоміндану відіграв важливу роль в об'єднанні патріотичних сил Китаю довкола ідеї національного суверенітету. На початку 1924 р. відбулося об'єднання комуністів і гомінданівців у єдиний фронт боротьби за об'єднання країни і звільнення її від японського впливу. У липні 1925 р. в м. Гуанчжоу постав Національний уряд Китаю, а головнокомандувачем НРА було призначено Чан Кайші.

Ще за життя Сунь Ятсена на провідні ролі в Гоміндані висунувся Чан Кайші. Саме йому китайський лідер доручив очолити делегацію Гоміндану, що у вересні-листопаді 1923 р. відвідала Радянський Союз. З огляду на те, що В. Ленін на той час уже був смертельно хворим, китайських посланців приймали Л. Троцький, М. Калінін та інші поважні радянські посадовці. Найбільше при відвіданні Москви, Петрограда й Кронштадта китайців цікавили питання організації Червоної армії

Початок сходження Чан Кайші на верхівку влади і слави був вражаючим. Коли наприкінці травня 1925 р. поліція розстріляла мирну демонстрацію в Шанхаї, Національний уряд розпочав збройну боротьбу за об'єднання країни. Значну роль у вишколі НРА відіграли радянські військові радники в Китаї. Зокрема, майбутній радянський маршал Василь Блюхер узяв участь у розробці оперативного військового плану Північного походу НРА 1926-1928 рр.